4. Марина, Мар’я та Христя у панича

Панас Мирний

Їй недовго довелося ждати… У вівторок, як пішла Мар’я на ніч, та вже і ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, біля чого було треба – нема Мар’ї. Пан збирається на базар.

– Скажи Мар’ї, щоб на базар ішла.

– Мар’ї немає, – одказує Христя.

– Як немає?

– Немає.

– На чорта й краще! То збирайся ти.

Христі давно хотілося піти куди-небудь з двору, хоч на людей, на місто подивитися. Мерщій одяглася вона, ухопила корзину і – готова.

Недалеко вже й до базару – палицею кинути. Уже й вози видно, крик і гвалт людський чується, як з перехресної улиці вискочила пані.

– Здрастуйте, Антон Петрович, – скрикнула до пана, простягаючи руку. – На базар?

– На базар.

– Будемо ж разом іти.

– Чого се ви одні? – питає пан.

– Та я не одна: там десь ззаду дівчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пішла учора звечора, та й досі немає.

– І у вас так? І в мене не краще. Воно, видно, усі куховарки зговорилися на сьогодні.

Пані зареготалася; зареготався і пан. Христя іде ззаду мовчки. Коли чує – наче що штовхнуло її в бік. Зирк – Марина!

– Здорова, Марино! – призналася Христя.

– Христя? – скрикнула та. – Де ти взялася?

– Я вже більше місяця, як тут. Служу.

– Як же се? А дома хто?

– І вже тепер дома! – понуро одказала Христя.

– Як саме?

Христя почала було розказувати, та вони якраз дійшли до базару. Пан повернув в одну руку, пані – в другу.

– Марино! Ти знаєш усі ходи; прийди до мене – докажу, – просе Христя.

– Прийду, прийду. Безпремінно прийду. На днях жди! – і обидві розійшлися.

Як Христі ще раз бажалося стрінути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсім переродилася дівчина – панночкою виглядає, і у платті, коси в дрібушки заплетені, платок на шиї… «І скора яка стала – зовсім не та Марина!» – думає Христя, поспішаючи за паном.

На базарі не барилися: купив пан м’яса та зілля, з тим і вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню – лежить на полу Мар’я, голова платком закутана.

– Ти де була, віялася? – скрикнув на неї пан.

– Я нездорова, – не підводячись, одказала охриплим голосом Мар’я.

– Марш з двору, коли нездорова! Як на всю ніч бігати, так і здорова! Марш!

Мар’я підвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечі. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було ні очей, ні рота, ні носа – один шматок пухлого та синього, як бразолія, м’яса!

– Де се ти? Хто се тебе? – скрикнув здивований пан.

З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар’я тремтіла, мов у трясці.

– Господи! – каже пан. – Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз – якої б ти заспівала? Зараз би пішла жалітися; а як москалі он як морду розтовкли – так і нічого!

Мар’я, як мала дитина, заридала і впала на піл, закриваючись платком.

Пан здвигнув плечима, плюнув і пішов у горниці. На Христю напав такий страх, що вона боялася підійти до полу: чорне, збите обличчя Мар’їне не сходило з-перед її очей… «Що се з Мар’єю? Невже се той москаль, що вона розказувала і так журилася за ним?» Жаль пройняв наскрізь Христине серце.

– Христе-голубко! Послужи за мене, поки я перележу, – з-під платка загомоніла плакучим голосом Мар’я. – Я тобі несказанно дякувати буду.

У Христі навернулись на очах сльози, і, не поклич її пані у горниці, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, діждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати.

– Панічко, голубочко! мною, як хочте, робіть, не женіть тільки Мар’ї з двору. Куди вона піде, страшна така?

– Та що ж там з нею?

– Збита вся – курці ніде клюнути!

Пані пішла подивитись. Жіноче жалісливе серце обізвалося, коли вона глянула на Мар’ю. Пораявши якоїсь масті, вона одіслала її в комору.

