Дід Загора

Володимир Пасько

Доки мати була незаміжня, то мешкала вона в діда Загори. Хто тепер знає, чому він залишився на старість без сім’ї, одинаком. Дивувало інше – він просив матір ніколи нікому без нього не відчиняти двері. Особливо племінникам, синам його єдиної сестри. Все це для «пані Марисі» було незрозумілим. А причина була в тому, що дід Загора, в якого на вечерю не знаходилося нічого, окрім вареної бульби й кисляку, вважався поляком, а відтак – паном. Бо його батько-поляк оженився на українці, хрестив сина в костелі й син став поляком. А рідна сестра, похрещена в греко-католицькій церкві, вважалася українкою і була видана за українця. Тому її сини були українцями, причому національно свідомими. Отож дід Загора потерпав, як би вони не заявилися і не вбили його як поляка.

Яка трагічна сторінка історії Західної України, котру важко було зрозуміти східнякам! Вони ніяк не могли збагнути, чому, за що і навіщо всі оті «націоналісти», ким би вони не були – «бандерівцями», «мельниківцями», «бульбівцями», так люто ненавиділи поляків та євреїв.

Шеремет уже в зрілому віці не раз намагався розібратися з цим феноменом, виходячи із засад інтернаціоналізму, але справа виявилася не простою. Все ж коли проаналізував ситуацію на основі фактів, а не модних гасел, справжня картина вималювалася далекою від сповідуваної в СРСР «братньої дружби народів». Автохтонне населення західних регіонів України, етнічно автентичне своїм східним братам, споконвіку змушене було протистояти шаленому тискові з Заходу, особливо з боку поляків, які здійснювали політику повзучої експансії й войовничої асиміляції. Здобувши понад сотню років очікувану державну незалежність, «Панська Польща», як її називали більшовики, не відмовила собі у великодержавно-шовіністичній гіперкомпенсації. Закони молодої «слов’янської» держави визначали, що діти в змішаній українсько-польській родині автоматично стають поляками, а доступ до державної служби і громадських посад здобували лише поляки. За цих умов для українців як етносу шансів на виживання не залишалось. Але ж молоді, розумні, освічені й енергійні тубільці не розуміли, та й не хотіли розуміти, чому їм відмовлено в тій незалежності, яку здобули на руїнах клаптикової Австро-Угорської імперії їхні брати по неволі в «тюрмі народів» – поляки, чехи, угорці, румуни, серби, чому їхню рідну Україну, з її величезною територією і багатомільйонним населенням вважає своєю складовою частиною з одного боку Польща, з іншого – Росія. Для виправлення несправедливості вони взялися до зброї. В 1914 році як січові стрільці Австро-Угорського війська, в буремні 1917-22 роки як Українська Галицька Армія, в подальших часах як УВО та ОУН. І в цій кривавій завірюсі таким «панам», як дід Загора, було несолодко, дуже несолодко. Бо можливих шляхів існувало декілька. Перший: якщо визнаєш себе українцем, тоді або визнавай «советскую» владу або воюй проти неї. Або стань, як горох при дорозі – тебе скубуть і ті, й інші. Ще шляхи: якщо вважаєш себе поляком, тоді тобі тут робити взагалі немає чого. Бо «совіти» уклали угоду з «народною» Польщею і задля інтересів цих обох «братніх держав» обмінюються і територіями, і населенням.

Жоден українець на ці кордони ніколи б не погодився. Адже то була їхня споконвічна земля. Однак все вирішувалося в Москві, а їй було не до того. Мало того, що проти них воювали «українсько-німецькі націоналісти», так ще й поляки, яких було чимало в Західній Україні, вважали приєднання цих земель до СРСР 1939 року незаконним. Вони вважали ці землі невід’ємною частиною Польщі. Не «народної», яка обміняла східні землі на західні, за рахунок розтрощеного «третього рейху», а тієї старої націоналістичної Польщі з урядом в Лондоні. За цих умов Москва вирішила вбити двох зайців: підтримати Берутів «народний» уряд і воднораз роздробити український націоналістичний рух. З цією метою Західна Україна була знову поділена, цього разу між Польщею і СРСР. А щоб вирішити питання остаточно, міняли не тільки землі, а й людей. Поляків з України до Польщі, а українців з Польщі – до України. Те, що поляки в Україні були бодай давнім, але все ж прийшлим елементом, а українці в Холмщині і Підляшші автохтонним, те не цікавило ані Сталіна, ані Берута. Таких, як дід Загора, до уваги не брали…

Не краще, ніж до поляків, було ставлення націоналістів до євреїв. Це також давня і пекуча історія. Плем’я Ізраїлеве прибилося в ці краї з дозволу польських королів. Для того, щоб вижити і жити, треба було стати на боці сильного і допомагати йому. Сильними були поляки, і євреї тримали їхню сторону. А потім прийшли ще сильніші – німці. Націоналісти не впустили нагоду поквитатися з поплічниками гнобителів. Заклик відомого шевченківського героя «ні жида, ні ляха по всій Україні» набув жорстокого втілення. Щоправда, тут, у селі, проблема співіснування з євреями практично не стояла, бо їх тут майже не було.

