3

Клим Поліщук

З верхнього вигляду звичайний собі погребок, а всередині затишна реставраційка. Дві невеличкі кімнати були призначені для «спеціальних» гостей, а чимала загальна зала аж кишіла різним народом. На стінах зали пишалися поставлені господарем на жадання своїх гостей портрети Шевченка і Франка, а маленькі електричні лампочки були прибрані жовто-блакитними паперовими квітками.

Коли тільки увійшов у залу, то зразу ж відрізнив партійних від непартійних, як відрізняють цивільних від військових, бо в той час, як перші з піною біля вуст сперечалися між собою, то другі, сидячи за величезними кухлями пива, спокійно й весело розмовляли і світлими очами дивилися в лице кожної нової людини, що входила в залу, хочби та людина була їм цілком незнайомою.

Лісчук ніяково розглядався навколо себе. Вже хотів було сісти коло першого вільного столика, але в той час підбіг до нього Миколка, схопив його за руку і потяг у куток до столу, за яким сиділо декілька, з голеними лицями, цивільних і військових молодиків.

– Чорт би тебе взяв! – говорив на ходу Миколка. – Чекаю і дочекатися не можу!

– Та я, бач, ще й не обідав! – виправдувався Лісчук.

Миколка потяг його аж до самого стола і гукнув:

– Ось вам, товариші, поліський ведмідь! Знайомтеся!

– О, нарешті таки! Нарешті! – загули за столом. – Дуже приємно! Дуже приємно!

Лісчук розгублено кланявся, тиснув простягнені руки і взагалі почував себе досить чудно і не зовсім вільно.

Стараючися бути делікатним, він усе ще стояв і розкланювався, аж заки йому не підсунули стільця і не посадили. Тоді тільки він розглянувся і побачив декілька знайомих лиць, з якими стрівався ще перед війною, коли бралися спільними силами видавати літературно-мистецького місячника.

– Та скинь бо ти, брате, оту московську шкіру! – сказав до нього Миколка і, не чекаючи на відповідь, взявся за ковнір його шинелі.

Він пригадав, що на ньому всього одна брудна «гімнастьорка» й зачав було відмовлятися, але чуючи настирливі вимоги всього товариства, встав і роздягся. І тільки тепер стало всім видно, наскільки його «гімнастьорка» була недоладною серед цих елегантних піджачних пар, білих ковнірців та барвистих краваток. Пригадав собі навіть огидне насікоме, і в його лице гарячим приском бризнула червона краска.

– Питимете щось? – почувся збоку жіночий голос.

Він наче крізь сон чув його і не звертав на те ніякої уваги.

– Тебе питають, – смикнув його за рукав Миколка.

Аж здригнувся:

– Мене?

На нього цікаво дивилися збоку блакитні очі панночки-кельнерки.

Щось таке особливе, не то усміх, не то смуток, було на її очах.

– Питимете щось? – спиталася другий раз.

– Я раніш хотів би щось з’їсти, – тихо промовив він, не відриваючи від неї своїх очей.

Вийняла з кишені свого біленького фартушка маленьку картку і подала йому.

– Що то є? – спитався.

– Картка страв! – відповіла вона і для чогось нахилилася до нього.

Дивився в картку і не розумів нічого. Рука з карткою тремтіла, а очі, мимо всякого бажання з його боку, зверталися до неї, наче їх притягала якась таємнича сила.

– Чоловіче! – говорило щось в ньому. – Та ж ця женщина говорить з тобою! Женщина, за якою ти тужив три роки на фронті! Та сама женщина! Справжня женщина!

– Але ж це всього тільки кельнерка? – заперечувала друга думка. – Тільки кельнерка.

А вона стояла поруч нього така цікава і така приваблива.

– Може біфштекс? – питалася, й нахилялася ще ближче, показуючи пальцем у картку.

– Та що там довго думати? – голосно озвався давній його приятель маляр Судолом.

