5. Христя відвідує матір у селі

Панас Мирний

Ще поки вони їхали містом, плуталися його чорними вулицями, повз високі кам’яниці, Христю клопотали всякі думки… «Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гості, до матері… То-то зрадіє матуся, не сподіваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стріне їх і заверне назад?.. Не доведи боже!..»

Христя одвертається від кожного стрічного прохожого і проїжджого: їй здається, що то хазяїн – і от-от признає її… «Хоч би вже се місто скоріше кінчилось. Ідемо, їдемо, а йому й кінця немає!»

Аж ось минули крамниці й високі кам’яні будинки. Далі пішли обідрані хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишніше й тепліше; далі рідше та рідше. Он край однії й тину немає; у другої й димар розвалився; третя – зовсім на бік похилилася, з вікон, замість шибок, визирає ганчір’я, по двору-смітнику бігають трохи не голі діти… «Боже! які злидні та недостачі! Бісові крамарі та пани найкращі місця під себе позаймали, все найдорожче собі наздирали, а бідноту виперли аж на край міста в смітники та пустки», – думала Христя.

Піднялися на гору. Перед ними, розбігаючись на всі боки, розлягалися поля, рябіючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшениці, то чорною грудою ріллі… Христі наче хто камінь зняв з душі: зразу стало і вільно, і легко… Сонце, піднімаючись угору, привітно сяє-гріє; вітерок легенький дише; жайворонки, в’ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лісочку, кують зозулі… Красно так усюди, просторо, вільно!.. Христине серце не б’ється мов, а стиха токоче; очі бігають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темні яри, з яру – на зеленії бурти… Якісь тихі та радісні почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. – тьохкоче її зраділе серце.

Шкапійчина тюпа; колеса тільки гудуть, котячись по сухій землі. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку і хіба коли-не-коли уверне слівце про хліб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засівали, а бач, як піднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя і рада тому мовчанню: ніщо їй не забороняє думати про себе, ніщо її не розговорює, не порушує німої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну місцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимі полежати, надихатися вільного польового повітря!

А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря і кучеряво розвивається в прозорчатому повітрі… Що то за хутори? Невже Йосипенкові? Так, вони… Вони, ідучи в місто, спочивали там… І перед нею, мов жива, стала бліда Мар’я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидві живі-здорові? Явдоха по-давньому гризе свою невістку? А Мар’я мовчить? Чи вже, чого доброго, у місто удьорила? «Така вже, – казала вона, – удалась я, такою і пропаду…» Городянка!.. І що там, у тому городі, доброго? Достатків більше, достатки кращі? У кого ж ті достатки, то й добре; а як бідному – то всюди погано. Та часом і при достатках лихо: як нема долі, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: і багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!

Проїхали ще трохи… Це – Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся і прикро подивився на неї.

– Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христі, мов живе, усе те стало вочевидячки: і як Кирило крався через сніг, і як шурхнув ногами у рів, як вилазив – лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. «Дівча! – думав він. – Все то їй на думці реготи та сміхи».

Це шкапійчина, наче що вкусило її, кинулась, сіпнула й пішла скоком. Карпо мерщій ухопився за віжки.

– Тпррру!.. Іч, почула свою землю та – скоком! – сказав він, здержуючи коняку. – А небійсь, у місто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, – повернувся до Христі Карпо і почав розказувати, де чия. Невеликі все то клаптики були, одні свіжо заскороджені, другі злегка прикриті зеленою рослиною.

Христі здалося, що тут і лани були дрібніші, і хліба нижчі, ніж біля міста. Там – широкі та довгі, густо, як щітка, заросли; а тут – де-не-де зеленіє бліде зажовкле стебло… Христя не витерпіла похвалитися про те Карпові.

– Достатків там більше, – почав той, – переорюють краще, та й земля ситніша. Тут з глиною – руда, а там, як угіль, чорна. Небійсь, городяни хитрі: все собі найкраще забрали. Воно, бач, і тут нічого, коли б хоч трохи більше землі тієї… А то – всього жменя, а ти крутися біля неї, тягни звідти і на податки, і на прожиття… – Карпо важко зітхнув, зітхнула і Христя.

Мовчки піднялися на гору. Хрест мар’янівської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далі й покрівля зазеленіла; показалися садки, хати… Село! село! І серце Христине неспокійно заколотилося у грудях.

Пріська того дня, попоравшись коло печі, сіла спочити. Їсти їй – капельки не хотілося. Думки розбирали голову… Як там у городі? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Пріську наче за поли тягло піти довідатися.

«Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка – люба, поки здорова… Здоров’я – усьому голова», – думала Пріська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дітей. Чорноока Оленка, вимита-вибілена, лежала на подушці і щось весело сама з собою щебетала. Білоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплій водиці. Все йому хотілось пурнути з головою; і він то присідав, то прилягав, допитуючись матері – чи видно його голову. Одарка сиділа на лаві й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробі намігся!

– Води ж чистої немає, – казала Одарка.

– Я і в тій, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщій сорочину з себе та – в ночви…

– Я не так, як Олеся, – кричав радий Миколка. – Я і плавати, і пуринати вмію!.. – І розходився так, що аж вода з ночов випліскувалась.

– Що се ти, Одарко, дітей купаєш? – здивувалася Пріська, мерщій зачиняючи за собою двері.

Одарка не вспіла одказати, як закричали літи: «Бабуся! бабуся!» Оленка, простягаючи до неї свої пухкі та білі рученята, світила чорними очицями й нетвердо вимовляла: «Бач… бач… біля… купалася…» Пріська підійшла до Оленки і, взявши за ручку, цілувала малі пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вугукував:

– Бабусю! Бабусю! А дивіться, як я пурну… Дивіться – з головою!

– Гарно, гарно, – похвалила Пріська, припадаючи до Оленки.

– Ви-бо не дивитесь, – гукав Миколка. – Дивіться-бо.

Пріська мала повернутися і до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очі й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

– А що, глибоко? – допитувався.

– Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

– Е-е, я не втоплюся. Я вмію плавати, – храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привітавши дітей, Пріська повернулася до Одарки.

– Що, не було? Не вертався?

– Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час і бути, а його немає… Сідайте. Підождемо трохи, як не буде – пообідаємо разом.

– Спасибі тобі. Я так тільки, довідатись… – зітхнувши, одказала Пріська і мала була йти. Одарка не пускає.

– Тільки підете – розсердюся й ніколи до вас не прийду! – посварилася вона.

Пріська зосталася. Тільки що всілася, Миколка, виполоскавшись, виліз із ночов, і Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: «Тпрру!»

– Карпо! Карпо! – скрикнула Пріська і мерщій надвір.

Стрівши Карпа, вона разом і здоровкалася, і допитувалася:

– А що, як Христя? Чи жива-здорова?

– Та Христя тута! – каже Карпо.

– Як тута?! – скрикнула злякана Пріська.

– Тута… Приїхала.

– Коли приїхала? Де приїхала? – бурмоче Пріська. По її старому обличчі бігають смуги і радості, і разом нестямної муки; очі горять; вся вона труситься.

– Христя пішла до вас, – каже Карпо.

Пріська кинулася до свого двору і стрілася з дочкою коло воріт.

– Здрастуйте, мамо! – гукає Христя веселим дзвінким голосом, підбігаючи до матері. – Чи ждали? чи сподівалися?

Мати стоїть проти дочки, німа-мовчазна уп’яла в неї свої потухлі очі,

– Матінко! Не пізнаєте мене? – спитала Христя.

– Христе! Дитино моя! – простогнала Пріська, обнімаючи дочку, і заплакала.

Тут саме підбігла Одарка. Вона постояла, поки вітались дочка з матір’ю, потім підійшла до Христі, поздоровкалася, поцілувалася з нею.

– Ач, яка молодець Христя! – каже Одарка. – Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити – то й не сподівалися.

– А я так, несподівано, – весело щебече Христя.

– Молодець, молодець! – одно плеще Одарка, обдивляючись.

– Чого ж ми стоїмо тут? Ходімо хоч у хату, – опам’яталася Пріська.

– Ідіть, – каже Одарка, – побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: гріх тобі буде, як до нас не забіжиш!

– Забіжу, не забуду!

Сусіди розійшлися: Пріська і Христя пішла до своєї хати, Одарка – до своєї.

– Як же ви тут живете? – допитується дочка у матері, увійшовши в хату і обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Після міських покоїв їй своя хата здалася такою тісною-невеличкою. Бач! вона скільки літ прожила тут, а й не примічала досі сього…

– Як живемо? Звісно, як живемо, – бубоніла Пріська. – Живемо та й годі! Смерті дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого – скубуть. Коли б не ці Здори… Та годі! Хіба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

– Я? Про мене не турбуйтеся, матінко. Добре мені там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, – дай їй, господи, і щастя, і здоров’я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, – каже, – матері; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не піде замарно: я, – каже, – сама віддам гроші… Прохала вас до себе в гості. Скажи, – каже, – хай прийде: як рідну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж і достається часом їй… Воно, мабуть, усім добрим так достається!

