6. Хрестини у родині Рубця

Панас Мирний

У призначену неділю звечора зібралися запрошені гості, посідали, ведуть звичайну розмову – хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж ось і він, та ще й не сам – з матушкою.

– І чого? – спитала секретариха з поліції, хитнувши головою.

– Скажіть же, – додала секретариха з суду.

– І їй сюди треба! Ішла б у машкарад скраю водити! – увернула головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.

Попадя увійшла в гостинну наряджена та надушена. Її гарне шовкове плаття злегка шамотіло по долівці, цвітний пояс, наче райдуга, перевив тонкий та стрункий стан. Її біла, наче виточена, шия ще здавалася білішою від чорної шовкової матерії, що так гладенько облягала її круглі плечі і високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжці блищав на шиї, як зоря; невеличкі сережки грали дорогими камінцями; на рожевих пальчиках і синіли, і червоніли перстеньки; личко молоде, рожеве; волос чорний, у кучерях; голубі оченята з-під чорних брів, наче квітки ті, горять-усміхаються.

– Нарядилась, а їсти, кажуть, нічого, – припавши до Рубчихи, промовила секретариха з суду.

– Підіть же! – одказала та.

Головиха тільки сплюнула і припала до блюдечка з чаєм.

Попадя, уступивши в гостинну, привітно поклонилася усім. Пистина Іванівна напрямилася стріти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як ясочка, бігала від одного до другого, хапалася за руки, міцно здавлюючи їх, трусила; з жінками цілувалася. Личко її горіло, очі грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. І защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й до гостей; чула, що говорили чоловіки в другій хаті, і з ними вона перегукувалася своїм дзвінким голосом. Бажаючи побачити нарождену, кинулася в дитячу, обцілувала червоне личко Маринки, витерла губи білим пахучим платочком і метеликом ускочила знову у гостинну.

– А хто ж кумом? – спитала.

Пистина Іванівна підвела кума, познайомила.

– Я десь вас бачила, – сказала вона, стрільнувши на нього очима.

– На улиці, може, – відказав він, вклоняючись.

– Ні. Ви не з губернії?

– Доводилося й там бути.

– То-то. – І вона заторохтіла про губернію. – Там-то хороше, там-то весело! Садки, клуби, маскаради.

Григорій Петрович зрадів новій знайомій. З одного города – у них зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела і тепла розмова зачалася між ними.

– Хльорка! – тихо промовила Книшева жінка.

– Та ще й губернська, – додала секретариха з суду.

Головиха зачмихала і вилила з блюдечка чай на себе.

– Плаття! плаття! – загукала секретариха з суду і кинулася за ганчіркою.

– Нічого, – заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого шовкового плаття краплі чаю, а в душі лаяла і попадю, і секретариху.

– Бачите, що тут за люди – якась звірота, – прошептала, повертаючися до Григорія Петровича, попадя і, зітхнувши тихо, додала: – А ти живи між ними та ще й вибери подругу собі.

– То ви не подругу вибирайте, а друга, – одказав він.

– Друга? – скрикнула вона, і блакитні очі її аж посиніли. – О-о, я знаю вас, мужчин. Ви всі єхидні такі, коварні… У-у-у!..

І вона так утішно засовалася, посварилася рукою, так чарівниче заграла очима, що якби не було нікого, Григорій Петрович так би й припав до її ручки.

– Всі? Невже всі? Мало ж ви знаєте нас, коли так, – одказав він, буцім покійно.

Попадя глянула йому у вічі, пильно глянула… Ще хвилину – і він, певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила від нього, підійшла до Пистини Іванівни й заторохтіла про щось із нею… Його серце зразу так нестямно забилося.

«Ану, потягаємося, чия-то візьме», – подумав він, скребучи бороду.

Тут почалися хрестини. Усі осталися в гостинній, тільки хазяйка з попадею вийшли в дитячу.

– Не по кумі куму вибрали, – промовила вона, зазираючи у вічі Пистині Іванівні.

– То, бачте, головиха. Обійти якось було ніяково. Знаєте наші звичаї, – виправлялася Пистина Іванівна. – А кум – наш квартирант.

Попадя мала щось сказати, та тільки очима заграла.

– Ваше ймення? – червоніючи, спитала Пистина Іванівна.

