Великий Бір

Володимир Пасько

За згадками – думками Шеремет і не помітив, як автобус вискочив на чисте поле і на обрії забовваніла головна мета його подорожі – Мала батьківщина. В Наддніпрянщині поширений вислів: «тут моя пуповина зарита». Пуповина Володимира була закопана саме у Великому Бору, і він про це ніколи не забував. Тож хіба дивно, що на під’їзді до села в нього гучніше закалатало серце і очі жадібно вп’ялися в набігаючу панораму. Село запам’яталося йому невисокими саманними хатами під соломою, рідше цегляними і під бляхою. Ранньої осені стіни вклечувалися розвішаними для висушування в’язками кукурудзяних качанів і папухами тютюну – самосаду. Що ближче до зими, господарі обкладали свої житла ззовні стосами нарубаних дров і снопиками кукурудзяного бадилля. Це все для збереження тепла. Зараз перед ним були не ті колишні «хати», а чепурненькі котеджики, чимало з яких на півтора-два поверхи. Вбік відгалузилися вулиця взагалі шикарних будинків. Щоправда, більшість під дах ще недоведені, але розмах відчувався навіть по фундаментах. Так само змінилися і вулиці. Колись немощені, звиразковані ніколи не висихаючими баюрами та калабанями, тепер вони були пристойно заасфальтовані, а центральна – навіть обладнана тротуаром.

Шеремет вийшов на зупинці, розглянув довкружжя. Куди йти? Звичайно, до рідної хати. Але як її тепер віднайти? Згадав, що поруч була церква. Незаменімий орієнтир! Тож Володимир швидко зорієнтувався. Он сільський клуб, до якого мати водила його в кіно і де він, зовсім малим, із завмираючим серцем спостерігав пригоди Тарзана. Тепер статечна, як колись здавалося, споруда клубу виглядала досить убогою і занедбаною. Зате церква за півстоліття не тільки не занепала, а стала немов оновлена ікона. Лише каштани довкруж неї повиростали такими величезними, що ледь не сягали верхівки бані. І позолочений хрест струменить нібито до самих небес. Шереметівська родина, офіцера держбезпеки і вчительки, комуніста і комсомолки, була не те що невіруючою, а підкреслено атеїстичною, як того вимагало їхнє становище будівничих радянської влади в цьому краї. А тому ні про які ікони в хаті, хрещення дітей і взагалі відвідання церві навіть не йшлося. Інакше розплата була неминуча і сувора: партбілет на стіл! А це означало – кінець кар’єрі, безхліб’є, знеслава. Щоправда, старенька батькова мати іноді молилася. Але потай, коли нікого вдома не було, швиденько і тихенько. Та дрібно хрестилася, коли починалася сильна, з блискавкою і громом гроза. Тому Володимир виріс не так безбожником, як невіруючим. Не безбожником, тому що батьки виховували в нього повагу до людей, а отож і до їхніх релігійних почуттів.

З цією церквою в нього вийшла колись курйозна історія. Йому, здається, тоді виповнилося років зо три, він бавився на своєму подвр’і. Було якесь релігійне свято, можливо, Великдень. Випала погожа весняна днина, біля церкви зібралося багато святково вбраних людей, які влаштували хресний хід. Та картина в нього й зараз перед очима – розшите золотом вбрання священиків, хоругви над головами мирян, вишиті рушники. Подібну святковість він бачив у своєму короткому дитячому житті раз чи двічі на урочистих демонстраціях, які в ті часи були обов’язковими на 1 травня і 7 листопада. Ну і, переповнений радісними почуттями, залементував щосили:

– Мамо! Мамо! Дивіться – парад! У-р-р-а-а!

Люди здивовано стали поглядати на нього і перешіптуватися. Мати, виглянула у вікно і, зрозумівши, в чому справа, прожогом вискочила на двір, схопила його в оберемок і з розшарілими щоками шмигонула до хати.

Але де ж те колишнє їхнє обійстя? Шеремет став спиною до церкви: своїми невеликими віконцями його, непроханого мандрівника, розглядали одразу три хати. Саме не будинки, а сільські хати, як привиди з давніх часів. Все правильно! Ота, що навпроти церкви – їхня, праворуч – голови райвиконкому Кульбенка, ліворуч – батькового заступника Лазуріна. Господи, як давно все те було! Хвилювання стиснуло горло. Шеремет підійшов до стареньких воріт, став розглядати хату. Ніби вона і не вона. Тоді здавалася такою великою, а зараз – убога халупа. І кудись поділися з вікон віконниці, які заважали кинути в помешкання гранату або вести прицільний вогонь по тих, хто всередині. За нинішніх часів про таке навіть дивно думати, а тоді цей конструктивний елемент був майже неодмінним атрибутом житла партійно-радянських працівників.

