Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Рідна школа

Володимир Пасько

Шеремет прокинувся рано. Не встаючи з ліжка, почав складати план на день. Для початку треба б відвідати школу. Рідну школу! Тим більше, що там десь мусить бути однокласник Петро Коструб, із яким він не бачився з кінця шістдесятих. Той свого часу закінчив фізмат педінституту та так і пропрацював усе життя на освітянській ниві. Глянув на годинник – лише пів на восьму. Іти до школи раніше, ніж на дев’яту, немає чого – нехай хоч уроки почнуться, в робочий ритм все увійде. Тому вирішив переглянути місцеву пресу. Взяв до рук – ціла пачка, штук п’ять газет. На його пам’яті була одна – «Вільне життя», «орган Теренградського обласного комітету Компартії України і Теренградського облвиконкому». Головний редактор був за посадою членом обкому партії – то неабияка величина в місцевій ієрархії. За тих часів на цій посаді був батько його приятеля Миколи Костюка – Микола Павлович, життєлюб і оптиміст, царство йому небесне.

А яка ж тепер головна з цих п’яти? Судячи з вихідних даних – тепер не «Вільне життя», а «Свобода», газета Теренградської обласної ради та обласної державної адміністрації. Н-да… Різниця вельми суттєва, принаймні в назві… Майже така, як між «Площею Свободи» і «Майданом Волі». Наскоро, по діагоналі, переглянув. Зміст різнився далеко більше, ніж назва. Все правильно – одна газета була заснована в 1939-му році, інша – в 1990-му, одна в рік «визволення Західної України», інша – в рік прийняття Декларації про суверенітет України. В кожного часу свої гасла і свої рупори. Як і редактори. До слова, хто тепер? Глянув – Микола Гофман. Стривай, чи це не той пухленький жвавенький чорнявий хлопець, що вчився в їхній школі? Тільки подумав, чи не зателефонувати до редакції, як почувся стукіт у двері, а за ним просунулася осяяна посмішкою фізіономія Саші Савенка:

– Дозвольте, пане генерале? – Не очікуючи відповіді, бадьорим кроком ступив до кімнати:

– Здрасте вам! Не ожидали? А мы вот решили проверить, чем вы тут без нас занимаетесь.

– Здоров! Хто це ми? Ти що, не один?

– Никак нет! Мы со Славиком. Он там с кем-то внизу языком зацепился, щас придет.

– Молодцы ребята. Прямо – орлы!

– А што ж ты думал? Мы такие…Поднапряглись вот со Славой – и тоже вырвались.

За сніданком обговорили план дій. Погодилися, що для початку треба відвідати школу. І їхню з Славком, третю, і Сашину – четверту. І Славковий рідний медінститут, точніше – тепер вже медичну академію, в якій він навчався до переїзду в Київ. На тому і порішили.

Пішли найкоротшою дорогою. Ось праворуч – міська прокуратура. Тут головним начальником був батько його однокласниці, Галі Курилової, високий чоловік зі скромними манерами, в потертому піджаку з двома смужками і двома зірочками на петлицях. Таку непоказну уніформу – темний костюм з петлицями на комірі, носили тоді всі ті цивільні відомства, які традиційно, ще з царських часів, підкреслювали свою належність до установ державної ваги – прокуратура, держбанк, залізничники, лісники, митники.

Савенко раптом запропонував:

– Ребята! А давайте зайдем к меру! Поздороваемся хотя бы.

Шеремет із Дорошем від подиву округлили очі. Навіщо вони меру, а він їм?

– Он наш парень, теренградский, – не вгавав Саша. – Кудренко его фамилия. Да вы его знаете, в футбол еще играл.

Футбол – сфера інтересів Дороша, він по м’ячу гамселив в юності до нестями, ледь професійним «футбольором» не став, батьки ледве стримали. Славко наморщив свого великого лоба:

– Ну, пам’ятаю такого. То й що?

Але цього було достатньо, щоб Саша потягнув їх до входу. Шеремет без ентузіазму переступив поріг. Він був тут років тридцять тому, коли заходив до Олега Смальського, який завідував одним з відділів. Він познайомився там з головою колгоспу – могутнім чолов’ягою років тридцяти. Голова зайшов у справах і все бідкався, що пов’язаний у господарській діяльності по руках і ногах різними законами, а ще більше інструкціями, які «ну нічого не дають зробити». Зараз от «пробиває» дозвіл і матеріали на будівництво двох фруктосховищ, які мають окупитися за якихось три-чотири роки. Але всюди одни перепони. А яблук – море, і всі гниють… Бо в Києві взимку продають переважно імпортні. І не тільки яблука…

Володимир огледівся. Н-да… Колись тут було – заходь, хто хочеш, у коридорах снував і товпився до різних «столоначальників» народ, інтер’єри – пристойно-бідненька скромність. Принаймні зовні, на показ. Тепер же всюди впадав у вічі «євроремонт», народу – ні душі, при вході – черговий чиновник з охоронцем. Як в армії, у хорошій військовій частині, майнула думка.

В приймальні холодно-неприступного вигляду секретарка. Мимоволі згадався шлягер на слова Степана Галябарди: «а у древньому Львові пані всі гонорові». Тут хоча й не Львів, але Теренград завжди за ним пнувся. Щоправда, за лічені хвилини «гонор» з неї злетів, коли вловила реакцію шефа на нежданих відвідувачів. Бо Кудренко справді виявився симпатичною людиною і їм, столичним мешканцям, було приємно засвідчити свою повагу до господаря рідного міста. «Протокольный визит – это очень важно. Пусть люди знают, что мы их помним, ценим и уважаем» – з натхненням виголосив Савенко на вулиці. І звідки він набрався таких дипломатичних премудростей?…

Вулиця впиралася в ошатну, австрійських часів будівлю – обласний банк. Ним років двадцять, якщо не більше, керував чоловік на прізвище Фельдман. Нічим особливим не вирізнявся, жив скромно, їздив на досить пошарпаному «Москвичеві». Слави зажив, щоправда, сумнівної, вже за кілька років після виходу Шеремета-старшого на пенсію, коли несподівано для всіх забажав виїхати «на історичну батьківщину». Тоді це не дуже-то віталося офіційними властями, навіть чинилися всілякі перепони. Тому проводи «бившему товаріщу, а нинє гражданіну» Фельдману відповідні інстанції влаштували «с прістрастієм». Однак все склалося якнайкраще і закордонного паспорта змушені були видати. Рейвах зчинився лише тоді, коли вже при самому перетині кордону цей скромний банківський службовець з платнею 250 карбованців на місяць задекларував суму в 100 тисяч карбованців готівкою і став вимагати обміняти ці гроші на долари. По-перше, це було брутальне знущання над Системою. Бо як показують нескладні розрахунки, треба було не їсти-не пити, а лише складати тридцять і ще три роки до купи зарплатню, тобто все «трудове» життя. По-друге, він вимагав виплатити йому понад 160 тисяч доларів, саме такий обмінний курс – шістдесят копійок за долар – встановила свого часу сама Система, для своїх внутрішніх потреб і престижу перед «загниваючим капіталізмом». Мовляв, знай наших!