– Наталя Миколаївна, – одмовила попадя. – Тільки ви мене так не зовіть, зовіть прямо Наташа. – І вона кинулась обнімати та цілувати Пистину Іванівну.

«Дівчинка!.. Їй би ще тільки гуляти та в кукли грати, а не попадювати», – подумала Пистина Іванівна.

Після хрестин чоловіки одрізнилися у другу хату, засіли за карти. Жінки зосталися з одним кумом у гостинній. Пистина Іванівна часто вибігала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою більше мовчали, слухали, як торохтіла попадя з Григорієм Петровичем; а вона ні на хвилину невгавала: то гудила порядки тутешні, то згадувала губернію і зітхала. Григорій Петрович ішов їй навпаки – дратував, перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм кулачком. Яка вона хороша була в тому гніву! Припухлі устоньки, мов рожева квітонька, розкриваються, блищать білі та рівні зубенята, щоки криються краскою, а очі горять-палають.

– Циндря то вона циндря, а дивіться, яка вродлива дуже, – промовила головиха на ухо секретарші з суду.

– Що та врода? – одкопиливши губу, одказала та. – Хіба на те, щоб другим на шию вішатися? Чи бачите, як заграє!

– І сраму їй немає, – увернула Книшева жінка. – Рада, що до панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небійсь, то й заціпило їй.

Тут саме Пистина Іванівна кликнула нащось Григорія Петровича. Попадя, зоставшися сама, повернулася до жінок.

– Ви не скучаєте? Ми тільки з Григорієм Петровичем і говоримо.

Головиха ззирнулася з своїми товаришками.

– Та тільки ж вас і чутно, – прошептала Книшева жінка.

– Ми на вас, серденько, дивлячися, радіємо, – уїдливо промовила секретариха з суду.

– Давайте у хванта грати, – крутнулася попадя.

– Ні за що нам хвататися, – з усмішкою одказала головиха, а її товаришки зареготали.

– Не хочете? – спитала попадя.

– Не хванталися ми змалку, а на старість пізно учитися, – знову промовила головиха.

Попадя закопилила губу і, пройшовшися по гостинній, повернула в хату, де чоловіки у карти грали.

– Бачили, як носом закрутила, – штовхнула секретариха головиху.

– З’їла облизня! – промовила Книшева жінка.

– Мені у хванта грати… – обізвалася головиха і, схилившись набік до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собі зареготалася. Товсті та круглі, вони, наче кавуни ті, хиталися то на той, то на другий бік, одна одну штовхаючи: широкі їх обличчя від реготу ще більше ширшали, займалися краскою, поливалися слізьми; збоку суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них і собі якось кисло усміхалася. Тим часом попадя підійшла до чоловіка.

– Що, везе тобі? – спитала вона, припавши на його плече.

– Ве-е-зе-е! – розтяг той. – Он шлема з’їв. – І зареготався.

– Біда з батюшкою, – обізвався секретар суду, – усіх обіграє.

– Присядьте, лишень, до мене, чи не принесете щастя, – защебетав Книш, пориваючись подати їй стула.

Попадя, подякувавши, сіла.

– Свате, свате, – посварився на Книша секретар з суду, – он сваха дивиться.

– Завидно стало? – одказав Книш, здаючи карти і схиляючись до попаді.

– Жінко! Се ти проти мене? – увернув і піп.

– Я всім щастя принесу, усім, – усміхаючись, торохтіла попадя.

Поки карти здавали, пройшло кілька хвилин мовчання. З гостинної тільки доносилося глухе кахикання.

– Бач, наші собі там не дрімають, – обізвався секретар з суду.

Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостинній хихикання стихло, а на порозі вона вздріла Григорія Петровича.

– Будемо й ми в карти грати, – защебетала до нього.

– Хто ж буде?

– Ви, я.

– У віщо?

– У носа.

– Як то – у носа?

– Карти, карти! Давайте карти! – закричала попадя, ускакуючи в гостинну, і усілася біля невеличкого круглого столика.

Григорій Петрович розшукав карти. Швидко мішаючи їх, вона щебетала: «У кого зостануться карти, тому носа бити».

І почала здавати.

Поки здавали, у карти грали, в готинній було тихо; головиха з секретарихою тільки ззиралися, та Книшева жінка скоса поглядала на них.

– Вийшла, вийшла! – зразу закричала попадя і заплескала в долоні.

