Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

8. Смерть Пріськи

Панас Мирний

«Де смерть моя ходе? де вона поділася?» – одно голосила Пріська, молячи у бога довічного одпочинку. Їй уже тепер усе зневірилося, спротивилося. Одна була надія, одна утіха, що держала її на світі, красила злиденне життя, – тепер і та надія її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… Її кров, рідна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хаті, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у неї більше нічого не знайшли, окрім тих проклятих грошей… Та де тим і грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за гроші, де взялися? Вона б крізь очі у саму душу продивилася дочці, у саме серце… А то?..

Христю на другий день погнали в місто, а з неї тільки дозор зняли, бо не знайшли нічого такого, що б і її до того діла в’язало, хоч Грицько і гукав:

– Та й стара не без гріха! Певно, сама і підсунула дочці такого зілля, та мовчить, запекла!

Пріська мовчала, словом не обізвалася. Що їй казати? Вона зневірилася тим словом; і вони, як і люди, тільки одного лиха їй наносили, а утіхи ніякої. Єдина у неї тепер утіха – домовина, єдине бажання – скорішої смерті…

– Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скоріше! – здіймаючи руки до бога, одно голосила вона і не переставала.

Минуло три дні. Три дні сліз та лементу; три дні неутішного горя й плакучої скорботи… Пріська не пила, не їла, за ті три дні і світу білого не бачила. Що було учора – те й сьогодні, те і на завтра; ні сну, ні відпочинку – одні гіркі сльози… Устане ясне сонце, і зайде, і знову устане; а Прісьці і не в примітку. Як злізла на піл, послухавши Панька, як скорчилася після його розмови – та ні злазила, ні розправлялася!.. Від сліз світ ув очах померк, від лементу голос спав і уха заложило…

Вона не баче нічого, не чує; не чує навіть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсім у домовині, глухій тісній ямі… От тільки – ще серце б’ється та думка, що жива вона, ще гвіздком стирчить у голові… І нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навіки затихло… А думку? думку?.. Немає волі над нею!.. Хоч би ніж такий гострий, щоб тільки – чирк! – та й капут відразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась…

Ніт же!.. Скрипить дуплиняста деревина від вітру! зовсім, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада – скрипить. Так Пріська скрипіла. За ті три дні її і не пізнати: запали очі, набрякли-розчервонілись; запалі щоки – ще дужче позападали; обличчя почорніло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось і аж пожовкло, як гич у пшенички; зігнута постать – удвоє перегнулась скарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

«Господи! що сталося з нею?» – подумала Одарка, прийшовши через три дні провідати Пріську. Вона б, може, і не прийшла, та бачила, що у Пріськи кругом хати за ті три дні ніхто ні заманячив, ні пройшов; а сіни, як були першого дня одчинені, так і стояли… «Може, вмерла Пріська?» – подумала Одарка і, тремтячи від страху, пішла довідатися.

– Тіточко! Чи ще ви живі тута? – стиха спитала Одарка, підійшовши до Пріськи.

Чи від того, що Пріська уже три дні, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосі чулося щось рідне, привітне, – тільки Пріська струснулась, наче зраділа, і розкрила запухлі очі. Вона поривалася щось говорити; шептала губами і, не скінчивши, безнадійно махнула рукою.

– Ая оце насилу до вас зібралася. Так заніколилося, так заніколилося! Карпо у полі, поти упораєшся в господі, а тут пора і обід йому нести… – виправлялася Одарка перед Пріською.

Пріська мовчала.

– Як же вас тут бог милує? – знову почала Одарка. – Що це на вас за напасть така?

– Напасть? – прогула глухо Пріська. – Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? – і Пріська божевільно водила по хаті очима.

В Одарки мороз пішов поза спиною від того голосу і від того погляду… Вона переждала трохи, поки Пріська заспокоїлася, потім спитала:

– Тітко! чи ви пізнаєте мене?

– Тебе? Як тебе не пізнати! – з страшною усмішкою одказала Пріська.

– Хто ж я така?

Пріська знову сама собі усміхнулася…

– Хто ти така? – тихо спиталася. – Людина! – придавила Пріська на сьому слові.

Одарка перехрестилася і, зітхнувши, мовила:

– Уже й не пізнає…

– А ти чого прийшла? – нешвидко спиталася Пріська.