Про те, чим закінчилися ця афера для Фельдмана, достеменно не відомо, а от те, що кілька вищих керівників обласних управлінь МВС і КДБ поплатилися своїми посадами, факт незаперечний. Бо гроші в державі були вкрадені на їхніх очах, у них під носом. А як – то вже їхня справа. Треба було пильнувати! Це нині і гребуть, і крадуть одне поперед одного – і все «без порушень чинного законодавства». Ще й ордени отримують, в тому числі і від «святої церкви». Що ті, хто крадуть, що ті, хто мав би пильнувати. Воістину, «Из одного металла льют…»

Поворот праворуч і за якихось сотню метрів буде школа. Одразу за магазином культканцтоварів, де вони купували нехитре шкільне знаряддя: від зошита за дві копійки і олівця за копійку – і аж до піонерського барабана й «горна», як називали тоді сурму. Тепер ні таких «смішних» цін немає, ні тих «культтоварів». Натомість з’явилася різного роду побутова й електронна апаратура, яка тоді хіба що письменникам-фантастам снилася. Як за своїми технічними показниками, так і за цінами, недоступними ні для армійського генерала, ні для професора медицини. Рідна школа поважно відгородилася від суєтної вулиці невеличким сквером. Сталінський ампір, початок п’ятдесятих років. Коли Шеремет прийшов сюди в 1957-му закінчувати четвертий клас, це була найкраща школа міста. І за розташуванням та обладнанням, і за складом вчителів. Але найкраща – ще не означало найпрестижніша. За цим показником перед вела четверта школа. Вона немало чим поступалася їхній третій, зате мала вельми суттєву перевагу – була російською. Ця обставина виявилася вирішальною для батьків при виборі школи для своїх нащадків. Вся місцева «знать» віддавала своїх недорослів до четвертої. Починаючи з першого секретаря обкому партії, який був з діда-прадіда українцем з Поділля, мав питоме відповідне українське прізвище Швачук і залюбки спілкувався рідною мовою. Але – тільки з «народом», з «людьми». З «аппаратом», «товаріщами по партії», а тим більше з «начальством» – виключно на «общєпонятном». А в провінційному місті як робить «перший», так і решта, принаймні ті, хто вважають себе особами «прибліжонними», або до таких пнуться. Чому ж дивуватися, що в їхній прекрасній, але українській школі з «дітей начальства» вчилися одиниці. Практично лише сини Шеремета, проректора медінституту професора Дороша і доньки секретаря Обкому Білаша. Решта ж учнів походила з «простих», переважною більшістю місцевих родин. Хоча стоп: ще ж Коля Костюк був, його найкращий товариш, син редактора обласної газети. І в Слави Гирича батько служив головним режисером єдиного на місто і на область театру. Щоправда, Миколу до них батько перевів з четвертої школи, на виправлення. Славко ж належав до богеми, культурної інтелігенції, для якої національна спадщина і культура була не тільки духовним джерелом, а й шматком хліба.

Спогади перервав Славко:

– Ну що, пішли, чи так тут і стовбичитимо?

З хвилюванням переступили поріг. Все нібито знайоме, рідне і водночас не те. Шеремет запропонував для початку відрекомендуватися директорові школи, бо незручно без відома господаря тинятися коридорами. Навмання, за згадкою рушили до колишнього директорського кабінету, в якому не раз переживали емоції далекі від приємних. Бо кращі учні – це не завжди дисципліновані, особливо серед хлопчаків. Шеремет же змалечку відзначався загостреним відчуттям гідності та особистої честі, які зовні маскувалися такою ж природною скромністю і законопослушністю. Тому результат для вчителів у спілкуванні з ним був не завжди очікуваним, особливо в «делікатних» ситуаціях.

Пригадалося, як директор школи Михайло Якович Куницький скаржився матері, що її син не виправдав його надій – не виконав відданого ним прилюдно, задля науки іншим, наказу.

– Я йому кажу: «Шеремет, а ну сюди бігом!» А він іде, ніби й не чує. Я йому знову: «Бігом!». А він ще повільніше…

Мати яка тривалий час працювала вчителькою, і була гострою не тільки на розум, а й на язик, лише докинула:

– То добре, Михайле Яковичу, що ви не скомандували втретє, бо він би тоді взагалі ліг. І нізащо не побіг би, мов песик…

Як далеко він зараз від того гордого хлопчика! У його друзів вже й онуки такого зросту вимахали. Але бігати на забаганки начальників за цілих сорок років від того випадку він так і не навчився. Як і очі на інші не замінив. На манеру дивитися прямо у вічі співбесіднику і не відводити погляду, особливо в конфліктній ситуації, не раз скаржився матері класний керівник викладач фізики Євген Леонідович: «У тому й справа, що він нічого такого поганого не каже. Але як подивиться, то краще б сказав…» На що мати резонно зауважила нежонатому вихователю юнацтва:

– Ото як у вас будуть свої діти, Євгене Леонідовічу, то ви їм повставляєте такі очі, які захочете. А я своєму можу заборонити казати погані слова, але не можу заборонити дивитися…

Але про ті випадки він дізнався вже дорослим, коли до академії поступив. Тоді ж «отримав на горіхи» від матері. Бо хто не знає прислів’я, що «ласкаве теля дві матки ссе»? І яка ж мати не хоче, щоб її дитя отримувало від життя подвійну пайку? Однак як щодо нього особисто, то надаремне пропали материні зусилля, і директора, і класного керівника, і всіх інших, хто намагався його якось «обламати». Щоправда, він сам пробував і не раз якось себе переламати, переробити на більш гнучкого, конформного, менш принципового і настійливого, однак нічого з того не виходило. Його внутрішнє ставлення до навколишнього оточення завжди давало про себе знати. І тим сильніше, чим складнішою була життєва ситуація.

Зараз би сказали по-модному: має так «карму» чоловік, що вдієш. А тоді це просто і по-житейські мудро, без псевдонаукових викрутасів визначив немолодий надстроковик, з яким він разом із матір’ю стояв у довжелезній черзі за маслом. Орденські стрічки на грудях при наявності широкого золотого шеврона на рукаві гімнастерки свідчили: він не тільки довго прослужив, але й добре повоював. Шиття золотим галуном на погонах у вигляді літери «Т» показувало, що він старшина, причому скоріш за все не тільки за званням, а і за посадою – старшина батареї. Бо старшини з начальників складів і інших «хлєбних должностєй» в чергах за півкіло масла в одні руки не стояли. Черга була велика, людей багато, стояти нудно, а головне – принизливо. Володимир невдоволено сопів і бурчав, що він і без того масла обійдеться, пропади воно пропадом, як його в такий спосіб треба здобувати. Мати ж пояснювала, що так треба, бо братик ще замалий по чергах вистоювати, а батько на роботі, та й не личить те йому. Тож треба дбати не тільки про себе, а й про родину. Старшина спідтиха спостерігав за ними. Цілком очевидно, що за довгі роки служби через його руки пройшли, мабуть, навіть не сотні, а тисячі юнаків-новобранців, з яких він зробив солдатів, справжніх чоловіків. Тож такі «підсвинки», як цей хлопчак, особливою загадкою для його ока не були. Свій курс практичної психології він пройшов не в університеті, а в житті.

– Ваш синок, мамаша, з тих, що скоріше з голоду вмре, аніж кусень хліба в кого попросить, – трохи поспостерігавши, скрутнув головою. – Складно йому в житті буде.

Правий виявився старшина, непросте життя випало Шереметові. Але покажи бодай одного, хто вважав би своє минуле життя простим, а тим більше легким? Нема таких! Принаймні Володимир таких не стрічав. Недаремно ж один з улюблених поетів Михайло Лермонтов писав:

Взгляни: перед тобой играючи идет

Толпа дорогою привычной;

На лицах праздничных чуть виден след забот,

Слезы не встретишь неприличной.