– А тепер що? – спитався Григорій Петрович.

– Виставляйте носа! На скількох ви зосталися? Аж на п’ятьох! Носа, носа! – гукала вона.

Він виставив. Вона ухопила п’ять карт і націлилася вдарити. Григорій Петрович увернувся.

– Цур! не увертатися!

– Боляче ж! – замолився він.

– А як я зостануся? Держіть, держіть. Дозволяється тільки картами сторони закрити, а кінчик виставити.

Григорій Петрович, на великий сміх головихи й секретарихи, закрився картами.

– Раз! – скрикнула попадя і вдарила картами по носу. Цілко улучила вона по самому кінчику, аж у нього сльози потекли.

– Ще, ще!.. Аж чотири рази, – кричала вона, заливаючись реготом.

Григорій Петрович, пом’явшись, покорився.

– Два, – промовила вона тихо і злегка зачепила картами. Втретє ще легше; а напослідок – він не розібрав, чи то вона картами вдарила, чи тендітними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.

Він тільки запримітив, що якась нетерпляча ураза пробігла по її веселому личку.

– Не буде ж і вам пощади! – скрикнув він, здаючи карти.

За другим разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.

– Носа! – гука, наче люто, жартуючи, Григорій Петрович.

Двома картами заслонилася вона, виставляючи свій трохи кирпатенький кінчик носа.

– Раз! – гукнув Григорій Петрович і замахнувся. Метко вона затулилася, – карти ударилися об карти.

– А уговор? – спитався він з докором.

– Уже раз, – защебетала вона, – уже раз. В тому-то й сила, щоб уцілити.

– Ну, держіть… Два!

– Ой, боляче! – скрикнула иона і мерщій потерла носа. Невеличка смужечка зачервоніла на кінчику.

– А мені не боляче було? – спитав він і знов замахнувся.

– Три! – і промахнувся. – Чотири!.. – гукав далі.

– Григорій Петрович! – окликнула його Пистина Іванівна з другої хати. Він озирнувся… У гостинній тільки він з попадею був, та на порозі дітської стояла Пистина Іванівна.

– Оставте, – промовила тихо Пистина Іванівна, як він підійшов до неї.

– Останні дарую… – сказав він, вертаючись до попаді, складаючи карти.

Попадя пильно глянула на нього.

– Тим не хочеться? – тихенько спитала, мотнувши головою на дітську, звідки доносився голос головихи: «І завели! Ще носи поодбивають… Тільки їх і чутно».

Григорій Петрович озирнувся. Пистини Іванівни вже не було. Він кивнув головою.

– У-у, подлі! – прошептала попадя і зломила пальці; наче один, разом вони хруснули в неї.

Цілий вечір після того вона була смутна, мовчазна. Після закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тільки розбалакалася. Хтось з чоловіків завів був пісню.

– Ви вмієте співати? Будемо співати! – скрикнула вона, схопивши за руку Григорія Петровича.

– Будемо. Заводьте.

– Лєрмонтова: «Выхожу один я на дорогу» – знаєте?

– Трохи.

Вона вискочила насеред хати і почала. Тихо-тихо, мов з-за гір донісся забій золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалі все дужчаючи та піднімаючись угору. Григорій Петрович підхопив тенором… Усі зразу стихли, мов поніміли, слухаючи пісню. І було що послухати…

У кожного перед очима встала ніч, тиха та зоряна; сизим мороком криє вона чорнії гори, страшенні скелі… Чується туга невимовна, та туга, що огортає самотню душу серед пустині німої… Здається, гори ворушаться, скелі шепочуть між собою, дослухаючись до того гомону, що йде від неба. А там? Там тисячі тисяч зірок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо… Ось скільки їх зірвалося і полетіло на різні боки, – тільки огненні сліди вказують їх веселу дорогу… Серце замирає; душа роздимається, ширшає… Здається, що все те у ній коїться, через неї проходить. Чоловік не чує себе, не пам’ятає… Піщина серед сього безмірного світу, невеличка цяточка його, – він чує, як кидається всесвітнє серце, б’ється його жила, бринить щось у кожному суставі… пам’ять меркне, думки зникають… Він замирає… Він чує, що замирає.

Пісня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хаті стояла така тиша, мов слухали всі її далекої луни. І справді – луна та стояла в кожній душі, бриніла у кожному серці, ворушила якісь глухі, невідомі почування. Всі мовчки, схилившись, сиділи.

