10.03.1899 р. До Михайла Грушевського
| 1899 року 10 марця. Київ |
Високоповажний Михайле Сергійовичу!
Дві перші книжки «Літературно-наукового вісника» одібрав я разом аж в лютому обидві, а це недавно одібрав і третю. Посилаю в редакцію решту грошей – шість карбованців.
Щодо рукописі, посланої Вам, то там всередині вкладена тетрадь (ціла глава), котрої я не думав подавати до редакції «Київ[ської] старини»; її треба вставити в середину (коли захочете друкувати). Пропущений цензурою 1-й том моїх повістів та оповіданнів і «Поміж ворогами» я продав за 100 кар. в Петербург, де вони й будуть друкуватись в одному томі всі, коли дозволить цензура.
Книгарі так мені обридли, так замотують гроші, що я вже не хочу мати з ними ніякої справи. Пропало моїх грошей в Корейва 200 р. та в інших – 100 p., а це луснув магазин і Дінтера. І цей виїхав і не заплатив мені 20 р. Хоч сядь та святого голубчика співай! Хоч пакуйся та тікай з Києва на кубанські степи! І це гроші – вже чистий заробіток, бо видання вже оплатилось. Доля неначе сміється мені в самісінькі очі, – і так цілий вік мені не йдеться та й не йдеться! Казав мені колись Корейво: «Не посилайте книжок в інші міста книгарям, бо тільки їх і бачили». Я й не посилав нікуди. А тим часом самі київські книгарі умудрились похапати мою користь в мене сперед очей.
«Літературно-науковий вісник» – журнал гарний, поважний і припав мені до вподоби. Осип Маковей та Spectator публіцисти гарні, цікаві, читаються з великою охотою. «На нові гнізда», оповідання Вячеслава Потапенка, дуже мені припало до вподоби і тхне перворядним талантом: воно художнє, народне і написано з почуванням та гумором щиро народним, бо наші сільські молодиці та бабусі – люде дуже почувливі, навіть плаксиві, як німкені, за що їх часом звуть сентиментальними.
Щодо погляду редакції на оповідання Чехова «Мужики», то я з усім не згоджуюсь з ним. Це є поверхній ескіз сільського життя, скільки я знаю село (бо, певно, й великоруське село взагалі схоже на наше). Трохи сього, трохи того – трохи пожежі, трохи злодійства мужицького, трохи роману – всього потрошку. І картина є, але взагалі малюнок зроблений з птичого льоту. Видно, що автор завернув в село, побув в йому трохи, якийсь там час, і назирцем зловив загальні ескізи сільського життя.
Перекладу пропустів у біблії я вже зробив 100 листків (не сторінок, а листків), а ще зісталось 60 листків. До осені скінчу зусім. Куліш, як показалось, не переклав цілої четвертини біблії. Набрався я лиха, та й ще наберусь! На-сиджусь над біблією, як жидівський хусит!
Бувайте здорові! Вашій жінці від мене низенький поклін.
Зістаюсь з пошануванням
Іван Левицький.
P. S. Слово горожанин в «Літ[ературно]-н[ауковому] віснику», в тямку – гражданин, дуже ріже очі. Чи не ліпше б писати – громадянин, громадянство? Це ліпше назначує тямку предметів. Слабий Ibid. Утвір (слабкий) – виходить – больное произведение.
Примітки
Подається вперше за автографом (ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1235, оп. 1, од. зб. 594, арк. 25 – 26).
Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1968 р., т. 10, с. 358 – 359.