А между тем из них едва ли есть один,

Тяжелой пыткой не измятый,

До преждевременных добравшийся морщин

Без преступленья иль утраты!…

…Директорський кабінет, в якому вони провели не одну малоприємну хвилину, тоскно переминаючись з ноги на ногу і уважно розглядаючи носаки власних черевиків, був на тому ж місці. Не було лише самого директора. Не відволікаючись на оглядини, пішли до учительської, на другий поверх. Дві симпатичні молодиці з професійними «менторськими» манерами, будучи «в образі» або «при ісполнєнії», так би мовити, спочатку не второпали, хто вони і чого хочуть ці немолоді вже чоловіки. Бо рік випуску 1964-й був для них все одно, що доісторична ера. Однак втямивши, гостинно заметушилися, навіть кавою з тістечками зі шкільного буфету пригостили. З’сувалося, одна з них завуч, то ж протоколу, вважай, дотримались. Інша справа, що вони обидві навіть не чули ні про їхніх учителів, ні тим більше про випускників тих давніх часів.

Володимир сумно усміхнувся: а був час, коли прізвище Шеремет в цій школі знали всі. Бо він сам вчився тут сім років, та потім ще сім молодший брат, і обоє закінчили школу з медалями. Як швидко все минає! І яка вона недовговічна людська пам’ять!

Запитав про Петра Коструба. «Так, працює, викладає фізику. Але зараз відсутній у якихось своїх справах. Обіцяв бути після десятої».

Подякувавши за каву, попросили дозволу самим поблукати школою. У Славка тут ще залишився один з вчителів – фізкультури, з яким вони тоді ледь не на рівних грали в футбол. Він забрав Сашу і подався шукати свого давнього приятеля, а Шеремет залишився сам.

Двері учительської виходили до рекреаційної зали. Або «рекреації», як її скорочено називали. Що означало оте іноземне слово, їм ніхто не пояснив, та вони й не запитували. Для них достатньо того, що в цій залі можна погасати в перервах. Точніше – гасала малеча. Старшокласники ж купкувалися по кутках або прогулювалися статечно по периметру великої зали. Пізніше половину рекреації заставили столиками і перетворили в їдальню. За сталінських часів, коли проектувалася і споруджувалася школа, харчування школярів не було передбачене, але започатковані Хрущовим контакти із зарубіжжям дали свої плоди і для середньої школи. Серед них – запровадження для дітвори спочатку гарячих сніданків, а потім і обідів. І молодший брат скаржився, що в школі додалася нова напасть – змушують їсти всіляку несмачнятину. Щоправда, зараз, судячи із значно меншої кількості столиків, ця проблема не стоїть – ніхто нікого не примушує, харчуються з буфету за власний кошт.

А ось і шкільна дошка пошани. Колись тут красувалося і його фото. Спочатку в червоному галстуку і шкільній уніформі, потім у піджаку з комсомольським значком. Щоправда, тоді кольорової фотографії практично не було, так що все виглядало чорно-білим. Шеремет на мить завагався: а куди далі? Мабуть, до з того класу, куди він вперше прийшов. Молодші класи розташовувались тоді на нижніх поверхах, старші – на горішніх. Рушив сходами вниз. Де ж його той перший клас? Здається, оцей. Правильно – 4-й «А». Він прибув сюди з провінційної школи і відчув себе «селюком». Довелося наздоганяти, як у навчанні, в манерах, так і в убранні. У вічі насамперед впадало останнє. Тому батько під час чергового відрядження до Києва купив йому шкільну уніформу. Радянський Союз наслідував царську Росію і в цьому. Уніформа для хлопчиків була двох типів – як у гімназистів, так і учнів реальних училищ. Одна була гарного сіро-голубуватого кольору, фасоном схожа на військову – з гімнастеркою під спеціальний шкільний ремінь, з латунною бляхою, на якій була зображена розгорнута книжка в лавровому вінку. Такою ж була і кокарда на кашкеті. Інша уніформа, «реалістів» царських часів, була темно-синьою, з кітелем типу цивільної «сталінки». Що вибрав для себе Володимир вгадати неважко. Привабливість армії в очах хлопчаків була поза конкуренцією. І він добросовісно щовечора пришивав до своєї гімнастерки білосніжного підкомірця, а щоранку драїв бляху на ремені.

Що ж до успіхів у навчанні, то вже до кінця навчального року він увійшов до п’ятірки сильніших. Де й перебував всі наступні роки без особливих зусиль, встигаючи все – і повчити, і почитати, і погуляти. Добре, телевізора тоді ще не було, принаймні в масовому користуванні. Не кажучи вже про «відики», персональні комп’ютери та Інтернет. А тому його покоління виросло й виховувалося на книжках, що сіяли тільки «добре, розумне й вічне»…

А там он вихід до напівпідвалу, де містилася столярна майстерня. В середніх класах учнів навчали в ній поводитися з деревом і відповідним інструментом. За вчителя був малоінтелігентний, але амбіційний чоловік на ім’я Петро Федорович. Або як він себе називав на російський манер «Пйотр Фйодоровіч», хоча сам був типовим простим вуйком із приміського села. Тільки й того, що в краватці з засмальцьованим вузлом. Попервах він незлюбив Володимира і прискіпувався до нього, де тільки міг. При тому бурчав собі під носа, що «діти начальства ніц не вміють руками робити, а панів зара нема, треба сі вчити, як то сі хліб заробляє». Однак після того, як Володимир не тільки вивчив усі оті рубанки, фуганки, шерхебелі, киянки і шпунти, а ще й змайстрував найкращу в класі шпаківницю, змінив гнів на милість.

Згодом «Фйодоровичу» знайшли більш відповідне його здібностям застосування – призначили завгоспом школи. Так тоді називався нинішній заступник директора з матеріально-технічного забезпечення. Але відмінність була не тільки в титулі, а й у підході до справи. Завгосп не сидів у своєму кабінеті й не корчив із себе великого начальника, а з ранку до вечора снував по школі, постійно щось лагодячи, підбиваючи та фарбуючи, не гребуючи це робити «самолічно». На чому одного разу й погорів. Про це йому зі сміхом розповідав Славко Дорош. Як Пйотр Фйодорович по весні пофарбував паркана біля школи. Одну штахетину в один колір, сусідню – в інший. І так метрів двісті. Тих штахетин із тисячу, якщо не більше. Як на гріх, фарбу мав лише синю і жовту. Але ж хіба йому було до таких тонкощів? Головне, щоб до Першотравня, свята всіх трударів, все в школі сяяло, як має бути. Та, коли він завершив роботу, хтось із «бдітєльних» вдарив на сполох: націоналізмом тхне! Дісталося добряче на горіхи спочатку директрисі, а потім і ретельному «Фйодоровичу». Його добряче поскубли і змусили терміново перефарбувати паркан. «Фйодорович» був вражений морально, бо ж нічого поганого на думці не мав, «хтів як ліпше»…

Десь близько шістдесятого року прекрасно обладнану майстерню зліквідували. Невтомному борцеві з «культом лічності» і «вєрному лєнінцу» Микиті Хрущову раптом здалося, що вирішити проблему з браком м’яса в державі можна легко і просто – треба лише всюди позаводити кролів. Створити кролячі ферми було наказано і всім школам. З приміщенням для крільчатника школі номер три міста Теренграда вирішили просто – столярні верстаки повикидати, а на їхнє місце за велінням міськВНО поставити кролячі клітки. Але де взяти в достатній кількості кролів? Тоді практика викручування рук батькам і вивертання їхніх кишень на користь шкіл ще не набула такої досконалості, як нині. Але підвалини закладалися вже в ті часи. Негайно були скликані батьківські збори, на яких головне питання ставилося руба: добровільна пожертва кролів. Поскільки зі слів «дорогого Нікіти Сергейовича» випливало: «кролі – м’ясних резервів королі».

Наш народ завжди відзначався законослухняністю і задля власного дитяти готовий на будь-яку самопожертву. Батько Зені Ромахи в пориві ентузіазму навіть заявив:

– Та що кроля? То є ніц, дрібниця. А можна, я свиню принесу?

