4
Клим Поліщук
«Народна доля», як називалася газета Цека «Знайсела», першим числом зробила надзвичайне враження. Зміст кождого нового числа був стільки цікавий, що її залюбки читали не тільки селяне, для яких вона головно призначалася, але й робітники, що вже мали власний орган. З успіхом газети зростала й ширилася популярність селянської організації «Знайсело», Цека якої несподівано зажадав значного збільшення свого представництва у Національній раді і прибрав до своїх рук майже всі урядові інституції на місцях. Проти цього завзято повстала Хуторянська партія, до якої належав і власник «Єдиного театру», але коли представники «Знайсела» загрозили виходом із Ради і створенням власного урядового центру, – хуторяни злякалися розбиття національних сил і погодилися на все, чого лише жадала селянська організація.
І в той же час стала почуватися якась непевність. Заплутаним клубком котилася вулицями міста гидка провокація, а слідом за нею снувалися партійні інтриги, що викликало непорозуміння навіть у самій Раді. Вуличні промовці все сміливіше показували пальцями на скляну баню білого будинку Ради і все голосніше кричали про якусь «зраду революції». Це все неймовірно швидко передавалося в ряди молодого війська й непокоїло таких же молодих політичних проводирів, які вбачали в цьому всьому явну «небезпеку» для революції.
Ця «небезпека» визирала з-за кождого рогу сонної вулиці і відчувалася у вранішньому повітрі, в якому замість аромату цитрини чувся прикрий дух «фронтовицького» поту, а самі «фронтовики» цілими юрбами тинялися коло вітрин магазинів. Особливо «тверезі» голови, до яких належала голова і власника «Єдиного театру», вбачали в цьому ознаки «руїни» і жадали гетьманського ладу, а справжні революціонери знаходили подібні з’явища «цілком природними» і що було сили агітували за «єдиний селянсько-робітничий фронт» проти буржуазії і готувалися до скликання «Всевладних зборів», які обстоювала і «Народна доля».
Перо Лісчука, як гостра коса, нечутно стинало всякі заперечення політичних противників «Знайсела» і з надзвичайним революційним захопленням говорило про організацію широких мас трудового селянства, про з’єднаний селянсько-робітничий фронт, який мав забезпечити всі здобутки революції, а передовсім – державну незалежність.
Демократи, з якими Лісчук познайомився під час першої товариської гулянки у «Ліфляндці», були звичайні собі містечкові кооператори, революційність яких часто сполучалася з мужицькою обережністю, що вони одначе замаскували «потребами» організації і тим самим заспокоювали чуйність революційного сумління, яке часто заставляло його «бунтуватися» проти тих «резолюцій», що раз у раз приймав Цека «Знайсела».
– Кожна справа вимагає грошей, – говорив один з демократів.
– Цілком правдиво, товаришу! – згоджувалися з ним інші.
А Лісчук, слухаючи їх розмов, заздалегідь знав уже, що завтра «передовиця» мусить бути про «скрутне матеріальне положення єдиної селянської газети», а при тій нагоді мусить бути згадане те все, що коли-небудь одержали від Ради інші партії.
І бувало часто, через якийсь час після такої «передовиці», голова Цека чемно пропонував йому «стукнути по маленькій», від чого він все ж таки не відмовлявся вже тільки через те, що це була єдина можливість відпочити від нагальної праці. Будучи зайнятий працею на протязі довгого літнього дня, вечором вертався додому таким стомленим, що не завжди мав змогу навідатися до «Ліфляндки», де аж роїлося всякими політиками та митцями. Товариші вже не раз нагадували йому про його «здичавіння», але він ніяк не міг визволитися від праці і чим далі, тим більше почував себе стомленим, хоч його бліде лице завжди було живим, а очі горіли отими чудними вогннками, якими означуються очі кождого дійсного революціонера.
Не для користі, а цілком віддано складав він свої пісні революції і зовсім не думав про те, що скажуть про них його товариші новатори, цілком віддаючи їх на суд тих восьмидесяти тисяч господарів із «Знайсела», які вже його знали й по-своєму цінили.
Одного разу, коли він «на гвалт» викінчував сатиричного фельєтона про власника «Єдиного театру», який у той час своїми безплатними виставами для «фронтовиків» старався прихилити до хуторянської партії жовнірщину – прибіг задиханий Миколка.
– Ведмедю поліський! – крикнув він ще з порогу. – Як тільки можеш так сидіти?! Там усі ждуть і діждатися не можуть, а він сидить собі в цій демократичній норі та революціонізується!
– В чому річ? – спокійно спитався він.
Миколка тільки руками розвів:
– Так ти ще й досі не розумієш?! То ж твоя черга!
– Яка черга? – спитався він знову.
