1

Клим Поліщук

Над Києвом – золотий гомін,

і голуби, і сонце.

П. Тичина.

Лежав і снив.

Одвічні соснові бори. Сіре небо. Сталеві плеса сонних озер. Маленькі мизи. Безкінечно довгі вузькі дороги і якась величезна рухлива маса на них. Безліч червоних прапорів розвивають пісню:

Смело, товарищи, в ногу,

Духом окрепнем в борьбе, –

В царство свободы дорогу

Грудью проложим себе…

Десь близько гармати й кулемети, але то ні до чого, коли йде революція. Свідомо й перекопано лунають по всьому фронту могутні кличі:

– Хай живе революція!

Він також за революцію. З цілих [сил] кричитъ щось і прокидається.

Здивовано дивиться з вузенької лавочки третьокласового вагона і чує, як вистукують колеса:

– Так-так-так… так-так-так… так-так-так…

За вікном блідо-рожева мла й безмежні простори. Прилипає лицем до шиби і напружено починає дивитися. Перед ним зелені луки.

– Рідні мої! – шепче зворушено і в той же час чує за собою:

– Товарищ поручник певне з фронту?

Швидко озирається і бачить кондуктора.

– Так! З Північного. Четвертий день їду, – відповідає якимсь тремтючим голосом.

– Треба позамикати двері. Міст скоро, – схопився кондуктор.

– Який міст? – спитався.

– Та на Дніпрі, – озвався кондуктор уже в дверях вагону.

Поїзд став іти легше. Він відчинив вікно. Передо очима замигали залізні поручі Ланцюгового мосту. Вихилився трохи з вікна і відчув силу рідного повітря. Роздималось серце. На очах тремтіли сльози. Як зачарований дивився на рух срібно-сивих хвиль старого Дніпра і не міг надивитися. Хвилинами здавалось йому, що якісь якісь дивовижні струни напружено бринять незнаним мотивом і він навіть виразно відчував його зміст своєю істотою. Пізніше вже, коли поїзд посунувся під зеленим косогором Лисої гори, він зрозумів, що то так звучать веселі київські дзвони.

– Сьогодня неділя, – говорив хтось коло нього, і це якось дивно вразило його. Думав про себе: «Недаремно ж так радісно скрізь.»

Серед зелених садів – білі будинки з ясними вікнами, а над ним – блакитне небо.

– Бум, бум, бум, – раз-у-раз гудів десь великий дзвін.

– Гу-гу-гу, – кричить зустрічний поїзд, вискочивши до головного двірця.

Аж ось протяжний гудок і поїзд зменшує ходу. Подорожні хапаються за пакунки і тиснуться до дверей. Він також бере в руки свою валізу, одягається в шинелю й починає нетерпляче дивитися комусь у спітнілу потилицю.

Спітніла потилиця повертається кирпатим лицем і зацікавлено розглядає його золоті палети й жовто-блакитну стрічку на грудях.

– У вас, товарищу поручнику, воша лізе, – раптом говорить кирпате лице і показує пальцем на його стрічку.

– Не може бути! – скрикує він з несподіванки, стискаючи двома пальцями огидне насікоме.

Подорожні на мить повертають голови у їх бік, але в той час поїзд здригається й стає. Всі тиснуться до дверей.

– Не давите так! Успеете! – кричав хтось у дверях.

– А вам що до того? – сміявся якийсь «рядовик» іззаду.

На пероні двірця перісто різномасним народом. Сірі солдатські шинелі дезертирів з фронту барвисто перепліталися з елегантними строями міських жінок, а між ними, як окуні між карасями, сновигали розхристані міліціонери. Над двірцем гордо маяли два прапори – червоний і жовто-блакитний.

Повільно роздивляючись навколо себе, поручник Лісчук згадував, яким чужим було це місто три роки тому, коли він від’їхав від цього ж двірця безконечно довгим червоним ешелоном. Тепер дивився на два нових прапори і не йняв собі віри, щоб могла статись така зміна.

– Чудо! – шептав про себе. – Справжнє чудо.

– А ви мандата маєте? – перебило його думки кирпате лице, всміхаючись на всю губу і по-товариському підморгуючи витрішкуватими сірими очима. З хвилину дивився, як він підморгує, а потім спитався:

– Якого мандата?

– А ви хіба не на з’їзд приїхали? – зам’ялося кирпате лице. – Я, бачите, маю мандата такого, щоби, значиться, на з’їзд з’явився.