За воротами люто надривався невеличкий песик явно не сільської породи. Ще одна ознака цивілізації, окрім телевізійної антени на даху. З хати ніхто не виходив. Шеремет прикинув на око довжину песикового ланцюга і підступив до веранди. Зачинено. Значить від воріт поворіт. Але ж навіщо тоді їхав сюди? Ні, треба дочекатися господарів. Вийшов за ворота, сів в холодочку на кам’яну брилу біля церкви. Глянув на сусідню хату, в якій жив голова райвиконкому. Трохи далі – така ж непоказна, першого секретаря райкому Ткаченка. Ці двоє і його батько була та «трійця», яка вирішувала долю будь-кого з мешканців району. Від їхнього розуму, мудрості, розсудливості, простої порядності, врешті-решт часто залежало: жити людині на цім світі чи ні. А якщо жити, то де? Тут, вдома з сім’єю, чи на засланні в Сибіру? А вони ж були всього лише люди, та ще й досить молоді, не дуже досвідчені й освічені. Батькові не минуло й тридцяти, Ткаченко з Кульбенком були не набагато старші. Для всіх трьох їхні посади нові, освіта неповна середня, сім класів. Що вже казати про інших «совпартробітників» нижчого рангу? Єдине, чого в них було вдосталь, це віри в правоту своєї справи, в те, що вони будують тут «Совєтскую власть», яка принесе щастя цьому народу. «Западенцям», «західнякам» або «местним», як вони цей народ між собою називали.

В тому, що на схід від Збруча «весь советский народ уверенно смотрит в свое счастливое будущее» – в тому вони ані трішки не сумнівалися. Як і десятки, якщо не сотня мільйонів інших щасливих радянських громадян. Хто вважав інакше, той своїми міркуваннями поділитися не міг, бо через колючі дроти Гулагу нічого не чути. Ну а тут, на Захід від колишнього радянсько-польського кордону, – тут було не зовсім так. А точніше – зовсім не так. Тут жили інші люди, навіть, якщо можна так сказати, інший народ. Хоча й українці, але зі своєю зовсім іншою історичною долею, а отож навіть з іншим національним характером. Дуже суттєво відмінним від них, «східняків». Бо ставлення до України і українців в двох імперіях – Російській і Австро-Угорській, які розпанахали між собою цю багатостраждальну країну і цей народ, було зовсім різним. А тим більше в СРСР і в Речі Посполитій, як до певної міри нащадках тих імперських колосів. Якщо в Російській імперії росіяни і українці були єдиновірці і поглинання України царською Росією відбувалося поступово, шляхом повзучої експансії і поступової асиміляції, а за радянських часів – інтернаціоналістської денаціоналізації і русифікації, то в Західній Україні все протікало значно складніше. Тут була очевидною брутальна колонізація краю, з яскраво вираженим і національним, і релігійним етноцидом. Якщо східний українець-селянин і його російський поміщик або урядовець молилися в одній церкві й найбільшою образою була репліка типу «ну ты, хохол» і на тому справа закінчувалася, то в Західній було значно складніше. Тут були різні і церкви, і мова, і звичаї, а найтрагічніше – все це було на одній землі, якої тут, в спокон віку густозаселеному краї, було завжди обмаль, І кожний заявляв на неї, на землю-матінку, свої права. Гоноровита шляхта вважала, була переконана, що Україна дана їм Богом зі всім, що на ній росте, живе й множиться. В тому числі разом із «хлопами», яких вони за людей не мали. Десь так – на рівні двоногої худоби, бидла. І звернення до українця навіть дрібного польського урядовця типу «ну ти, українська свиньо», «ну ти, пся крев» були, на жаль, якщо не нормою, то досить поширеним явищем.

Масла у вогонь тліючої впродовж кількох століть міжнаціональної ворожнечі підлили події 1920-х років, коли під час краху обох імперій і поляки, і українці спробували створити власні держави. З кров’ю ділячи при тому між собою одну і ту ж землю, яку кожний вважав своєю. Тоді полякам поталанило значною мірою за рахунок українців – вся Україна на Захід від Збруча увійшла до складу відродженої Речі Посполитої. До складу такої ж молодої Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна, до Румунії – Північна Буковина. В ейфорії перемоги відроджені нації почали будувати свої держави за національною ознакою, в першу чергу Польща. При тому були брутально сплюндровані навіть ті незначні права, які мали українці в багатонаціональній Австро-Угорській імперії. Але польський уряд не врахував, що «хлопи» стали вже не ті, що вони вже вдихнули п’янкої волі, бодай трохи, і її смак, навіть із соленим присмаком їхньої власної крові, їм сподобався. І багато з них, особливо з молоді, тим більше освіченої, відчули свою національну гідність і вирішили, що воля народу – це і є саме те, в ім’я чого можна і треба пожертвувати своїм життям.

Уряд тогочасної Польщі своєю національною політикою лише стверджував цих легінів на їх жертовному шляху. Провідниками і наставниками ж у них були бойові офіцери на чолі з полковником Євгеном Коновальцем – легендою української національної справи. З їхнім гранично жорстким, але так само і чітким гаслом: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї!» Молоді і відважні завжди люблять чіткі гасла й енергійні методи їхньої практичної реалізації. Ніщо на світі не нове, як казав хтось із мудрих. «Організація українських націоналістів» у своїй ідеології стала на шлях теорії національно-соціальної революції, в практичній діяльності – на шлях збройної боротьби, в першу чергу терору. Як самого улюбленого способу боротьби для малих числом і силою, але великих своєю рішучістю, силою духу і жертовністю. Цим шляхом – замахів, гучних судових процесів, тюрем і каторги пройшли свого часу спочатку російські народовольці, потім есери, потім багато інших в різних куточках світу. Аж до нинішніх часів. І ніхто ніде, до речі, своєї мети в цей спосіб, терором, так і не досяг. Але вони того тоді не знали. Та й знати не хотіли. І гриміли гучні «атентати», і польські тюрми були переповнені цими молодими безумцями.

