5. Настя в гаремі
Микола Лазорський
Євнух Ахмет благополучно привіз коштовний дарунок султану Сулейману від кримського хана. Він наказав обачно підвезти галеру до Золотого Рогу, тоді вже перевів Настусю з Оксаною до човна і в цей спосіб пристав до самого Стамбула. Коли на бранок накинули довгі чадри і всадовили до паланкіна, варта невідомо як зникла, а її заступила гвардія євнухів.
Йшли мовчки незнаними вузькими вулицями та завулками й раптово при закруті опинились на широкому й чистому подвір’ї перед пишним палацом з цілим рядом білих колон, але поставили паланкіна не біля головних дверей, а біля бічних. Обох панночок під руки повели до інтер’єру – широкої зали, де вже стояли тільки двірцеві євнухи: вони допитливо, як добрі знавці розглядали мандрівниць.
– Скинь з них чадри! – хмарно наказав старший євнух.
Ахмет зручно зняв покривала. Всі знов почали розглядати бранок. Один з них повернув Оксану до світла і цмокнув язиком.
– Якші… – буркнув він.
– Не ту оглядаєш, – несміливо озвався Ахмет. – Наш владар хан Гірей дарує світлому султану ось цю бранку, а та лише її служниця.
І він владно взяв Настусю за руку й за мить здер з неї шиту золотом камізельку, тоді поставив перед євнухом. Настуся мимохіть прикрилась руками. Євнухи цмокали губами, хитали головами й лагідно посміхались. Старший оглядав довго й уважно, казав розкрити рота, а коли Настуся не зрозуміла, сам брудними пальцями відкрив їй рота і порахував зуби. Він ще раз хитнув головою, тоді відвів набік Ахмета і став щось говорити, сказав «якші», легенько вдарив Ахмета по плечу й кликнув найближчому грубому й у віспі євнуху:
– Відведи до купелі…
Довгими коридорами у вітражах євнух мовчки повів панночок до великих дверей, тоді до розкішного вестибюля, мережаного східною орнаментикою, й казав сідати на лави тут або де хотять: адже лав багато і місце можна вибрати.
– Що з нами буде? – ледве не плакала Настуся.
– Не заріжуть, голубко, не бійся і здайся на мене… – кинула мляво Оксана й сіла на м’яку канапу: її втомила та нудна мандрівка.
До них вже підходили дві молоденькі туркені: вони йшли легко, ніби танцювали, одна з них навіть тихенько щось наспівувала й зараз же спитала:
– Ви, мабуть що, новенькі? Я щось не бачила таких у нас…
– Так, ми щойно приїхали сюди, – шепнула Оксана. – Нам казали йти до… купелі.
– Добре… це і є купель… правда, купель ще далі, а це передпокої, – і туркеня поторсала Настусю за шаль-вари. – Скидайте все це, адже не будете брати купіль в одежі, та ще й в оцих шальварах, – і вона дзвінко засміялась.
– Але ж і ви в шальварах! – насмілилась мовити слово Настуся: їй сподобалась молоденька туркеня, і стало ніби тепліше на серці.
– Я тут тільки роздягаю, а до купелі не йду, як і ця моя подруга.
– Як же вас зовуть? – питала цікава Оксана.
– Мене зовуть Заїра, а подругу – Маріам. Зараз поведемо вас до купелі: там вас натруть пахощами, тоді купатимуть, тоді натруть ще раз рожевою олією, тоді дадуть смачного соусу, шербету, кави… Тоді поцілують і покладуть спати… – вже сміялась жартівлива Заїра.
– Невже ж все те будуть робити пухкі євнухи? – вжахнулася Настуся.
– Ні, ні… їх там немає, їм там не вільно бути, – озвалася Маріам. – Правда, там є й євнух, але лише один, високий такий і старий. Він стоїть на одному місці й стежить, щоб бува хто не дуже пустував.
Через хвильку обидві стояли у великій залі, такій високій, мов справжня церква. Не видно було ні дверей, ні вікон, але ж усе було ясне. Настуся підняла голову й побачила круглу стелю: була вона вся вмережана невеликими круглими віконцями. Саме через ті віконця й світився світ. У залі було повно запашного духу, пахли ніби троянди, ніби їх було тут сотні кущів та всі у квітах… Зі стелі від тих прозурок-вікон пливли сиві нитки, помережані чудовим ароматом, нитки випромінювали золотом, й те золото падало просто на блискучу, теж хитро мережану підлогу, на басейни, повні прозорої води, великі водограї, ставних, неземної краси купальниць… Купальниць було багато, але ніхто на них і не глянув… Настуся аж очі відкрила, вздрівши так багато красунь…
– Одна одної краще… – сказала вона Оксані. – І де вони росли такі?
