6. Порожні політичні розмови на балу

Микола Лазорський

Сивий кропив’янський полковник справді сидів без шаблі й пістоля: все те лежало осторонь. Тут розташувались правдиві степовики, яких, мабуть, не здольне вгамувати й пекло. Теревенили таке, що нікого не цікавило. Говорили мляво: кожен думав свою важку думу тоскно, з болем і тугою в серці. Здавалось, аби хтось кинув бодай натяк на ранкові події, як зараз же станеться вибух люті, скаженого безсилого гніву, даремного картання москалів, себе, усього світу. Спершись ліктем на стіл, пан Апостол приглядався до худого й цибатого князя Васильчикова. Князь танцював: він низенько кланявся своїй дамі, огрядній княгині Шереметьєвій, раз-у-раз робив широкий жест, а тоді незграбно підстрибував, все робив мовчки й суворо.

– Стрибають, мов цапи, – відвернувся пан полковник і зітхнув.

– А от і не втнеш такого, – засміявся пан Галаган, витираючи мокрого вуса. І не знати було: чи сміявся з свого дотепу він, чи над гіркими думами своїми він сміявся.

– Коли не вміємо, так навчить москвин танцювати, ще й мене, старого, примусить, – прохрипів Джажалій і потяг чарку. – До того йде.

– То забагато, – буркнув пан Ханенко.

– Не забагато, а замало, – люто глянув на нього кропив’янський полковник. – Замало! На моїх очах москаль пошанував бондаря Дарагана, бо надів кумедного жупана під москаля, ще й бороду завів. А хто ж пошанує мого полковницького жупана?

– Ніхто, – озвався пан Журман, – свого жупана ми зневажили самі ще під Полтавою.

– Правда, та не вся! – гримнув Джажалій і нараз вдарив кулаком по столу: келих, повний горілки, впав на паркет, брязнуло розбите скло.

– Пане полковнику! – стурбовано підвівся Апостол. – Ради Пана-Бога вгамуйтесь. В залі майже ніхто не глянув до старшинського столу: за музикою, гомоном, вибухами бомбоньєрок нічого не було чути. А сп’янілий полковник вже гукав. Москаль не пошанував старшинського жупана під Полтавою, то правда, а ми ж де були після Полтави, га? Чому далися так легко в московську жменю? Чому мовчимо, коли нас ганьблять, коли кленуть по церквах нашого великого гетьмана, чому не боронимо себе від московської сваволі? Адже нахабство московське росте з дня у день! Що ми робили сьогодні вранці ? Нащо обирали блазня, де наша совість? Наша совість в цьому келиху, пани полковники, тут.

Було видно, що пан Джажалій упився: він грізно дивився на товариство і вже хопив зі столу шаблю.

– Хочу слухати пісню про Сагайдачного! – хрипів він люто.

Полковник важко підвівся і вже нікого не пізнавав. На губі червонів глибокий шрам й очі блищали вовчою люттю.

– Кличте бандуриста! Геть слиняву московську музику! Козацької грайте! Такої, щоб самі ноги танцювали!. Про Наливайка співайте! Не хочу слухати нічого про лемешівського чабана! Я старий козак, не смієте.

– Пане полковнику, пане полковнику! Облиште. Краще сідлайте коні та в степ, там на просторі розвіємо тугу.

Але Джажалій нічого не чув і нікого не слухав.

– Годі з нас чабанів! Славте золоту душу полковника Богуна! Славте світлого гетьмана, преславного Мазепу, Мазепу славте! Де Мазепа, де славний наш гетьман? Хай рятує нас.

Він дико повів очима:

– Рятуйте нас, гинемо! – несамовито крикнув він і впав головою на стіл.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 289 – 290.