Від свині чемно відмовилися, але кролів набралося навіть більше, ніж очікувалося. Щоправда, потім постала проблема з годуванням та доглядом за тією живністю. В класах були запровадили чергування на кролячій фермі. В школі стояв сморід, особливо на першому поверсі. Щоправда, вся та вакханалія, тривала не дуже довго, за якийсь рік-півтора «очєрєдная кампанія» вичерпала себе, про «ініціатіву с мєст» всі, як було заведено, наглухо забули, кролі, незважаючи на піонерську про них турботу, благополучно повиздихали, і повітря в школі знову очистилося. Щоправда, відродили чи ні столярну майстерню він вже не пам’ятав. Бо їх на той час почали вчити поводженню з металом – слюсарній і токарній справі, в іншій вже майстерні.

Але майстерні – то епізоди, головним все ж був клас, постійне гніздо. Воно в них перемістилося на другий поверх, де навчалися п’ятий-сьомий класи. З тих пір у пам’яті залишилося два разючі спогади. Перший – зрада і розчарування в учителях, сумнів у їхньому моральному праві на вищість над ними, учнями. Другий – проблема, яким має бути учитель.

Стосовно першого – то винувата не стільки на той час їхня класна керівничка Тетяна Вікторівна, як він сам. Точніше – виховання, побільшене природніми властивостями його характеру. Батьки виховували його чесним і законослухняним, виходячи, перш за все, із власних зручностей, щоб клопоту менш було. Бо надто вже багато «дітей начальства» доставляли своїм сім’ям суттєві неприємності. Володимир добре пам’ятає сатиричний стенд у центрі міста «Они позорят наш город». І як до його «героїв» потрапив син начальника міськвідділу внутрішніх справ. За бешкетування. З епіграми до карикатури запам’яталися слова: «…я король, сын Королев». А саме таким було прізвище його батька, якого одразу потягли за вчинок сина в партком. Мотив простий і вбивчий: як ти можеш керувати людьми, якщо неспроможний виховати власного сина? То ж, або – або…

Шеремету-старшому такі прикрі випадки були відомі більше, ніж будь-кому, тому свого тримав у строгості. Ну, а природна прямодушність сина, помножена на невміння хитрувати, робили виховувані чесноти іноді надмірними. Так трапилося і того разу. Вчителька на позакласному уроці довго розповідала їм про шкідливість тютюнопаління, пронизливо поглядаючи то на одного, то на іншого хлопчака. Так, про всяк випадок, глянула і на Володимира. Ну, і той зашарівся, опустив очі долу. Після уроку «Текля», як вони її звали потайки, залишила його з якогось дріб’язкового приводу. А в розмові вже і «розколола», давши обіцянку нікому не казати в обмін на його щиросердне каяття. Однак слова свого не стримала. Шеремет-старший, який сам не пив і не палив, зробив просто: він дав сину п’ять карбованців і звелів купити пачку цигарок.

– Які тобі подобаються, покуримо разом. Адже ти в нас куриш?

Що він мав казати, тринадцятилітній підліток, для якого батько був найвищим авторитетом? Його психічний стан неважко уявити. Палити він кинув одразу й не торкався цигарки аж до вісімнадцяти років, доки не пішов до війська. Але так само одразу і «Теклю» зненавидів. До інших вчителів також утратив довіру. Однак потім те забулося, і він ще не раз в житті потерпав від своєї надмірної довірливості, прямодушності.

Ну та то вже було потім. Поки ж що – ще сьомий клас. І інша вчителька, яка запала в пам’ять, але вже із знаком «плюс» – Людмила Іванівна Грищук, мати трохи старшого від нього хлопця з їх школи – Ярослава. Вона читала в них українську. За тих часів від вчителів вимагалось, щоб вони вдягалися акуратно і скромно. Чоловіки – обов’язково в піджаках і при краватках, жінки – без надмірної яскравості, косметики і прикрас. «Щоб учні слухали, що вчитель говорить, а не розглядали, як він виглядає». Тож – нічого зайвого і такого, що відвертало увагу. Зразком того, як можна дотримуватись цього суворого правила і водночас не втрачати своєї природної привабливості була якраз Людмила Іванівна. Висока, струнка красуня з тонкими рисами обличчя, вона складала своє довге русяве волосся в гарну, але скромну зачіску. Таким же вишукано-гарним, але скромним було і її вбрання. Незмінні самовладання і доброзичливість за всього того робили її улюбленицею цілого класу.

На жаль, ні одної, ні другої на цьому світі вже не було. Обох передчасно звели з життя хвороби. Залишилася лише пам’ять. Якщо в цілому – то про обох добра. Бо – обидві вони хотіли йому добра. Як і всім іншим, кого вчили, виводили в люди.

Після закінчення сьомого класу їх перевели до іншого приміщення. Новим і останнім притулком на три роки став кабінет суспільствознавства на другому поверсі. Власне, окрім вивіски, там не було нічого, щоб стосувалося того предмету. Там школярів навчали, як побудоване і функціонує радянське суспільство, яке місце в ньому посідає і як повинна жити радянська людина. Що релігія – опіум для народу. І так, мабуть, вимагалося, щоб для тієї науки малося окреме приміщення. Для «галочки». Викладачем усього цього, а заодне й історії СРСР був Микола Андрійович Лапник – молодий ще чоловік, трохи кульгавий, сирітського вигляду. Але, як згодом виявилося, досить жорстокої вдачі, яка повністю розкрилася, коли він перейшов викладачем марксистсько-ленінської філософії до одного з інститутів, де став до того ж і секретарем парткому. Ще за часів Горбачева Шеремету розповідали, як цей «стійкий марксист» настільки «перебудувався», що вже в той час почав накопичувати «первинний капітал», приймаючи від студентів іспити з марсизму-ленінизму. За часів незалежності він успішно перелицювався у філософа і пустив той капітал в діло. Ну, а нині став «новим українцем». От що значить добре вивчити Маркса! А головне – творчо використати вчення. Але то було потім. А тоді він вчив юнь, що соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. І реставрації капіталізму в нас бути не може, бо це абсолютно неможливо.

Шеремет наблизився до знайомих дверей. На них табличка «Кабінет релігієзнавства». «Всьо с точностью до наоборот», як казав один комедійний персонаж тих часів. Дай Бог, щоб бодай це було для виховання юних душ, а не задля формальної звітності – «бо нині так треба».

Саме тут, у восьмому класі,в нього виникли перші «ідейні розбіжності» з «соціалістічєской дєйствітєльностью». Всі учні були піонерами і мали носити червоні нашийні хустки, які називалися галстуками. Якщо для дев’ятирічного хлопчака це було предметом гордості, то у чотирнадцятирічного юнака ніякого іншого почуття, окрім як роздратування, не викликало. Єдиний шлях позбутися цієї повинності, досягти п’ятнадцяти літ. Коли наставало право поступити до лав ВЛКСМ – Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді.