Христя, як муха, літала, радніша усюди поспіти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар’ю. Надвечір виморилась – страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пішла до Мар’ї в комору.

Мар’я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тільки її важке зітхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар’я не сходить з думки. Кругом темно – хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима – вона, Мар’я, уся збита… Стулить вона очі – і перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очі; крізь невеличкі щілинки пробиваються сірі смужечки надвірного мороку… Ось вони забігали у темноті, заіскрили… Скільки їх, господи! Неначе сніг той – так і куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… По” чулося схлипування, далі плач… Христя підвелася.

– Мар’є! то ви?

Мар’я заридала.

– Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

– Нічого мені не треба, – з плачем одказала Мар’я. – Христе! Іди сюди. Іди, ляж коло мене

Христя помацки побралась до Мар’ї.

– Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся.

Христя лягла.

– Коли б ти знала, Христе, як важко! – трохи перегодом почала Мар’я. – Коли б ти знала, як гірко! І чому він мене не вбив?

– Хай бог милує! Оханіться, що ви кажете!.. Хто ж се вас так побив?

– Ох! Він, Христе, він, бодай його збила лиха та нещасна година! Він, проклятий! Я давно помічаю, що він не так дише. Мені давно доводили, що він хвалився: коли б знайти яку заможну міщанку – оженився б. Я йому сказала. «Не вір, – каже, – люди брешуть». Пам’ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, і на другу ніч ходила – теж даремно до білого світу дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотіла залишити. І ото скільки днів зовсім не ходила. А вчора уранці чую – персні купує, либонь, уже у них діло покінчено. Я ввечері до нього. Застала. «Нащо се, – питаю, – ти персні купував?» – «А твое какое дело?» – «Як яке діло? – одказую йому. – Кому ж, як не мені, діло? Я знаю, – кажу, – все знаю, хоч ти і криєшся від мене. І не думай, – кажу, – вінчатися. Ото, як перед богом, хвалюся – я тобі слави нароблю!» – «Ты? ты?» – визвірився він. «Я! Я!» – кричу йому… Як махоне він мене в один висок! а далі повернувся та в другий!.. – так мені світ і закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тільки, що опинилася надворі.

– І такого б ката я любила! – здивувалася Христя. – Я б його ще на позов потягла! як він сміє отак бити, отак нівечити!

– Ох, не знаєш ти, Христе, нічого, – каже, важко зітхнувши, Мар’я. – Ти знаєш, що я б не тільки не згадала йому ніколи, що він отак мене знівечив, не тільки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби він тільки не женився… Господи! І чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав мені таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалію і нічого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу – йому несу. І от тепер, бач, дяка за се… Христе! прошу і остерігаю тебе: не люби нікого, ніколи. Коли тобі хто кинеться в вічі – одвернися та тікай мерщій! Коли що ворухнеться у серці – задави, залий отрутою його, тільки не давай йому волі! Хай ніхто так не мучиться, як я мучуся! – І Мар’я, припавши на плече до Христі, гірко-гірко заридала.

Два дні пролежала Мар’я, а на третій – пані загомоніла:

– Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! – Треба вставати.

Устала Мар’я – тільки тінь її – схудла-змарніла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, ніч у ніч хоч кого зсушать; ледве вештається по хаті, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона і на базар і всюди бігає за Мар’ю.

У суботу Христя стріла знову на базарі Марину.

– А що ж ти не приходила?

– Сьогодні після обіду прийду. Безпремінно прийду, – обіцяє та.

Христя дожидала того після обіду, як бога. Вона кидалась до всього, бігала, поспішала перемивати й перетирати, щоб було вільно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селі балакали вони по душі, повіряли одна одній свої таємні думки-надії? Правлячись біля діла, вона пригадувала, що слід подрузі сказати, чого не слід.

Ось і після обіду настало. Уже і управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вікно, вибігає надвір, за ворота – Марини немає. Уже й вечір настає; зступаються померки в хаті. «Збрехала Марина, – думала Христя. – Та яка ж вона брехлива стала!»