– Як чого? Одвідати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

– Їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, – сказала, і лице її скривилося-затремтіло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип – і сльози залили очі.

Одарці наче хто у жмені здавив серце, так воно заболіло-занило, побачивши Прісьчину муку.

– Тіточко! Я ж сусіда ваша… Одарка, – не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла і знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров’ю налиті, а на зрачки полуда насунула і закрила їх страшний палючий огонь.

– Я знаю, що ти Одарка, – заспокоївшись, почала стара. – Пізнаю тебе по голосу… Спасибі, що не забула.

– Може, вам чого треба, тіточко? – спитала рада Одарка.

– Що ж мені тепер треба? Смерті треба, так ти ж її не принесла і не принесеш.

– Бог з вами, тіточко! Що це ви одно зарядили: смерті та смерті…

– Ну, а чого ж мені треба? Скажи – чого?

– Чого? Ви їли що-небудь?

– Їла?.. Авжеж їла, бо, бач, живу… От тільки у мене щось у горлі пересохло, смага губи попалила…

– Що ж вам – води подати?

– Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля і ще хутче кинулась до себе у двір. Не забарилася швидка Одарка принести ціле відро холодної води, тільки що з колодязя, і піднесла повен кухоль старій. Пріська, хитаючись, підвелася, та як припала до кухля – неначе й уста до його прикипіли, та поти всього не випила – не пустилася.

– Ох! оце ти мене неначе на світ народила! – простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

– Підождіть, я вам постелю, – похопилася Одарка і хутко помостила подушку до стіни, а піл заслала рядниною. Стара не перелізла – перекотилася на те лігво.

– Спасибі тобі, Одарко, – подякувала, умощуючись, Пріська. – Ти мене тією водою так і оживила… То в мене усе боліло, а то зразу захололо-заніміло… Отут тільки, – і вона вказала на серце, – не перестає.

– Може б, ви, справді, чого поїли? Скажіть, – я зварю або від себе принесу. Може б, борщу і каші?..

– Ні, не хочу… – і стара задумалася, заплющила очі.

Сон її розбирав чи неміч очі закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалі почала забуватися, попрощалася й пішла.

«Хай засне трохи, спочине; може, і подужчає… Слаба, слаба стала! Недовго вже, видно, їй тут плутатись», – думала вона, вертаючись додому.

– А що? Що застала? – спитав її Карпо.

– Що?.. Багато, як ще хоч три дні протягне.

– Отаке! Та нікому й попа покликати…

І обоє замовкли.

– Напилася води, – нешвидко повідала знову Одарка, – перекинулась на другий бік… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечір піду довідаюсь.

Сонце заходило; в повітрі стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прісьчину хату, бо хата стояла вікнами на схід сонця. Одарка застала там якусь темну тінь, непривітні померки; у вікна тільки жовтим кольором одбивало, неначе підсліпий чоловік блимав своїми мутними очима. Пріська лежала на полу вся жовта, неначе воском полита, і тиха-тиха, здається, і не дихала. Одарка боязко підійшла до неї і нагнулася послухати – чи жива ще вона. Чи то такі очі у Одарки, чи чорна тінь, що упала від неї на Пріську, розбудила її?.. Пріська ворухнулася, розкрила очі.

– Спали?.. – спитала Одарка. – А я йду та й боюся, щоб не розбудити.

Пріська глянула на неї.

– Ти, Одарко?.. Сядь… – стиха проказала, ткнувши пальцем біля себе.

Одарка сіла.

– О-ох! – простогнавши, ще тихше почала Пріська. – Оце я лежала, закривши очі… І так мені любо, так тихо… супокійно… Усередині, чую, неначе що холоне – мерзне… а любо… Не повіриш, Одарко, як мені обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може б, досі і вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої мені цілющої води сьогодні дала, що в мене від неї усе зразу затихло… Спасибі тобі… О-ох! Всі проти мене, всі… тільки ти одна… Господь віддячить тобі.

Одарка похопилася щось казати.

– Постій… – перебила її Пріська. – Я хочу тобі усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вірю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? – наче злякана, аж скрикнула Пріська і вся струснулася… По виду пробігли уразливі смуги, рот скривився, очі розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послідня іскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному місці й закам’яніла!.. Жовтий світ урвався в хату, освітив на хвилину почорніле лице старої з холодними померклими очима і згас… Темна невидюча тінь усе зразу покрила… Чи то, може, потемніло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам’яті, бездиханна Пріська лежала перед нею, витріщивши свої мутні холодні очі.