Вихований в ідейній родині, Шеремет не міг дочекатися, коли і він зможе вступити до тієї героїчної організації, про яку стільки написано в книжках і показано в кінофільмах. Але чим ближче наближався той час, тим більше згасало бажання. Бо дедалі очевиднішим ставало, що до лав того «авангарду», передового загону молоді, «вірного помічника партії», замітають всіх підряд. І єдиний критерій – вік, а не переконання. Чашу терпіння переповнило, коли до комсомолу спробували «загнати» Богданну Пасєку, тиху, спокійну й совісну дівчину. Але баптистку. Хоча вона нікому про те не розказувала, але всі і без того здогадувалися. Тоді він вирішив не вступати до цієї спілки, яка переродилася з організації молодих революціонерів на якесь формальне угруповання. Принаймні тут, в їхній школі. Йому почали натякати, а він прикинувся дурником. Або почав «грати вар’ята», як тут кажуть: не дозрів, мовляв, не гідний такої честі. Матері ж сказав правду. Дійшло врешті-решт до батька. Той не став його переконувати, а пояснив просто: ВЛКСМ – це організація мільйонів і мільйонів. Судити про неї, дивлячись на її малу і може не зовсім вдалу частку – то просто нерозумно. Це по-перше. А по-друге – тобі і до інституту поступати, і потім жити. І всюди й завжди тебе питатимуть: чому ти не комсомолець? Коли все «будущєє Страни Совєтов» – саме в цій організації? А ти, виходить, один розумнішій од всіх? Подумай, чи варто отак фактично протиставляти себе громаді…

Мудрий чоловік Шереме-старший, він добре усвідомлював всю небезпечність прояву індивідуалізму, будь-якої самобутності для їх носія в суспільстві, яке проголосило своїм засадним гаслом колективізм. А тому змалечку намагався застерегти від цього сина. Однак не вберіг, природа виявилася сильнішою. Хоча тоді він його послухався, вступив. І навіть з душевним трепетом йшов на засідання шкільного комітету, на якому його приймали, і ще з більшим трепетом отримував у міськкомі комсомольського квитка. Це вже потім він зрозумів, хто є хто в тому комсомолі. Коли там почали працювати штатними функціонерами його ровесники. Але то вже було значно потім. А скандально знаменитий фільм «НП районного масштабу» і поготів.

Період його отроцтва-юнацтва співпав з періодом хрущовських реформ. Отож учні ретельно конспектували і зазубрювали під керівництвом Лапника матеріали XXII з’їзду КПРС – з’їзду «строителей коммунизма», на якому було прийнято 3-ю Програму партії. Її серцевиною було ствердження, що «уже нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме». Вже до 1980-го року планувалося завершити перший етап – створити матеріально-технічну базу, а до 2000-ого побудувати і власне сам комунізм. Сутність вищої суспільної формації формулювалася коротко і ясно: «от каждого – по способностям, каждому – по потребностям». А до настання тих жаданих людством часів треба пожити під гаслами соціалізму: «от каждого – по способностям, каждому – по труду». Те, що оті «способності» і той «труд» можуть бути взагалі нікому не потрібними, як і самі ті люди, тоді навіть на думку не могло спасти. Бо всюди висіли об’яви-оголошення: «трєбуєтся», «требуєтся, «требуєтся»… Токарі, слюсарі, фрезерувальники, словом – робітники всіх спеціальностей. І всюди, де завгодно – «Союз большой». Тому хоч тут, у Теренграді залишайся, хоч їдь світ за очі за «длінним рубльом» до Мурманська, Камчатки, Сахаліну. Вмілі руки були потрібні всюди, тим більше руки працьовитих «западенців».

Стосовно самостійної трудової діяльності Шеремет і гадки тоді ще не мав. Щонайперше треба було вчитися. Для нього це особливих проблем не складало фактично з жодного предмету. Аж доки в школі не з’явилася нова математичка Оксана Тимофіївна. І його вчорашні «четвірки-п’ятірки» раптом змінилися на трійки, а іноді й двійки. Пам’ятаючи батькову настанову не пасувати перед труднощами, Володимир мовчки, з юначою завзятістю взявся штурмувати формули. Проте, безрезультатно. Однокласники одностайно констатували: «Оксана» явно до тебе прискіпується». Але причин упередженості ніхто не міг зрозуміти. Нарешті на його «успіхи» звернула увагу мати. Розпитала про вчительку, хто вона, звідки, потім відвідала школу. Ситуація за лічені дні нормалізувалася. Воно б так і забулося, якби мати вже років через десять не розповіла, що ж тоді насправді сталося.

Вчителька була родом із невеликого села того району, де колись служив Шеремет-старший. Очевидно, виховання в заможній родині позначилося на формуванні в неї антирадянських настроїв. Та й призвіще Шеремета вона не раз чула в дитинстві, коли мова заходила про «совітів». То ж коли до її рук попався син «емгебіста», вона не відмовила себе в задоволенні помститися. Мати Володимира, розуміючи ситуацію, поділилася кривдами з чоловіком. Той спокійно вислухав, поцікавився прізвищем, потім сказав: порадь тій учительці запитати в свого батька, хто такий Шеремет і яке він має до нього особисте ставлення. Та, видно, запитала, і «репресії» припинилися. Бо її батько, сільський мельник, був застуканий на гарячому – постачав харчі хлопцям в лісі. Офіційно це називалося «пособнічєство бандітам» і каралося якщо не «на повну котушку», то щонайменше висилкою до Сибіру всієї родини. Де мала Оксанка може б і вижила, але щоб стала вчителькою, а не робітницею в одному з численних сибірських «леспромхозов», то навряд. Тим більше вчителькою в кращій школі обласного центру. Якби не Шеремет-старший, котрий не те щоб зрозумів, а «вошел в положение» того бідолаги-мельника, який змушений був крутитися між двох вогнів. І повіривши його запевненням, обмежився «профилактической беседой».

Свідок Бог, то був єдиний випадок, коли Володимир відчув недоброзичливе ставлення людей до себе через батька. І не тому, що чимало знайомих були родом зі Сходу, в їхньому невеликому місті всі майже одне одного знали. То ж знали і Шеремета-старшого. Що – суворий, але справедливий, як казав колись фірман дядя Ваня Гайда, «пан начальник то є людинa». Знали і сина, і ставилися відповідно, щоб не гірший від батька був.

Згадався випадок на вокзалі. Коли вони, купка місцевої «золотої молоді», зайшли випити до буфета по «келюшку винця», та дещо трохи голосно себе повели, до них підійшов немолодий старшина міліції і з гіркотою в голосі дорікнув:

– Як вам не соромно! Ваші батьки такі поважні й знані в місті люди, а ви так себе поводите! Ех ви…

І пішов. Володимира тоді немов вогнем обпекло. Краще б він їх насварив. Відтоді він усвідомив золоту істину: знають його не тільки у школі, а й у місті, тож поводитися треба відповідно. Щоб не ганьбити батьківське ім’я…

Шеремет піднявся поверхом вище. Тут, як і раніше був клас хімії. Цей предмет у них викладала Галина Феодосівна, молода і досить симпатична, але чомусь незаміжня жінка. Очевидно, остання обставина почала накладати свій відбиток на її характер. Неврівноваженість можна було так-сяк терпіти, як і те, що вона за будь-яких обставин зверталася до них на «ти». Хоча вони вже були старшокласниками, і вчителі мали називати їх на «ви». І в більшості дотримувалися цього правила, особливо коли розмовляли про щось серйозне. Але те, що вона дозволяла собі особисті закиди щодо моралі і поведінки учнів, а особливо учениць – це всіх дратувало.

Терпець урвався, коли «хімічка» абсолютно безпідставно і безтактно звинуватила в надмірній життєвій досвідченості Надю Гавлик. Дрібненька і худенька Надя від незаслуженої образи віткнула в парту голову і розплакалася так гірко, що зворушила серця не тільки своїх подруг – дівчат, а навіть байдужих до таких тонкощів хлопців. Клас обурено загув, дзвінок на перерву не так врятував ситуацію, як перевів конфлікт із вибухової фази у фазу протистояння. Перед «хімічкою» була поставлена вимога вибачитись. Яку імпульсивна «Галина» необачно зігнорувала. І даремно. Бо в результаті коротких, але гарячих дебат стосовно сатисфакції, причому обговорювалась не її доцільність, а лише зміст, вирішили просити в дирекції кілька вимог. По-перше, щоб «Галина» вибачилася. По-друге – щоб її замінити іншою вчителькою. По-третє – щоб вчителі неухильно дотримувалися правил і зверталися до учнів, як належить – на «ви». Вимоги передали класному керівнику, але чи то він тоді «лопухнувся» й не зумів довести до дирекції всієї серйозності ситуації, чи то «директриса» виявила надмірну самовпевненість, але ніхто їхніх вимог виконувати і не подумав.