Загибель Польщі під ударами двох могутніх і хижих сусідів щастя романтикам української ідеї не принесла. Та вони не дуже на те й сподівалися. Бомба «терориста від НКВД» з символічним прізвищем Судоплатов, яка 1937 року розшматувала їхнього вождя Євгена Коновальця, знищила бодай примарну надію на співпрацю з більшовиками. Терор, розв’язаний радянською владою проти національно-патріотичних сил, лише поглибив прірву. І штовхнув до пошуку нових потужніших союзників. Недаремно давні римляни казали: ворог мого ворога – мій друг. Ворогом Радянського Союзу, який не просто стояв на шляху, а застив світ незалежності України, була фашистська Німеччина. А тому сама доля штовхала українських націоналістів на співпрацю з нею, якою їм і досі дорікають. Незважаючи на те, що вона була короткочасна і нетривка. І навіть дуже. Бо вже за місяць після початку німецько-радянської війни з’ясувалося, що фашистам незалежна Україна так само ні до чого, як і російським комуністам. Тоді почалася ота трагічна війна на два фронти: і проти німців, і проти росіян; і проти фашистів, і проти комуністів; і проти Гітлера, і проти Сталіна. Ну і, істотно, проти споконвічного ворога – поляків. Трагічна війна, в якій її учасникам-ініціаторам не залишалося шансів не те що перемогти, а навіть багатьом просто вижити…

Шеремет висмикнув із землі травинку, закусив у зубах. Стривай! То зараз ти такий мудрий, начитавшись книжок, які з’явилися в останні роки, співставивши прочитане з тим, що сам знаєш. А тоді? Тоді ті молоді фанатики національної ідеї вірили в те, що зможуть перемогти і вели за собою інших. Кого вели, а кого і тягли, щоправда. Як батька Іванка, супутника свого раннього дитинства, з яким вони разом бавилися на цьому подвір’ї. Малий Володя дуже заздрив Іванкові, що його батько на тракторі їздить і хлопця з собою бере. Це вже потім мати йому розповіла, що батько Іванка був силоміць мобілізований до «банди», при нагоді втік з неї і ховався від усіх в себе на горищі. Батько Володимира його там віднайшов, витяг, перевірив, чи не має на собі крові й послав на курси трактористів. Якби пам’ятав, де Іванкова хата або його прізвище, можна було б зараз пошукати. А так…

Ну та то вже відступ від теми, лірика. Думка гнала далі, як хірт за зайцем, щоб виснажитися до кінця і поставити крапку на одвічному: хто ж правий, хто винуватий? А твій батько? Він що, виходить, неправий? Якщо брати з реалій сьогоднішнього дня, формально нібито неправий. Бо ж він, його син, ходить зараз не з червоною зіркою на кашкеті, як тоді батько, а з тризубом, як його тодішні вороги. І не під червоним прапором, а під жовто-синім. За один цей знак і прапор людей тоді до Сибіру засилали. А з іншого боку: хіба ж Шеремет-старший знав тоді про тих людей те, що знає його син зараз? Адже тоді навіть він, офіцер держбезпеки, не знав і не міг знати нічого іншого, окрім того, що це – мерзотники, українські буржуазні націоналісти, посібники німецьких фашистів, які проти світлого майбутнього всього людства соціалізму, а значить, і проти їхньої рідної Батьківщини – Союзу Радянських Соціалістичних Республік, в складі якого квітне Радянська Україна, яка неодмінно загинула б у світовій війні, якби не була в дружній сім’ї радянських народів. І це також було правдою. Правдою Шеремета-старшого і десятків мільйонів інших таких, як він. І жорстока війна, з якої вони вийшли, лише зміцнила їх у спільній правді – росіян, українців, білорусів, казахів, усю сотню народностей і національностей колишнього СРСР. То ж недаремно римляни колись казали: ніщо так не об’єднує, як наявність спільного ворога. А він у радянських людей був один на всіх – це фашистська Німеччина. І той, хто був затаврований як німецький посібник, ніякої надії на пощаду не мав, які б прекрасні ідеї він не плекав. Особливо в переможні для СРСР 1944-1946 роки, коли було завдано вирішальних ударів по ОУН-УПА.

Молоді борці, всілякі “соколи” і “січі”, того не зрозуміли. А якщо й зрозуміли, то не до кінця, або не зробили належних висновків. Все одно – помилка. Але це була не перша, а друга їхня фатальна помилка. Першою ж помилкою всього націоналістичного руху в Західній Україні, засадною, як на думку Шеремета, була помилка в оцінці ставлення східних українців до росіян, Росії і СРСР в цілому. Цій помилці було щонайменше тридцять років, а насправді не менше півстоліття. Бо ж не на рівному місці, не з нічого, а з певної суспільної думки народилися слова пісні українських січових стрільців – вояків австро-угорської армії:

«Йдемо визволяти братів-українців

З московських кайданів».