Праворуч дорога вела до центру села, де розміщувався «райотдел» і взагалі вся районна влада. «Влада» за тих часів розпізнавалася просто: або військова уніформа, як у батька, з васильковим кашкетом, або френч напіввійськового типу («сталінка»), напіввійськовий кашкет і «галіфе» – широченні, немов «Чорне море», штани офіцерського фасону. Рядові «совпартробітники» нерідко в одну кишеню галіфе клали пістолет, а в іншу – іноді навіть пляшку з «пальним». І хто їм міг в чому дорікнути? Адже вони пройшли крізь вогненне горнило і за велінням долі залишилися живими в тій Великій війні. А тепер якісь там «націоналісти»?… Та ще й «українсько-німецькі»?… Кров не остудилася від бійні з фашистами, а тут – нова січа. Справжнього стану речей вони не знали, для них існувала тільки сталінська «Історія ВКП(б)». За що борються оті хлопці в схронах? А чортибатька знає. За якусь незалежну Україну? Так це ж божевілля, нісенітниця. Бо Україна – щаслива сестра у братній сім’ї народів. А тому: ату їх!… Драма тих, хто воював, драма тих, хто полював. А в цілому – трагедія всього народу. По який бік хто б стояв, все одно – трагедія…

А що собою являла привезена й утримувана на багнетах «радянська влада»? За походженням, за національністю, причиною своєї появи на тих теренах? Визначальною ознакою Західної України, відмінною від інших країв, навіть тієї ж Прибалтики була практично цілковита відсутність місцевих кадрів, придатних для створення засад радянської влади. Нечисленних місцевих комуністів із так званої «Комуністичної партії Західної України» фізично перенищили в катівнях або погноїли по сибірських концтаборах московські більшовики одразу після того, як «звільнили» цей край у вересні 1939 року. За якесь нібито не зовсім правильне тлумачення марксизму-ленінізму. Решту понищили німці з націоналістами: в зненависті до комуністів вони були одностийнами. Більш-менш освічені з числа «мєстних» українців, були настільки «заражені націоналізмом», що про використання їх на якихось відповідальних посадах не могло бути навіть мови. Ті ж, що погодилися на співробітництво, надавалися до праці на рівні не вище, ніж сільська рада. Та й таких ще треба було пошукати. Нещодавно Шеремет в опублікованих документах “Украинского штаба партизанского движения” натрапив на цікаве зізнання одного з партизанських ватажків: «Четвертую войну воюю, но никогда еще не встречал такой враждебной среды, как в освобожденных районах Тернопольской области…»

Поляки? Ці зголошувалися на співпрацю з радянською владою охоче, бо здавна звикли володарюватити в цьому краї. Звичайно, краще якби самим, без «совєтів», але якщо не вдалося, то чому б не згадати цісарські часи? Коли нечисленні найвищі посади обіймали австріяки, ну, а вони, поляки – всю решту. І правили краєм зі свого Львова, на Відень лише озираючись. Але далеко не завжди. То чому б не вчинити так зараз? Озираючись тепер, щоправда, на Київ та Москву? Одначе «хитрих москалів» обдурити виявилося не так-то просто. Ті хутенько зрозуміли, що західноукраїнські поляки тільки озиратимуться на Схід, а дивитимуться на Захід, на Варшаву. І мріятимуть про червоно-білий прапор із польським орлом, а не про червоний із серпом та молотом. До того «москалі» ще врахували віковічну національну ворожнечу в цьому краї, котрий офіційно називався не «Галичина», а «західні області УРСР». І аж ніяк не «східні креси Польщі». А тому поляків до влади також допускати було не можна.

Євреї? Значна своєю чисельністю і незрівнянно могутніша своїм впливом у цих краях їхня громада трагічно згоріла в полум’ї Великої війни і станом на 1944 рік практично перестала існувати. Ті нечисленні індивіди, кому вдалося врятуватися в окупації, поспішали не стільки до рідних колись осель, як звідси, подалі від цих стопроклятих місць їхньої нечуваної трагедії.