Увечері пани пішли кудись і дітей забрали з собою. Тягли і панича – не схотів, зостався дома. От би коли Марині прийти – вільно, просторо! Ніхто не помішає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обіймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар’ї, котра чогось змерзла і побралася аж на піч.

– Бачила сьогодні Марину. Казала – прийду після обіду, та й збрехала!

– Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! – відказала Мар’я.

Христі приходилося вірити Мар’ї на слово. Справді, коли б у Марини не було кого, чому б їй не прийти? Видно, правду Мар’я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! «Стій же: діждуся я вільного часу, випрошуся в пані – сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти від мого ока!» – думає Христя.

Коли се – двері рип! і – на порозі появилася Марина. У білому ситцевому платті, у чорному з ластику бурнусі, зав’язана чорним шерстяним платком, – баришня або багата міщанка, а не наймичка!

– Марино! голубко! А я думала – збрешеш! – скрикнула Христя і кинулася подругу обнімати та цілувати.

– Уже коли пообіцяла прийти, то прийду. Хоч пізно, бо раніше не можна було: поки управилася та прибралася.

– Роздягайся ж та сідай спочить, – турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

– Та яка у тебе свита? – дивувалася Христя. – А плаття? Бач! Та гарно як тобі у сьому платті! А серги які? І трохи не схожа на ту Марину, що в селі була. А розчісана як гарно! Та як тобі личить та голуба лента, що в косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни і не пізнали б! – торохтіла Христя, обдивляючись подругу і спереду, і ззаду, і з боків.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузі надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платті – вона здавалася ще вища. Міцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкі плечі, високі груди. Довге намисто червоніло на довгій шиї, на душі блищав великий срібний дукач, а по боках його – два менших. Коси калачиком лежали на голові, перевиті голубою лентою; довгобразе лице червоніло, віддавало здоров’ям, очі грали радістю.

– Бач, як гарно! А ти гудила городські убори, – обізвалася Мар’я, виглядаючи з-за печі.

– Здорові були, Мар’є! – привіталася Марина. – Я вас і не примічаю. Чого се ви аж на піч забралися? Ото сором – літом на печі!

– Така, бач, стала, що й літом мерзну, – зітхнувши, одказала Мар’я.

А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

– Кого ви там вихваляєте так? – спитав він, просуваючи голову у двері.

Марина якраз стояла проти його, висока та брава, і прямо дивилася йому у вічі.

– Та й молодець же дівка! – похвалив панич.

– Собі такі удайтесь! – не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

– Куди нам? з межисіткою та в пшеничний ряд! – картує той.

– То-то й є! – одказала Марина і, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собі піддержала, і обидві, регочучись, мерщій заховалися за піч.

– Козир-дівка! – похвалила паничеві Мар’я.

– Чия вона?

– А вам нащо?

– Так, хотів знати.

– А кортить? Хай кортить, не скажу, – дратує та.

Панич підняв брови, здвигнув плечима і зачинився у своїй хаті. Марина і Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печі.

– Пішов? – спитала Марина.

– Пішов! – одказала Мар’я.

– Шкода. Я хотіла ще з ним побалакати, – сміючись, каже Марина.

– А що, і у вас такий панич? – спитала єхидно Мар’я.

Марина крутнула головою.

– Потурай їм! Вони всі одним миром мазані, – образливо одказала Марина. Може б, від того і розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

– Що я тобі розкажу? Я хоч і буду розказувати, то все про людей, тобі невідомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина – здорова, не пішла заміж? А Ївга і досі побивається за Тимофієм?

Христя почала розказувати і про село, і про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар’я лежала на печі, мовчала.

– Що ж, тобі наравиться город? – спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

– Сумно якось… людно дуже, – одказала, роздумуючи, Христя.

– А тобі, Марино? – обізвалась Мар’я.

– Мені? Коли б хто давав сотню рублів і сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село – не пішла б! І не піду… Ніколи! ніколи! – граючи очима і усміхаючись рожевими устами, торохтіла Марина.