Одарка мерщій скинула платок з плечей і закрила ним лице старої.

– А що? – знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

– Умерла… – понуро одказала Одарка.

Карпо витріщився.

– Що ти кажеш? – гукнув він, думаючи – чи то вчулось так йому, чи справді Одарка те сказала.

– Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвів руки.

– Умерла… – шептав він. – От тобі й знай! Умерла… Таки діждалась свого… Так ти кажеш – умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

– Що робити? За людьми іти та ховать… Оте й робити!

– За людьми? Хм… Хто ж піде?

– Та вже ж хто послуха, той і піде, а не піде… – почала Одарка та й не скінчила.

– Ну, а як не піде, то що тоді? – спитався Карпо.

– Як що? Не лежати ж їй, поки й зотліє!

– Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на які достатки?

Одарка мовчала, мовчав і Карпо.

– Треба б спершу у волость заявити, – нешвидко почав він знову. – Хай там, як знають… Так… Піти до волості, піти… Треба піти, – розмовляв Карпо сам з собою, тупцюючи по хаті.

– То йди скоріше, бо смеркає, – журливо одказала Одарка, сідаючи на полу й підпираючи рукою щоку.

Карпо пішов. Одарка сиділа смутна-невесела, дивилася буцім собі під ноги, а справді – нікуди не дивилася: уп’яла очі в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменіла… Дітвора, зачувши розмову матері з батьком, затихла, боязко поглядаючи на матір.

– Умерля, – тихо-тихо прошептала Оленка, повертаючись до брата. – Хто умерля?

– Цить… Бач, матуся журяться, – одказав той сестрі, і знову обоє помовкли.

Дедалі все більше смеркалося. Тиха тінь темної ночі піднімала своє чорне крило і розпросторювала усюди темноту. Надворі ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хаті було зовсім темно. Одарка сиділа в тій темноті; важкі думки морочили їй голову…

«Отаке скойся! І поховати нікому, і поховати ні на що… Хоч би переказати Христі… Куди ж перекажеш? Де вона тепер? Може, вже за такими запорами, що і чутка не дійде до неї. Господи! От смерть, – не дай її нікому такої! Краще під ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалісливці – і поховають як слід… А тут? Усі, наче від напасті, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати – карайся… Ще хоч би достатки які-небудь, а то ж – злидні злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, піп не схоче даром ховати… хоч не похована тлій!..»

І Одарка здригнула.

– Отак же! – увіходячи в хату, сказав Карпо. – З волості зараз наряд буде. Не можна й ховати…

– Чому? – дивуючись, спитала Одарка.

– Та бач же – все те гаспидське діло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, ніякого ладу не буде.

– Близький світ – до станового! Тридцять верстов – немала путь! Днів три пройде, поти до його та від його.

– Хоч би й тиждень – все їдно!

Одарка тільки здвигнула плечима, устала і почала світити світло.

Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душі, та свої клопоти ближче. Заклопоталася й Одарка, засвітивши світло… Ніч надворі: діти куняють, а вона ще й вечері не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди і за топливом, і за борошном.

– Пождіть трохи, діточки, я зараз галушечок зварю, – кидається до сонних дітей.

– Мамо! – обізвалась Оленка, дивлячись, що за клопотом матірне лице трохи прояснилося.

– А що, дочко?

– Ти казаля: умерля… Хто умерля?

– А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

– Ба-бу-у-у-ся, – здивувався Миколка.

– То оце й не буде бабусі… Бабусю в яму – бух! – каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю у яму.

– Бух! – одказала, гірко усміхнувшись, Одарка. – Довго ще, поки буде «бух», – додала, замішуючи галушки в макітрі.

– Бухкай же скоріше вечерю, – сказав Карпо, – а я піду довідаюсь, що там робиться, – і напрямився з хати.

Одарка тільки тоді згадала, що вона без платка.

– Карпе! чув? – гукнула вона з сіней на двір.

– Агов? – обізвався той.

– Не забудь узяти там платка.

– Якого?

– Мого. Треба ж було чимсь закрити очі.