Московській владі залишалося одне: везти в обозі наступаючих радянських військ весь державний і громадсько-політичний апарат для західних регіонів. Від першого секретаря райкому КП(б)У аж до друкарки будь-якої районної контори. І заохочувати напівфахівців приїжджати добровільно або присилати їх напівпримусово впродовж принаймні кількох років. За засадними ознаками номенклатурні будівники радвлади на Заході ділилися на тих, що були «прислані», і тих, хто приїхав добровільно. Відповідно, існувало й дві принципово різні категорії. Ну, а в кожній вже свої градації. Прислані – це переважно ті, хто не мав змоги відмовитися. Тобто «бійці партії» або «полум’яні комсомольці», які не знайшли поважних причин в своїй совісті, ідейній переконаності, в життєвих обставинах, щоб уникнути цього тяжкого випробування. Хто просто-напросто не усвідомлював, наскільки воно видаеться нестерпним. З числа таких «присланих» були Володимирові батьки. Добровільно сюди з порядних людей мало хто їхав. Бо в зруйнованому спустошливою війною «СССР’і» пристойні і кваліфіковані кадри потрібні були всюди – «от Москвы до самых до окраин». Самохіть їхав переважно партсовактивівський непотріб – люди, які не могли знайти відповідного своїм амбіціям застосування в рідних краях, або ті, хто прагнув, щоб про них у рідних краях взагалі не згадували. Перша категорія – то переважно всілякого роду ті, що «завинили перед партією» пияцтвом, аморальністю, або просто непридатністю до чогось путнього. Друга категорія – це переважно із тих, по кому «тюрма давно плакала» там. Всілякого роду скомпрометовані співробітництвом з фашистами під час окупації чи іншими малоповажними вчинками. В «бандерівських» краях за кричущим браком кадрів, які хоча б сяк-так знали російську мову, бо ж діловодство велося саме на ній, ніхто в їхньому минулому особливо не порпався. Аби зараз вів себе більш-менш пристойно і на кожному кроці бив себе в груди, що він за «советскую власть» і «товарища Сталина». Ну, а такі ловкачі, звісно, вони й старалися. Слава Богу, посади в них були припічкові, тому більшість із них незабаром покинула ці краї або окупувала обласні центри. Бо з переферії їх досить швидко витиснула хвиля «местных кадров», на вирощуванні яких наполягали з Центру. А «западенці» – люди здібні і до влади й самі охочі.

Хто ж вони були за рівнем підготовки, оті прислані «совіти»? Переважно фахівці в своїх галузях, але з перескоком через один або й через два щаблі, як його батько. Чимало з колишніх партизанів, що займали проміжне положення між «присланими» і «добровільцями». Вони свого часу відірвалися від своїх домівок і від плуга, звикли до зброї, до нового, хоча й небезпечного, але анархічно-авантюрного життя. І ними охоче заповнювали вакантні посади, ким в органах НКВС чи НКДБ, ким – у цивільних установах. Однак багато з них партизанами в душі як були, так і залишилися. А нерідко і в поведінці. Бо ж і зброя при них залишилася (весь партійно-радянський актив мав право на носіння і застосування зброї), і завдання іноді ставилися, якщо не авантюрні, то на межі із законом, і підкреслювалася їхня приналежність до панівної касти. Але загальної культури, освіти, елементарного виховання їм бракувало. Звідси й виникали «жарти», як дозволяв собі герой-партизан Паливода, кавалер кількох бойових орденів, котрий як прийшов зі своїм загоном у Кременецькі ліси ще при німцях боротися з «бандеровцамі», – то так там і залишився. Тільки начепив погони старшого лейтенанта НКВС. Колишній командир взводу кінної розвідки, він і коня свого партизанського зберіг, яким напідпитку заїхав верхи навіть до церкви, демонструючи кавалерійський вишкіл свій і свого рисака. Все це, ясна річ, не додавало місцевому населенню любові до «совітів».

Ні цей навіжений Паливода, ні йому подібні були не такими вже й поганими людьми. Просто їх виховали, що релігія – опіум для народу, а тому зробити щось паскудне церкві – діло правоє, що вони, наїзники в цьому краї, є провідна верства, люди вищого гатунку в порівнянні з «мєстнимі». Відповідно вони так і поводилися. Не всі, звичайно, але досить значна кількість. На жаль! І слово «ковпаківець» у цих краях надовго залишилося на рівні брудної лайки. В той час як у Східній Україні воно було близьким до синоніму «героя».

Шеремет окинув внутрішнім зором свою «класифікацію». У будь-якому випадку картина вимальовувалася не дуже привабливою. Як не крути, але то мало вигляд скоріше окупаційної адміністрації, аніж радянської, тобто народної влади. Бодай прислані, бодай добровольці, але то були люди зі Сходу – хоч зі Східної України, хоч з Росії. А відтак – чужі для цього малочисельного, але гордого й специфічного народу, який вперто відмовлявся називатися «галичанами» перед поляками й німцями, а вважав себе часткою всього великого народу і вперто називався українцями. Так само вперто відмовлявся визнавати себе «хохлами» перед новими претендентами на володарювання над цим краєм, не шкодуючи в ім’я свободи накласти життям своїх найсвідоміших синів.