– Давайте сюди картку, і я для всіх замовлю! Сьогодня, товариші, я багач і фундую вам по самісіньку зав’язку!

– Як так?! Як так?! – загули навколо стола.

– Дуже просто! Підписав з Хуторянською партією умову на 120 кольорових плакатів! Половину грошей наперед узяв! – весело говорив маляр, беручи в руку картку.

На хвильку зупинився. Глянув у картку й умисно серйозним голосом спитався:

– Товариші! На перше Зося! Чи згодні?

– Згодні! Згодні! – закричали всі за столом.

Лісчук мовчав.

– Чи всі згодні? – жартував Судолом далі, і його опецькувато-кругле лице аж розпливалося від самозадоволення.

– Отакої! – всміхалася панночка, все ще стоючи коло Лісчука.

– Чому ж ти, Олельку, нічого не кажеш? – звернувся до Лісчука Миколка.

– Не кажу, бо панна Зося в картці не зазначена! – відповів він.

Кельнерка привітно подивилася на нього і блиснула разками міцних білих зубів.

– Ви, певно, із села? – спитався він її несподівано.

Червоніючи відповіла:

– Еге ж.

– Звідки саме?

– З Полісся.

– Так ви моя землячка?

– Ого? Так наш поліський ведмідь не такий уже й ведмідь! – загаласував Миколка. – Заки хто з вас устигне замовити собі Зосю, то він її раніш з розуму зведе.

– Е-е-е… як же так, товаришу?! – озвавсь Судолом. – Зося мені належить і більш нікому!

– Вільно вам казати, – всміхнулась дівчина. – Говоріть собі, а пан добродій все ж таки мій земляк.

– Ах, ось воно що?! – з робленим обуренням закричав Судолом. – Зося! Коли ви такі, так давайте нам свинячу печеню! Пива також давайте і то стільки, скільки влізе!

– Браво! Браво! – озвалися товариші. – Не треба нам Зосі! Хай буде печеня свиняча!

– Мало печені! – кричав Миколка. – Для такого випадку, як зустріч з нашим милим ведмедем, варто було б і по чарочці!

– Хоч по цілому кухлеві, – сказав на те Судолом. – Тільки… Тільки…

Зіщулив хитро очі й підморгнув до дівчини:

– Тільки, чи знайдеться там щось таке у вас?

– Чому ні? – відповіла. – Тільки пересядьте в другу кімнату, а я скажу господареві…

– Гаразд! – сказав Судолом. – Тоді ходім, Зосю, разом!

– Чого ж так? – спиталася дівчина.

– А того, щоб прислуговувати нам! – сказав він, устаючи від столу.

Через хвилину він вернувся від господаря.

– Готово, товариші! Гайда за мною! – гукнув.

Всі встали і пішли слідом за ним у другу кімнату, де вже стояв накритий стіл, коло якого клопоталася Зося. В кімнаті, крім них, сиділо ще двоє невідомих, які клялися один одному, що не зрадять України і раз за разом цілувалися.

– Бачиш, як наші демократи ісповідують своє вірую, – промовив Миколка.

– Хто ж це є? – спитав Олелько.

– Голова Цека селянської організації «Знайсело» Степанчук і його заступник – Цибуленко. Як хочеш, то познайомлю?

– Не треба! – поморщився Лісчук.

Розмістилися навколо стола, і Судолом запропонував негайно перечислити себе, «щоб потім при рахункові не було непорозуміння».

Виявилося, що в компанію входило, крім самого фундатора вечері, цілих шість чоловіка, з яких майже ні один чоловік не був звичайним: все це були надійні поети, письменники й малярі, ліві напрямки яких так імпонували всім революціонерам, а в тім і більшості членів Національної ради. Майже всі вони були між собою приятелями, не дивлячись на те, що кождий з них мав свою «власну течію» і уявляв найгострішу індивідуальність. Одначе, всі вони, не виключаючи самого крайнього футуриста Йваня Сомченка, що написав нікому незрозумілу повість «Черевом по землі», і кінчаючи правим малярем, декадентом Миколкою Кажаном, що славився своїми влучними карикатурами провідників соціалістичних партій, були одним тілом і одним духом.

