2

Клим Поліщук

– Предки! Предки кличуть із могил, аби ми знищили старе ярмо неволі! – гаряче кликав зі сцени дебелий військовий.

– Міхонош промовляє! – шептались на гальорці якісь цивільні.

– А як же з революцією? – кричав хтось із партеру. – Адже ж революція не від нас пішла?!

– Брехня! Всі ми революціонери! Патенту на революцію ніхто не брав, і вона саме зачинається! – відзивалося в ложах.

Коло стола в глибині сцени невеличкий, з блідим і голеним лицем добродій намагався перекричати:

– Помірковано, розсудливо треба, інакше я зрікаюся керувати зборами!

– Президію треба вибрати! Президію! – відкликалося звідусіль.

На сцену вибіг якийсь цивільний. Задихаючись, тремтючим голосом кинув на залу:

– Комендант московської залоги міста генерал Обручов хоче розігнати наш з’їзд! Панове й товариші! Що робити?! Національна рада просить у вас поради!

Раптом на стільці першого ряду підвелася шинеля. Підняла вгору обидві руки й закричала:

– Коли вони нас не визнають, то ми їх і слухати не будем! Коли Національна рада просить у нас поради, то ми вже порадимо! Коли мої товариші посилали мене сюди, то наказали, аби без самостійності і не вертався. Я, товариші, пропоную збройною силою доказати своє право!

– Слава! – заревла зала.

Шинеля зніяковіла й тихо присіла. Лісчук дивився і очам своїм не вірив.

– Невже це кирпате лице так промовляло? – задавав собі питання.

– Як ваше прізвище, товаришу? – звернувся до кирпатого лиця голений добродій зі сцени.

Шинеля підвелася знову й відповіла:

– Рядовий 130 Херсонського полку Терешко Дацюк!

– Товариші! – повернувся голений добродій до залі. – Пропоную товариша Дацюка обрати до президії.

Зала знов загомоніла й гомін той чим далі, тим усе зростав.

Сидячи аж у верхній ложі, Лісчук почув якийсь дивний шум у голові, як то буває з чаду, або з важкого похмілля.

– Ось вона, революція! Ось, як вона шумить! – думав про себе.

– Предки! Предки кличуть із могил! – бриніло в ушах.

Хитаючись, як п’яний, устав і вийшов у якийсь темний коритар. В кінці коритаря ясніла якась світляна смуга. Пішов до неї і вийшов на балкон. Глянув навколо і здивувався. Внизу освітлене ліхтарнями місто, а вгорі зоряне небо. В бурхливому гомоні вулиць ясно чулися звуки Марсельєзи.

– Ось вона, революція! Ось як вона шумить! – знову з’явилася думка.

– Слава! – вирвалося з душної зали театру.

А внизу схвильовані юрби, і хтось розхристаний кричить чужою мовою:

– Что? Отделяться вздумали?! А кто же эту самую революцию сделал?! Кто вам свободу дал, как не мы?! Неужто за всё забыли?! Как же это так? В одной тюрьме сидели, на одном фронте воевали, а теперича что?!

– Тюрма ваша і фронт ваш! Тіштеся собі своїм добром, а революцію вільно кождому робити! – відповідав звідкись дзвінкий український голос.

– Это нож в спину революции! – відзивається на те вулиця.

– Геть звідси, заволоки! – не здавався український голос. – Тут і без Гриця вода освятиться! Досить вам дурити нас своїми лаптями та самоварами!

– А морозовское полотно разве ничего не стоит?!

– Хватить для нас і свого.

– Слава! – знову виривається із зали, і Лісчук ясно чує, як хтось на вулиці злобно скрегоче зубами і шипить:

– Изменники!

Роздималося серце, підносилися груди і стискалися кулаки. Несвідомо цідив крізь зуби:

– І ото що б я тепер вертався до них знову?!

Встав і, обпершись об поруччя балкону, витягнувся до неба. Слухав шуму великого міста і чув якийсь дивний гомін у своїй душі. Раптом вийняв свого заяложеного військового записника і став швидко записувати:

Буде свято: обновиться світ!

