22. Повстання Кішки на галері
Данило Мордовець
Іляш-потурнак привів старого гетьмана до своєї каюти, що була поруч з розкішною каютою паші, й почав пригощати його усім, що було в нього. Гетьман не відмовлявся від частування, але пив дуже обережно, в той час як потурнак, випивши вже й до того, тепер, на радощах, що душею зійшлося з почесним земляком, пив різні вина чарку за чаркою, раз у раз цокаючись з дорогим гостем. Він уже не помічав, як гість, замість того щоб підносити чарку до рота, швидко виливав вино через каютне віконце в море. Він тільки бурмотів щось про Україну, про турецьку прокляту віру, про те, що він мимоволі став галерним ключником.
Кінчилось тим, що потурнак, у розпалі частування, поклав голову на стіл і, мурмочучи щось несусвітне, заснув.
Старий гетьман, роздивившись навкруги й упевнившись, що п’яний потурнак спить глибоким сном, впав на коліна й став тихо молитися. Сива голова його довго лежала на підлозі каюти. Та от він підвів голову…
– Господи! Виведи з темниці душу мою і душі рабів твоїх, козаків, – шептав він, здіймаючи руки до неба.
Потім він підвівся, тихо відстебнув од пояса потурнака величезну в’язку ключів і сховав їх до кишені широченних, давно обтріпаних козацьких штанів своїх.
Тихенько вийшовши з каюти й зачинивши її, гетьман одразу ж кинувся до невольників і поквапливо почав одмикати їхні кайдани.
– Батьку!.. Мати божа! – мимоволі вирвалось у нещасних.
– Мовчіть, дітки! Тихше, тихше! – спиняв їх гетьман.
– Батьку рідний! Господи!
Розкувавши кількох чоловік, гетьман поділив між ними всю в’язку ключів.
– Ідіть, дітки, один одного відмикайте, але тільки кайдани з ніг і з рук не скидайте, а полуночної години дожидайте.
– Добре, батечку рідний, добре!
– Та ключі, дітки, назад мені принесіть.
– Принесемо, батьку.
Козаки кинулися розковувати один одного. За кілька хвилин усі невольники були розкуті, але кайданів з себе не скидали.
Діставши назад ключі, старий гетьман пішов з ними до каюти потурнака. Той спав, хропучи на всю галеру. Кішка Самійло знову причепив йому ключі до пояса й обережно взяв за плечі.
– Брате Іляше! Брате Іляше! – будив він сплячого.
– Якого тобі біса! Геть! – бубонів п’яний.
– Та ти б ліг у ліжко; йди – я одведу тебе…
– А ключі де?
– Он у тебе на поясі. П’яний помацав в’язку ключів.
– Гаразд… веди мене… а сам пий…
Насилу Кішка поклав п’яного на ліжко й, тричі перехрестившись, вийшов з каюти.
Повернувшись на своє місце, гетьман, як і інші невольники, вклав свої руки й ноги в кайдани та, крім того, ще обмотав себе тричі залізним ланцюгом.
Тим часом ніч давно вже оповила мороком і землю, й море. У місті й на пристані де-не-де блимали вогники. Завмираючи, стихав денний гамір, тиша опускалася і на місто, і на пристань, і на море; лише гавкання собак час від часу порушувало нічний спокій.
Проте берег ожив і замигтів вогниками. Це Алкан-паша, в супроводі яничарів, повертався до себе на галеру.
Він зійшов на палубу з частиною своєї обслуги, оскільки більшість яничарів, начастувавшись у місті, повалилися спати просто на пристані, покотом. Не дуже п’яні залишилися з пашею, який, піднявшись на галеру й побачивши, що всі невольники сидять на своїх місцях, прикуті до опачин, був цілком задоволений порядком на судні й своїм вірним ключником, хоч той, всупереч звичаю, і не вийшов йому назустріч. Паша зрозумів, що його ключник п’яний, і звелів його не будити.