Вони просто не знали, не могли збагнути всю величину різниці в стосунках між українцями і панівною нацією в Західній і Східній Україні. Вони екстраполювали свої складні стосунки з поляками на стосунки українців – підданих Російської імперії з етнічними росіянами. Будучи самі, хоча і в складі Австро-Угорської імперії, але в «польських» кайданах, вони проводили формально ніби правомірну, але в силу історичних обставин хибну аналогію стосовно своїх східних братів. Мабуть, жоден східний українець ні в 1914, ні в 1944 році не висловився б так круто: «московські кайдани». Бо непримиренність Великого Тараса до московської неволі вже давно була з’їдена повзучою асиміляцією, немов іржею, а часи Михайла Грушевського й Симона Петлюри тут або ще не настали, або вже минули. А тому українець зі Сходу з нерозумінням і підозрою ставився до тих, хто нібито й свій, але збоку штовхає їх на такі екстремістські, як на їх погляд, висловлювання. Ні Грушевський, ні Петлюра, ні Винниченко навіть гадки не мали так загострювати питання. Навпаки – довго і вперто шукали компромісів. А коли нарешті зрозуміли, було вже запізно…

А тому активісти Організації українських націоналістів, прибічники крила хоч «Б» – революційного Степана Бандери, хоч «М» – поміркованого Андрія Мельника, закликаючи своїх східних братів на боротьбу, сподіваючись на їхню підтримку, виходили з докорінно хибних засадних положень, які не залишали жодних надій на успіх. Окрім загибелі в стилі наполеонівської гвардії. Що вони і робили в своїх схронах, будучи блокованими військами «НКВД». Тільки якщо наполеонівська гвардія сказала один раз “Гвардія помирає, але не здається” і загинула, то ці повторили свій подвиг десятки і сотні разів, підриваючи себе в криївках гранатами з останніми словами «Слава Україні!» Романтично, трагічно і … Безнадійно? Але смерть людини, осяяної ідеєю, тим більше любові до своєї нації, безнадійною бути не може. Марно? Теж ні! Значить, передчасно? Хто знає. Смерть ніколи вчасною не буває…

Такою ж непримиренно-затятою була й позиція Москви. Засліплені ідеєю власної державницько-шовіністичної величі, що підігрівалася Сталіним від самого початку війни, більшість росіян була не в змозі збагнути, що на свої, осібні національні почуття мають право і інші народи “єдіного і могучєго…” А тому якщо й помічали ці почуття, то мали лише один рефлекс – принизити, знищити під корінь, спопелити. Навіть ціною спалаху, в якому згорять життя їхніх соплемінників, які своїми життями гаситимуть ватри визвольної боротьби. А тим більше своїх “нє русскіх” прибічників, вільних чи невільних, свідомих чи несвідомих.

Так було не лише в Західній Україні, а й в Литві, Латвії, Естонії. А перед тим в Середній Азії. А до того годі й згадувати – “собіраніє зємєль” коштувало моря крові й мільйонів загублених життів, як з тих, так і з інших. І процес продовжується. Тільки тепер йдеться більше про утримання. Чи це явище тимчасове, поки що? І незабаром дійде до нового “собіранія”?

Тяжкі розмисли Шеремета порушила поява невисокого літнього чоловіка, який взявся за клямку хвіртки до Його двору. Володимир стрімко підхопився і попростував до нього. Чоловік допитливо зміряв його поглядом, мовчки вислухав привітання і пояснення. Потім коротко мовив «Я прийшов з армії в п’ятдесятому. Сім літ служив. Чув про вас… Це дім моєї дружини. Заходьте, дивіться, якщо хочете.»

Шеремет якимсь відстороненим поглядом оглядав оселю. І не впізнавав її. Колись тут усе було не так. Кімнати здавалися такими просторими і світлими, не те, що зараз. Може, тому що в них тоді майже не було меблів? Два ліжка, шафа, стіл, кілька стільців – ото і увесь «гарнітур». Ліжка стояли по кутках, щоб важче було влучити пострілом з вікна. Отут було батьківське ліжко. Малим Володя любив у неділю вранці залазити до батька, побавитися. Коли ненароком сповзала додолу подушка, з-під неї виглядав великий чорний пістолет. Без кобури, готовий до бою. Володя знав, як він називався – «ТТ». І дуже шкодував, що батько чомусь не носив і не тримав в домі іншої зброї. І заздрив своєму приятелеві, що жив по сусідству, Володьці Лазуріну, в якого вдома під ліжком батьків завжди був цілий арсенал – і автомат, і карабін, і навіть рубчасті «лимонки».

Це вже потім батько йому пояснив, що в ті часи в цих краях важливіше було мати не так багато зброї, як ясну голову, щоб за необхідності добре нею скористатися. Це була перша батьківська теза щодо зброї. Теза друга – зброя навіть незаряджена іноді стріляє. Тому дітям було категорично заборонено її торкатися. А як же кортіло! Лише згодом, коли вже навчився читати, батько іноді дозволяв побавитися пістолетом, попередньо вийнявши обойму і зробивши контрольний спуск кудись в бік, в глухий кут. Теза третя – ніколи не наводь на людину навіть незаряджену зброю. Ці засвоєні змалечку навички поводження зі зброєю стали Володимирові в добрій нагоді в Афганістані. Отут, посередині кімнати, теж колись стояв стіл, накритий вишитою скатертиною. За ним часто обідали «командировочні». Малий Володя їх не любив, бо тоді від нього вимагали особливої гречності, заважали бігати, гратися досхочу. На жаль, вони заявлялися досить часто. В цьому маленькому сільському райцентрі не було ані готелю, ані пристойної їдальні. І це було неписаним законом – піклуватися про розташування й харчування приїжджих «з області».