Думка ніби об щось спіткнулася. Справді, згадуючи повоєнні часи, розмовляючи з «мєстнимі», читаючи листівки націоналістів, він ніде не зустрічав, щоб ОУН в своїй термінології називала своїх ідейних противників зневажливо не за політичною, а за національною ознакою. У всіх їхніх офіційних документах зустрічалися лексеми «більшовики», «совіти», «окупанти», але не «москалі», не «кацапи» або якось інакше лайливо. Лайки дозволяли собі іноді лише сільські баби та вуйки, але й то тільки спересердя і зопалу. Хіба це не було свідоцтвом загальної культури нації? Як і гасла її синів, за які вони воювали і під якими вмирали: «Воля народам! Воля людині! – Слава Україні1 Героям слава!»

Дороги дитинства вели далі. Де тоді містився райком партії, Володимир не запам’ятав. Нинішня ж районна влада гніздилася в кількох розгепистих спорудах. Шеремета завжди вражало: населення фактично не збільшилося, а адміністративний апарат розпух, як на дріжжах. Ну, та то дідько з ними: якщо народ дозволяє, на виборах голосує, щоб його «доїли», хай крекче від поборів…

А ось цей невеликий, непоказний будинок йому добре знайомий. Це колишнє сільське і НКГБ, і НКВД, і міліція вкупі. Одним словом, «органи», як їх тоді називали. Хто сухо-діловито, хто зненависливо, але майже ніхто – зневажливо, а тим більше байдуже. Бо тут, за ціми стінами часто-густо вирішувалося тоді якщо не життя, то принаймні доля всіх тих, хто якимось чином потрапив до поля зору цієї таємничої організації. З присадкуватих, щонайвище метр від землі віконець цього будиночка-недоростка затягнутим сюди не своєю волею було видно далеко, навіть дуже далеко – більш ніж до десяти тисяч кілометрів. А точніше ті краї, про які ці сільські «хлопи» й «вуйки» за Австрії й за Польщі ніколи навіть і не чули – Колима, Магадан, Караганда, Воркута і т. д. і т. п. Це вже потім, ощасливившись трохи в «Союзе нерушимом республик свободных» і трохи оговтавшись, що в колгоспі «от трудов праведных не наживешь палат каменных», як казали новоявлені співвітчизники, підприємливі «западенці» почали використовувати нову географію нової імперії-мачухи на свою користь: перестали її боятися і почали відбувати по «оргнабору» від своєї домівки аж «до самых до окраин необъятной Родины своей». Щоправда, не зовсім так, як у пісні співалося «как хозяін», а як «вербований», тобто, скоріше як наймит. Недаремно зухвалий пісенний геній радянської пори Володимир Висоцький, характеризуючи їхню каторжанську працю співав: «Как вербованный ишачу, не «ханыжу» и не плачу». Але то вже деталі. Головне – там за твою каторжанську працю бодай гроші платили, причому як на ті часи, то в порівнянні з колгоспними трудоднями дуже й дуже непогані. Особливо якщо ти не ледацюга і не пияк, а жилавий і роботящий. А саме цих якостей «западенцям» було не позичати. І густо зарясніли землі на схід від Уралу західняцькими вишиванками і прізвищами.

Але то було значно пізніше. В другій половині сорокових ті далекі й невідомі, лякаючі своєю суворою екзотичністю краї для тутешнього місцевого люду були місцем лише ув’язнення або в кращому випадку заслання. Уникнути цього затриманому за підозрою в участі в «оуновском подполье» або в «пособничестве бандитам» можна було тільки одним шляхом – категоричною відмовою від минулого життя і безумовним прийняттям нового, «совітського». Влада називала це «сознательностью», «органи» – «сотрудничеством», ну а «хлопці з лісу» – зрадою. І крутився бідолашний «вуйко», якого забрали до «енкаведе», ніби карась на пательні. Відмовишся від співробітництва – самого посадять, а сім’ю зашлють до «білих ведмедів», а погодишся – свої ж повісять (пристрілять, заріжуть, зарубають – то вже «технічні деталі»). От і вирішуй без довгих роздумів, як бути. А як бути?…