І як хто й почував себе тут не зовсім «певно», так це один тільки Лісчук, який ніяк не міг позбутися своєї «фронтової» незручності і все думав про те, як саме має себе тримати, щоб це зробило відповідне враження на представників нового мистецтва молодої столиці відродженої України. З усіх, що сиділи в товариськім колі, він знав особисто лише самого фундатора вечері маляра Судолома, одного символіста, одного футуриста і Миколку. З ними він стрівався ще перед війною, коли марилося світлими днями сучасного.

Решта, якийсь сутуловатий добродій з приплесканим носом, білявий студентик університету і невеличкий патлатий добродій були незнайомі, бо виринули вже в часи революції, а через те й трималися якось особливо гордо й незалежно, наче від них залежала вся революція, як видалося йому з першого знайомства. До Лісчука ставилися прихильно, як до автора новел «Загаслі зорі», але коли він що-небудь говорив, то вони ніяково всміхалися й цідили крізь зуби одне слово:

– Це досить цікаве, але…

Книжка Лісчука «Загаслі зорі» в свій час досить прихильно була стрінута відомим старим критиком Яремовим, а через те молодики хоч і називали його «гопачним», але в дійсності числилися з ним і в глибині душі боялися його. Тепер же, як видно, присутність Лісчука навіть імпонувала їм і, поза звичайною товариською фамільярністю, кожний з них поодинці старався виявити до нього особливу прихильність. Цим можна було з’ясувати те, що першу чарку налили йому.

– А ну-но, гостю наш, начинайте! – сказав до нього Миколка.

– Я думав, що це справа когось іншого! – відповів він. – Я тут бачу стільки нових знаменитостей.

– Без іронії, товаришу! Без іронії! – озвався на те футурист. – Пийте скорше! Що там!

Лісчук взяв чарку й вихилив.

– Товариш Олелько по-фронтовому! – сказав для чогось Миколка.

І коли Лісчук ставив на стіл порожню чарку, то помітив на собі єхидний погляд футуриста, який у той же час чогось закашлявся і простягнув:

– Т… т… так…

– Щось воно не все гаразд, – подумав Лісчук і зразу ж зрозумів усе, як тільки заговорив фундатор вечері.

– Я, любі товариші, п’ю за смерть шаблону й трафарету! – виголосив він урочисто, підіймаючи вгору чарку.

Всі піднялися з місць і зачали шумно чаркуватися. Він також підвівся, але його чарка була порожня. Почув себе ніяково і радий був провалитися крізь землю. Тим часом висловлювалися побажання.

– Хай загаснуть очі зорі й зорі очі! – вигукнув білявий студентик, який весь час ховався за плечі знайомого символіста.

– На бік, у кого биті карти! – підхопив сутуловатий добродій з надзвичайною гуцульською вимовою.

В цей час Лісчук відчув, як його зігріла перша чарка, і, не довго думаючи, налив собі другу й виголосив:

Вперед і вперед без вагання,

Шляхів не злічити в борні!

– Знаменито! – скрикнув фундатор вечері.

– Чудово! – захоплено сказав струнко-чорнявий символіст.

– Т… так… – загадково процідив крізь зуби футурист.

Після цього церемонія з виголошуванням тостів скінчилася, й стали їсти й пити так, як кому подобалося, а при тому розв’язалися язики й розпочалися гарячі суперечки.

– Давно вже час викинути на смітник усіх отих патентованих представників нашої плаксивої поезії! – кричав футурист. – Революція вимагає чогось іншого, і ми його мусимо знайти!