– Бач, а спершу й тобі було так, як Христі, сумно?

– Підождіть трохи – і Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю – повно всюди, народ як плав пливе… та всі в дорогих празникових уборах… Очі розбігаються, дивлячись!

– Христя не любить городських уборів, – сказала Мар’я.

– Христя? – скрикнула Марина. – То вона тим, що ніколи не наряджалася.

– Чому не наряджалася? Наряджалася, – збрехала Христя.

– Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

– Не хочу.

– Мар’є! Устаньте, та нарядимо її, – скрикнула, схопившись, Марина.

– Не хочу! не хочу! – замахала руками Христя.

– Та ні. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар’є! уставайте-бо, – усміхаючись, каже Марина.

Радість Марини перейшла і на Мар’ю: запалі сумні очі почали тихо загорятися; бліде лице почервоніло, на устах заграла усмішка. Мар’я тихо підвелася і почала злазити з печі. Христя скочила з місця і мала утікати у горниці. Марина погналася за нею.

– Ні, не тікай, бо не втечеш! – придержуючи, каже Марина.

Христя противиться.

– Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, – умовляє Марина.

– Та що ж я для тебе зроблю?

– Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.

– А як пани на той час зійдуть!

– То що? прийдуть – подивляться! – каже Марина.

– Коли там вони прийдуть? Десять разів можна нарядиться й розрядитися, – увернула і Мар’я.

– Нуте, Мар’є, ми її спершу розчешемо, – турбує Марина. – Сідай! Сідай отут, на кінці полу; я розчешу тебе. Де гребінець?

Поки Мар’я шукала гребінця, Марина розпустила Христі косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

– Та й коса ж у тебе! От коса! – хвалила Марина, проводячи гребінцем вподовж волосся. Їй приходилося аж геть одступити від Христі, щоб розчесати краї, – таке воно було довге. Зрівнявши, Марина розділила його на дві половини, ще попочесала, а потім заплела в коси; товсті, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар’я стояла проти Христі й любувалася, як з сяк-так зачісаної голови вилилась тепер така хороша голівонька, що й очей не одірвеш від неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв’язавши калачем на потилиці, то й не пізнати Христі!

Невеличкі уха, до сього закриті густими пасмами, тепер одсторонились, немов усміхалися; поза ухами, на потилиці ні одної і малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася – гладенько, рівненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-під волосся, невисокий, зате широкий та білий; на ньому, мов дві п’явки, чорніли над очима дві брови. І лице наче подовшало чи внизу повужчало – зразу не запримітиш. Так перемінилася Христя.

– А гарно як! Господи, як гарно! – скрикнула, глянувши, Марина. – Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже.

Мар’я кинулась у горниці за дзеркалом.

– Дивися! – сказала, підносячи. Марина присвітила. У Христі аж іскорки в очах замиготіли.

– Бач. Не я тобі казала? Бач! – торохтіла Марина. – А якби ще сюди за косу квіточку. Одну рожеву квіточку!

Мар’я здивувалася Марининій дотепності.

– Мистець ти, Марино! справжній мистець!

– Тепер скидай оце ганчір’я та надівай… Що в тебе є? – порядкує Марина.

– Спідниця, корсетка, – каже Христя.

– Якби до корсетки вишивана сорочка.

– У мене є; я зараз, – кинулася Мар’я і не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

– То оце сорочку скидати? – скрикнула Христя. – Не хочу!

– Надягай поверх! – гукнула Мар’я і, зібравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мішок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землі. І Мар’я, і Марина зареготалися.

– Оце якби панич зайшов! – сказала Христя.

– Нужен він нам! Як нарядимося – хай тоді подивиться, – відказала Марина, підбираючи і ув’язуючи кругом стану сорочку.

– Надягай мерщій спідницю! – гнала знову Марина. Хапалися, мов не знать куди поспішали… Ось і спідниця обхопила круглий і низький стан, урізаючись у боки червоною крайкою.