– Підемо разом! – сказав на те Лісчук і став протискатися до виходу в місто.

На площі перед самим двірцем низка візників. Помітив, що вони зісталися тими самими, якими були й колись: наче індики, червоні й надуті. Натомість інше вразило його. На стінах двірця, поруч оголошення фабрики гумових виробів «Трикутник», вимальовувалися червоні рядки відозви Національної ради, тієї самої Ради, на заклик якої він поспішався сюди, залишивши остогидлу низку дротяних загород серед одвічних борів і смуток сталевих плес сонних озер далекої півночі.

Перебігаючи очима коротко і ясно написану відозву про необхідність створення нового, свого власного фронту, відчував себе цілком чужим для тих, з ким ще не так давно співав одну пісню і ступав нога в ногу, покладаючись лише на один червоний прапор єдиної для всіх революції і ось оцей плакат віками гнобленою мовою, оці потужні ріки дзвонів святої Софії, що пливуть у прозорій блакиті неба, оцей повнозвучний гомін широких вулиць свого міста і ніжно-цитринове вранішнє повітря спинило його й перетворило на щось цілком нове. Широко відкритими очима дивився і не бачив, що десь там димлять димарі фабрик, а напружено ловив найменший гомін вулиці і разом з тим зовсім не чув того, що до нього говорило товариське кирпате лице. Брудний і невмиваний, ішов безконечно довгим бульваром між двома рядами струнко-зелених тополь і почував себе, як у величному храмі, в якому тільки що сталося велике, негадане й неждане чудо, – чудо не менше того, що сталося тут у сивій давнині, яке передбачав тут сам Андрій Первозваний.

Серединою вулиці іде ритмічним кроком військова колюмна. Жовто-блакитний прапор над нею тремтить звуками пісні. Пішоходами радісні юрби. Лиця веселі, а на очах сльози.

– Слава! – близько десь.

– Ба-ба-брук-ку… Ба-ба-брук-ку… – голуби на дахах.

А вздовж вулиці могутньо котиться:

Ми поляжем, щоб волю, і славу, і честь,

Рідний краю, здобути тобі…

Під важкими мурами університету – хлопчаки. На оберемках пачки газет. Задихаючись, намагаються перекричати гомони вулиць.

«Бурхливе засідання Національної ради»! – «Відкриття національного військового з’їзду!» – «Селяне й робітники за незалежність!» – кричитъ один, вимахуючи в повітрі свіжим числом «Робітничого листка».

«Новая авантюра Национальной Рады»! – «Запрещение малорусского войскового съезда!» – «Революція в опасности!» – галасує другий, пропонуючи свіже число відомої погромної газети.

Лісчук завернув до хлопчаків за газетою, але в той час із-за рогу вулиці висунула величезна юрба й потягла його за собою. Якийсь час намагався вибратися з неї, але коли тільки визволявся з одного ряду, як зразу ж надходив другий, за другим – третій і так без кінця й краю, що нарешті зломило його опір і заставило злитися з невідомими.

– А ви, товаришу поручнику, дарма тільки пручаєтеся! – повчаючим тоном говорило кирпате лице, ні на один крок не відступаючи від нього.

– Та я хотів би десь спочити трохи, а потім уже! – відзивався Лісчук. – То ж ще не вмивався навіть.

– Яке там умивання тепер?! – насміхається кирпатий. – Хіба ви не бачите, як народ радіє?

– Бачу, бачу! – як крізь сон говорив Лісчук, серце дрижало, щось розпирало груди, щось могутнє й веселе охоплювало всю його істоту і провадило туди, де гордо пишався високий білий будинок, на скляній бані якого розвертався знайомий прапор. На прапорі тім щось написано, але що саме, – годі зрозуміти. Одначе він таки пробує розібрати написане, хоч уже й так догадується про його зміст. Та дарма! Вітер, що вгорі гуляє, раз у раз заграє з прапором і підносить його аж до неба, так, що на землі з усього написаного видно лише одне слово – «Хай!»…

– Хай живе Рада! – крикнуло в передніх рядах.

– Хай живуть Всевладні Збори! – озвалося в задніх.

– Самостійна республіка! Республіка! – кричав хтось над самим його вухом.

Наче електрична іскра пробігла по його спині, і він, не тямлячи себе, скинув свого кострубатого картуза і щось своє закричав. Кричав довго, захоплено й радісно, як ніколи в своєму житті, а коли до нього протиснувся якийсь жвавий юнак в офіцерськім мундирі і сміючись спитався – чого він так кричать, то він, замість відповіді на питання, схопив юнака за руку і скрикнув:

– Доброго здоров’я!

