26. Повернення до Києва
Данило Мордовець
Ніколи ще, відтоді як стоїть і квітне Україна, Київ не бачив такої урочистої зустрічі, яку влаштували Сагайдачному і козакам після повернення з морського походу.
Увесь Київ зійшовся на берег Дніпра, туди де пристало запорозьке військо, що підпливло до міста на своїх непереможних чайках. На положистому березі, на схилах, на ближчих до Софійського собору вулицях; на дахах будинків – скрізь було повно народу, що рябів; як весняне поле; різноманітними яскравими кольорами вбрання. Духівництво всіх церков, ченці й черниці всіх монастирів, члени різноманітних цехів, братчики і спудеї, чи «скубенти», братської школи вийшли назустріч славному лицарству з корогвами, іконами, хрестами й значками всіляких цехових товариств. У всіх церквах урочисто гули дзвони.
Коли Сагайдачний з гетьманською булавою у руці в супроводі старшини ступив на берег під неймовірний гуркіт мушкетних і гарматних пострілів з усіх чайок, до гетьмана підвели чудового, білої масті, арабського жеребця під розкішним чапраком, гаптованим золотом і шовком. Сагайдачний спритно всунув ногу в червоному сап’яновому чоботі в позолочене стремено і в одну мить опинився в сідлі, наче вріс у свого коня. За ним виступили хорунжі з військовими стягами і турецькими й татарськими бунчуками, захопленими під час походу. Козаки вишикувались у ряди куренями і йшли на гору за гетьманом, а попереду них – отамани й стяги.
Це незвичайне видовище мимоволі вражало навіть призвичаєне око. Дороге турецьке вбрання на молодецьких козачих плечах, здобуте в Кафі, Синопі та на захоплених турецьких галерах, козацькі та польські кунтуші з довгими вильотами, підбитими найяскравішою матерією – альтембасами, златоглавом, оксамитом, адамашками, шапки з червоними верхами й різних кольорів смушками – білими, чорними, сивими; дорогі турецькі та широченні козацькі, теж усіх барв веселки, штани; усіх кольорів, здебільшого червоні, зелені й жовті сап’янові та юхтові чоботи; різноманітна зброя, якою обвішаний був кожен козак, – мушкети, кинджали, ятагани, шаблі, – все це полискувало на сонці, сліпило очі, кричало своєю яскравістю, мальовничістю і незвичайною різноманітністю. Козаки виступили гордо, браво, з свідомістю своєї цілковитої перед усім світом незалежності й цілковитої волі у вчинках, поводженні – у всьому, у всьому!
Старий Небаба йшов на чолі свого куреня і, усміхаючись ледь помітною усмішкою під сивим вусом, поглядав на велетня Хому, в якого на руках, тримаючись правою ручкою за його волячу шию, сиділа татарочка й своїми великими південними очима здивовано поглядала на всі боки, наче шукаючи там свого пестуна й улюбленця, бідолашного Олексія Поповича, молоденьке тіло якого давно вже обгризли до кісток дніпровські раки.
Тут же виступав і вусатий Карпо Колокузні з своїми острозькими товаришами по степових мандрах – з веселим Грицьком та бравастим Юхимом, що возили колись на собі плетену чортопхайку з довготелесим патером Загайлом. Не було лише третього їхнього товариша, друкаря Хведора Безрідного, який лежав далеко-далеко на березі Дніпра, майже біля самого Кизи-Кермена. Зате разом з ними ішов його колишній джура Ярема, що тепер мав вигляд справжнього козака, і тільки жовтуваті очі та ріденькі вуса виказували його московську породу.
За козаками йшли визволені ними невольники. Вони сунули безладною юрбою, оскільки не належали до війська, і особливо привертали до себе увагу киян. Попереду всіх невольників, спираючись на ціпок, виступав поважний старий Кішка Самійло. Він дивився радісними і водночас сумними очима на строкату юрбу киян; що стояли обабіч дороги, якою ішли козаки. Усі ці люди; що стояли тут і дивилися на козаків та повернених ними з полону невольників, – майже всі вони народилися й виросли у той час, коли Кішка Самійло мучився в тяжкій турецькій неволі, далеко від рідної України.