Пріська важко зітхнула. Вона задумалася над послідніми доччиними словами. Відкіля вони в неї? Досі вона ніколи такого не казала і в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила – дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє від матері свою лиху годину, щоб не вразити її серця… І сльози почали підступати під горло, давити…

– Ви плачете? Мамо! – скрикнула Христя, зиркнувши на матір.

– Ох, тільки гляну на тебе – так і заллють сльози!..

– То ви не вірите? – спитала Христя. – Так от же – хай мене хрест поб’є! – коли я брешу. І чого б я стала брехати, коли б мені погано там було?

– Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, – утираючи сльози, замовила мати. – Я не від того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобі там – і гаразд, дочко; а погано – уже ж я нічим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги – їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обідати, бо й я ще нічого не їла.

Стара хутенько схопилася і кинулась до печі.

– Не знала, що ти будеш. Не сподівалася… хоч би курочку зарізала та з нею борщ зварила, а то – затовкла салом та й годі, – гомоніла Пріська, насипаючи борщу у миску.

Сіли обідати. Христя взялася за ложку… «От і сіли обідати, – гіркий наш обіде!» – згадала Христя пісню. І було від чого: борщ, наче окріп, парував перед ними. Вона покуштувала – ні солі досить, ні приварку не видно, одні бурякові крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

– Недобрий, дочко? – спитала мати. – Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра візьмеш? Погріб у нас невисокий, – картопля зимою померзла, а на весну – так драглями і взялася; насилу назбирала півклуночка посадити. М’яса і в заводі не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солі зосталося жменя, – потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то! А ти там, мабуть, усе з м’ясом? Городяни – що-що, а люблять ласо поїсти.

– Та страва добра, – одказала Христя.

– Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до каші – і каша пройшла димом. «Постаріла мати, – подумала вона. – Колись яку добру кашу варила, а тепер от не догляділа, що й димом пройшла». І наче що обценьками їй серце здавило. Пріська собі, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

– Ви саме обідаєте. Піду, – думаю, – хоч подивлюся на Христю, як там вона.

– Та ще вашої Христі і біс не візьме! – жартуючи, одказує Христя.

– Оце, дивись!.. Навіщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб і не брав. Щоб ти скоріше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе і мати он плаче, та й мені ніяково: прийду до вас – пусто, підемо до нас – недостає чогось. Отак зійдемося з тіткою, посидимо, згадаємо тебе, – як там вона повертається у світоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годі згадувати?

– Було всього, – одказала, зітхнувши. Христя.

– Правда, дочко, правда: всього часом буває.

– Часом – з квасом, а порою – з водою? – каже Одарка.

– Атож. Чого в світі тільки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! – одказує Пріська.

Більше розмовляла Одарка з Пріською: Христя слухала і мовчала. Їй сумно було слухати ту важку розмову. Хіба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хіба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад – знову його застане; ніде воно дінеться. А тут, наче зговорилися, – тільки про те й річ.

– Чи Горпина дома? Хотілося б мені її бачити, – спиталася Христя, щоб перервати розмову.

– Дома, дочко. Пообідаємо, то, коли хоч, і підеш.

– Я вже не хочу їсти, – одказала Христя, устаючи і хрестячись.

– Така ж ти, – сумно сказала мати, підводячись, і почала прибирати з столу.

– Я на хвилину, мамо; тільки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, – весело замовила Хоистя, збираючись виходити.

– То вже бог його знає, чи Одарці довго прийдеться посидіти, – сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Пріська тільки зітхнула. Обох їх уразило – чого так швидко утекла Христя?! «Приїхала до матері в гості, – думала Одарка, – і побігла до чужих!»

– Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи ні? – спитала, помовчавши, Одарка.

– Отак, як бачі – гірко одказала Пріська. – Хвалиться: хазяйка – добра людина, а проте – бог його знає! Може, таку ману пуска: всі вони спершу добрі, поки не осідлають; а насіли – вези, не вгинайся!

– Та й Карпо хвалиться… Така, – каже, – добра людина, така добра! І на ніч у двір пустила, і нагодувала, напоїла.

– Гей, ти, дівко! Дівко! – донісся знадвору Карпів голос. – Куди се?

– Прощайте! Піду, – одгукувалась Христя.

– Бач – добра: матір покинула, а сама навдьори!

– Хто се? – спиталася Пріська, дослухаючись.

– Карпо йде. Видно, стрівся з Христею.