– Тихше, – сказав він, звертаючись до своєї обслуги, – нехай спить мій вірний раб, йому треба відпочити. Пройдіться між рядами невольників і огляньте, чи всі вони добре закуті.
Яничари засвітили ліхтарі й пішли оглядати невольників. Але через те, що всі вони були добре-таки напідпитку, то й оглянули поверхово: упевнившись, що кайдани у всіх невольників на місці, вони вже не звернули уваги на замки й доповіли своєму володареві, що все гаразд.
– Спочивай спокійно, зірко Трапезонта! Аллах за тебе не спить, – мовив перший євнух.
– Не бійся ночі, сонце Анатолії! Вірного тобі аллах послав ключника: він усіх невольників рядами посаджав, ручними й ніжними кайданами їх скував, а Кішку Самійла трьома ланцюгами зв’язав, – докинув другий.
Алкан-паша зовсім заспокоївся, й голова його, обважніла ще на бенкеті, поринула в глибокий сон. Марилася йому золотокоса, з очима газелі, наречена, чарівна Фатьма, й похмурі видіння вже не мучили його… Він плив із своєю красунею по Босфору й Золотому Рогу, а з берега їм салютували царградські гармати…
Мертвим сном спала вся галера…
Ні, не вся… Он хтось підводиться серед рядів невольників… Місяць, виглянувши з-за хмари, сріблить чиюсь голову… Це сива голова Кішки Самійла… Він тихо скидає з себе кайдани, так тихо, що ні одне кільце не брязне, підводить голову до неба, хреститься, а потім перехиляється через борт… Тихе брязкання кайданів… сплеск води… Це кайдани рабства й неволі упали в море…
Старий гетьман обережно пішов поміж рядами невольників, з яких жоден не спав: усі чекали цієї жаданої миті, і у кожного в руках були кайдани, скинуті одразу ж після того, як їх оглянули яничари та євнухи.
– Ну, дітки, панове молодці, нехай вам бог помагає! – казав Кішка, проходячи поміж рядами. – Тепер кидайте кайдани в море, та тільки залізом не бряжчіть, турчина не збудіть.
Сонне море, що тихим, але могутнім подихом дихало коло берега, сотнями сплесків відповіло на ці слова старого гетьмана: це падали в море кайдани, що стільки років до кісток протирали козацьке тіло в тяжкій неволі. Місяць, вийшовши з-за хмар, обливав блідим промінням ці напівголі, прикриті руб’ям тіла, ці кудлаті, нечесані, але тепер високо піднесені голови, ці худі, загорілі, виснажені, але тепер сяючі щастям та енергією обличчя.
– Дітки! – тихо казав далі гетьман. – Забирайте тепер у сонних яничарів шаблі булатні, та мечі гострі, та мушкети.
Козаки, наче кішки, тихо розповзлися по галері, шукаючи зброї. Невдовзі вони знову зібралися навколо гетьмана – хто з рушницею, хто з шаблею, хто з кинджалом.
– А мій турчин був прокинувся, та я його на місці заколов.
– А я руками, як собаку, задушив.
Так перешіптувались козаки, здобувши собі зброю.
– А тепер, дітки, – сказав гетьман, – половина з вас виходьте на пристань і там сонних яничарів рубайте, а ми вже самі впораємося тут з галерою.
Місяць знову сховався за хмару, наче для того, щоб не дивитися на це криваве діло, що мало відбутися в нього на очах. Темні тіні, поблискуючи в темряві клинками кинджалів та шабель, зійшли з галери на берег і ніби розтанули в темряві й нічній тиші.
Незабаром у пітьмі почулися неголосні крики й стогнання: «О-о! Алла! О-о!»
Галера теж застогнала й забряжчала зброєю. Чутно було глухі крики, удари, неясний гомін, іноді відчайдушний зойк і часі і сплески води – то падали в море турки.
У цій поголовній січі Самійло Кішка взяв на себе Алкана-пашу, сказавши заздалегідь козакам, щоб не чіпали тільки Іляша-потурнака.
– Нехай він у нас. дітки, за яризу військового буде.