Поруч нього йшов такий же поважний дід, Іляш-потурнак, який майже жодного разу не підвів очей на строкаті юрми киян: він не міг забути свого ганебного минулого, свого потурчення; свого тяжкого гріха перед братами-невольниками. З другого боку Кішки Самійла виступали його товариші по неволі – Марко Рудий; колишній суддя військовий, і Мусій Грач; колишній військовий сурмач. Був там і верткий орлянин, і донський козак Онисимко, поряд якого йшла його блідолиця дружина, що десь на морі, недалеко від палаючої Кафи; так гірко оплакувала прижитого в неволі синка свого Халілька-татарча.
– Дивіться! Дивіться! – почулося в юрбі. – Он запорожець несе на руках якусь дівчинку.
– Ах; та яка ж вона маленька, а він такий велетень!
– Та се, мабуть, його дочка, яка гарненька!
– Ні, вона на нього не схожа.
– Овва! То що з того? Без нього жінка привела.
– Та се полоняночка… бранка… татарочка.
Велетень Хома, чуючи ці відгуки про свою татарочку, ніжно гладив її по голівці, а старий Небаба бурчав у свої сиві вуса, що не можна запалити люльки – близько церква.
– Ох, Грицю! Пресвята покрово! – із стогоном вигукнув хтось у натовпі.
Сіроокий Грицько, що йшов разом із своїм товаришем, бровастим Юхимом; здригнувся наче опарений і тривожно озирнувся на юрбу. Там якась дівчина, дуже засмагла, з довгим ціпком і торбинкою за плечима, ставши навколішки, простягла руки чи то до найближчої церкви; чи то до сіроокого Грицька.
Той рвучко вийшов з рядів свого куреня.
– Одарю! Се ти, серце?
– Я, Грицю, ох!
Запорожець обняв дівчину, що пригорнулася до нього без слів і тільки плакала.
Раптом позаду них пролунав чийсь схвильований голос:
– А мене не впізнаєш, доню?
Дівчина одвела руки від молодого запорожця, вся залита гарячим рум’янцем і радісними сльозами, що іскрилися на загорілих щоках. Перед нею стояв високий; сухорлявий чоловік, з яскравим сріблом у густих, понурих, вусах – чи то татарин, чи то турок, – таке було на ньому кумедне, не козацьке вбрання.
– Не впізнаєш батька? – повторив незнайомий. Голос цей ніби й по знаку дівчині. І очі знайомі. Де вона їх бачила? А, згадала! Вона бачила ці очі ще маленькою дівчинкою, – вона лежала у своїй колисочці; яка висіла біля ліжка старої бабусі, і бабуся колихала ту колисочку й співала про котика та про сон, що ходить по вулиці в білій сорочці. І от. над нею, над маленькою дівчинкою, схиляється хтось вусатий, та добрий такий, та ласкавий, і очі добрі й ласкаві. І з цих очей капнули на неї, на дівчинку, дві сльози… Це був татко, як уже потім казала бабуся, татко, котрий після смерті її матері з туги пішов на Запорожжя та там і загинув…
– Тату! Та се ж ви?
– Я, доню, голубко…
І дівчина з криком кинулася на шию незнайомому.
– Тату! Татуню мій! Та ви ж іще живі!
– Живий, моє серденько, голубко!
– Таточку! Ріднесенький! Як вас бог врятував?
– Врятував, доненько-голубко, врятував бог милосердний та оцей козак молоденький.
І він показав на сіроокого Грицька, що стояв червоний як рак.
То це він врятував батька своєї Одарочки? І перед ним постає та жахлива ніч, коли, підпалена козаками з усіх боків, Кафа горіла, як велетенська свіча, червоною загравою освітлюючи ген далеко і гори, і море. Серед гуготіння й тріскоту пожежі, серед нелюдського голосіння й розпачу та дикого козацького галасу, крику і прокльонів він раптом виразно чує, як звідкись із підземелля, серед палаючих будівель, хтось вигукує: «Помагай, боже, козакам!… Помоліться, братця, за душі блідних невольників! Однесіть від нас уклін на Україну – на тихі води і на ясні зорі, де край веселий, де мир хрещений» Він оглядається з подивом і острахом і бачить освітлене загравою віконце в підземеллі, а з того віконця із залізними гратами визирають худі, виснажені обличчя невольників, оброслих бородами. «Боже, та се ж козаки!» – колись, братику, козаки, а тепер невольники…». Грицько вмить розбиває тюремні двері, і звідти, брязкаючи кайданами; виходять в’язні – цілують його і плачуть, і моляться… А Кафа горить, Кафа палає…
– А як ти потрапила сюди, доню, з Острога?
