6. Валькевич і панна Настуся

Микола Лазорський

В саду, на широкій алеї біля пахучого жасмину в зручному фотелі примостилась панна сотникова Настуся, поруч неї на лаві сидів молодий Валькевич. Пізнали вони одне одного ще в Глухові, куди завітала панна сотникова разом з батьком під час проводів старої Розумихи до Московії. У полковника Апостола зустрілись випадково, і це, було видно з усього, обох дуже тішило: обоє мовчки милувались амурчиками, з пухнатих ручок яких спливала вода до великого басейну з золотими рибками.

– Дуже радий бачити панну ще раз і в такому милому товаристві, – тихенько кинув нарешті Валькевич.

Панна сотникова схилила голову:

– Я не цураюсь доброю товариства, – просто відрекла.

– Гріх і думати інакше про панну.

Панна Настуся підняла брову; пан осавул сквапно додав:

– Ховати вроду й добру вдачу десь на хуторах, гм, недоречно. Ту недоречність я перший відчув би боляче.

Сотникова ледь всміхнулась. Вана цікаво розглядала павича, який сидів на високій жердині біля водограю.

– Ясна панна довго гостюватиме тут?

– Ні, увечері рушимо додому.

– Шкода. Увечері буде прогулянка на човнах, Сула в цих місцях чарівна, шкода.

– Я теж шкодую, але таткові треба їхати, ми не можемо засиджуватись. І нараз спитала: – Пан осавул давно з столиці?

– Не так давно, ясна панно, не так давно.

– Ах! Як я заздрю вам, пане. Я так хотіла б там побувати! Кажуть, там є театр кращий, ніж у гетьманській столиці. Щаслива Віра Дараган!

– Так, ясна панно, там є театр, є чудова італійська опера, там актори співають так гарно, ніби чуєшся в раю. У палаці графа Розумовського завжди добірне товариство, добірна чемність; там манірні танки, незвичайна музика, незвичайний одяг, перуки й солодка парфума, скрізь золото, срібло й добірні маніри. Про все те дуже дбає імператриця.

Він трохи помовчав і додав:

– Пані полковникову Дараган ви не пізнали б: правдива полковниця, в пишній робі, королівські маніри, муж її, пан полковник – теж у перуках та вельветах.

– Він полковником?

– Так, рік тому, має маєток, щаслива доля, щаслива, панно, доля!

Панна сотникова зітхнула, зітхнув і собі пан осавула. Настуся задивилась на водограй, задивилась на мінливу веселку.

– Я чув, панна теж ніби збиралась до Петербургу? – тихо питав Валькевич.

– Та…. ні… не знаю, як покаже.

– Я знаю, пані Докія Стришенко їде туди до брата, – говорив Валькевич, – прислано до канцелярії глухівської наказа допомогти родичам Розумовських: гроші на дорогу, перемінних коней, кур’єрів, з Стришенками їдуть і пани Закревські незабаром.

– Н-не знаю, – протягла панна сотникова. – Мені про від’їзд пані Докія не казала. Правда, я її вже давненько бачила, десь тут вона живе.

– Так, на Золотаревих хуторах, але зараз вона у матері в Адамівці, знаю добре.

– Я дістала від неї листа: писала, щоб їхала до Адамівки, хоче щось казати, але я не знаю, як татусь.

У неї тремтіло підборіддя і в очах блищали сльози. Пан осавул схилився до сотникової:

– Ясна панно! я теж скоро їду до столиці, їду від колегії з припорукою. Коли панна надумає туди, – й осавула махнув рукою на північ, – я до послуг ясної панни.

Валькевич гречно схилив голову.

– Їхати в доброму товаристві і веселіш і краще, – додав він благально.

– Щиросердечно дякую. Мушу говорити з татком, як він скаже, так і буде. Цими днями, мабуть, поїдемо до Пушкарівського монастиря, не надовго: день-два будемо, у мене діло….

– Діло в монастирі? – здивувався Валькевич.

– Так… там живе одна черниця, нею опікується моя подруга пані Докія. Просила дещо сказати тій черниці, отже мушу побачитися з нею.

Пан Валькевич погладив вуса й ще раз схилив голову.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 166 – 168.