– Тепер корсетку надягай, – держачи в руках корсетку, поспішала Марина. Наділа й корсетку.

– Держись рівно!

Як кравець, міряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

– Ану, дивись! – скрикнула Марина. Мар’я піднесла дзеркало.

– Підожди, ще не все! – І Марина мерщій скинула з себе дукачі, намисто і начепила Христі на шию.

– О, тепер так! – сказала, одійшовши геть. І лице, і очі у неї горіли, любуючись, як то гарно Христі у тому уборі.

Їй було справді гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур’янину прополюючи, рано й вечір поливаючи. Чорнява голівонька з ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сиділа на високій шиї, унизаній намистом, дукачами; личко червоніло, усміхалося; очі грали; здоров’ям і радістю іскрило від їх. Білі вишиті рукава випадали з темної корсетки, мов пучок квіток, нав’язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав’янками.

– Бач! бач! бач! – кричала Марина, жартівливо б’ючи Христю по плечі. – А казала – погано. Якою треба ще краще? Зроду-віку в селі до ладу не нарядяться. Адже правда, Мар’є?

Мар’я стояла, дивилася – і очі її розбігалися.

– От бач! От що значить – до лиця, – вимовила вона, зітхнувши, мов що згадалося їй давнє минувше, котре вже не вернеться знову.

– Глянь та подивись на себе! – муштрує Марина Христю. У Мар’ї очі заграли.

– Знаєш що, Христе? – почала вона тихо. – Піди оце до панича.

– Боже мене храни! Щоб вигнав?

– Ні, не вижене. Піди нарочито, чи пізнає, – каже й Марина.

– Знаєш, що зроби? – рає Мар’я. – Увійди та й кажи: просили барин і бариня, щоб пожалували до їх. Як спита, які, хіба, скажеш, не знаєте? Ті, до яких ваші пани поприходили.

– Піди, Христе! Піди, голубко! Піди, моя сестрице! – пада коло неї Марина.

Христя рішилася. Ступила раз, удруге, повернулася і засміялась.

– Тільки не смійся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася і, вхопившись за клямку, одчинила двері. Мар’я й Марина поступили за нею до одвірків.

– Здрастуйте! – привіталася Христя.

– Здорові, – одказав панич, одводячи очі від книжки. Він читав.

– Просили пан і пані, щоб пожалували до їх.

– Які пан і пані?

– О-о, хіба не знаєте? – щебече Христя, усміхаючись. Марина зачмихала; Мар’я сунула їй кулака під бік і, одіпхнувши геть від дверей, вставила у їх голову.

– А почім же я знаю? – каже панич.

– Там і ваші пани… – наводила Христя.

– Пізно вже, – каже панич, дивлячись на невеличкі дзигарі. – Кланяйся і дякуй. Скажи – зібрався спати.

– О, Мар’є! О, лихо! О, не видержу! – затуляючи рукою рота, шепотіла Марина. Регіт її підкидав, давив, перевертав.

– То так і сказати? – пита Христя.

– Так і скажи.

– Прощавайте ж.

– Іди здорова.

Тільки що Христя повернулася йти, як Мар’я і Марина підняли нестямний регіт.

– Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О, лихо! О-о-о! – носилося по кухні, ламалося у двері до панича.

– Що там таке? – промовив він сам до себе і, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина і Мар’я аж на піл попадали від реготу; не видержала і Христя. Тепер тільки панич довідався, що його піддурили, і сам усміхнувся.

– Так оце той посланець! – сказав він, хитнувши головою на Христю.

Марина вибігла аж насеред кухні і, як божевільна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар’я, припавши до полу, від нестямки тремтіла уся, хапаючись за живіт.

– Ану, йди сюди! Іди сюди, посланець з чужих країв! – жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увів у свою хату і почав оглядати.

– Іч, гарна яка! Іч, яка хороша стала! – хвалив він, тріпаючи своєю невеличкою білою рукою по її повній щоці. Від того тріпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серці разом якісь любі і важкі почуття, – так загоряється гніт, коли до його піднесеш палючий сірник. Рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила подборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно.