Володимир відірвався від тяжких роздумів. То було ген – ген… А зараз тут, у цьому будиночку з таким страхітливим минулим – лабораторія районної лікарні. І навряд чи хто пам’ятає, що тут проводилися колись зовсім інші «дослідження». Шеремет-старший не схвалював протизаконних методів слідства. А якщо правдивіше, то – «допросов с пристрастием», як це називалося в російській імперії з давніх давен. І, мабуть, з благословіння Божого, навчав його, свого первістка, ніколи і ні за яких умов не порушувати богоданий закон. Як би не складалися обставини. «Все одно: рано чи пізно правда стане відомою, то ж, вважай…» Це про всяк випадок. Навіть коли ще не знав, що син по його стезі ніколи і ні за що не піде. Але щось всередині його душі змушувало напучувати сина, аби той не дай Бог, не оступився в житті!… Бо неоголошена війна «Страны Советов» з «украинско-немецкими нациналистами» була жорстокою і нещадною І методи в ній використовувалися далеко не завжди у відповідності з власною совістю. Як із того, так і з іншого боку. З державного вони бодай якось обмежувалися законами. Яких, щоправда, далеко ні всі дотримувались, а дехто і просто нехтував. Чи то в ім’я держави, чи то просто від недостатності елементарних людських якостей і виховання. Єдине, що тепер можна чітко констатувати – що те, на жаль, було. І, як не прикро, використання тих малогуманних, як тепер кажуть, методів нерідко підтримувала і найвища влада.

Знаний у світі наступник Сталіна на керівництві СРСР Микита Хрущов, який ославився своїми непередбачуваними екстравагантними новаціями і витівками, в тому числі і тим, що ледь не спровокував Третю світову війну в протиборстві з ненависним «американським імперіалізмом», сам особисто в 1945 році, на регіональній нараді партсовактиву і керівного складу «НКГБ – НКВД», ставив за приклад начальника одного з райвідділів НКВС. За те, що «он палкой допрашивает бандитов. И правильно делает».

Це вже пізніше, десять років по тому, той же Хрущов почав закликати повернутися до «ленінських» норм партійного життя, вважаючи їх більш демократичними й людяними. На якій підставі він так думав, хто знає? Але тоді всупереч того хто що міг сказати? Тоді не могли, а тепер вже не цікаво стало. Он, навіть власний син Хрущова, Сергій Микитович, який допомагав батькові у його примарі якщо не «наздогнати і перегнати» Америку, то бодай знищити її й будував для того ядерні ракети, отож і той зважив за краще про все забути і почати нове життя – на сьомому десятку років став «юним» громадянином США. Тих самих, ненависних…

Але те сталося вже наприкінці століття. А тоді, в його буремній середині, «верный ленинец» і «наш дорогой Никита Сергеевич» не тільки не виступав проти «сталинских репрессий» і «беззакония органов», а й категорично до них закликав. Збентежений такою брутальністю, начальник обласного Управління НКДБ полковник Компанієць, покликаний совістю, зібрав після тієї наради своїх співробітників і заявив:

– Те, що сказав Перший секретар Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України тов. Хрущов, звичайно, правильно. Але я хотів би нагадати вам всім, що порушення соціалістичної законності й використання незаконних методів ведення слідства і дізнання в 1937-38 роках коштували потім життя двадцятьом тисяч наших товаришів – чекістів. Тому я вас застерігаю: за будь-яких умов дотримуватися соціалістичної законності.

І Шеремет – старший всіляко намагався про те не тільки що не забувати, то не штука пам’ятати, а дотримуватися, хоча то вже значно складніше. Про ті «органи» ходили тоді, а тим більше ходять зараз, за умови безкарності, різні чутки. Для Володимира вельми симптоматичною була деталь в одній з розповідей матері, яка випадково зірвалася з її уст. Що Шеремет-батько, аби не бачити і не чути, як допитують спійманих ним «бандитів» «фахівці» з області, під пристойним приводом взагалі залишав приміщення райвідділу. Бо запобігти не дозволяла субординація, а бути присутнім і мовчати не дозволяла совість. Але хто про це тепер знає? А головне – як тлумачить? Адже правди не знають навіть ті, кого тоді допитували. Бо ж для «крутих» слідчих з обласного апарату Шеремет-старший був «наш», «свой парень», для нещасних їх жертв – «один з них». А хто з них затьмареним від знущань і тортур розумом зміг тоді розібратись, та ще й десятки років зберегти чітке усвідомлення – хто тоді був хто і хто був ким?

Це була не тільки неосягненна трагедія батька, але і драма самого Шеремета. Трагедія батька, що примусом долі воював проти, по суті, своїх – таких самих українців, хоча й з іншими поглядами на долю їхньої спільної нації. Драма Володимира полягала в тому, що він виховувався у сім’ї, під безпосереднім керівництвом батька, свідомим українцем. Щоправда, радянським. Але справжнім: з любов’ю до свого народу, до своєї землі, до своєї мови, зі своєю національною гордістю. Як так сталося, таке поєднання радянсько-інтернаціонального і українсько-національного, такий собі дивовижний “біметал” – йому і досі не зрозуміло. Точніше, не зрозуміло, навіщо це зробив, як того припустився батько? Адже всі діти «начальства», до касти якого завжди відносилася їхня сім’я, вчилися в російських школах. Він почав в українській, бо іншої в селі не існувало. А за рік, коли з’явилася змога перевести його в російську, показав свій характер батько, заявивши: «ми з запорозьких козаків». Хоча сам частіше розмовляв російською, не в змозі навіть вдома позбутися службового мовлення. Ну, а один із двох дідів, котрий жив за його пам’яті, материн батько також із козаків, сім років у царському війську в Росії прослужив, перший більшовик на селі: чому він також плекав у ньому змалку оте козацьке почуття гордості за свою націю, за свій народ?