– Я, тату, прийшла до печерських угодників молитися за…
– За Грицька? – усміхнувся батько. – А старі ще живі?
– Живенькі ще, і дідусь і бабуся, слава богу.
Їхні голоси заглушив гомін юрби, яка вітала Сагайдачного. Недалеко від Софійського собору, на майдані біля Золотих воріт, козаків зустрічало все місцеве панство – польське й українське. Тут були і князь Януш Острозький, і Ієремія Вишневецький, і молодий господарич Петро Могила, як і завжди, сумний і задуманий.
Вони раніше за козаків повернулися з походу, не наздогнавши жодного татарського загону. Був тут і патер Загайло, і балакучий пан Будзило, який під час кремлівського сидіння з’їв свого гайдука без солі, тут же стовбичила й незграбна постать Мелетія Смотрицького у величезних чоботищах. Поруч Ієремії Вишневецького стояв; спираючись на свою палицю, пан Кисіль, сива борода якого вилискувала сріблом під промінням яскравого вранішнього сонця. Коло нього була й панна Софія з матір’ю.
А дзвони гудуть гучніше й гучніше. Передні ряди козаків уже підійшли до Золотих воріт. Сагайдачний їде повз панів і вітається з ними; привітно знявши шапку з пером. Передні бунчуки теж схиляються на знак пошани до вельможних панів.
– А що, бачили того лайдака Сагайдака, яснеосвєцоний ксьонже? – лукаво посміхається до Острозького Мелетій Смотрицький. – Справжній Цезар!
Острозький нічого не відповів.
– А, мабуть, в Острозі до школи босий ходив! – не вгаває Мелетій.
Біля собору Сагайдачний зліз з коня і поцілував ікону.
– Здорові будьте, пане Загайло! – гукнув хтось до благочестивого патера.
Здивований Загайло глянув на козацькі ряди. Двоє козаків вийшли з рядів і наблизились до нього: це були Грицько і Юхим.
– Не пізнаєте нас, пане? – запитав Грицько. Патер мовчав.
– Як, коней своїх не пізнаєте? – вів далі Грицько.
– Та ви нас їздили, пане; у тарадайці, – нагадав Юхим, – тепер ми з коней козаками стали.
– Перекозачилися, – засміявся Грицько, – були коні, та перекозачилися.
– Єзус-Марія, – тільки й вимовив здивований патер.
Під неугавне калатання церковних дзвонів лунали радісні вигуки привітань і поздоровлень. Знайомі й незнайомі віталися, обіймалися й цілувалися, як на великдень. Матері обіймали синів козаків, що повернулися з походу, з неволі, жінки – чоловіків і братів, дівчата знаходили втрачених і давно оплаканих женихів, батьки, котрі повернулися з походу, не впізнавали своїх хлопчиків; і дівчаток, що повиростали з пелюшок і сорочечок. Котилися сльози радості але в декого по блідих і стражденних обличчях текли сльози відчаю, чувся стогін по вбитих і померлих у далекій стороні. «Ох, звідки ж мені тебе, орле сизий, дожидати, з якого боку тебе, синочку мій, виглядати!..»
Серед прочан, які прийшли з Острога до Києва, була й схудла та бліда Катря, покоївка гарненької панни Людвісі; княжни Острозької. Вона жадібно прислухалася до того, про що розповідав гурту киян колишній джура Ярема, і сльоза за сльозою котилися з-під її довгих вій.
– Тільки я, братця, залишився живий, а як – і сам не відаю. Як наскочили на нас погані бусурмани, – а їх видимо-невидимо, – та й почали кришити наших. А наші молодці теж маху не дали: один Хведір Безрідний скількох їх порубав.
– О-ох! Мати божа! Панна найсвєнтша! – застогнав хтось у натовпі.
– Тільки ж, братця, сила-силенна їх, гаспидів, насунула. Ну й подолали наших – усіх до одного порубали та постріляли…
– А Хведора Безрідного?
– І Хведора постріляли та порубали.
– О-о!.. – І хтось із прочанок упав. Це впала смаглявенька, як циганочка, покоївка княжни Острозької… Не ждати їй більше того, кого вона дожидала.
Примітки
Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 229 – 234.