8. Наступного ранку

Микола Лазорський

Все ж ранком всі були мляві, неговіркі… Спішили до купелі відсвіжитись після моторошної ночі. Мабуть що, купіль мало пособила: ніхто не пустував, не наспівував, ніхто не сміявся й не слухав казок… Тільки запопадливо бавились шахами, інші намагалися малювати – таке дозволяв сам султан… Дозволяли й читати, аби хіть була.

Настуся теж не знала, куди себе діти. Вона взялася читати книги, писані мовою східних народів: приносили їх сюди багато, і євнух Мустафа радив читати, бо, мовляв, може кому доведеться говорити і з самим султаном, радив говорити і з туркенями, яких тут можна було завжди здибати. Тільки Оксана никала поміж млявих полонянок та все ненароком випитувала, кого саме забрали до мішка. Але всі мовчали, дехто навіть з докором поглядав на неї, а більш за все удавали, що нічого не чули й нічого не знають.

– Я так міцно спала… Мені снився чарівний сон, – казала смуглява панночка із загадковими очима, як у Сфінкса.

– Мабуть, когось вкусила бджола… Тут їх серед квітів багато… – казала весела Заїра.

– Не надокучай! – злісно мовила пишна грекиня, звана тут «Пухівочкою», і втопила очі в шахи. – Твій хід чи що?

– Ти питаєш таке, про що тут не годиться й думати, – нарешті шепнула білява бранка, що звалася Зосею: сама була з Кракова.

– Я питаю тихо, хочу знати, бо та панна… – і Оксана прикусила губу.

– З твого краю? – теж шепнула Зося. – Вона направду з України, зовуть її Галиною.

– Кажуть, до неї залицявся султанський принц?

– Хе… – тільки й мовила Зося.

– Може, то й не так… – роздумувала Оксана.

– Може, не так, – й собі кинула Зося. – Адже я не спала й дещо чула: юнак якийсь через вікно кляв султана. Говорив нашою мовою, казав, що вкраде її з цього проклятого палацу… Тільки ж мовчи!

– Цілую святого Хреста й покров Божої Матері… не скажу нікому нічого.

– І своїй отій, отій русалці-подрузі не скажеш?

– Клянусь, не скажу! Тільки шепни мені, що вони зроблять з тою моєю нещасливою землячкою.

Зося замислилась, тоді притягла до себе Оксану, й ледь шепнула на вухо:

– З нею вже зробили…

– Що? – лячно питала Оксана.

Зося постукала ніжкою по паркету й знов шепнула:

– Вона вже в Босфорі… вночі… І швидко пішла геть.