Коли старий гетьман ввійшов у каюту Алкана-паші, той солодко спав, розкидавшись на широкому отомані, й усміхаючись чарівним видінням. Кішка зупинився, глибоко замислившись. На оголеній шаблі, яку він заніс над головою сплячого й яка трохи тремтіла, грало химерне світло висячої лампи, що тихо гойдалася в так плавним похитуванням галери. Від цього світла мінилися й сухозлітні прикраси каюти.
Кішка глянув на всю цю розкіш, потім на своє дрантя, знову подивився на золото й срібло, що сяяло на прикрасах.
– То наші сльози, – прошепотів він, – се кров наша… Поможи, боже!… Нехай спить вічно…
Шабля блиснула й врізалася в товсту білу шию паші… Він розплющив очі й страшно глянув у вічі гетьманові.
– Га! Впізнав мене, башо!.. Так прощай же!
І гетьманова шабля вдруге ще глибше врізалася в білу шию. Голова паші відділилася від тулуба й глухо стукнулась об підлогу каюти.
– Голова думала зле, а руки зло творили, – сказав роздумливо гетьман.
Шабля знову блиснула – і права рука паші відлетіла геть коло самого плеча. Старий гетьман, настромивши на шаблю мертву голову й узявши відрубану руку, з яких капала чорна кров, вийшов на палубу, його оточили козаки, що вже впоралися з турками й поміняли своє лахміття на багате вбрання яничарів.
– Що, дітки, вже рішили? – запитав гетьман.
– Рішили, батьку, – була відповідь.
– А се їхня матка, – пояснив гетьман, високо піднімаючи мертву голову, – се його права рука… Голова, голова! Зле єси думала, а твоя рука ще зліше творила. Хай же вас земля не прийме!
І він кинув голову й руку в море.
Труп паші витягли за ноги й також кинули у воду. Це був останній глухий сплеск моря – сплеск, яким завершилося криваве діло на галері.
Потім Кішка віддав наказ, щоб половина козаків одразу ж сіла за весла й вигнала галеру у відкрите море, далі від Козлова, а друга взялася б очищати палубу від крові й прибирати все судно.
– Сьогодні, дітки, в нас субота, а завтра свята неділя, – сказав він, – отож треба, щоб було нам де на чистому помолитися, милосердному богу подякувати.
Коли зійшло сонце, галера була вже чиста і сяяла красою. По палубі походжали й сиділи купками козаки в багатому яничарському вбранні. Щоправда, на цьому вбранні де-не-де виднілася чорна закипіла кров, зяяла дірка від шаблі або кинджала, облямована кривавою смугою, темніли криваві плями то на куртках, то на шароварах; зате обличчя козаків були святкові, збуджені. А тут цей ранок, тихий, яскравий, розкішний, це блакитне небо над головами, це темно-бірюзове море під ногами… А вдалині за ними, ніби глибше й глибше поринаючи в море, тяглася димчаста смуга землі – край чудовий, розкішний, але проклятий згадкою про гірку неволю… Крим віддалявся і зникав з очей.
Раптом на палубі з’явився Іляш-потурнак. Побачивши козаків і помітивши щось незвичайне навколо, він здригнувся, глянув навкруги: на море, на небо, на димчасту смугу землі, що зникала з очей, і знесилено у відчаї впав на коліна. Сива голова його схилилася на груди, руки склалися наче до молитви…
– Що, ляше? – тихо сказав гетьман, підходячи до нього.
Потурнак припав головою до ніг Кішки й застогнав.
– Не журись, брате, – так само тихо й ласкаво промовив гетьман, – тепер буде з ким про віру християнську побалакати.
Потурнак підвів голову, обличчя його було бліде й перекривлене.
– Гетьмане! Батьку козацький! – розпачливо вигукнув він, сплеснувши руками. – Батьку! Не будь же ти таким зі мною, яким був я з тобою. Зглянься на мою сивину!
Безнадійний погляд його блукав по небу, по морю.
– О! Тяжкий мій гріх, господи, тяжкий! – стогнав він.