За цим же столом збиралися компанії з нагоди різних святкових подій. Меблів не вистачало, тому звичайно на два стільці клали міцну дошку, на яку й сідали. А вікно, щоб не видно було знадвору, завішували солдатською ковдрою. Збиралася зазвичай районна верхівка. Всі вони жили неподалік, тому гуляли допізна. Щоправда, не часто. Бо батько не дуже те полюбляв, а спиртного взагалі не вживав.

Але інші пили. Ще й як пили! В районі було кілька невеличких спиртозаводів, і в будь-якого поважаючого себе «совпартактивіста», людини при владі, в хаті завжди стояла каністра зі спиртом. Не кажучи вже про те, що повсюдно гнали самогон. А мудрі місцеві люди одразу завважили, що приїжджа нова влада зовсім не проти того, щоб заглянути в чарку. І багато хто аж доти, поки в пляшки дно не просохне. Ну, і наливали. І багато хто не витримував – хто дурниці сп’яну робив, хто геть спивався, а дехто й життям накладав за цю свою прикру схильність. Коли Володимир підріс, батько якось оповів сумну історію про свого давнього знайомого і підлеглого, досвідченого майора-«енкаведиста», який дуже надуживав спиртним. Він тримав вдома вдосталь не тільки зброї, а й питва і в свій смертний час був просто неспроможний себе захистити. «Бандити» витягли його п’яного з ліжка і повісили на дереві на власному подвір’ї.

Щоправда, центральна влада і старше командування боротьбу з цим злом вели жорстоку. Але малоуспішну. За тих умов повсякчасних небезпек алкоголь був найпростішим, найдоступнішим і релаксантом, і антидепресантом. Це по-перше. По-друге – можна було п’яниць знімати з посад, виганяти з партії, але де взяти кращих? Адже маса молодих, сильних і розумних загинула на фронті, країна перебувала в катастрофічній розрусі, здорових, розумних, роботящих і тверезих бракувало у величезній держави всюди – від Карпат на заході і аж до щойно прихапаних Куріл на сході. Їхати ж під «бандерівські» кулі, особливо після закінчення війни, не хотів ніхто. І всі про це знали. А тому все йшло, як ішло…

Була й ще одна досить суттєва причина тодішнього побутового пияцтва районної верхівки. Шеремет озирнувся: це зараз у хаті он і телевізор, і магнітофон, і відеоплейер, і радіоприймач. Та й до міста квиток автобусом коштує одну гривню. А тоді у них на стіні висіла лише чорна тарілка радіорепродуктора з однією програмою. І все! Ні тобі справжнього радіо, ні телебачення, ні відео, ні кафе. Раз на тиждень в клубі кіно, і те якщо пощастить знайти вільну годину. Місто хоч і недалеко, але їхати туди і ні на чому, і потреби немає. Залишалася одна радість – ходити одне до одного в гості. А в гостях чим слов’янська душа розважається? Все правильно, коло замикається… Або чинити так, як райвійськком із дружиною, які обидвоє походили з міста? Згадуючи довоєнну пору, вони у вільний час гарно вбиралися: він в парадний мундир, вона в одну із своїх вишуканих трофейних суконь, і танцювали удвох танго і фокстроти під трофейні платівки і такого ж походження патефон. В своїй сільській хаті! Самі! Бо в рівній їм компанії можновладці простонародного походження переважно пили. А опісля горланили пісень. Переважно типу «Выпьем за Родину, выпьем за Сталина, выпьем и снова нальем!» Або «Артиллеристы, Сталин дал приказ!» Чи партизанську «Ой туманы мои, растуманы»…

В цій же хаті відбулося і весілля його батьків. Володимир пригадав, як мати оповідала про ту визначну в їхньому житті подію. Вони давно вирішили побратися, однак через зайнятість Шеремета-старшого все ніяк не випадало. Врешті-решт 19 листопада він заїхав до неї на своїй тачанці, закинув туди пару клунків її нехитрого майна, саму посадив поруч і прилюдно привіз до своєї хати. А сам одразу ж відбув ловити чергову «банду». Цей день вони нарекли днем початку свого подружнього життя. Хоч розписалися значно пізніше, а весілля відзначили аж під Новий рік. Але Шеремет-старший жартувати серйозними речами не любив. І про це всі знали. Хоча «жартівників» в ті часи не бракувало. Чотири роки жорстокої війни забрали у Великій держави понад 27 мільйонів людських життів, в тому числі понад сім мільйонів лише в Україні. Ще більшій кількості вони зламали життя. Так, що «В шесть часов вечера после войны», був такий популярний радянський фільм, все було зовсім не схожим на те, що було в ті ж «шесть часов», але – «до»…

Шеремет мимоволі посміхнувся, згадавши, що у віддаленому кутку кімнати було сідало їхнього папуги. Так-так, справжнісінького амазонського папуги. Величиною з голуба, з гарним зеленим пір’ячком, місцями вицвіченим жовтим, червоним і синім кольорами. Папугу звали «Павою» і шанували як статечного члена сім’ї, бо він з’явився в Шеремета-старшого раніше, ніж дружина і він, Володимир. Коли батька прислали на роботу в це село, то для постою відвели хату, власники якої виїхали до Польщі. В перший прихід до визначеного помешкання, Шеремет застав там напівмертвого від голоду папугу і два вазони з незвичайними рослинами – олеандром і армою. Щонайперше новосел став папугу годувати, а олеандр в діжці поливати, арму ж забрав до службового кабінету. Так вони і їздили з їхньою родиною з місця на місце років п’ятнадцять.