– Одначе ти його не дуже-то шукаєш? – закинув йому Миколка. – Поки що, то ти твориш «Черевом по землі», а плаксиві поети перекладають Марсельєзу.

– Дурниця яка! – аж червонів футурист. – То ж вони на те тільки й здатні, щоб перекладати. Свого вони ніколи не мали.

– Це правда! – озвався чорнявий символіст. – Свого вони нічого вже не дадуть. Революція для них – це лише щасливий випадок зайвий раз підкреслити свої заслуги на полі гопачного мистецтва! Бачили б ви тільки, з якими очима виходить тепер на свою сцену власник «Єдиного театру». Він певний в тому, що революція повстала тільки завдяки його невмирущим гопакам.

– Мені здається, що це трохи не так! – схопився маляр Судолом. – Учора я сам говорив з ним на тему революції, і він сказав, що вона повстала з народу!

– Хе-хе-хе! – засміявся символіст. – Знав, бестія, що сказати! А чому ти не спитався його, що саме називає він народом? Треба знати, що в розумінні таких панів, народ не що інше, як вони самі, бо то тільки вони носять вишиті сорочки із жовто-блакитною застіжкою, сірі баранячі шапки, чоботи й інші ознаки рідної етнографії. Оце й увесь їх духовий багаж, з яким вони прийшли до революції і з яким засіли в Національній раді. Перебуваючи в царстві мрій, бояться всього сучасного, за яке в той же час беруться всякі приблуди, які тільки мають до цього охоту. Чули-сте вже, що начальник московської залоги міста, котрий ще й досі не визнає влади Ради, пробував розігнати з’їзд військових?

– Так, він хотів, але не зумів! – сказав Лісчук. – Мені здається, панове, що ви занадто гострі й вузькі в своїх осудах! Мені здається, що ви обезцінюєте власне і перецінюєте чуже!

– Хай і так, але зате це не трафаретно! – скрикнув символіст ображено. – Коли начальник залоги і не зумів здійснити своєї погрози, так зовсім не через якийсь там авторитет Ради, а виключно через те, що перед ним став військовий з’їзд, чисто революційне з’явище! І якби не це з’явище, то факт існування Ради легко міг би перестати бути ним. Наразі, поки що, сталося інакше, і завтра вранці Рада проголошує свій перший універсал до всього українського народу…

– Неправда! – гаряче озвався Миколка. – Універсал Ради складений тиждень тому, і до цього в головній мірі спричинилася селянська організація «Знайсело», з представників якої складається більшість Ради.

– Я не розумію, товариші! – підвівся з місця сутуловатий добродій. – Чи в нас товариська вечеря, чи вуличний мітюжок? Здається, що в нас досить є своїх справ, які потребують чимало енергії для постановки їх на певний грунт. От сидимо собі товариством, і це найбільше щастя… Ще не так давно, ми були розкидані по світу за тисячі миль один від одного, а тепер сидимо за одним столом з одним бажанням і пориванням, яке легко не можемо виявити.

– Як-то так?! – схвилювався символіст. – Ніхто про це не забуває! Тільки вся справа в тому, що ми ще не спізналися настільки, щоб могли так просто розуміти один одного. Передо всім мусимо означити свої мистецькі позиції, з’ясувати свої ідейні змагання, а потому спільність і діло.

– Мені здається, що передовсім акція, – перебив Миколка. Мистецькі позиції і ідейні змагання, – речі, котрі з’ясовуються тільки творчою акцією суб’єкта, а ніяк не навпаки. Вся справа в тому, в якій площині буде розвиватися ця акція. Сучасний митець не може бути метафізиком, не може віддаватись чомусь омріяному, як то робили наші попередники і вчителі, а в тім і власник «Єдиного театру». Ми мусимо йти поруч загального поступу і відповідати всім його вимогам. Так думаю я, а інші можуть думати так, як того вимагатимуть умовини їх особистого життя. Одначе, це не значить, що ми, яко митці, повинні дивитися один на другого з погляду власного інтересу. Навпаки! Ми мусимо стати новими масонами і виробити для себе загальні правила товариської солідарності і так творити своє. Тільки задля цього нам необхідно дечого зректися, дечим поступитися і взагалі піти на деякі компроміси.