Та раптом очі його блиснули й прикипіли до чогось далекого на синяві моря… Він пильно почав придивлятися…
– Батьку! – крикнув він голосно, майже радісно. – Бог тобі допоміг ворога перемогти, та все одно не зможеш ти в землю християнську вернутися… Подивись на море!..
І він показав рукою в тому напрямі, куди сам дивився напружено. Старий гетьман обернувся і глянув. Туди ж повернулися всі голови козацькі.
– Бачиш, батьку? – спитав Іляш.
– Бачу, – відповів гетьман.
– А знаєш, що воно таке?
– Ні, не знаю… Може, галери…
У далекій синяві, на поверхні моря, біліли якісь цятки..
– То галери турецькі, – сказав потурнак, – то дванадцять галер пливуть з міста Царграда, щоб привітати Алкана-пашу та його наречену… А як ти їм даси відповідь?
Старий гетьман замислився. Коли те, що казав потурнак, було правда, то невольникам, які щойно врятувалися, загрожувала загибель неминуча: дванадцять галер – їх уже тепер можна було розпізнати – на всіх парусах, які надимав свіжий вранішній вітерець, мчали до козацької, колишньої Алкана-паші, галери. Хіба вступити у бій і загинути?.. Так шкода цих бідних невольників, молодих, у яких попереду ще все життя, яких чекає батьківщина, любі серцю… І чи для того все було так щасливо зроблено, щоб тепер, саме тепер, загинути?.. Холод пойняв душу старого гетьмана.
– Сам бачу, що галери, – тихо, глибоко замислившись, сказав він.
Потурнак підвівся. Очі його сяяли.
– Батьку! – мовив він, узявши гетьмана за руку. – Добре ти учини: половину козаків у кайдани до опачин посади, у невольницьке лахміття одягни, а другу – в дороге турецьке вбрання; турки й думатимуть, що це Алкан-паша на своїй галері по морю гуляє. А я вже знаю, як їх від нашої галери відігнати та в Царград одіслати.
Тільки-но половина козаків встигла перетворитися знов у невольників і сісти на місця, з веслами в руках, як турецькі галери були вже на відстані гарматного пострілу. Пролунав постріл, другий…
Іляш-потурнак схопив білий турецький прапор – завивало, швидко зійшов на чердак і почав махати цим завивалом. Постріли одразу ж припинилися.
– Немає бога, крім бога, і Магомет пророк його, – закричав потурнак «раз-то по-грецьки, удруге по-турецьки», як говориться в думі, – не стріляйте, ради аллаха, правовірні! Не будіть мого пана, найясніше сонце Трапезонта: він зараз спить, добре-таки погулявши в Козлові.
Турецькі галери, почувши це застереження, повернули до Козлова й тільки здалеку випалили з дванадцяти гармат на честь Алкана-паші, а козацька галера відповіла їм сімома пострілами – ясу віддавала.
– Спасибі тобі, брате Іляше, – сказав гетьман, обіймаючи потурнака й стежачи очима за галерами, – тепер я матиму тебе за рідного брата.
В очах потурнака з’явилися сльози, але він нічого не сказав; він відчував, що цією послугою козакам він багато чого спокутував, але жахливе минуле ще й досі стояло в нього за плечима, і ніякими молитвами він не міг замолити його ні перед богом, ні перед Україною.
Козаки знову зібралися на чердаку. Чимало з них радісно хрестилися.
– Хвалимо тя, господи, і дякуємо! – урочисто мовив гетьман. – Був я п’ятдесят чотири роки в неволі, а тепер чи не дасть бог хоч годинку пожити на волі!
Козаки, веслуючи, молилися й плакали. Галера їхня линула птахом, дедалі більше віддаляючись від осоружної, проклятої землі турецької. От вона вже зовсім поринула в море. А там, здавалося, синявою хмаркою виступала з води земля християнська, дорога Україна.
Ні, далеко ще була мила Україна: з води виступав туманний острів Тендра.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 206 – 213.