Незабаром і Карпо увійшов, несучи в руках клунок.

– Здрастуйте в хату! – привітався він.

– Здоров, Карпе!

– Оце стрів вашу, побігла кудись. Рада, що вирвалась…

– То вона до Горпини. Молода… бажається усіх зразу оббігати, – одказала мати.

– А я вам гостинці приніс. Хазяйка кланялась і гостинця передала.

Очі у Пріськи заграли, побачивши високу білу булку і пухку паляницю. Поцілувавши, вона прийняла хліб з рук Карпових і положила на столі.

– Бач, як у городі печуть; у нас так не вміють, – хвалила Одарка, розглядаючи булку.

– Коло того ходять – одно діло знають. Нам як не приходиться того хліба їсти, то й пекти не навчились, – одказала Пріська.

– Чого ж воно так: як городянам, то, небійсь, і булка, а нам – чорний хліб з остюками? – спитала Одарка.

– Так воно вже завелося: город усе краще собі бере.

При сім слові Одарка глибоко зітхнула.

– Пани та багачі! – нешвидко додала вона до свого зітхання.

Її ніхто не піддержав. Карпо повернув розмову на іншу річ: він почав розказувати про поїздку, про хліб, про город, про Христину хазяйку.

– Ще й хвалити бога, що Христі так лучилося, – зовсім-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рідна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю річ. І серце, і важкі Прісьчині думки угамувалися. Серце перестало щеміти; важкі думки розтікалися, зникали, заспокоєні тихими надіями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христі добре… Хазяйка обіцяє гроші віддати… Віддасть – спасибі їй! – Христі новий убір буде; бо в неї хоч одежинка і є, та лишню мати – все краще. А й не віддасть – хіба не все рівно?.. Пропаде півроку служби, то хіба і так не пропадає?

«Півроку, – думає Пріська, прилягаючи спочити, коли пішли Карпо й Одарка. – Уже ж поб’юся, покріплюся того півроку… А там знову заживу з нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. І красою і здоров’ячком бог не обійшов – хіба от долею…»

Старій матері не спалося. Доччина доля, образи людські, свої злидні та недостачі ворочали її з боку на бік, гнали сон і спокій далеко від неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такі важкі гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра невгаває ні на хвилину. Горпина розказує Христі про село, про знайомих дівчат, парубків, що де скоїлося, про кого яка чутка пішла – все викладає подруга подрузі, мале-невеличке із-за нігтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофія, про Тимофієву журбу; про те, як раз Тимофій, стрівши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга – він би присилав старостів до неї !.. Про Федора, що спершу дурів та й тепер ще не прийшов у себе… «Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!»

Христя слухає таємну розмову подруги – і серце її непокійно б’ється. Недавнє життя, від котрого одірвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачіпає її серце, будить думки…

– А знаєш?.. Мені шкода його, – зітхнувши, сказала Христя.

– Кого?

– Федора. Він гарний парубок. Він буде кращий і від Тимофія, і від їх усіх. Ті тільки гострі на язик, а се – плохий, мовчазливий,,. От за кого виходь, Горпино, – не каятимешся.

– Отаке! На тобі, небоже, що мені негоже! – закопиливши губу, одказала Горпина. – А чому ж ти не виходиш?

– Я – друга річ. Мене його батько не хоче за невістку мати.

– А мене візьме? Он він шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи мені про город. Як там у вас? – забиває баки Горпина. – Бачила Марину? Як там вона? Зовсім городянкою стала. На село і не загляне ніколи.

– Не бачила. Ніколи було довідатися, де вона і як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку. Подруга теж нічого не втаїла перед подругою і розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до сліз доводило.

– Тобі таки вдає на те кохання! – додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

– Бажаю й тобі так! – одказала Христя.

– Не хочу, не треба! – затріпала руками та. – Старий, жонатий та буде цілувати? Цур йому! пек йому! осина йому! – і червоніючи, як той сап’янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п’яного Загнибіду. Горпина аж за живіт береться та регоче, а в Христі – очі грають, сміх та жарти не сходять з язика.

Ішла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечері, – так забалакалася з подругою. Сонце сіло; захід горів червоним вогнем; небо потемніло; понад селом розіслалася вечірня тінь. По уляцих, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бігли свині, овечата. З дворів доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомоніло-заметушилося. І яким радісним, давно чувалим здається Христі той сільський гомін!.. Як у літню спеку, на безводді, надибавши невеличку течію бігучої води в глухому ярку, припадає чоловік до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечірнього клекоту… Знайоме та рідне вітало її любим привітом, чарувало несподіваним чаром!