– Я проти всяких компромісів! – закричав уже цілком п’яний білявий студентик. – Революція компромісів не терпить! Але я цілком згоджуюсь з тим, щоб ми грунтовно змінили свої погляди на мистецтво. Я вже якось пропонував вважати поезію також ремеслом, але дарма… З мене тільки сміялися! А тим часом я певний того, що коли буде прийнятий такий погляд на поезію, то не пройде й року, як у нас з’явиться масовий тип фахового поета, що й буде початком нової доби в нашій літературі.

– Так, це має свою рацію! – заговорив і символіст. – Але не треба забувати того, що всі ми й по цей день знаходимося в матеріальній і моральній залежності від зовнішніх чинників. Передовсім політичні партії! Ми призвичаїлися вважати себе незалежними, а тим часом справа стоїть зовсім інакше. Кожний із нас, так чи інакше, спочуває якійсь політичній партії, спомагає їй своєю творчістю і взагалі знаходиться на службі. Уявім собі, що партія роздроблюється й гине, що тоді може статися з тим митцем, котрий повірив її ідеології?

– Щодо нас, – озвався футурист, – то ми, футуристи, можемо скрізь почувати себе на сьому місці, де лише можемо руйнувати! Ми творимо свою руїну в ім’я того, що дадуть інші. Тому нам усе однакове, і тому я з однаковим захопленням можу писати поему про чорний терор, як і про червону революцію. Наші лірики звичайні! Кажемо про кохання звичайними словами, без усяких: «В його руці її рука, а в грудях сперся дух»… Раз уже той дух сперся, так і буде перти, як з усякої добірної худоби з інстинктами, а коли хочеш зробити так, щоб це не дуже разило, то говори лише натяками своїх почувань і цього буде досить.

– А ну, скажи нам що-небудь про Зосю! – раптом засміявся маляр. – Вона ж у своїм білім фартушку справжня пастушка!

Футурист налив повну чарку, підвівся трохи і виголосив:

Смутоплямиться поміж чарками,

То я за Зосю п’ю!

– Знаменито! Знаменито! – заплескали в долоні. – Хай і Зося вип’є!

– Хай вип’є!

Миколка налив їй першу, яка стояла коло нього, склянку якогось вина і став умовляти, аби випила.

– Я сама не можу! – відмовлялась вона. – Сама не можу.

– Ну, так тоді ми всі вип’єм! – кричав захоплено Миколка. – Всі вип’єм, аби тільки Зося пила!

Налили чарки і стали пити. Кождий старався щось сказати, від чого Зося почервоніла й соромливо опускала до долу очі. Одначе, це нікого не зупиняло в буряній красномовності. Лісчук пив мало, як мало і говорив, а тому здавався серед усіх найбільш поважним, що невідомо через що саме подобалось Зосі, і вона весь час крутилася коло нього, розповідаючи йому свої «секрети».

– Тут один з панів закохався в мене, – говорила вона йому. – Намовляв, щоб коханкою стала. Обіщався дати наперед сто тисяч і дві шовкові сукні.

– Ну й що? – питався глухим голосом Лісчук. – Хіба вам цього було замало?

– Ні! – відповідала вона. – Цього було навіть забагато, але я не така, щоб… не така, щоб за гроші…

– Пийте, Зосю! – нагло перебивали їм розмову.

