4. Страта Неживого й Важкого

Микола Лазорський

На майдан вели більше сотні козаків. Були вони всі в якійсь забрудненій шматанині, до краю виснажені, заюшені кров’ю, з спрагою на засмаглих вустах. Але спокійні й цілком байдужі до всього. Їх підвели до колоди біля глибокого рівчака, повного згуслої крові. Попереду поставили уманського курінного Семена Неживого, за ним сотника того ж куреня Явтуха Важкого, обидва були зв’язані ремінним сирівцем.

Пан воєвода сидів на високому помості у вигідному кріслі; він спирався ліктем на край столу, застеленого коштовним обрусом, на помості, під ногами, лежали перські килими. Поруч був ще маленький стіл, на якому стояла чашка, повна запашної кави, аркуш паперу, каламар і з десяток гусячих пер. Стемпковський уповільненим рухом брав чашку, ковтав гарячу каву і вряди-годи зазирав до паперу.

Був то плечистий пан з низьким чолом, довгим вусом і понурим поглядом олив’яних очей мертвяка. Від того мертвого погляду ставало моторошно й зимно: очевидно було, що людина ця не знала, що таке милосердя й байдужа була до слова справедливість. Навпаки, катування й нелюдські муки жертви бадьорили Стемпковського й підвищували веселий настрій на якусь дрібну хвильку. Тоді він знов понуро оглядав мертвими очима нову жертву й шкірив зуби, коли людина вмирала в жахливих корчах. Не дурно в Гетьманщині він зажив великої слави лютого ката, ним навіть лякали матері дітей. Сьогодні він більш, як коли, був млявий і неговіркий. Це помітив навіть сам кат, що був найближче від помосту, помітив те й пан маршалок.

– Наш коханий пан воєвода зовсім виснажився з тими лотрами, – казав маршалок цибатому сусіді у конфедератці.

– Е, пане маршалку, – хитнув сусіда головою. – Солодка ойчизна кличе. Ржеч Посполіта не забуде турбот найкращого з кращих, а Пан-Бог уготовить йому перше місце в раю за праведні труди.

– Справедливо мувить пан войт. Свєнта праця завжди приємна Пану-Богу.

– Тихо, пане маршалку, коханий воєвода береться до роботи.

Стемпковський довго оглядав козаків олив’яними очима, тоді взяв з столу папір і глухо прохрипів: – Підведіть Неживого.

Курінного хопили під руки і, обминаючи трупи, яких помічники ката не встигли ще за ніч поспихати, поставили перед самим помостом.

– Ти, лайдак, хто? Ватажок он тих опришків? – кивнув воєвода на сотню козаків.

Уманський курінний мовчав. Його шарпнув за плече кат.

– Коли питає вельможний пан воєвода, мусиш гунцвот мувити натихмяст!

Майдан затих, чути було кожне слово. Пан війт, як гусак, витяг шию, щоб краще почути.

– Чому мовчиш, прибиш! – гримнув Стемпковський і вповільнено взяв чашку. – Розбишака!

– Я не розбишака, – почув воєвода. – Ми не розбишаки.

– Ви, лотри, вбивали святих ксьондзів.

– То вже як водиться на війні, – почув знов воєвода. – Просили ми панів-ксьондзів йти геть з наших святих церков по добрій волі. Ми боронили своє, думаємо тільки про оборону християнської віри.

– О, ти, хлопе, гадаєш віра твоя християнська? – торкнув чашку вусами воєвода.

– Ми чужого не ганьбимо, боронимо лише батьківську віру, на яку ви, ляхи, напали. Маємо свою предківську й іншої не хочемо.

– Твоя віра хлопська, лайдаку! Ми вас візьмемо на примус ми…

Але Стемпковський не скінчив: уманський курінний несподівано витяг шию й щосили плюнув на вельможного пана воєводу. Майдан охнув. Пан воєвода обережно поставив чашку й глянув олив’яними очима на ката. Той хопив запорожця за чуба й напружено нагнув голову до колоди; до нього підбігли помічники. Стемпковський кивнув пальцем й голова Неживого покотилась до помосту, кліпнула мертвими очима й застигла на місці з докірливо піднятою бровою. Стемпковський закусив вуса, відвернувся й недбало зазирнув до паперу.

– Явтух Важкий!

Явтух Важкий не відгукнувся.

– Ти Явтух Важкий? – сіпнув його за рукав кат.

Козак мовчав і був мов уві сні. Його вивели з рядів і поставили трохи далі від помосту.

– Ти, хлопе, чого бунтуєш?

– Я не хлоп, а шляхетно урожоний козак.

– Он воно що! – сміявся Стемпковський, шкірячи зуби. – Я цього не знав, мосцивий пане, прошу дарувати ясний пане. Або просто забув.

– То погано, коли пан забув, – мотнув кудлатою головою Важкий. – Ваші королі не забували: величали завжди шляхетно урожоним, коли писали нам листи.

Воєвода насмішкувато слухав і з приємністю пив каву. Важкий помовчав і додав:

– Королі не забували, а ти ж, лядське падло, як смів забути. Думаєш зв’язав мене, то так тобі й минеться? Ні, сучий сину, не минеться! Січ-мати ще навчить вас шанувати козацький народ, навчить шанувати нашу віру, не раз ще пожалкуєте за козаками, найкращими вашими помічниками в боях, загинете без нас, ляшва клята.

Стемпковський уже не сміявся. Він поставив чашку, розхлюпуючи каву і люто прохрипів:

– Лайдак! Смієш так мувити пану воєводі?

– Не воєвода ти, а смердючий кат, рідний брат оцього ось ката.

Але Важкого вже хопили десятки рук. Кат намотував довгого чуба на скривавлену руку й не зводив очей з воєводи. Той знов узяв чашку, але не доніс до губ і люто вдарив нею об стіл. Голова Явтуха Важкого гупнула додолу.

Рубав кат голови козацькі аж до смерку.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 427 – 430.