Буде буря: розваляться вежі!

Встане сила, спаде важкий гніт,

І раби знищать предківські межі,

Будуть волі співати привіт

В білосніжній, врочистій одежі…

– Гі-гі-гі! – пронизливо заверещала на Дніпрі корабельна сирена. Безсило опустив руки й замислився. Думав про те нове чудо, яке тільки що сталося з ним. Три роки, як ні одного писаного рядка, а тут враз, так просто і легко. Глянув на записане і відчув на своїх очах щось тремтюче і тепле.

– Невже ж я плачу? – подумав і озирнувся навколо себе. Нігде нічого, крім огнів міста і зірок небесних. Зворушений до глибини душі тим, що до нього вернулося його давнє натхнення, – те саме натхнення, яке було в нього ще тоді, як був простеньким земським служачим і не знав цієї сірої шинелі зі золотими палетами, – сказав собі твердо:

– Тут моє місце і тільки тут! Останнім писарчуком буду в Раді, аби тільки бачити Велике Місто і жити його буйним життям.

І тут же нова і цілком несподівана думка…

– А кирпате лице в президію попало! Напевно зістанеться. А як же я?

Але в той же час друга думка докірливо зауважила:

– Як тобі не соромно?! Та й президію давно вже обрано!

– Боже! – промовив уголос. – Нащо мені здалася та президія?!. Адже ж мені зовсім мало треба! Буду агітатором, організатором, жовніром і всім, що тільки буде потрібне для справи! Все робитиму, аби тільки міг відчувати своє натхнення. То ж поет я?!

Підніс аж до самого лиця записну книжку й жадібно вдивлявся в дрібненькі рядочки своєї нової пісні. Дивився, а серце бриніло, а серце співало, і він дрижачою рукою знову взявся за олівець. Рядки складалися сами собою.

Буде свято… – Горить моя кров… –

Кров червона скипілась на ранах… –

То спливає від серця любов,

Що святою зробилась в кайданах –

Вона бачить ясну хоругов,

Що заблисла в сучасних туманах…

– Слава! Сла-а-а-ва! – вирвалося із зали на площу й широкими хвилями покотилося по ясно освітлених вулицях міста. Хтось незвикло сильним голосом схвильовано крикнув:

– Громадяне! Радуйтеся, громадяне! Віднині сами будемо творити своє життя. Національна рада…

Останні слова потонули в бурянім гомоні юрб, що облягали будинок театру.

Він поспішно сховав свою книжечку й побіг у залу. Біжучи темним коритарем, згадав за те, що він член з’їзду і мусив у цей час бути там, а не марити на самоті під зоряним небом. Чув, як його лице враз чогось запалало. При вході в залу зупинився і для чогось потер долонею лоба.

– Певно, червоний? – подумав.

Взявся за клямку, але двері сами відчинилися, й проти нього покотилася сіра хвиля учасників і винуватців великого свята відродження. Лице кождого ясне, а очі сипали іскрами. Підхопили його дужими плечами і винесли на вулицю.

Скрізь і всюди схвильовані юрби народу. Хтось десь промовляє. Хтось щось співає. Він ніяково розглядався, а його вухо декілька раз ловило оте чудне слово, що звучало загадковим – «Віднині…» – і ніяк не міг його зрозуміти.

Почув себе наче зайвим і відійшов на бік, де росли в ряд присадкуваті дерева. Свіже повітря і гострий аромат розквітлої акації дратуюче нагадав йому про його голод і про те, що він брудний і невмиваний, і що в цей час мав бути в «Ліфляндці», де на нього вже давно чекають.

Озирнувся навколо себе.

– Ах, та це ж та сама вулиця! – промовив сам до себе.

Сховав у кишеню записну книжку і швидко пішов угору, в бік смутних Золотих воріт.

Примітки

Подається за виданням: Поліщук К. Світ червоний. – Львів-Київ: 1923 р., с. 8 – 12.