Юнак засміявся:

– Як бачу, Олельку, так ти не взнаєш мене!

– Миколко! – скрикнув і кинувся юнакові на груди. – Якими вітрами і звідки?

– З Румунського фронту. Просто із самісіньких Яс! – сказав Миколка. – Як зачув, що тут воля, так і втік. Ось уже другий тиждень минає, як я у Києві.

– Ну, а як же твої пензлі? – всміхнувся Лісчук. – То ж скільки вже часу, а ти ніяких ознак…

– Нічого! Наразі відпочиваю, але незабаром за карикатури візьмуся. А ти як?

– Я також нічого. Тільки в мене записна книжка повна.

– Е, що таке записна книжка? – зареготався Миколка. – Ти скажи ліпше, до якої партії приписався?!

– Я весь час на фронті і ще не думав про це, але я і так революціонер!

Миколка перебив його:

– Ну, гаразд! Про це ми вже потім, а тепер, скажи мені, чи ти бачився з нашими?

– Я щойно з двірця.

– Ах, так ти ще не був у «Ліфляндці»?!

– А що то таке?

– Так ти навіть і не знаєш?! – дивувався Миколка. – Таж там уся наша братія збирається! От, ходім!

– Ні, почекай! Я раніш мушу десь зголоситися! Я ж на з’їзд приїхав!

– Тільки всього?! – незадоволено простягнув юнак. – Це, брате мій, чорт зна що! Адже тепер уся наша братія стягається сюди, а ти…

Не скінчив і журно похитав головою.

– Та я охоче зістався б, тільки як? – промовив Лісчук. – Адже ж моя частина на фронті.

– Дурниця! – упевнено сказав Миколка. – Що тобі та частина? Зіставайся як-небудь, та й годі!

– А й справді! На якого дідька здався нам той фронт? – почулося збоку.

Обидва товариші глянули в бік і побачили кирпате лице. Воно прихильно всміхалося до них, наче до своїх старих і добрих приятелів.

– Що за тип такий? – спитався Миколка.

– Він також на з’їзд приїхав! – відповів Лісчук.

– Ну, так я не буду тебе затримувати! – раптом схопився Миколка. – Йди собі й зголошуйся, а вечором приходь до «Ліфляндки». Там вип’ємо по чарці, поговоримо, а зараз я мушу бігти.

– Почекай! – схопив його Лісчук за руку, – Ти хоч скажи мені, де вона, ота «Ліфляндка»?..

– По цій же вулиці, не доходячи до Золотих воріт, праворуч. Там українська вивіска. Відразу знайдеш!

– Гаразд! – сказав Лісчук, стискаючи йому руку.

В той час на балконі білого будинку з’явився голова Національної ради. Юрба захвилювалася, ахнула, застогнала, й повітря затряслося могутнім і безконечним «Слава!» Лісчук випустив руку Миколки й подався наперед. Стало душно й тісно, а «слава» все зростала, і, крім неї, вже не було чутно ні одного слова. Дивлячися на невеличку постать кремезного дідка, лице якого так було йому знайоме з тих листівок, які він купляв колись у «Рідній книгарні», страшно захотілося стати до нього якнайближче і крикнути йому щось таке приємне й радісне, як великоднє «Христос Воскрес!» – але не знайшовся на щось подібне і крикнув те, що само собою вирвалося з грудей:

– Хай живе революція! – кричав він з усієї сили і його голос, як важкий камінь у безодні, безслідно гинув серед хвиль розбурханого моря людських голосів.

Аж ось, дідок вклонився і так же несподівано зник, як і з’явився.

Юрба, тихо стогнучи, помалу заворушилася і стала розходитися.

– Пора і нам, товаришу поручнику! – стомлено промовило кирпате лице.

– Ах, ви все ще тут? – повернувся він. – Ну, так що ж? Ходім.

Вже на мармурових східцях білого будинку зупинився і раптом згадав оте гидке насікоме, через яке сталося знайомство з оцим чудним кирпатим лицем. Глянув на нього, а воно підвелося до неба, наче молиться.

– Скільки голубів! – шепче про себе мрійливо.

Тоді він також підвів голову до неба і побачив, як у прозорій блакиті тремтіло безліч білих голубиних крил, і відчув у серці незвиклий спокій.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Світ червоний. – Львів-Київ: 1923 р., с. 3 – 8.