Папуга видався розумний. І хоча виховувався ніби-то в польській родині, але розмовляв українською. Очевидно, його господар був такий самий «поляк», як росіянами є зараз деякі базилюки, волинці, та нікітєнкови. Особливо гарно в папуги виходило, коли це стосувалося його харчування. Вони іноді навмисне його подражнювали – сідали за стіл обідати, ніби не помічаючи птаха. Той починав стурбовано вистрибувати по своєму сідалі, примовляючи:

- Пава хоче їсти! Пава хоче їсти! -

Вмів папуга і сала попросити, яке дивовижно полюбляв, і цукру, який дзьобав із чайної ложечки, тримаючи її однією лапою.

Шеремет у якійсь популярній брошурі читав, що птахи не думають, у них, буцім, немає розуму, а є лише рефлекси, умовні й безумовні. Тільки як тоді пояснити випадок, свідком якого стала вся їхня родина? Папуга фактично не літав, а лише вальяжно походжав по землі. Інколи ж у ньому пробуджувалося щось незбагненне – він випурхував на високе дерево і його звідти мусили знімати. Або обережно опускався сам, після тривалих умовлянь. Так сталося і того разу: він залетів на верхівку каштана біля церкви і сидів гордовито. Мимо проходив батьків знайомий офіцер і з хвильку поспостерігавши, як умовляють птаха, раптом жартома гримнув на нього:

– А ну злазь, бо пристрелю, – і схопив рукою кобуру пістолета. І що тут скоїлося! Папуга розпачливо залепетав:

– Та де пан стрілить! Та де пан стрілить!..

Присутні дружно зареготали. Веселощів додав якийсь пес, що почав з-під дерева гарчати на таку чудернацьку птаху. Гідна відповідь в Пави знайшлася і для нього:

– Пес дурак! Пес дурак!

Траплялося, цей розумник ставив у незручне положення і своїх господарів. Одного разу в Шереметів зібралося чимало гостей. Випили, закусили, почастували Паву, який чемно тримав ложечку однією лапою. І тут котрийся захмелілий жартівник вирішив спокусити папугу горілкою і налив у чайну ложечку кілька крапель. Наївна пташка сьорбнула «вогненної» води й, миттю жбурнувши ложечку, обурено зарепетувала:

– Пан дурак! Пан дурак!

Гості реготали до сліз. Окрім жартівника, звичайно, який сидів наче обпльований. Довелося батькам вибачатися перед ним за вибрик Пави.

Погляд зупинився на середині кімнати, де він ставив стілець святковими недільними ранками, коли йому дозволялося поцигикати на акордеоні. Великий, сяючий перламутром на корпусі і з шляхетно-матовою клавіатурою слонової кістки, одним словом – трофейний, він так і просився, щоб його витягли з висланого із середини чорним оксамитом солідного чемодана-футляра. Тоді майже всі гарні речі були трофейними. Цей інструмент Володі подарував старший брат батька, Анатолій Романович, – командир полку, який воював ще у фінську, а цю війну закінчив у Берліні. Подарував «на виріст», мовляв, підростеш – навчишся грати. Не вдалося. Середина п’ятдесятих видалася для їхньої родини матеріально скрутною і акордеон довелося продати. Як і шкіряне пальто, котре дядько подарував молодшому братові. Та чого тільки не траплялося в їхньому житті!…

Ковзнув очима по стінах. Килим, фото в рамках, дешеві картини на біблейські сюжети. Тоді не те що килими – елементарні речі були проблемою. А краси все ж хотілося. А тому мама вишила кольоровими нитками кілька невеликих картин. Вбрані в рамки, зроблені сільським столяром, вони хоч якось прикрасили голі побілені вапном стіни їхнього скромного житла. Щоправда, вишивка була не тільки на тих картинах – вона прикрашала і скатертину на столі, і масу невеликих декоративних подушечок на ліжках і на дивані. Про телевізора тоді навіть не чули, а треба ж було чимсь зайняти себе, щоночі очікуючи чоловіка до другої-третьої години. І тривожно прислухаючись – чи не вдарить раптом в душу недобрий постріл надворі, чи не зчиниться, не дай Біг, шум жорстокої сутички не на життя, а на смерть. І не чиєїсь там, а – її чоловіка, батька тоді її єдиного сина. Нехитра робота, що вимагала постійної неослабної уваги, не давала збожеволіти від тих тривожних думок і того напруженого очікування.