– Добре, – сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дітвора сиділа в кутку на полу і дивилася, як мати крутилася. Їй справді було скрутно. Вогка кістриця більше лущала, ніж горіла, і, щоб піддержувати вогонь, Одарка раз по раз бігала до печі підкидати сухої соломи. Оце спалахне віхоть – ясний світ пробіжить по хаті, заграє на чорних шибках вікон, освіте затурбовану голову Одарки, одкине від неї довгу-предовгу тінь на стіну, ходе-бігає та тінь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне світло – і тінь Одарчина кудись зникне, і сама вона покриється темнотою… Одарка знову біжить до печі, підкидає новий верчик… Знову світ осіяє, знову Одарка поспіша до макортета; знову постать її колишеться, і чорна тінь бігає по стіні.

– Дивись, дивись… Он мамина рука… Он – голова… ніс, – каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стіну.

Та глянула – і обоє зареготалися: такою їм здалася чудною біганина тії тіні по хаті. Одарка рада, що хоч тим дітвора забавилася; одно знає – поспішає з вечерею…

Аж ось і вечеря поспіла. І давати б – Карпа немає. Що там його додержує?

– Посидьте, діточки, трохи… Я зараз батька покличу, – сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичиній хаті ледве тліє невеличкий каганець на комині, кидаючи з-під стелі жовтуватий світ. Угорі ще сяк-так освічує він сумну оселю, а з долівки встає чорний морок і піднімається вгору. Прісьчин труп, прикритий Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлілої соломи, чорніється на полу. Коли-не-коли упаде на його бліда смужечка світу, пробіжить по верху, мов ворухне платком, і – злякана – стрибає угору… На лаві під стіною сидять Панько, Кирило, Карпо – німі-мовчазні, немов до стіни прибиті.

– А що тут у вас – благополушно? – уступаючи в хату в шапці і з люлькою в зубах, питається Грицько.

– Що ж би тут?.. Он мертва лежить, – одказав Панько, ткнувши пальцем на піл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

– Ось Карпо прийшов за платком, – почувся голос Кирилів. – Жінка його старій очі закрила, так він хоче тепер узяти… Чи оддать?

– А хто бачив, як вона очі закривала?

– Ми не бачили… Він каже.

– Не можна. Поки становий не приїде – не можна, – одказує Грицько.

– Свого та й не можна? – спитався Карпо.

– Свого? – буркнув Грицько, сплюнувши. – А почім ми знаємо, що воно твоє? – повернувся до Карпа. – Може, хто й задавив стару та прикрив зверху платком…

У Карпа мороз поза спиною пішов від тих слів… «Оце так! Оце ще з-за платка напасть буде!» – гамселило, наче молотком, у його голову… «Адже ж за гроші напалися?..» Нерадісні почування проймали Карпа наскрізь.

– Карпе! Карпе! – донеслося до його.

Зирк – Одарка на порозі.

– Іди додому вечеряти.

Карпо кинувся.

– Та он… не можна, кажуть, платка брати, – несміло повідав він жінці.

– Чому не можна? То ж мій платок! – дивується Одарка.

– А так – не можна та й годі! – суворо одказав Грицько. – Ми знаємо, що він твій? – спитав він, пустивши на хату цілий клубок диму.

– Та я знаю, що мій. Бо ним я старій очі закривала.

– А хіба ми були при тому? Бачили? – допитується Грицько.

– Чому ж ви не були? Де вас носило? – закипаючи, каже Одарка. – Ви, бач, напасть навести на чоловіка, скоротити йому віку – митці, а очей закрити вмирущому – вам важко!

– Та ти не бришкай так! – визвірився Грицько. – Що ти тут таке?

– А ти що?.. Он вмируща лежить, – тикає рукою Одарка, – душа її по хаті носиться, а ти став над нею кадити люлькою!.. Звичайний, нічого сказати, – одрізала Одарка.

Грицько стояв, витріщивши баньки, і не знав, що йому на те одказати.

– Ходім, Карпе. Хай платок тут зостається. Може, піде туди, куди й два карбованці старої пішли! – додала Одарка, виходячи з хати.

Карпо поплівся за нею. Панько й Кирило, похнюпившись, сиділи на лаві. Один Грицько стояв серед хати, неначе скаменілий.

– Отаке! – нешвидко промовив, приходячи до помки. – І біси його батькові! Голе, як бубон, а гостре – як бритва! Ви ж глядіть мені, щоб, бува, умерла та не втекла куди, – додав, повертаючись до Панька та Кирила, і пішов з хати.