Хто їх обох, і батька, і діда, знає і хто спитає. А головне – навіщо? І за що? За те, що Володимир виріс за свідомості, що його народ для нього був двоєдиний: що той, з якого він походив корінням – наддніпрянські козаки, що той, у середовищі якого виріс – галичани. І земля також двоєдина: мальовнича, пересічена пагорбами, лісами й ріками, місцевість у Західній Україні, де він народився і виріс, і розлогі степи лівобережної Наддніпрянщини, де він гостював у діда. Мова взагалі була триєдина: місцева галицько-волинська, якою спілкувалися між собою «мєстниє»; м’яка «полтавська говірка», якою розмовляли діди і рафінована літературна українська, якій вчили в школі. В будь-якому випадку він такій зигзагувато-ламаній історії свого духовного становлення в принципі вдячний. Бо очевидним є лише результат, що сталося від такого своєрідного комуністично-національного виховання, що він виріс людиною, яка любить свій народ і свою державу і готова боротися за їх інтереси. І того не соромиться, і не приховує. Незважаючи на те, що тут, у Києві дехто із знайомих українців, причому на державній службі, іноді називає його за це навіть «націоналістом». Щоправда, поза очі. Вкладаючи в це поняття негативний, вироблений ще «сталинской национальной политикой» зміст. І поважно величаючи свої постійні прояви комплексу меншовартості й байдужість до національної справи «поміркованістю» або «інтернаціонілізмом», “європейскістю”, “глобальним мисленням” і ще бо-зна чим, аби тільки корінного слова “Україна” ніде не чутно було.

Але нехай те буде на їхній совісті. Якщо вона в них є, звичайно, а не приморожена північно-східними вітрами. Ці люди просто не усвідомлюють, що тим самим лише демонструють свою елементарну неграмотність у питаннях етнології і сліпу запопадливість перед спадкоємцями «Союза нерушимого». Бо у всьому світі, в тій же Росії, націоналізм, а тим більше патріотизм вважаються не просто нормальним, а навіть вельми позитивним явищем. Інша справа, що його не треба плутати ні в теорії, ні в практиці з шовінізмом, а навпаки – різко й чітко розмежовувати ці поняття. Бо шовінізм є возвеличення своєї нації над іншими. А Шеремет ніколи нічого подібного навіть у думках не мав. Хоча б тому, що має кохану дружину – росіянку. І є поважною людиною для її численної рідні. Інша справа, що сам себе не називав і від інших не терпів, не підгинав плечі, коли до нього зверталися «ну ты, хохол».

Один із таких випадків трапився з ним ще в юності невдовзі після вступу до військової академії. В радянській армії тих часів було кілька таких елітних навчальних закладів, де разом з офіцерами вчилися і вчорашні школярі. І ось там до нього дозволив собі так звернутися його однокурсник Льова Дигов. Такий же як і він син полковника, але з Москви, росіянин, принаймні за паспортом. Шеремет не пам’ятає вже в деталях, що на нього тоді найшло і як те сталося. Але він схопив Льову за барки так, що гудзики з гімнастерки посипалися і з несподіваною люттю гримнув:

– Ну ты,… (трах – та – ра – рах…)! Запомни: я не «хохол», я – украинец! И моих предков на барской конюшне не пороли…

То були шестидесяті роки. Про «бандеровцев» вже нібито потроху забули, тим більше в Росії, «рухівців» ще не було навіть у проекті. Тому його раптовий спалах був не стільки несподіваним, скільки незрозумілим. Для оточуючих – зовсім, для нього самого – також не дуже щоб усвідомленим. Але «хохлом» його вже більше не обзивали…