Господар хати з цікавістю поглядав на замисленого Шеремета. Нараз той глибоко зітхнув, похапливо кинув оком довкола, без слів стверджуючи: що ж тут уже все не те. Хоча так і має бути… Мовчки вийшли на подвір’я. Невелике, затиснуте хлівом і стодолою. А колись же здавалося футбольним полем. Отут, біля клуні, він бавився сокиркою, яку йому подарували. Невеличкою, але справжньою, гострою. Хотів щось розрубати і так замахнувся, що обушком тріснув себе по потилиці. Він і досі пам’ятає, як в очах спалахнули снопи іскор, а ноги стали наче ватяними. Скоїлося це в присмерках, отож із домашніх ніхто нічого не помітив. Ну, а він швиденько оклигав і, звісно, промовчав: батько не любив рюмсань. Клуня навіяла Володимирові й інші спогади. Колись тут було повно сіна і вони, дітлахи, любили в ньому бавитися. Сіна заготовляли багато тому, що тримали корову. В повоєнному селі, де в магазині всю “продовольчу групу” репрезентували тільки іржава тюлька, залізобетонні пряники, цукерки-«подушечки» та ситро, без власного господарства було не прожити. Чоловіки займалися державними справами – «строили советскую власть» для цього народу, – а жінки партійних секретарів та інших начальників з ранку до вечора поралися в господі, встигаючи ще й працювати – хто в школі, хто в лікарні, хто ще інде. Щоб прогодувати і себе, і сімейства всіх отих «деятелей», бо на їхню заробітну платню дуже не розгуляєшся. Та й не було де «гуляти». Все по картках, талонах, рознарядці. Володимир років до десяти, аж поки не переїхали жити в Теренград, нітрохи не сумнівався, що пряник і повинен бути залізобетонної міцності. Бо інших у своєму «сільпо» просто не бачив. Шоколадна цукерка – така розкіш, що дозволялася тільки на свято. А в «советских» сім’ях вони траплялися не так уже й часто. «Боженька» на свята був значно щедріший. А місцеві жінки вміли так смачно пекти різні святкові пундики. Бо їх, за польським звичаєм, замолоду в громадських школах при церкві навчали всьому тому, що має знати і вміти кожна дівчина перш ніж вийти заміж і стати господинею сім’ї. Отож вони на свої релігійні свята (особливо на Паску!) пригощали малого Володю всілякими своїми домашніми ласощами. Щоправда, мати сердилася і не дозволяла брати, бо то, мовляв, непорядно щось задурно брати в чужих. Та сусідки щиросердно впрошували її: «Та то ж дитина, пані Марисю, най з’їсть…» І мати зніяковіло дякувала і тягла його за собою подалі від гріха.

Тому, коли Володимир десь чув або читав про те, як добре жилося «партійцям» і «енкеведистам» в повоєнні роки, як вони жирували, а народ голодував, нічого, крім досади, це базікання в нього не викликало. Брехня! Свідома чи не свідома, але – брехня. Може, комусь справді було добре, але хіба що у великих містах і великим начальникам. А тим, серед кого він виріс, рядовим «бійцям партії», їм було так, як і переважній більшості трудового люду, непереливки. І якщо зараз вони, старі вже люди, іноді й згадують ті часи зі світлою сльозою, то не тому, що тоді їм було дуже добре, а зараз украй погано, а тому, що тоді вони були молодими, і жила віра в те, що роблять потрібну для Батьківщини і людей справу, і що попереду їх і їхніх дітей чекає світле майбутнє. Але молодість проминула, віра якщо не загасла, то принаймні під питанням, майбутнього – немає. Не те що світлого – ніякого!…

Шеремет зусиллям волі відігнав дратівливі думки, знову позирнув на клуню. Вона впиралася в пагорб, так, що його стесаний край уявлявся її четвертою стіною. І коли сіна в ній набивалося під стріху, то верх тієї копиці ставав урівень із садом, який ріс на пагорбі. Батько завжди ходив через цей сад на роботу і з роботи. Якось вранці мати вибралася по драбині на сінник і заклякла: впритул із стріхою вона помітила витовчене в сіні лігвисько. Для неї не було сумніву, що це слід потаємної засідки. На щастя, батько тієї ночі додому не приходив, інакше б… Скільки було плачу, переживань!

– Та заспокойтеся! То, мабуть, пес якийсь там вилежувався, – намагався заспокоїти нас батько. Що вилежувався, то, може, й так, але ймовірно двоногий. Бо кращого місця для засідки не придумати. Не було сумніву, що на Шеремета-старшого чатували лісовіки. Але… Опісля батько пояснював Володимирові, чому він ходив удень одним маршрутом, а вночі – іншим. За принципом: коли на тебе полюють, ніколи не з’являйся там, де тебе можуть підстерігати. Тому ночами він ніколи не потикався в сад, де за крок нічого не бачив, а ходив просторою вулицею. А постріл із-зі рогу на звук, тим більше перший постріл зазвичай марний. Ну, а далі вже, як Бог дасть. Зброєю Шеремет-старший володів добре, руку мав тверду і око гостре, а голову завжди тверезу. Це його, як він вважав, і врятувало в часи кривавої завороті…