– Славна! – мовив таким любим голосом панич, що Христя аж підвела голову.

«Чи він се сказав, чи ні?..» Очі їх стрілися. Крізь сині стекла очок виставились, мов чорні ягоди, його зрачки; якісь іскорки жевріли у їх; у Христі ж очі горіли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще більше вдарила в лице, аж в ухах шуміло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад і вибігла в кухню.

– Що він казав? Що казав? – зашепотіли разом Марина і Мар’я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотіло.

– Ні, з вами каші не звариш! – промовив голосно панич, закриваючи книжку. – Ідіть краще та пісні заспівайте. Хто вміє?

– Христя вміє! – гукнула Марина.

– Я не вмію, – похнюпившись, тихо одказала Христя.

– Та ну, годі! Де ж не вмієш? – уговорює Марина. – Уміє, уміє, – доводе паничеві.

– Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Іди заспівай хоч одну; я послухаю. Я люблю прості пісні.

– Так я ж не вмію, – одмагалася Христя.

– Поведемо її! – скрикнула Марина і разом з Мар’єю ухопили Христю під руки і умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стільця, приставив до свого і посадив Христю рядом з собою. Христя тільки сплеснула руками і зареготалася… Вона сидить рядом з паничем! де не так давно сиділа пані… Чудно, чудної Марина і Мар’я звісились на стілець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самі з собою; і чує Христя, як вони очима сміються… Їй робиться і душно, і млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та він придержує її за руку – не пускає. У тім місці, де обхопили його пальці руку, – кров б’ється, кидається жила.

– Якої умієш, Христе, розказуй або заспівай. Я запишу. – І, се кажучи, береться за папір і перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її голові, пісні помішалися одна з другою, що вона не пригадає цілої ні одної. Ще хоч би не Мар’я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собі їх гаряче зітхання, їх нетерпляче ждання.

– Та я не вмію! – скрикнула Христя, червоніючи, аж сльози виступили на її очах.

– От, знову не вмію!.. Ну-бо, зділай милість, – просе панич.

– Та ну-бо, Христе! – штовхнула її Марина під бік.

– Ох! як мені душно! – зітхнула важко Христя.

Знову мовчання, знову ждання.

– А що, гарно? – скрикнула Христя і зареготалась. За нею Марина і Мар’я; панич нахмурився.

– То й не заспіває ніхто? – спитав він суворо.

– Нехай Марина попереду… мені душно, – одказала Христя.

– Я не вмію співати, я розкажу, – згодилася Марина.

Христя мерщій скочила з стула і вибігла в кухню. Марина сіла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стілець, немов збиралася обняти.

– Якої ж вам? Гриця знаєте? – спитала.

– Ні, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хаті стало так тихо, хоч мак сій, тільки голос Марини роздавався, передаючи слова пісні, та перо, записуючи, бігало-скрипіло… Христя на пальчиках увійшла в хату і стала коло Мар’ї. «Отже розказує Марина, – думалося їй, – та так сміливо, так гарно, а вона – не може. Їй – соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!..» І вона рішилася, як тільки Марина докаже свою, розказати про дівку і вдівця. Вона так любила ту пісню!

Марина скінчила.

– Пишіть другу! мерщій, – промовила вона.

– Сідай же! – каже Марина, схопившися з стільця.

– Ні, сиди, сиди. Я звідсіль.

І почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червоніла, зостановлювалася, пригадувала… Далі та далі язик її розв’язувався, пам’ять яснішала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бігало, поспішаючи за її словами; стрічка за стрічкою мов випливали з-під пера, рівно слалися на папері…

Не йди, дівко, за вдівця, –

Буде тобі лихо! –

дзвенить на всю хату її молодий голос. Всі глибоко зітхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, і паничеві пісня полюбилася: очі його горять, по обличчю пробігають непримітні мишки.

– Уся! – скінчивши, скрикнула Христя.