Перший секретар з суду порушив ту німотну тишу. Мовчки він знявся з місця, мовчки опустився перед попадею на коліна, і вхопивши за руку, промовив:

– Матіночко наша, канареєчко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте умерти, – замолився він, припавши до її руки. Роздався поцілунок. Попадя тріпнула очима.

– Зроду-віку не чув нічого такого… Матінко, канареєчко! – гукав він, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жінка, як обпечена, схопилася з місця і, пробігаючи повз нього, штовхнула.

– Бочко! – скрикнув він, задержуючи її за плаття. – Ти чула? Чула коли таку пісню, такий голос?.. Серафими і херувими так тільки бога вихваляють.

Усі прийняли те за жарти і зареготалися. Сама секретарша, щоб не подати виду, як се їй до серця доходить, усміхнувшися, промовила:

– А ти вже, мій голубе, й розкис… Що то він у мене голінний до пісень, а надто як ще й вип’є… – повернулася вона до попаді.

– Вип’є! – гукнув він. – Умру колись від них! Так мене й розірве, рознесе на шматки! – гукав він, хапаючися руками за груди, мов показував, як його буде розносити.

– Оце, який ви!.. То я не хочу й співати, щоб ви не вмерли, – обізвалася попадя.

– Матінко… Канареєчко. І без того умру. Заспівайте! – І він порвався був знову її у руку поцілувати.

– Добре, добре – заспіваю. Тільки устаньте, тільки не цілуйте, – защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а що? Бачили мене? Чули? Схочу – усі тут будете у моїх ніг плазати, мої руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка дівчинка стояла перед очима, а велична цариця.

Завели другу, веселеньку; потім знову журливу, а на переміну знову веселу. Вечір закінчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й геть-то, ухопив попа – і пішли удвох драти гоцака, аж стіни ходором ходили.

Розійшлися геть за північ. Піп так підтоптався, що ледве ногами плутав. Григорій Петрович згодився провести їх додому.

Тільки що вийшли за двір, вона схопилася за його руку, і вони пішли вперед; піп, поспішаючи за ними, писав мисліте і щось розмовляв сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя, весела, жартівлива. Звішуючись на його руку, вона так голосно реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; злякані собаки кидалися під ворота, пробігали дворами, гавкали, вили; піп гукав на собак, посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорія Петровича, ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.

– Я надіюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете коли-небудь у нього? – сказала вона, прощаючись, як дійшли вони до двору.

– Ваш гість! – одказав Григорій Петрович; а піп у знак приятельства обнявся й поцілувався з ним.

Григорій Петрович вертався додому п’яний тією радістю, що впивається чоловік, провівши весело вечір. Голова його горіла; серце якось нестямно билося… «Піду, безпремінно піду», – шептав він, перебираючи дні та вираховуючи, у який би його зібратися.

Невеликі, видно, були збори, коли він на другий день і пішов. Вернувся додому рано, зате ще п’яніший, ще веселіший. Він не пішов до себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той вечір… скільки співали, і піп співав!..

– От люди! – скрикнув він зопалу.

– Ой, стережіться голубих очей! – болісно усміхаючись, відказала йому кума. Вона чогось увесь вечір була сумна, задумана. Григорій Петрович не примітив того й веселий ліг спати…

На третій день він гуляв і… сам не знає, як опинився у попів; на четвертий – знову… Незабаром він почав там бувати, як дома, як свій чоловік.

По городу пішла поголоска. Люди слебезували про їх довгі гулянки удвох поза городом. Хтось примітив у вікно ввечері, як сиділи рядком, пили чай… Її рука лежала в його руках, він раз поза раз приводив її до свого рота і тихо цілував, кожен раз роздивляючись, мов вона мінялася від його поцілунків, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря, комусь хвалилася, що і батюшка про те знав, та тільки мовчав. Раз тільки, перебравши через міру, він завів про те розмову з нею, прохав, аж плакав, кинути таке життя.

– Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом гріх на себе прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дізнається? – умовляв він її. Та вона йому зразу забила баки.

– Плювати мені на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так і житиму! – відказала вона.

Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете наймичка, що їй повинно за три місяці заплатити, а ні за один не заплачено?

Примітки

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1969 р., т. 3, с. 239 – 248.