– Нічого, одрізала! – сказав Панько.

– Та так йому й треба! Розібрався – так розібрався! Ще це староста занедужав, довелося за старосту бути, – так куди! – без дрюка і не підступай. Бач, як панує: гляди мені та гляди!.. Сам погляди! – каже Кирило.

А що Одарка каже?

Нічого. Ще більше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дітям, а сама й не приторкалася – слала постелі замість вечері. Карпо собі ліг, не вечерявши, і хоч тихо лежав, а й йому не спалося… «Що, як справді Грицько таку напасть зведе на них? Хіба йому що? Ні бога в животі, ні гріха – на душі, ні жалості в серці… Та ще як пригадає за землю», – подумав Карпо.

– І треба тобі було тим платком очі прикривати? – сказав він, почувши важке Одарчине зітхання.

– А що?

– Та так… Пропаде ще платок… – звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадісною звісткою.

– Хай пропада. Я ось думаю, що коли вийде дозвіл ховати, то не кому прийдеться – як не нам… Скажемо Христі, коли вернеться, що користь з землі буде наша – от і все.

– Коли то ще буде! – сумно одказав Карпо і замовк.

На ранок обоє повставали, наче п’яні, і зразу розбіглися: Карпо пішов скоріше на поле, Одарка зосталася дома. В обід зійшлися, щоб мовчки поїсти страви, і знову розійшлися до вечора. За цілий день одно одному слова не сказало. Так минув і другий день, і третій, на четвертий рано прибігає Кирило.

– Прислано від станового – ховати, – привітавшись, сказав він. – Уже і дозор зняли.

– Хто ж буде ховати? – питає Одарка. – Чи не той, хто наряджав сторожу?

– Цебто Грицько? – здивувався Кирило. – Той заховає! – додав далі, скрутнувши головою.

– А що, зігнувся б? – пита Одарка.

– Та годі тобі! – перебив її Карпо, якось вільно зітхнувши. – Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Гріх нам буде не знарядити її на той світ. Біжи, лиш, Одарко, по жінок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть підпомоги яму копати.

– А чому ж? Можна! – згоджується Кирило.

– От і добре. Уже пообідаємо разом, – додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жінок, бабів, а Карпо з Паньком – за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворі труну з дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скоріше порядок умирущій дати, та ніяк того діла в один день не скінчиш, – багато заходу. Стару обмили, нарядили і положили на столі. Одарка сама хрест виліпила з воску і свічку засвітила в головах… Тліє та свічечка, кидає жовтий світ на почорніле лице вмирущої… У хаті тихо, ніхто не читає над покійницею, – тільки старі бабусі кругом обступили стіл, і хіба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, і тим зворухне незамутну німоту…

А надворі – рай: сонце, наче панна у пишному одязі, розгулялося-розігралося; сонячні пароси так і носяться в прозорому повітрі, так і прищуть золотими стрілами; гнуться, ламаються, осідають іскорками на пишно убрану землю, на розкішно вкриті листвою садки… Пташки лящать, теркотять, співають; щебече соловейко і своїм голосом криє цьомкання кропив’янки; кує зозуля, а її перебиває криклива іволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалібніше туркоче; цвірінькають джикуни-горобці, а до їх з високої високості, неначе срібний дзвінок, доноситься жайворонкова пісня… Рай – та й годі! Все живе, радіє… Шматочок того раю забігає й у Прісьчину хату: то сонце ускоче у вікно, забіга зайчиками по стінах, по долівці; то пташина пісня долетить у розчинені двері… Шкода, що ніхто того не бачить, ніхто того не чує! Сама господиня навіки заснула, а її товаришки – німують кругом неї…

Не додивлялись до світової краси Панько і Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспішали з роботою, та поспіли, коли вже почало сонце сідати. Разом з ними поспів і Кирило, одливши труну немов на заказ, – хоч і соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярській, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її щільно пригнав Кирило.

Увечері Карпо збігав до батюшки і за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати – батюшка обіцяв зайти на цвинтар, бо однак він живе недалечко від його.