– Ух, гарна яка! – сказав панич і положив перо. – Бач, а казала: не вмію, – укорив він Христю.

– Та вона як знає їх! – тримаючи його за плече, каже Марина, – то й щоту немає!

Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Марині що до того? Вона не примічає його косого погляду. Його свіже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спині. Виставивши голу шию і впиривши на його очі, вона так щебече… Їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пісень співала Христя у селі і які то все гарні пісні!

– Ви тільки її заставте; вола все розкаже.

– Добре, добре, – хмурячись, одказує панич. – Нехай ще другим разом, тепер я втомився.

– Годі! ходімо, – каже Марина, направляючись іти.

– Постійте, – каже він і поліз до кишені. Витяг семигривеника, подає Христі.

– Навіщо? – пита та.

– На! – настоює він.

– Нащо? – аж скрикнула Христя.

– Та бери, дурна! То за пісню, – каже Мар’я.

– Не хочу! – засмутившись, відказала Христя і мерщій вибігла в кухню.

Панич здвигнув плечима, закопилив губу.

– Та й дурна ж яка! – зареготавшись, каже Марина. – Давайте мені, давайте, я візьму.

Панич нехотя подав. Мар’я, побачивши, що недавній лад якось порвався, поспішила собі за Христею; зосталася одна Марина.

– Спасибі вам! – щебече вона, вертячи семигривеника в руках. – Оцих грошей ні на що не потрачу… нізащо! Дам жидові, щоб приробив ушко – дукач буде. Гляну на дукач – і вас згадаю! – світячи очима, додає Марина.

– Добре, добре, – глухо одказує він.

– Чому ти, дурна, не брала? – доноситься з кухні голос Мар’ї. – Панич розсердився!..

– Хіба я наймалася розказувати? – скрикнула Христя, аж панич кинувся.

– Чого там вони? – обізвалася Марина і вибігла в кухню. Панич зачинив за нею двері і заходив по хаті.

Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би і впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. «Х-ху ти! Та й смаковита ж!» – махнувши рукою, мовив він. Очі в його горіли, зітхання виривалося з самого глибу – важке, гаряче… Він чимдуж заходив по хаті… Дика, як та коза дика!.. І грошей, дурна, не схотіла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! І «дукач напам’ять», – кривив він її в думці… Та вже ж! – промовив уголос і грузько опустився на стілець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла, а з тими… «Уже мені ті помічниці! – трохи не скрикнув він і схопився. – Христе! Дайте води!» – гукнув він крізь двері. «Хоч ще раз подивлюся на неї», – думав він і як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар’я.

– А та?

– Там з дівчиною зосталася.

Він припав гарячими устами до холодної води.

– Ну, та й розпалила ти панича, – хвалилася Мар’я, вийшовши в кухню, – так повен стакан одним духом вимчав!

Христя сиділа на лаві, мовчала; мовчала і Марина, сидячи на полу.

– Чого се ви так засмутилися? – спитала Мар’я, дивлячись на дівчат.

– Ох, пора вже мені додому! – скрикнула Марина і, схопившись, почала збиратись.

– І в нас панич є, не думай! – торохтіла вона, одягаючись, до Христі. – Та ще як ловко грає на скрипці! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, він заграє нам.

– На ж намисто! – здіймаючи з шиї, подає Христя.

– Не треба. Як прийдеш – тоді віддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!

– Голінна до паничів, аж труситься! – промовила Мар’я, як Марина скрилася в сінях.

Христя, провівши Марину до воріт, вернулася сумна, насуплена. Вона лаяла сама себе за сьогоднішній вечір. І що б було сидіти в кухні, ні ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собаці, семигривеника! А та – навперейми… «давайте мені!» Так і лізе у вічі, так і сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала, розплітаючи, косу… Їй на ранок не хотілося і кришки чого-небудь з сьогоднішнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечір.

Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бік; а в голову, дивись, то те, то друге й прилізе, нишпорить коло серця, з якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 3, с. 215 – 230.