17. Норови султанші-матері

Микола Лазорський

На третій день до світлиці Роксоляни тихою ходою вступила султанова мати Гальшка. Сама Роксоляна, як і завжди, сиділа біля вікна й стежила за турецькими галерами, прикрашеними барвистими ліхтарями та розкішними килимами. У турків сьогодні було велике свято рокове Байрам. Палили з мушкетів, грали на бубнах та кобизах… Чути було тоскно-журні пісні, притаманні тільки Орієнту та ще тому неозорому степу, де живуть обіч два народи – татари й українці. Вона слухала ті пісні, зсунувши брови, й навіть не помітила, як стара туркеня поклала на стіл дві грубі книги й стала просто перед нею зі схрещеними на грудях руками.

– Чого зажурилась так, ніби тебе ведуть на тяжку кару? Не бійся, ніхто не буде карати, навпаки, доглядають, як лялечку, та все з наказу пана султана… Тямиш це? Чи глуха стала?

– Я чую добре і бачу, які й ви до мене добрі…

– Добра… гм… то ще не знати, як поведеться, як покаже твоя зірка, тоді й будемо говорити про мою доброту. Он книги візьми, прислав сам великий султан, щоб читала та тямила святе слово з Корану. Мабуть, вже схотіла взяти віру нашого народу. Що ж! Задумала гарне діло.

– Я чула, ясна пані, що й ви взяли цю віру заради спасіння душі…

– Я!.. Ах ти базарне м’ясо! Хто тобі таке казав, га? Зараз же признавайся! – гриміла туркеня. У неї вже не знати відкіль була палиця. Та Роксоляна вже її не боялася.

– Вас же звуть, ясна пані, Гальшкою, перекручене народом правдиве християнське ім’я Єлизабет… Сама чула, що ви не туркеня…

Туркеня блимнула на неї, кинула палицю і сіла на м’якого ослона.

– То все тобі набрехали оті куповані баядерки: вони мене не люблять і верзуть таке, що й купи не держиться. Я правдива туркеня з діда-прадіда, і тобі зась до мене. Думаєш, як султан став залицятися, так можна вже й на голову сісти. Ні, голубко, ще так поб’ю ломакою, що будеш довго мене пам’ятати…

– Я вас не ображаю, а коли вам такі розмови не до смаку, можна й не говорити… Направду, не годиться більш говорити про таке…

І Роксоляна втопила очі у вікно…

– Чого відвернулась?

– Я дивлюся, як люди святкують Байрам. Що то за свято, скажіть мені, ясна пані?

– А кат їх знає, що вони там святкують, – мовила гнівно стара туркеня й підвелась йти до своїх покоїв.

– Ви ж туркеня, – дивувалася Роксоляна. – Мусите знати свої обичаї…

– Ач яка голінна на витребеньки!… Мослем святкує Байрам: пісникує три дні на славу Аллаху, тоді дає жертви по мечетях чотири дні теж на славу Аллаху… Ото і все…

Вона помовчала, тоді вже лагідненько додала:

– Мене, що правда, звуть Гальшкою, бо я не з Туреччини. Привезли мене сюди, просто до султана Селіма, що звався Жахливим, як от тебе, одаліскою. Але отого Жахливого я не боялася ані от настілечки, – і вона показала на зігнутий мізинець. – Навпаки, він остерігався мене дуже, а коли народився мій син, от цей Сулейман Великий, то й зовсім став м’якенький…

– Як же те ви зробили?

– Стара будеш все знати! Не така я добра, як тобі здається, але… коли будеш мене шанувати, то може й тобі буде ліпше…

– Я вас дуже шаную…

– Не так щоб і дуже… – і вийшла з світлиці, не забувши палиці.

Тільки вийшла, як хтось вже просунув голову в двері й привітно вишкірив зуби: то був євнух Мустафа. Роксоляна засміялась і мерщій покликала до себе: вона його любила за щиру добрість до неї та послужливість. Мустафа прихилив двері й, обережно ступаючи, підійшов до Роксоляни.

– Маю добру новину! – шепнув він, оглядаючись.

– А що, милий Мустафо? Які новини?

Мустафа покрутив головою, прижмурив одне око і поклав пальця на вуста.

– Нікому нічого не скажу! – догадалась Роксоляна.

– Наш великий султан зробив тобі, серце, велику приємність, але наказав мовчати, тільки кажу тобі, щоб не стривожилась…

– А що там, Боже мій! – вже по-справжньому злякалась Роксоляна.

– Добре, все добре, хай від мене відвернеться тінь Пророка на віки вічні, коли кажу неправду. Великий султан дозволив тобі бачитись з Оксаною.

– З Оксаною! – крикнула Роксоляна й сплигнула з канапи, як правдива молода кізочка.

– Тсс! – замахав руками євнух. – Не галасуй, бо почує Гальшка, буде нам обом…

– Я мовчу, мовчу, тільки скажи, коли я можу бачити мою кохану Оксаночку?

– Великий пан дозволив мені відмикати ворота до султанського саду й пускати туди на прогулянку Оксану по обіді. Ти її вздрінеш по обіді щодня, будеш з нею аж до вечері, говоритимеш, що хочеш, й розважатись з нею, як вам обом буде бажано…

Роксоляна щасливими очима дивилась на безбородого євнуха й ладна була його цілувати… Але євнух вже ладився тікати, бо і йому не вільно було бути тут. Роксоляна все ж догнала його і спитала ще раз:

– А сьогодні я можу бачити Оксану?

– Я ж сказав: по обіді… Зараз всі спочивають, де хто хоче. Я вже пустив Оксану до султанського саду, до фонтана… Біжи туди і там побачиш її. Тепер сама бачиш, як багато робить бідний Мустафа… Не забувай Мустафи й ти…

Роксоляна вже не чула, що говорив їй євнух, а бігла чимдужч до султанського саду.