Друге зібрання класу відшуміло ще бурхливіше. Тепер уже жадали не тільки сатисфакції, а й помсти. Вирішено було не ходити на уроки хімії доти, доки не виконають їхніх умов. А тому наступного дня перед уроком хімії всі зібралися і дружно подалися в кіно, прихопивши заодне й урок свого класного керівника. На новий тоді фільм «За двома зайцями», з неповторним Олегом Борисовим у головній ролі. То був справжній бунт! Добре, що в «педагогічного колективу» цього разу розуму виявилося все ж більше, ніж у їхніх вихованців. «Хімічку» хоча й не поміняли, але конфлікт врегулювали.. Як не дивно, їхній клас після такого «карамболю» став для «Галини» улюбленим. Вона, до честі її розуму і душі, побачила, що має справу з особистостями і почала ставитися зовсім інакше. Заводячи досить часто теми, зовсім далекі від хімії, але тепер вже без образливих закидів. І то було цікаво для обох сторін. Той конфлікт відіграв певну роль і в долі Шеремета, одного із заводіїв «заколоту». Оцінивши його організаторські здібності, «директриса» Анна Василівна запропонувала йому наступного навчального року стати секретарем комітету комсомолу школи. Фактично – головою учнівського колективу, як на нинішнє практичне розуміння. Але то вже інша історія…

…Поруч із хімкабінетом – актовий зал. В ті часи було заведено: в кожній школі бодай раз на місяць влаштовувався вечір відпочинку для учнів старших класів. З самодіяльними виставами, концертами і, звісно, танцями. Тому старшокласники щосуботи були зайняті – йшли то до своєї школи, то до якоїсь іншої. В них вечори влаштовувалися саме в цій залі. Оформленій, щоправда, в дитячому, піонерському, а не юнацькому комсомольському стилі. На фризі по периметру зали відтворювався життєвий шлях юного піонера – від церемонії пов’язування піонерського галстука й аж до вручення комсомольського квитка. Все це з «горном», барабаном, під мудрим керівництвом партії у вигляді статечного чоловіка і комсомолу в особі дебелої дівчини з піонерським галстуком, що спадав на пишний бюст.

Шеремет обережно прочинив двері – замість піонерів зі стіни за сценою на нього страждальницьки дивився величезний, на два людських зрости Ісус Христос. Мальований, очевидно, самодіяльним або безталанним богомазом. Фриз під стелею був недбало зафарбований. Все зрозуміло, танцям – гаплик. Душі торкнувся легкий смуток. Не те щоб йому жаль тих піонерів, хоча в принципі то було не оце мазюкання на релігійні теми, а професійне мистецтво – дипломна робота студентів львівської школи живопису. Свого роду культурна пам’ятка тієї епохи, якою б вона кому не видавалася. Жаль було нинішніх старшокласників, котрі, очевидно, свої вільні вечори проводять, як хто зможе. Про те, як це в них виходить і до чого призводить, нині всі газети пишуть, а телебачення показує. І ніякий Боженько тут не допоможе.

Шеремет озирнувся. Ну от нібито все подивився і все згадав. Хоча чи можна вмістити в якісь півгодини сім літ життя від дитинства до юності? Звичайно, ні. І не все згадав, і не всіх. Скажімо, доброї душі людину Клавдію Григорівну, що вчила їх російської мови й літератури і прищепила любов до свого предмету, не зважаючи на те, що саме тоді точилася дискусія між «фізиками» і «ліриками». Хто перемагав у вік бурхливого розвитку техніки, на чиєму боці були тоді симпатії і самого Шеремета – питати мабуть зайве.

Не так блискуче, але добросовісно вчила їх української і Марія Кирилівна. Натхненно доводила їм, що таке справжня літературна мова і настійливо викорінювала діалектизми, які вони засвоювали у своїх родинах.

Були й інші гарні вчителі, але згадки про них якісь затуманені, фрагментарно-уривчасті. Якщо по правді, то він свою школу хоча й любив, але в останніх двох класах ледве її витримував. Бо школа навіть у старших класах – світанок життя, його ж душа дозріла завчасно й прагнула справжньості, дорослості, чого не могла дати ні школа в цілому, ні вчителі. Порядні, розумні, але пересічні люди, вони були обсаджені власними буденними турботами. А головне – зорієнтовані на пересічного учня, як би з нього зробити людину, а той хто значною мірою робив себе сам, за таких умов рідко знаходив розуміння. Зате потім він заходив до школи як бажаний і почесний гість, коли поступав до вищого навчального закладу і приїздив у відпустку на канікули. Так воно, напевно, і мало бути. Навіть птахи – і ті поспішають якомога раніше залишити рідне гніздо і злетіти у висоту. Іноді при цьому падаючи і стаючи жертвою хижаків. Але прагнуть! А тут не птаха безсловесна, а молода й досить амбітна людина. Це вже тепер: був кінь, та з’їздився…

Що ж він ще не подивився, чого не згадав? Стривай: а одинадцятий клас, а автосправа, а Єрмилін? Та то ж половина його шкільної історії, половина клопотів і вражень! Справа в тому, що невтомний реформатор і затятий кукурудзяник Микита Сергійович Хрущов “розумівся” не тільки в сільському господарстві, військовій справі і житловому будівництві, але в свої близькі присмерки взявся й за освіту. Щоправда, до освіти долучилися і література і мистецтво, і мовознавство, і ще багато що. Все те було пізніше названо «волюнтаризмом».

Так от, що стосується освіти. «Наш дорогой Нікіта Сергеєвич» вирішив раптом, що «наши дети, будущее страны Советов, абсолютно не подготовлены к жизни». А задля того, щоб усунути цей недолік, зобов’язав систему середньої, шкільної освіти давати своїм вихованцям не лише знання, а й професію. Краще, якщо робітничу або сільськогосподарську. Тобто перетворити всі середні школи на щось подібне до пізніших ПТУ – професійно-технічних училищ з середньою освітою. Задум передбачав: у повній середній школі після восьмирічки учні три дні на тиждень вчаться, як звичайно, а три дні – опановують фахом. Яким – не так важливо, про бажання учнів не питали. Бо не можна було в одній і тій же школі готувати і токарів, і електромонтерів, і шоферів, і кравчинь, і перукарок, і ще там когось, оскільки тут необхідно створювати відповідну навчально-матеріальну базу. А вона ж грошей коштує чималих, яких і тоді в державі не вистачало. А тому в кожній школі зазвичай обмежувалися двома спеціальностями – «чоловічою» і «жіночою», а конкретніше – водії-професіонали і кравчині.