Володимир обійшов колись грізно-похмурий, а зараз такий мирний і непримітний будинок. На невеличкому подвір’ї – гараж із санітарним автомобілем, поруч – «легковики», біля яких лінькувато пораються чоловіки середніх літ. Сказати їм, що колись тут стояли лише добряче пошарпана «полуторка» і пара коней з бричкою – єдиний транспорт всіх районних «силових структур», як їх полюбляють тепер називати, так не повірять. А в те, що на місці ошатного скверика перед цим будиночком тоді був майданчик, на якому виставляли для упізнання трупи забитих «бандитів», у це повірять? Мабуть, що так, якщо вони з місцевих. Бо навряд, щоб батьки чи діди їм про це не розповідали, бодай пошепки. Як після чергової стрілянини десь у лісах або якомусь віддаленому селі сюди привозили на звичайних селянських фірах незвичайний вантаж – тіла «бандерівців», забитих під час для кого вдалої, для кого трагічної операції. Хто вони, звідки, часто ніхто не відав і сказати не міг. Бо «борцы с бандитизмом» були з присланих зі Сходу і місцевих жителів не знали. Полонені також не завжди могли сказати, хто були ті їхні товариші, кому так не пощастило. Бо в своїх боївках знали і звали один одного лише по імені і псевдоніму. «Грім», «Хмара», «Зоря», «Наливайко» – за цими звучними і мужніми «псевдо» ховали волелюбні Бойчуки, Гнатишини, Прокопці, Стахіви свої справжні звичайні прізвища і своє мирне селянське минуле. І не тому, що соромилися їх, а щоб не помстилися переможці на їхніх сім’ях. Цій пересторозі їх навчили століття життя то під чужинецькою окупацією – польською, австрійською, знову польською, то під визволенням – спочатку «совітами», потім нацистами, тепер от знову «совітами». Різниці для них, простих українських «хлопів», між «окупацією» чи то «визволенням» було мало. А якщо й виявлялася різниця, то лише в формі, а не в суті, в методах, а не в їх меті. Бо мета у всіх зайд зводилася до того, щоб знищити навіть згадку про незалежність України, про самостійну Українську державу. Що ж до форми, методів втілення цієї мети, то тут різниця була. І досить суттєва. Принаймні, коли брати звичайну людину з її єдиним і неповторним життям. Якщо поляки запроторювали до «Берези Картузької», причому самого лише винуватця, то «совіти» винуватця затокарювали до таких концтаборів, в порівнянні з якими польська «береза» видавалася курортом, а на додачу ще й сім’ї засилали до тайжанського Сибіру або казахтанських степів. В тому, що він вийде з «Берези» коли й не зовсім здоровим, то принаймні живим, сумнівів не мав майже ніхто. Так само майже ніхто не мав віри, що колись повернеться з гулагівського Сибіру.

Тому опір повстанців і підпільників усіляким спробам захопити їх у полон був зазвичай запеклим і відчайдушним. Так само й сутички та бої з переважаючими силами супротивника – збірними підрозділами НКВС, НКДБ, «истребительных батальонов», які на них полювали, – вони також відзначалися винятковою жорстокістю і запеклістю. Причому з обох боків. Вихід для себе заскочені вояки УПА вбачали лише один: або вирватися зі смертельних обіймів «большевиков», або битися до останнього. Тих, що сподівалися на третє – на милість «советской власти» і виходили з оточених палаючих хат та стодол або вилазили зі своїх криївок з піднятими догори руками, – таких було небагато. Принаймні не стільки, скільки б хотілося владі, інакше та війна не розтяглася б на цілих десять років.

Батько Володимира був не дуже охочий до оповідань про ті часи: «То были тяжелые времена, сынок, лучше не вспоминать». І все! Його товариші виявлялися просторікувато-відвертішими. І він ще малим знав, якими часто-густо були останні хвилини тих, кого багато хто й досі називає не інакше як «бандеровцы» або «бандиты», вимовляючи ці слова з якоюсь звіриною зненавистю і люттю. Обложені у своїх криївках зі всіх боків, повстанці відповідали на пропозиції скласти зброю вогнем і відчайдушними спробами вирватися з могильних лещат. Потім постріли дедалі рідшали і починалися мужньо-сумні пісні про неньку-Україну. Нападники знали, що те означало. Врешті-решт із чорної темряви лазу з криївки лунали приглушені землею гасла: «Хай живе, вільна Україна! За неньку-Україну! Слава Україні!» Іноді додавалося щось малоприємне на адресу тих, хто був нагорі. За цим глухо лунало декілька поодиноких пострілів. Або так само глухо гримав одинокий вибух. І – тиша. Мертва. Кінець для одних українців і продовження життя для інших. Кінець для тих, хто за вільну Україну, продовження для тих, хто за радянську «в сім’ї братніх народів». І тим, і другим на одній землі було тісно.