Зося так же нагло вихиляла чарку і, кокетуючи на всі боки своїми чудовими синіми очима, весело заливалася дзвінким сміхом. З кождою такою чаркою вона все більше і більше п’яніла і все ближче схилялася до Лісчука, а він, слухаючи її дальших оповідань про нездалих коханців, скоса позирав на її ніжну шийку з двома разками фальшивих коралів, на повні груди, що так драстично визирали через верх білої муслінової блузки і почував у висках якийсь дивний стукіт, як то бувало з ним часами на фронті, коли зачиналася гарматна стрілянина.

– Здичавів я на тім фронті, чи може хвороба яка? – думав про себе і, не даючи собі ні найменшої справи з того, що робить, починав палко цілувати її руки.

– Я ж не попадя! – сміялася вона, а разом з нею сміялися всі інші, і той сміх здавався йому чужим і далеким, як чужим і далеким був гарматний гук, що стояв у його вухах.

– Мали одну женщину, так і ту поліський ведмідь забрав! – з якимсь дивним роздратованням кричав маляр Судолом.

– Дурниця! – озивався Миколка. – Ми собі ліпшу знайдем, а йому з фронту і така здасться!

Зося в цей час шептала:

– Вони зненавидять вас за мене, але я вас люблю.

– Товариші! Ви нічого не маєте проти вивласнення панни Зосі!? – жартома питався він.

– Маємо відро вина випити! – регочучись, відповідали.

– Але ж я, товариші, поки що цілком безгрішний! – говорив він їм.

Миколка дивився їм просто в очі, і, плутаючи п’яним язиком, казав:

– Ти завтра ж можеш мати гроші! Завтра, не далі.

– Як так? – питався Лісчук, не випускаючи зі своїх рук руку Зосі.

– Так, як і ми всі! – казав Миколка тим же тоном. – До партії якоїсь підійди. Партія дасть.

– Якої?! Ти ж знаєш, що я хоч і революціонер, але безпартійний.

– 1 чудово! Ліпше й не треба. Ти бачив отих демократів, що сиділи й цілувалися…

– Ну, так що? – питався Лісчук і в той же час старався не пропустити того, що говорила Зося:

– Для того, щоб добре жити, треба всього лише трошки грошей і трошки кохання, – шептала йому на вухо.

– Я познайомлю тебе з ними, а вони вже дадуть тобі щось, – казав Миколка.

– Дуже буду радий! – хитав Лісчук головою. – Мені зовсім небагато треба. Мені лише жити тут і мати можливість творити.

– Матимеш! Усе матимеш! – запевняв Миколка. – Тільки так, як я тобі кажу! З партією…

– Затанцюйте, панове! – вирвався чийсь голос з гомону піднесеної розмови.

– Канкан! канкан! – загаласували інші.

– Я пропоную дати один одному по морді і так розійтися по своїх домівках, – сказав футурист ледачо якось.

– Дурень ти, хоч і футурист! – відізвався на то Судолом. – Ми мусимо життя пізнать до дна.

– Правильно! А тому, товариші, гайда на Васильківську до дівчат, – закричав на все горло символіст. – Знаєте, щоб не було так, як наш поет сказав:

Червоне світло палахтіло,

Рояль розбитий щось ридав…

Підморгнув до Лісчука:

– Це, здається, з ваших поез? Нам треба було б на брудершафт випити. Люблю вас.

– І нам також треба, – шептала Зося. – Тільки ви не йдіть за ними. Ви зістаньтеся.

– Я зістануся, – пошепки відповідав їй, – тільки я не матиму де ночувати…

– Як так? – питалася.

– Я тільки що приїхав і не мав часу розглянутися.

– А, так?! – здивувалася вона. – А я думала, що ви з першого національного полку…

– Ні, я з фронту.

– Тому-то ви й такий!

Не скінчила і встала від нього. Він ніяково зробив рух рукою, бажаючи затримати її коло себе, але вона, вже з цілком фаховим виглядом, стояла коло Судолома і робила обрахунок за вечерю. Підійшов Миколка і швидко зашептав:

– Клює! Демократи ще тут! П’яні, як шевці, але ще говорять і дещо розуміють. Ходім до них на хвилинку!