На другий день збиралися ховати. Якнайраніше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо і Одарка порішили ховати впівдні: до того часу можна з варевом справитись. День, як і вчора, випав ясний-погожий; сонце – аж пече; пташки щебечуть. Після снідання почали збиратися люди. Чимала купка зібралась: шість чоловіка треба під труну, одного – з хрестом; п’ять-шість бабусь стареньких придибало провести покійницю, тихо сплакнути; десь два сліпці узялося з проводирем, – і проводирю знайшли роботу – нести коливо…

Тихо-тихо потяглася процесія з Прісьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним – Карпо з хрестом; за хрестом – нога в ногу шість чоловіка несуть нари з труною, закритою покрівлею до половини; у головах – Одарка сумна-невесела; за нею – купкою бабусі шкандибають; а на самому кінці два сліпці, забравшись за руки і піднявши голови вгору, бережно виступають, розмахуючи вперед себе довгими ціпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчі помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хоче розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь – як усюди гарно, і тепло, і весело!.. Шкода праці! Труна тихо колишеться під рівною ходою шести чоловіка, а разом з труною і Прісьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося світ покидати…

– Стій! – хтось сказав з-під труни, коли наблизились до церкви.

Усі стали. Чоловіки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

– Поти спочинемо, може б, хто хоч тричі ударив у дзвона, – сказав Кирило.

– Та хоч і я, – обізвався молодий чоловік з чорними вусами й кинувся до дзвіниці.

Гучно-зично загув великий дзвін з дзвіниці і розкотився в повітрі. За ним тихо зателенькали невеличкі дзвоники, немов маленькі діти заплакали за своїм старим батьком по помершій матері… Усім стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонів, захрестились-замолились…

А то хто по шляху в село трохи не підтюпцем біжить-поспішає і прямісінько чеше на купку людей, що стовпилися біля труни? Личко молоде, дівоче, залите слізьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечко від купки – біжить, прожогом кидається між людей… Ось уже й біля труни… Глянула…

– О, моя матінко! Моя голубонько! – роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

– Та це Христя?.. Вона! – разом скрикнуло кілька чоловіків, і всі витріщились.

Христя припала до труни і страшенно залементувала, її гіркий плач покривав гучний гук дзвонів. Аж ось вони й зовсім затихли; а в повітрі осталося різуче Христине голосіння…

– Годі! годі!.. Одведіть її від труни. Візьміть за руки та одведіть! – гукають чоловіки на бабів, наміряючись знову труну підняти.

Довго силкувались, поки Христю одірвали від труни, – так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її під руки і тихо вели за труною. Христя, здається, нічого того не примічала і, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалібні слова, приливаючи їх ще жалібнішими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гіркого плачу. Одарка собі плакала. Бабусі зітхали. Чоловіки, неначе їх хто підганяв, зразу приспішили: декотрі втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очі…

Повернули в улицю. Якраз треба було іти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

– Стій! – роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук і знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…

Народ з дворів вибігав довідатись – кого несуть; подивитися – кого ховають. Вибігла Хівря, стала коло воріт і перехрестилася; вибіг Федір, та, глянувши, подрав мерщій кудись огородом; виплив і Грицько.

– Де вона в гаспида взялася? – перше було його слово, забачивши Христю. Потім він підійшов до труни, узяв Христю за плече рукою і спитався:

– А ти відкіля се причимчикувала?

Христя – одно тужила, одно голосила.

– Де взялася, питаю! – грізно гукнув Грицько, рванувши Христю за плече. Рука його сприснула, і він поточився.

– Та не займай її хоч тута! – обізвалася Одарка, забачивши, що Грицько наміряється знову Христю за плече піймати. – Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

– Та дай їй хоч матір провести, – умішалося кілька чоловіків. – Уже ж коли втекла, не де дінеться – тут буде.

Грицько оханувся і мовчки одійшов від труни. Чоловіки одвели Христю, вхопили нари і знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, піднімався вгору…

Грицько не заспокоївся. Він все-таки думав, що Христя втекла – аж поки не прийшла у волость бумага, що її зовсім пущено…

– Таки викрутилась! – мовив він, чухаючи себе поза вухом…

– Як же ти, Христе, думаєш? – питалася Одарка на другий день після похорон. – У своїй хаті житимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили і годувалися.

– Спасибі вам, Одарко. Не зостануся я нізащо тута. Далося мені се село узнаки, – провались воно крізь сиру землю, окроме божого дому та людей добрих! Піду шукати десь кращого місця…

– Хоч кращого, а хоч гіршого, аби – іншого!.. – не то сама собі, не то Христі одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася і, важко зітхнувши, заплакала.


Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 3, с. 161 – 174.