Осіннє. 1

Софія Малильо

День такий! – словами не сказати,

хочеться природу обійняти

в надмірі дитинного чуття.

На деревах листя ще тріпоче,

та живе в нім відчуття пророче,

що ось-ось летіти в небуття.

Вже ж бо літо любе пролетіло,

в зливах живодайних одшуміло,

творчу силу втілило в плодах.

Ронять лист знеможені дерева,

їм потроху засинати треба,

щоб проспати зиму в холодах.

Все – немов знайоме і звичайне,

але скільки скрізь терпкої тайни!

Зупинися, друже, хоч на мить:

аби тайн отих збагнути святість,

аби серцем світ увесь обняти

в мить, коли за вітром лист летить.