Скільки грошей народних було змарновано! А скільки людських зусиль! А скільки викрадено незворотнього Часу з такого куцого людського Життя! Із-за цього дурисвітства тривалість навчання в школах подовжили на цілий рік, запровадивши одинадцятий клас. А головне, що всі ті новації виявилися фікцією. Бо з двадцяти так званих «водіїв-професіоналів» і двадцяти «кравчинь» працювати на автопідприємства чи на швейних фабриках зголосилося кілька чоловік, не більше. В них у школі ще було терпимо, бо «права» і вміння володіти швейною машинкою ніколи в житті не зайве. А десяткам і сотням погано навчених токарів або операторів машинного доїння, яких щороку штампували тоді школи, куди було подітися в селі чи невеликому місті? Однак про те мало хто думав. Тоді терміново створювали у школах підрозділи виробничого навчання, з учорашніх техніків і інженерів клепали вчителів – і вперед, кувати гідне поповнення для робітничого класу і колгоспного селянства. Нове покоління «гегемонів»…

Шеремет вийшов на подвір’я. Он там віддалік стояв старенький навчальний «ГАЗ-51» – вся їхня шкільна навчально-матеріальна база. Автомобільну справу в них викладав відставник Єрмилін. Точніше, не відставник, а звільнений у запас в чині старшого лейтенанта амбітний чоловік. Ображений такою неповагою до своєї персони, він вирішив грюкнути дверима і розлучитися з армією. Тим більше, що Микита Сергійович влаштував чергове скорочення Збройних Сил на мільйон двісті тисяч осіб. Щоправда, Єрмиліна це не дуже хвилювало,бо мав диплом автомобільного техніка, що за тих часів шматок хліба давав. Отож покинув армію якщо не переможцем, то і не переможеним. Принаймні, так йому самому гадалося. Але насправді все склалося не так просто. Бо армія настільки в’їлася в його печінки, «вошла в плоть и кровь того простого паренька из сибирского села», кажучи його мовою, що він ще довгі роки ніяк не міг звикнути до «гражданки». І днів зо три весь аж сяяв од радості, коли йому, вже в школі, присвоїли жадане звання «капітан». На жаль, запасу. Однак той жаль він зміг тоді бодай трохи, але вгамувати. То хто ж кого переміг, питається?

Але то Шеремет тепер його розуміє, коли став сам ледь не вдвічі старшим від свого колишнього вчителя, коли для нього капітани стали «синками». А тоді до нинішнього розуміння було ще сорок років. Вони його незлюбили майже всім класом і майже одразу. Бо школярі в очах вчорашнього офіцера «жуковської» закваски були не ким іншим, як допризовниками, майже солдатами. Тож і поводився він з ними відповідно: «как отвечаете», «как себя ведете», «почему не записываете», «почему опаздываете». Вислуховувати подібне варнякання від колишнього офіцера без бою переможеної армії, окрім того ще й невдахи було понад їхнє розуміння і терпіння. А до всього додалися деякі особисті дивацтва:

– Меня зовут как Александра Сергеевича Пушкина. Только наоборот.

Хтось, очевидно поглумився над ним, сказавши, що він дослів схожий на великого російського поета. Що і його «внешность – она тоже что-то такое навевает-напоминает». А тому Єрмилін, маючи від природи густе й щетинисте волосся, з допомогою перукаря зробив його дрібно-кучерявим. Першими до цього додивилися дівчата, яким такі “фокуси” були добре знайомі. Ну, й поділилися своїми спостереженнями з хлопцями. Авторитет і без того непопулярного вчителя розчинився враз.

Не сприяло взаєморозумінню і цілковите не тільки незнання, а й демонстративне ігнорування української мови, за що Єрмиліна невдовзі навмисне загнали на слизьке. Під час вивчення будови автомобіля “навчитель” ужив термін «червячная передача». Доморощений дотепник Бодьо Стефанюк не скористатися з такої нагоди не міг і чемно підняв руку:

– Я дуже прошу мене пробачити, але я прошу пояснити, як то так: «черв’як» і раптом – «передача»? Ніяк того не розумію. Бо «хробак» – то є одне, а «передача» – то зовсім інше. Хробак повзає собі на землі, а машина їздить по асфальту.

Клас покотився від реготу. Єрмилін, не втямивши суті запитання, все ж відчув, що над ним збиткуються. І замість того, щоб замислитися і дати зухвальцю відкоша, а то й пошити того самого в дурні, який не має «ни ума, ни фантазии, чтобы понять простую механику», він скипів і почав лементувати: «Что за храбак? При чем тут храбак? Червяк, а не храбак». Чим тільки посилив регіт і тієї ж миті вчитель отримав прозвисько «Хробак». На всі покоління школи…

Не дуже сприймали цю людину не тільки учні, а й учителі, в тому числі директор школи Куницький, колишній офіцер-фронтовик і вельми авторитарна людина. В пам’яті сплила сценка в директорському кабінеті, куди Володимира з Миколою Костюком чергового разу притяг за якусь провину Єрмилін. Вдягнутий у парадну уніформу, тільки без золотих погонів й іншого блискучого оздоблення, він гордовито розвалився на дивані, переможно похитуючи ногою в начищеному до блиску чоботі. Утворивши над «негодяями» черговий суд і розправу, директор, не помітивши, що вони ще не встигли залишити кабінет, з досадою гримнув:

– А вас, Сергію Олександровичу, прошу зрозуміти: то хоча й великі вже лобуряки, але ще учні, а не солдати. І не ходіть, будь ласка до школи, в чоботях.

Що тільки додало тому зненависті до цих «папєнькіних синков»:

– Это у них есть деньги на шикарные костюмы, а у меня нет…

Хоча Шеремет ходив до школи в костюмі, перелицьованому зі старого батьківського, який вже одслужив йому самому пару літ за вихідний, парадний. Не кажучи вже про те, що він власними руками перемацав – затягнув кожну гайку і гвинт на їх шкільному драндулеті, змастив усі штук п’ятдесят «точек смазки» (такі тоді були машини), взимку по десять хвилин крутив заводну ручку, ризикуючи при тому отримати травму. А тим більше про те, що вони з Миколою були кращими водіями в класі. Традиції показної рівності ленінсько-сталінських часів, хоча й доживали останні роки, але ззовні все ще трималися, особливо в низовому партійно-радянському середовищі, до нижчих шарів якого причислялися й такі, як Єрмилін.

Виробничу практику вони проходили в «АТК». Так звали найпотужніше тоді в місті автопідприємство – вантажну автоколону №22. Там їх розподіляли помічниками до автослюсарів, і вони робили все, що їм наказували – підмітали підлогу, котили колеса, крутили гайки, вдосконалювали свої знання з української та, особливо, російської мови (в певних специфічних розділах, зрозуміло). Бо хлопці там працювали веселі й круті. А Єрмилін після того, як хтось із слюсарів нібито ненароком кинув йому з оглядової ями на ноги кардана та ще й облаяв, вважав за краще не поганяти учнями, а сидіти в конторі.

При них в автоколону «на озброєння» надійшли перші автомобілі «ЗіЛ-130», які продукувалися потім союзною промисловістю років тридцять підряд. Шеремет пам’ятає, як водії розглядали їх, немов восьме диво світу. Бо ж звикли до старих «ЗіСів», зроблених на зразок американських «Студебеккерів», що надходили по «ленд-лізу» ще під час війни. Та іншої радянської автомобільної техніки серійних зразків, скопійованої з німецьких трофейних розробок.

З тими «ЗіЛ»ами був пов’язаний трагікомічний випадок. Комічний – бо як інакше можна назвати те, коли дорослі чоловіки крадуть один в одного робочі інструменти, а потім їх самі ж і повертають? Трагічний – бо ж хіба то не трагедія, коли руйнуються ідеали і життя цілої родини з кількох дорослих людей? А діло було так. З Канади до Теренграду, з еміграції додому повернулася родина – немолоде подружжя і три їхні дорослі сини. Батьки виїхали за океан ще за Польщі, діти народилися хто ще тут, а хто вже в Канаді. Але ж серце за правітчизною щемить… А тут Україна стала ніби вільною, людожер Сталін помер, Хрущов нібито пробує відкрити «залізну завісу», запрошує повернутися на Батьківщину всіх, хто перед нею не завинив. Тобто, хто не прислуговував фашистам і не боровся проти радянської влади зі зброєю в руках, хто не має на собі крові. А яка на їхніх руках кров? Хіба що від мозолів кривавих, яких нажили тяжкою працею спочатку вдома, а потім на чужині, куди змушені були виїхати, рятуючись від злиднів. А життя в Радянській Україні нині, як показують в кінохроніці і пише журнал «Україна» – то зовсім не таке, від якого тоді, до 1939-го року, втікали. То чому б і не повернутися?