Іноді, щоправда, були варіації. Перша – це коли конструкція укриття була недосконалою і чекістам вдавалося закидати його гранатами. Друга типова – це коли переслідувачі мали з собою димові шашки чи ракетниці. Тоді до криївки вкидали таку запалену шашку або стріляли з ракетниці. Вентиляційні отвори одразу себе демаскували і їх негайно затикали. Ніяких протигазів у повстанців, звісно, не було, і ті, хто не встиг застрелитися, потрапляли до рук чекістів живими. І нерідко потім заздрили загиблим. Бо поняття «социалистическая законность» можна було тлумачити по-різному, особливо там і в ті часи. Кожному в міру власної совісті і людяності. Ця ж тонка матерія під час нещодавньої війни зазнала надто багато випробувань у всіх – і у «большевиков», і у «патріотів». А тому останнє слово брала Сила. А вона була на стороні представників влади. Принаймні тоді. І, здавалося, навічно. Захоплених «бандерівців» звозили сюди, до райвідділу НКВС. Тепер головне було дізнатися, хто є хто. З живими простіше – ті самі врешті-решт розповідали. Мертві ж говорити, як відомо, не могли. Але ж є родичі, сусіди, знайомі, а тому проводилося так зване «опознание бандитов». І приходили батьки і матері, брати і сестри мимо недбало кинутих на землю своїх забитих синів чи братів, і хто заламував руки в риданнях, а хто зціплював зуби і тихо цідив: « не знаю, не мій». Бо за зізнання доводилося платити не меншим горем, тим більше для всієї численної родини – засланням до Сибіру або Казахстану. А про те, що там якщо не смерть, то принаймні велика біда, всі знали ще з часів першого «визволення» – російською армією під час Першої світової війни. Перші ешелони висланих потяглися до Сибіру ще тоді. Потім друга валка в 1939-41 роках. Відтоді й з тих мало хто повернувся. А тому ніхто не хотів потрапити тепер. То ж мовчали, доки ставало сили…

Дитяча пам’ять зберегла уривки спогадів. Він з дітьми грається в партизанів. Істотно – червоних, як дід у громадянську війну. З шабельками, вирізаними з ліщини. Раптом хтось з старших хлопців закричав: «Бандитів убитих привезли! Бандитів привезли! Гайда до райотдєла!» Під стіною, якось неприродно напівсидячи-напівлежачи вклякло кілька фігур з закопчено-закривавленими обличчями і обпаленим одягом. Володимир витріщився з цікавістю і страхом. З дверей раптом вийшов батько, якось незвично похмурий, безсило зсутулений. Таким же незвичним глухо-втомленим голосом невдоволено зронив: «Ти що тут робиш? Щоб я тебе тут більше не бачив. Ніколи! Зрозумів?»

Ясна річ, його тоді як вітром здуло з подвір’я «райотдєла». А суть баченого збагнув лише через багато років по тому. Збираючи по крихті на життєвому шляху в свою душу і пам’ять чуте і бачене, слова і діла тих і других, а також третіх і четвертих. Але той дитячий спогад був перший, який наглядно показав йому, що таке справжня боротьба за життєві ідеали, боротьба не на життя, а на смерть. Уривчасті розповіді старших – то вже було потім, коли трохи підріс. Як і інтерпретація тих розповідей в юній душі зразкового радянського піонера, ким був Володя Шеремет. Батьки його виховували в любові до своєї радянської Батьківщини, совісним, чесним і справедливим хлопчиком. Але яка іронія долі! Мабуть, саме тому він, завдяки цьому «комуністичному», а, якщо по правді, то просто пристойному вихованню, не міг не віддавати в глибині душі належне мужності тих, проти кого волею долі змушений був воювати батько. А тому він змолоду інстинктивно намагався уникати якихось чітких визначень стосовно тих людей. Бо ж називати їх, як усі, «бандитами» язик не повертався. Які ж вони «бандити», якщо за ідею вмирають, своє єдине життя віддають? «Партизанами» – також ніби не личить, бо партизани – тільки ті, хто з червоними стрічками на шапках. Так і залишилося відтоді в його юній душі і пам’яті і суперечні спогади про тих людей і їхнє гасло: «Я за неньку-Україну якщо треба, то й загину!» І дрімало там, як зерно в холодній землі, довгі десятиліття. Аж поки не дало свої сходи через тридцять років, коли піонер Володя став комуністом і полковником Радянської армії Володимиром Васильовичем. Точніше: коли захилиталися устої і стало зрозуміло, що старого вже не буде, а яким бути новому, кожний повинен обирати для себе сам. Обрав тоді і він, здивувавши, м’яко кажучи, своїм вибором багатьох.

Однак то вже тема зовсім іншої, окремої розмови, як він, син офіцера держбезпеки і сам кадровий офіцер, комуніст у третьому поколінні, дійшов до свого нинішнього розуміння життя. І того буремного тодішнього, і спокійно ситих трьох десятиліть по тому, і нинішнього – складно навіть одразу визначити, якого саме.

Треба відвідати ще одне місце, де він повинен побувати, і годі. Більше тут робити нічого! Точніше: провідати одну родину. Єдину, яку він тут ще пам’ятає. А точніше: того, хто з тієї великої родини залишився, Любцю. Дівчинку, яка його малого носила на руках, бавилася з ним. Хоча яка вона тепер дівчинка? В неї вже онуки, мабуть, такі, як вона була тоді. Бо ж це йому вже п’ятдесят п’ять, а вона ж на десять років старша…