– Атож, – спокійно кинула подруга. – Для султана ж дбають!
– А то хто? – лячно глянула Настуся на двері. – Невже євнух? Чого йому тут треба?
– Євнух направду, – мовила байдуже Оксана. – Наказ султана для порядку… стоїть і не ворухнеться. Бач, як запеленав султан, ще й обмотав голову чалмою по самі вуха.
– Нащо то?
– Гм… щоб бува й він не торкнув котрусь з нас. Таке тут може статися і з євнухом… та куди йому! – сміялась Оксана.
– А нащо у нього за плечима якась торба? – все цікавилась Настуся.
– Яка бо ти… все тобі треба знати. Не бачиш хіба? Турецька дудка: коли прийде час на сніданок чи якийсь там спочинок від купелі, то він і подме в ту дудку…
До них вже підходили літні служниці. Вони низько схилили голови і майже разом спитали:
– Панночки ще не натиралися амброзіями?
– Ні, ще не робили такого дива… – всміхнулась Оксана.
– Тоді просимо райських панночок ось до цієї м’якої тахти.
І засукавши рукави, ці трудівниці зручно й легенько стали масажувати. Вони так майстерно все те робили, що Оксана, втомлена мандрівкою, швидко заснула. Вона так міцно спала, що не чула, як її мили молочними губками, витирали й натирали всякими східними пахощами й обережно перенесли на ковдрі до великої зали. В залі тій стояло багато низеньких пухових ліжок, на одне таке ліжко й поклали рум’яну та пишну Оксану поруч Настусі, яку викупали раніш. Настуся не спала: вона роздивлялась, прислухалась, навіть обмацувала себе, ковдру і все мружила очі в якійсь млосній нестямі. Вона хвилювалась і не знала, що буде з нею завтра, через місяць, рік…
В цій великій світлиці з широкими і довгуватими вікнами, мережаними золотом й сріблом, спало або й так лежало щонайменше три сотні панночок «райської краси», як казала їм Заїра. Таких кімнат було в палаці щонайменше десяток, і всі повні ось такими випещеними та розманіженими панночками. Було тихо, навіть мало хто ворушився або вставав. Настуся довго не спала і все дослухалась. Всі вікна було відхилено навстіж, але вона помітила, що ті орнаментовані вікна заґратовано делікатними гратами, ніби густим мереживом.
«Виходить, я опинилась у золотій пастці», – подумала вона з жахом і схопила за руку Заїру, що збиралася йти до своїх покоїв.
– Що тобі, степова перлино, червона моя вишне, золота обручко Пророка…
– Нащо тут грати? – лячно питала вона, показуючи на вікна.
– Тебе тільки це й турбує, полохлива моя серно?
– Так, нащо грати?
– Щоб бува не заманулося якомусь молодому султанському старшині або й принцу заглянути до цього раю… За таке можуть тяжко покарати…
– Кого?
– Покарають і принца, і панянку, що принаджу» паничів, – всміхнулася Заїра. – Спи спокійно, моя ластівко, мені треба йти геть.
– А як карають?
– А то вже як водиться тут: зашиють живу в шкіряну торбу й кинуть у Босфор… Адже Босфор протікає тут, під оцією гарною світлицею, підіймуть ляду й шубовснуть…
– У воду… Босфор…
– Так, через ляду: вона близько… Ти не лякайся, лебідонько… Тебе ніхто не чіпатиме, бо й не знає ніхто з принців чи старшин, що тут є нова райська гурія…
І вона непомітно вийшла.
Настуся лежала тихо, з розплющеними очима. У відслонені вікна лилися аромати якихось незнаних квітів, цього полонянка не здольна була розібрати: може, жасмин, а може й троянди, фіалки чи суміш, чарівна суміш з дивних східних квітів… Вона дослухалась, пильно дослухалась… ні, не чути, щоб хтось ламав на вікнах грати… Чути було лише солов’їні співи: вони гриміли, затихали, млосно кликали до таємничого саду і знов гриміли…
«Мабуть, тут є великі сади», – думала Настуся й навіть підвелася, щоб побачити дерева. Вона направду побачила в темних купах якісь кущі, навіть зелені гілочки, що просувалися до зали в своєму пишному білому вбранні. Тоді оглянула залу: в кутку біля дверей, як ідол, все стояв без руху закутаний з голови до ніг високий євнух з алебардою в руках і великою сопілкою на ретязі за плечима. Вона глянула на сусіднє ліжко: там лежала рожева її надія й рятівниця Оксаночка, вона міцно спала. Настуся спустила ноги, прихилилась до подруги й ніжно поцілувала. Тоді повернулась на бік, прошептала на ніч молитву й собі швидко заснула.