До ніг підлестився песик, який тепер мало того, що не гавкав, а навіть підлизувався, ніби загладжуючи свою провину за негостинну зустріч. В часи його дитинства охоронці господарства, або, як кажуть тут, на Заході – обійстя, – були іншими. Не такими, як цей плюгавий «городянин». Справжній господар, газда, мав справжнього пса – лютого до чужих й недовірливого до незрозумілих – ніби-то й з господарем, але не член родини. Щоправда, в ті суворі часи це не рятувало ні газду, ні його охоронця. Бо серед «бандитів» були фахівці і з цієї справи – вгамовування чотириногих слуг родини. Такому «вовкодаву» це навіть давало певною мірою задоволення – бо ж не кожен умів, як він. Подивитись на пса так, щоб той зіщулився і позадкував, затравлено скиглячи. А потім накинути йому на шию зашморг, а то й вхопити голими руками і – тиша, можна йти далі. Чотириногі охоронці відчували, коли серед цих чужинців, що зайшли в село, були такі «спеціалісти». І затравлено замовкали, задкуючи до своїх халабуд. Для досвідчених людей із «советов» це було однієї з ознак, що до села увійшла «банда» – якщо на краю села раптово загавкали собаки, а потім так само раптово змовкли. Значить це – ті, що прийшли по їхні душі. І зараз повільно-обережно, але невпинно наближаються. Щоб забрати їхні життя. І хто був розважливий і тверезий – хапав автомата і перебігав до клуні, на сінник, щоб упередити свою смерть і першим влупити чергу по спинах тих, хто підкрадався до вікон хати. І закидати їх гранатами. Ну а хто був необачний і п’яний – того, немов худобу, витягали з хати і або забирали з собою до лісу, або квиталися на місці. В будь-якому випадку кінець був один – смерть. Форма цього трагічного акту мала значення лише для жертви – довго мучилась, чи ні. Якщо потрапляла до рук «спеціалістів» – тоді можна було лише поспівчувати. Трагічне «крещендо» довго бриніло в наляканих душах тих, хто був присутнім. Хоч за своєю волею, хоч без… А песик все ластився не розуміючи, від чого спохмурніло обличчя цього незнайомого чоловіка.

Шеремет кинув оком за межі обійстя. Ні справа, ні зліва давно вже не було тих, хто тут жив колись. Перший секретар райкому Ткаченко пішов на підвищення, став секретарем облвиконкому. Його нащадки там і осіли, залишаючись тим не менш осібними від «місцевих». Його «права рука», голова райвиконкому шахтар Кульбенко також кудись виїхав. Навряд щоб на колишню шахту, але виїхав. Як і всі інші з числа «партсовактиву» тих часів. Не осів тут практично ніхто. І передусім тому, що все тутешнє їм було не рідне, чуже. Вони так і не змогли сприйняти цей край за свій і цих людей за своїх, вони для них так і залишилися «местными». А значить, якщо не ворожим, то принаймні недружнім оточенням, в якому їм, що вижили у Великій війні, довелося знову «виживати», знову виборювати своє право на існування. Трагедія, одних помножена на трагедію інших, у сумі давала трагедію нації. Шеремет скрушно-гірко посміхнувся, потиснув господареві руку і попростував до воріт. Прощай, рідна хато! Прощай…

За церквою дорога роздвоювалася. Ліворуч прямувала на Оболонь, праворуч вела до середини села. На Оболоні жила його мати, коли ще була незаміжньою, однією з тих нещасних комсомолок, присланих сюди зі східних областей України для будівництва радянської влади. Прості, переважно сільські дівчата по двадцять із копійками років, зі стажем навчання в місті по два-три роки, як вони тут потерпали! Вчили дітей грамоти і любові до своєї Батьківщини, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, а їх за це гвалтували і вішали «патріоти України».

Щоправда, його матері це не стосувалось, її не чіпали. Бо в глухому райцентрі прихильний погляд неодруженого начальника райвідділу НКГБ на пересічного інструктора райкому комсомолу непоміченим не лишався. Районний провідник ОУН і його безпосередні керівники, очевидно, були людьми розумними. Цінуючи розважливість і поміркованість Шеремета-старшого і знаючи його водночас жорстку руку, вони зважили за краще не ризикувати. Тому коли Марусю (а офіційно – Марію Григорівну) направляли по селах агітувати підписуватися на державну позику, то вона завжди виконувала план на сто відсотків, Під’їжджаючи до чергової сільської хати, її візник- охоронець чемно просив хвилину зачекати. А сам про щось тихо шушукався з господарем. Потім її запрошували до хати, де була зібрана численна родина, і всі присутні дружно підписувались на позику, «Товариш Маруся» була задоволена, вона ж не знала, що її «янгол-охоронець» попередньо популярно пояснював газді, що «Та панєнка є наречена самого Шеремета. Вона виконує план. І якщо ти, курвий сину, не підпишешся, то вважай…!»

Так само мама розповідала, що якось вони не встигали завидна повернутися до райцентру, і в сутінках в лісі їх перестріло кілька озброєних чоловіків. Про що вони розмовляли з візником, невідомо. Але пропустили підводу без затримки. Хоча та війна й була без правил, принаймні писаних, але щось подібне все ж було. Інакше чому Шеремет-старший, попри все, ходив без охорони і лише з пістолетом? А його син Володимир в безтурботному дитинстві жодного разу не чув застережень, що має когось і чогось остерігатися. Окрім рогатого цапа на випасі та випадкових предметів військового спорядження. Він був вихований на засадах справедливості і безстрашності в стосунках з людьми, що дуже завадило йому в дорослому житі. Але то вже інша справа…