13. У старої султанші

Микола Лазорський

– Добре все, що добре кінчається, – бурмотів Мустафа. – Бач, як гарно привітав тебе, Степову Квітку, наш великий султан… Назвав Роксоляною й перевів до найкращих… А знаєш, голубонько, що то за хустка! О! Та хустка багато важить, багато… Бачу, на цьому не кінчиться.

– А хіба буде ще що? – питала Настуся, трохи втихомирена: вона боялася й думала, що там, у саду, султан порубає і її, і євнуха.

– Буде, серце, буде… Я вже знаю, звікував тут… надивився…

– А що ще буде? – допоминалася бранка: бачила бо, що євнух і направду знає добре тутешнє життя й норови султана. Казав же, що добре знає всіх тутешніх двірцевих вельмож і найпаче головного візира Ібрагіма. Про цього розказував як про завзяту людину й дуже хитру.

– Наперед не скажу, бачу тільки, що той султан покохав тебе, клянусь тінню пророка, покохав. Удівець покохав і має на думці посадити тебе на місце померлої Фатьми. Коли покохав, будеш, може… гм… султаншею!

– Султаншею бути небезпечно, – мовила Роксоляна.

– Чому?

– Тому, що султаншу завжди вплутують у різні чвари, а тоді її ж і винуватять. Кажуть тут, що не одну султаншу зводили ті чвари в могилу.

– Хе… дурниці… Слухайся мене, і буде тобі добре, моя ясочко. Не забувай Мустафу: він тобі буде у великій пригоді.

– Не забуду ніколи… А тепер…

– Що тепер?

– Ще не дійшли й до палацу, а вже маю клопіт… Роксоляна навіть стала.

– Що тобі, який клопіт? – дивувався євнух.

– Як же я буду без Оксани? То ж моя порада й розрада… Боженьку мій! За цими охами та жахами й зовсім забула про мою горличку… Побіжу до неї… я зараз!

– Що робиш, навіжена! – гримнув євнух й схопив за руку. – Цього не можна робити аж ніяк: наказ мусиш слухати і йти туди, куди наказав султан. Тобі тепер не вільно ходити будь-куди без дозволу.

– І до саду, і до Оксани не вільно? – вже плакала Роксоляна.

– До саду можна, але вже тільки до султанського, де ти була щойно. Там гуляють й розважаються тільки найкращі: їх всього двадцятеро, серед них і ти будеш.

– А Оксана?

– Що Оксана? – перепитав євнух.

– Я хочу бачити Оксану, хочу, щоб вона була біля мене: оце й клопіт мій.

Мустафа потер лоба.

– Добре… Це вже не важко: сам лагідненько попитаю султана, і твоя Оксана буде біля тебе. Але… ми вже прийшли до найкращих. Знай: їх доглядає султанова мати. До покоїв не вільно ходити нікому, навіть і старшому євнуху. Можу хіба постояти на порозі, щоб тільки передати тебе наглядачам.

Вони обачно ступили до широкого вестибюлю, світлого й дивно розмальованого мусульманським орнаментом, геометричними арабесками. В кутку на маленькому килиму сидів невеличкий хлопчина – араб: дивлячись на гостей, він все кліпав очима й нарешті спитав тоненьким голоском:

– Чого вам сюди? Сюди не вільно ходити!

– Вгамуйся, Мансуре, вгамуйся! – махав руками євнух. – Ми прийшли за ділом від самого великого пана.

– То я скажу матінці – великій пані!

– Скажи, скажи… от і гаразд, тільки вгамуйся!

– Сідайте ось тут на канапі, я зараз…

Й чимдуж покотився до прихилених покоїв. Тут направду панувала тиша, якась… мов би нашорошена тиша: мабуть тому, що сам султан заглядав сюди, тільки сюди, до великого гарему – ніколи.

– Житимеш тут, нагорі, – казав пошепки Мустафа – в світлиці вікнами на Золотий Ріг… Там розкіш, там рай… Був тільки одного разу…

– Чого саме був?

– Діло було, діло… треба було… гм… втихомирити одну привередливу панночку… – і замовк.

Перед ним вже стояла стара султанша – удова, висока, в чорній киреї, на голові невелика чадра з відкритою відлогою, тому й обличчя було відкрите, а очі такі ж допитливі, як і в самого султана-сина.

– Чого вам? – проскрипіла султанша-мати й глянула на полонянку. – Чого тобі, Мустафо?

Мустафа низько вклонився, припав устами до подолу киреї, тоді шепнув:

– З наказу великого пана привів до ясної пані нашої полонянку, уласкавлену цією хусткою, – і він зняв з голови Роксоляни султанську хустку-дарунок, з поклоном подав старій туркені.

– Нудьгує пан султан, нудьгує… – бурмотіла вона, але хустку взяла, розглянула з усіх боків й віддала назад бранці.

– Сховай, завжди знадобиться… Підійди до вікна і моторніше, не на налигачі ж тебе вести.

Роксоляна підійшла ближче до світу.

– Християнка зі східних земель, – глухо мовила і коротко спитала: – Відкіль?

– З степової Вишневеччини… – теж тихо відрекла бранка.

– Скажи великому пану, що бранку я вже привітала, – недбало кинула вона старому євнуху. – А ти йди зі мною до покоїв нагору… Будеш жити з подругою, тут живуть конкубіни парами…

І повела Роксоляну нагору.