Взяв його під руку і повів у куток. Там за невеличким столиком, на якому пишалася пляшка чогось зеленого, сиділи обидва демократи: один високий, чорний і сухорлявий, з довгими вусами і у вишиваній сорочці, а другий – низенький, з хинськими рисами лиця, нагадував прикажчика з магазину предметів першої необхідності.

– Кажу, що як тільки з’явиться отой універсал, то тут їм і каюк! – говорив високий до низенького, а той журно хитав головою і важко зітхав.

Миколка підвів до них Лісчука і промовив:

– Знайомтеся! Це мій приятель, відомий письменник Лісчук.

– Та чули, вже чули! – промовив високий. – Я Степанчук називаюся.

– Дуже приємно! – підвівся з місця низенький. – Мене Цибуленком прозивають.

Миколка і Лісчук сіли проти них і обидва почули себе ніяково, коли демократи знову стали цілуватися.

– Перепрашаю! – озвався Миколка. – Ми, властиво, з маленькою справою до Вас.

Демократи розняли свої обійми й один з них, властиво високий і чорний, що казав «чули», – здивовано повернувся до них:

– Яка там у цей час може бути справа? Справа вдень робиться, а не тепер.

Відкинувся на спинку стільця, гикнув і раптом щосили вдарив кулаком по столу.

– Тепер, трясця його матері, самі творитимем своє життя!

– Це ви про універсал, чи що? – улесливо спитався Миколка.

– А то ж про якого чорта, – визвірився до нього демократ. – Хай знають, сучі сини, що наша селянська організація все може! Недаремне ж вона налічує вісімдесят тисяч організованих господарів, а всього нас на Україні без малого сорок міліонів! Військовий з’їзд нам усе допоміг зробити!

– Властиво, – перебив його Миколка, – товариш Лісчук є членом того з’їзду.

– Ви член військового з’їзду? – в один голос спиталися Лісчука обидва демократи.

– Так! – відповів Лісчук. – Я приїхав на з’їзд, яко представник українських військових організацій Північного фронту.

– Ну, так поцілуймося! – сказали на те обидва, встаючи з місця. – Ми, представники організованого селянства, повинні йти плече в плече з представниками організованого війська. Ми завжди повинні пам’ятати, що тільки ми сила і тільки ми дамо всьому лад і порядок!

– Так, так, – сказав на те Лісчук. – Всім по сім, тай годі!

– Гей, добре сказано! Далебі, що добре! – стукали обидва кулаками по столу.

– Поцілуймося ж!

Лісчук не знав, як бути.

– Цілуйся! – штовхнув його під бік Миколка – Клює…

Витираючи вуса, обидва демократи полізли цілуватися. Лісчук по черзі підставляв щоку то одному, то другому, аж доки вони не стомилися і не попадали на свої стільці.

– Тепер по чарочці! – промовив високий.

Миколка підвівся і сказав:

– Як по чарочці, так і по чарочці, але швидче, бо ми дуже заклопотані! В мене лежить ще не скінчена робота, а товариш мій спішиться на якусь нараду.

– Серед ночі?! – підняв низенький брови.

– То ж з’їзд! – поважно відповів на те Миколка.

– А так! – хитнув головою високий. – З’їзд. Військо і народ, значиться.

– Цілком правдиво! – сказав Миколка. – Військо і народ – сила, але культура, це вже сила сил! Товариш Лісчук з глибокого свого переконання хотів би попрацювати на користь вашої партії і просив мене познайомити з вами. Бачте, його перо за три роки так загострилося, що тільки держись.

– Диви ти! – звернувся високий демократ до свого товариша. – Та ж це просто щастя!

Повернувся до Лісчука:

– А ми саме задумуємо таку газету, щоби відразу всіх перемогла! Знаєте, наша організація неабияка, а вісімдесят тисяч господарів і всі, як один чоловік, стоять за землю і волю, еге!