Виходячи з улиці, коло цвинтаря запримітила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що – відшукував.

Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примітку, а парубок наче незнайомий. Хто 6 то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже він?..

– Федоре! – не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, підвів голову; подивився і, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

«Не пізнав», – подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада підкралася до її серця – і ущипнула… «Та невже я обізналася? Ні, ні, Федір, то – він. Тільки що сталося з ним? Ще ніколи не доводилося бачити мені його такого… Змарнів, опустивсь!..» Цілу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стріла матір.

– Оце так! На часок пішла, а проходила до вечора, – з докором стріла її мати.

Христю обняла ще більша туга. «Чи я справді збожеволіла?» – подумала вона. «Приїхала до матері, а повіялася до чужих, підглядала парубків незнайомих».

– А Одарка ждала-ждала тебе… І Карпо приходив. Довго сиділи, тебе піджидали. Надвечір знову Одарка забігала… «Немає?» – «Нема», – кажу. «Бач, – каже, – недобра яка: як до чужих, то і на увесь день, а до мене – і в хату не наплювала!»

– Та я й сама не рада, що пішла, – сумно одказала Христя матері.

У хаті їй ще сумніше стало. Мати скільки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Діждавши поти зовсім смеркло, вона послалася і лягла спати.

Їй не спалося: сон десь далеко блукав від неї… Крізь невеликі вікна пробиваються в хату сизі померки ночі; зорі, мов іскорки, жевріють серед тії темряви. Тихо-тихо… Христя лежить і думає… Усякі думки ходять у її голові. Їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городі, а от тепер – дома! Вона почала пригадувати сьогоднішні виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. І навіщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Ні, Горпина не така: вона нікому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповірила їй подруга… Кому? У городі хто її знає? Хіба хазяйці?..

А що тепер хазяйка діє? Спочива, певно. Хотілося б їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся і почав лаяти, нащо пустила її додому? І їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловікові… Її серце неспокійно почало битися. А тут знову зійшов на думку Федір – його зомлілий образ, його засмучений погляд… До півночі качалася Христя з боку на бік, поки не прийшов сон і не заспокоїв її гарячої голови.

Смутні думки приспали Христю, та нерадісніші й збудили… Їй щось і снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якісь невідомі почування невідомого лиха обіймали її душу. Вона і вимилася, і прибралася, а ті почування все більше росли, все глибше западали в думку… Тісною і смутною здається їй своя хата; рідне село наче принижчало, помиршавіло; життя його спустіло; наче пожежа пройшла і спустошила самі найкращі місця. Вона радніша кинути його зараз і полетіти назад, у місто… А ще ж тільки сьогодні субота, до завтрього після обіду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.

– Чого ти, дочко, сумуєш? – питає мати і рає: – Ти б пішла до Одарки.

Христя зібралась – пішла. Тільки і в Одарки не краще… Дітвора гомонить; Одарка вітає і розпитує її; а їй – слова важко сказати: думка про місто не виходить з голови. Не забарилася і мати, упоравшись біля печі, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить – мовчанку справляє, а біля серця щось в’ється, якась гадина уп’ялася у його, ссе-кусає…

– Вже я, мамо, мабуть, сьогодні піду од вас, – каже Христя матері, вернувшись додому.

– Чого се так, дочко, поспішаєш? Одпрохалася до понеділка, а поспішаєш сьогодні. Хіба тобі вже обридло у матері рідної?..

– Я й сама не знаю, що зо мною… Так мені важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Мені все здається, що хазяїн вернувся.

– То що? Хіба ти сама, своєю волею пішла? Тебе ж пущено… І не насиділась я з тобою, і не набалакалась, і не надивилася на тебе… – додала жалібно мати.

Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, – і нічого не відказала матері, тільки сама собі рішила завтра ранісінько рушити в дорогу.

І вона здержала своє слово. На другий день ще до світу устала, зібралася, попрощалася з матір’ю – і пішла. Приходила Одарка побалакати; прибігла Горпина узяти на улицю з собою; ще дві-три знайомі дівчата забігали, та застали тільки заплакану матір у хаті, а Христя вже далеко була.

– Чого ж це вона так швидко вибралася? – спитала Горпина. – Хвалилася – до понеділка буду, а сьогодні втекла.

«Втекла… втекла!.. Прибігла – наче вогню вхопила, і, як дим той, зникла… Втекла…» – думала мати, обливаючи старе лице гіркими сльозами.

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 3, с. 131 – 143.