І повернулись. Як роботящі люди привезли із собою інструмент, добротний спецодяг. Нова влада на батьківській землі дала квартиру, що правда, тіснувату, але переб’ємося. Дала й роботу за фахом – водіями в «АТК», на чотирьох – дві новенькі вантажівки, бо робота в дві зміни. Те, що новенькі, з заводськими пломбами машини треба самим «доводити до ума» здивувало прибулих, але не дуже. Прийшли в гараж пристойно вбрані, зі своїм інструментом. Звично перевдяглися в привезені хутряні комбінезони, розіклали інструмент, почали поратися біля машин. Аж раптом – виклик до дирекції. Але як же йти до пана директора в робочому одязі? Комбінезони зняли, акуратно склали до кабін, інструменти залишили, як були, і пішли. Повернулися – все щезло. Спочатку подумали, що хтось пожартував. Потім почали делікатно розпитувати за пропажу. Тільки де там! Ніхто нічого не бачив, не чув, не знає. Зчинився скандал. Дирекція, партком, міліція негайно зібрали загальні збори, до пізнього вечора соромили роботяг, закликали не ганьбити себе і нашу рідну радянську владу, обіцяли тим, хто віддасть крадене, що кари не буде. Наш «гегемон» почесав потилиці – що, мовляв, за шофери такі в Канаді совісливі та делікатні, мов панєнки. Проте вранці все добро знову лежало біля машин.

Однак на «канадійців» той прикрий випадок справив незвичайне враження. Серце «дало тріщину», яку перетворила в прірву необхідність постійно «накручувати» кілометри, щоби дати план і бодай щось заробити, «хімічити» з бензином, щоби ним спекульнути, «калимити», щоби заробити живу копійку до злиденної зарплати. Покрутившись кілька місяців, вони не витримали такого нашого гуманного соціалізму і зважили за краще повернутися до свого «проклятого», як їх тут вчили, капіталізму. Від неньки-України до мачухи – Канади!

І вони були такі не одні, що повернулися з-за океану, але так себе тут і не знайшли, на рідній землі з чужими їм «совітськими» порядками. Його знайомий Славко Бабіяк приїхав з Аргентини. З матір’ю, старшим братом і молодшою сестричкою. Брат також отримав ЗіЛа, але самоскида, на якому возив бетонний розчин. Спочатку він дуже дивувався: де це видано в світі, щоб за свою получку не в змозі прогодувати сім’ю. Однак скоро перестав дивуватися, став менше посміхатися, навчився матюкатися і ще, мабуть, чомусь іншому, як всі нормальні радянські шофери. Бо грошей в сім’ї стало більш-менш вистачати. Однак коли з далекого Буенос-Айресу прийшла звістка, що помер їхній дядечко і залишив у спадок невеличкий ресторанчик, сім’я не могла дочекатись, коли їм дозволять повернутися назад, Щоправда, «додому» вони не казали. Але дуже раділи!

Експерименти Хрущова в галузі освіти для Шеремета закінчилися тим, що він втратив цілий рік життя, а взамін отримав посвідчення водія третього класу і довідку автослюсаря, як і більшість з його однокласників.

А тим часом наближався випускний вечір, який вимагав великої підготовки. В моді для такого урочистого випадку було класичне вбрання. Для хлопців – костюм, до якого пасувала біла нейлонова сорочка і чорні модельні черевики з нейлоновими шкарпетками. То тепер лементують «шкідливо для здоров’я», «неекологічно». А тоді то був самий смак. Причому все мало бути нове-новісіньке. З костюмом у Володимира все вирішувалося більщ-менш просто. Мати підстежила, коли до магазину завезли підходящу тканину, купила, скільки треба, і до закрійника Шоня, котрий шив молодому Шеремету його першого дорослого костюма.

Справжня проблема виникла з нейлоновою сорочкою і черевиками. Бо таких, як носили всі його приятелі, в магазині у вільному продажу не було. І полювати, коли «викинуть» чи «будуть давати», як казали в ті часи, було марною справою. Щоправда, існував ще один канал постачання одягу та взуття, вельми специфічний, характерний в СРСР лише для Західної України і республік Прибалтики, та ще, може, великих портових міст. Так звані речові базари, широко розповсюджені нині на всіх усюдах «еСеНГе і єго окрєстностей». Цілком тепер респектабельні як для пересічного пострадянського громадянина, тоді вони презирливо називалися «барахолками». Успадкувавши цю малопристойну назву від речових ринків перших повоєнних років, На тих «барахолках» було все те, чого не було в магазинах – джинси, нейлонові сорочки, модельні черевики. Саме там «отоварювалися» його друзі-приятелі, хто не мав «блату». Але ні сам Володимир, ні мати не мали права навіть наблизитися до тієї «барахолки».

– Іди, проси в батька, – не знаючи, як зарадити синові, мати спрямувала його до «верхнього». – Може, він хоч раз у житті для власної дитини бодай на випускний вечір хоч щось та зробить…

Шеремет-старший мовчки вислухав і, зрозумівши, що в цьому конкретному випадку правда не на його боці, погодився допомогти. Так Володимир екіпірувався на своє останнє шкільне свято.

Як давно те було і як смішно виглядав тепер той аскетизм! Можливо, не смішно, а незрозуміло. Бо порядність смішною бути не може. Як, мабуть, і не- доречною. Хіба що – надмірною, не відповідною часу, конкретній ситуації. Але хто про ту міру може судити? Володимир одного разу говорив на цю тему з батьком, значно потім, коли сам став батьком. Шеремет-старший тоді трохи задумався, але відповів небагатослівно:

– Розумієш, синку, забруднитися в житті дуже легко. Стократ складніше потім відмитися. Ти думаєш, чому я не хотів ні в чому ніколи й не перед ким бути винним, особливо перед торгашами? Я ж достоту знав, що тоді я повинен буду не помічати того, за чим зобов’язаний пильнувати. Що змушений буду за ті дрібні подачки не помічати тих порушень закону, які вони чинять. А далі – більше, від порушень – до злочинів. А «коготок увяз – всей птичке пропасть». Та ж «КаГеБе» мене одразу підчепило б на гачок і доповіло б в обком партії, що на Шеремета є компромат. А ті змусили б мене або танцювати під їхню дудку, в кругову поруку стати, або вигнали б за першої нагоди, якби спробував пручатися. Тому я ніколи нічого в житті супроти своєї совісті та закону не робив і вважаю, що правильно чинив.

Що тут казати? І про що запитувати? За цю свою непідкупність і принциповість Шеремет-старший так і залишився в обласному «істеблішменті» «чужим серед своїх» Сімнадцять років прослужив першим заступником начальника обласного управління, а начальником так і не став. До інших областей не відпускали, бо шкода, працівник хороший. В себе ж не робили першою особою, бо не досить керований, свої принципи і погляди має. А якщо відвертіше: не досить скомпрометований. Не було як жорсткого ошийника накинути і на короткого повідка взяти. Улюблені слова батька: «Я все життя прожив так, що ночами спав спокійно. Не боячись, що прийдуть…»

Шеремет глибоко зітхнув, подумав про себе: «А ти чого, власне, зітхаєш? Вагаєшся, чи правильна теза? Так пізно, голубе, роздумувати, сам вже ціле життя прожив. Хоча й в інших обставинах, і історичних, і життєвих, але за тим самим, фактично, батьківським законом. Недаремно кажуть, яблуко від яблуні… Що ж, така, виходить, доля. І як батько великих статків не зажив, так і ти. Хоча спокійна совість, знаття, що за тобою не прийдуть – то справді є цінність, яку важко чимось виміряти».

Почувши дзвінок на перерву, схопився. Вже десята сорок, пора йти. Те, що хотів – побачив, те, що міг – згадав…