– Я розумію! – згідливо промовив Лісчук.

– Ну, коли розумієте, так будьте редактором! – закінчив демократ свою мову.

– Та я не зовсім вільний, щоб міг братися за таку відповідальну працю! – почав було Лісчук говорити, але Миколка перебив його.

– Властиво, товариш належить ще до військової частини на фронті, але він напевно буде вибраний членом військової Ради і тоді зможе прийняти Вашу пропозицію!

– Так, я цілком зможу! – запинаючись, промовив Лісчук.

– Ну, коли так, то заходьте завтра о 3-й годині просто до Цека «Знайсела» і тоді про все поговоримо, а тепер давайте ще по чарці! – весело сказав високий демократ, беручись за пляшку.

– Канкан! Канкан! – кричав хтось поза плечима Лісчука.

– Ні, гопака! Давайте гопака! – раптом схопився демократ, кидаючи на стіл пляшку.

– Ні, канкан! Канкан! – кричали поети.

– Ні, гопака! Гопака! – надривалися обидва демократи.

– Геть старе! Хай живе нове! – вигукував студентик.

– Панове! Я вас дуже прошу! Дуже прошу! – крутився між усіма господар.

Зося стояла коло дверей, готова кожду хвилину вискочити за них. Лице її було бліде, як папір, а очі злякано й здивовано озиралися по кімнаті. Лісчук побачив її і підійшов до неї.

– Ви злякалися? – спитався її.

– В нас такого ще не було ніколи! – відповіла тихо.

– Не бійтеся! – сказав він. – Вони зараз цілуватися будуть, бо це ж не звичайні собі…

– Ліпше вони йшли б собі, То ж друга година ночі! – промовила вона.

– Друга година? – перепитав він. – Так скоро?

Вона мовчки хитнула головою і враз засміялася.

– Чого ви? – здивовано спитався він.

– Та вони й справді вже цілуються! – показала рукою вглиб кімнати.

Обидва демократи з розставленими руками обходили всіх поетів і цілувалися.

– Культура і народ! – приказували. – Культура і народ!

– Давно б уже так! Чудово! – задовольнено потирав руки господар.

Пообіймавшись, довгою низкою потяглися до виходу, а слідом за ними ішов господар і приказував:

– Час і спочити трохи! Час!

Лісчук усе ще стояв коло Зосі і не знав, що робити – чи йти з ними, чи зістатися. Несподівано для самого себе, схопив її за руку і сказав:

– Я люблю вас, Зосю!

– Що ви? – шарпнулася від нього, але в той час у її очах з’явилося те саме, що так зворушувало його, коли вона говорила – «трошки кохання».

Нагнувся й поцілував її просто в губи. Потім повернув і швидко вийшов на вулицю.

Наздогнав товаришів і разом з ними йшов сонно-пустельною вулицею, сам не знаючи – куди йде і чого йде, але йшов, і як крізь сон, чув голосні обіцянки обох демократів, що мали десь там прибрати вінками голови всіх «народніх поетів», якщо вони будуть підтримувати восьмидесятитисячну селянську організацію.

– А як же я?! Хто ж я такий?! – думав він про себе, йдучи позаду всіх.

Судолом йшов попереду і голосно командував:

– На Васильківську, товариші! На Васильківську!

– Рады стараться! – кричав по-московському футурист.

Лісчук згадував коротку мить свого натхнення, нескінченої поезії своєї і відчував якусь невимовно-дивну тугу в своїй стривоженій душі. Його руки й ноги були наче оловом налиті, тіло боліло від внутрішньої втоми, і йому хотілося втекти від них, щоб хоч на мить одну зістатися самому й зібратися з думками, але його тягли, і він ішов туди, куди йшли всі інші і де їх усіх чекало одне і те саме.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Світ червоний. – Львів-Київ: 1923 р., с. 12 – 24.