– Як то яка?! – здивувався Миколка. – Аджеж, надіюся, ти не забув того, що за тобою числиться одна товариська вечеря?
– Ах, ось воно що?! – схопився Лісчук. – А я й справді забувся якось.
– Ну от, бачиш! – згідливо й задоволено сказав Миколка. – Значиться, сьогодня вечором ти будеш у «Ліфляндці», де застанеш усіх нас.
Лісчук замислився над тим, як бути, але через хвилину сказав:
– Я з великою охотою, лише ненадовго, бо часу вільного не маю. Знаєш, я сьогодня надзвичайне число випускаю. Мушу власника «Єдиного театру» взяти в шори.
– Це нас не обходить! – сказав на те Миколка. – Нас може цікавити лише те, що твориться для мистецтва. Наразі ми стоїмо перед фактом саботажу одного з членів нашої богеми і мусимо якось поладнати з цим.
Лісчук засміявся:
– Ах, ось як?! Ну, тоді так і знайте, що член богеми знищить богему!
– Яким чином?! – здивовано повів бровами Миколка.
– Найбільше звичайним! – сміявся Лісчук далі. – Заллю її морем горілки, та й усе!
– Ну, коли так, то це ще нічого! – засміявся й Миколка. – Таких кар тільки подавай!
– Вечором станеться це! – жартливо-урочистим голосом промовив Лісчук. – Тепер же я мушу бути «самим собою».
Показав рукою на нескінченого фельєтона і додав:
– Мушу негайно скінчити.
Миколка нагнувся над невеличким аркушиком паперу і з надзвичайною цікавістю перечитував нашвидку написані дрібні рядочки. Через хвилину він підвівся і, чудно всміхаючись, сказав:
– А, знаєш, я не сподівався, що ти такий гостроязикий! Мені здається, що з тебе був би неабиякий сатирик, якби так ти серйозно віддався сатирі! До речі! Сьогодня буде обговорюватися справа видання сатирично-гумористичного двотижневика. Вже навіть через це одно мусиш бути у «Ліфляндці». А поки що, кінчай собі свого фельєтона.
Вже в дверях Миколка зупинився на хвилину і кинув:
– Зося тебе також чекає!
– Зося?! – скрикнув Лісчук з несподіванки і в той же час почув, як його лице чогось запалало.
– Так, Зося! – ще раз сказав Миколка. – Вона весь час питає за тобою!
– Питає? – підвівся Лісчук зі стільця і знову відчув щось гаряче, але вже не в лиці, а десь у грудях, коло серця наче.
– Вона, здається мені, закохана в тебе! – сказав Миколка, виходячи з кімнати.
І коли тільки Лісчук остався самотою, як ураз у його голові зникли всі попередні думки, він відчув, як його груди переповнилися незрозумілим чуттям, котре цілком захопило його й закрутило в хаосі тих думок, з якими даремне силкувався зв’язати бодай пару фраз, так потрібних для скінчення фельєтона. Напружуючи всю силу своєї волі, в десятий раз писав і закреслював одне й те саме речення, яке мало бути кінцевим акордом його немилосердної сатири, а перед очима весь час стояла півзабута Зося, якою вона була тоді, коли говорила: «трошки грошей, трошки кохання».
Тремтючою рукою закінчив якось останній рядок сатири і вставши від стола, підійшов до дзеркала, що висіло в кутку кімнати. Дивився в дзеркало здивованими очами, наче перший раз бачив себе таким. Це бліде лице і пломінні очі революціонера так не гармонізували з тими почуваннями, що розпирали його груди і якоюсь незрозуміло-солодкого тугою ворушили його серце.
– А до «Ліфляндки» все ж таки піти мушу, – думав про себе.
Сонце тільки що схилилося на захід, і його червоні промені злотними гадюками плазували по паркетній підлозі редакції селянської газети, а він, сам дитина села, все ще стояв перед дзеркалом і думав цікаві думи про те, чи йти слідом своїх товаришів митців у задушливі міські шинки, чи йти безмірно важким шляхом революції, де так багато несподіванок захоплення, радості і терпіння?
Увійшов сторож Антін і ніяково затоптався коло порога.
– Що скажете, Антоне? – спитався його, повертаючись від дзеркала.
– З друкарні за матеріалом питають, – відповів той.
– Гаразд, – сказав до Антона. – Скажіть там, що я сам буду в друкарні.
Кинувся до стола, нашвидку склав до теки тільки що списані аркушики паперу і вибіг із редакції.
Антін спробував було піти за ним, щоб попросити карбованця на випивку, але його вже й сліду не було видно.
– Такий блідий, а так ганяє! – пробурчав незадоволено сам до себе і так старанно причинив двері, що аж замки задзвеніли.
Примітки
Подається за виданням: Поліщук К. Світ червоний. – Львів-Київ: 1923 р., с. 24 – 28.