1

Степан Руданський

Небо чисте, небо ясне,

Зіроньки сміються,

Чуть лиш вітер повіває,

Чуть дерева гнуться.

Випливає місяць повний

Тихо з-за дубини

І поглядує миленько

На гори, долини:

Гори стихли, оніміли,

Сплять, як великани;

По долинах, як покрівля,

Стелються тумани…

І на полі все тихенько:

Не скриплять возами,

Наймит лиш порой озветься,

Йдучи за волами.

Все кругом села замовкло,

Но й село заснуло,

Міцно спить проти неділі

І за все забуло.

Лиш в їдній іще хатині

Чуть блищить край зруба,

Де недавно перебралась

Дівчинонька Люба.

Хатка тая невеличка,

Но стіни біленькі;

Круг хатини зеленіють

Тополі маленькі…

В тій хатині жила баба,

Дівчиноньки ненька,

І дівчина, як калина,

Люба молоденька…

Ненька спала на постелі,

Може, вже й хропіла,

А дівчина молодая

На землі сиділа,

Русу косу заплітала…

Каганець блищався,

І від него бляск нерівний

В личко відбивався.

Ой, то була справді Люба,

Люба – та ще й мила;

На землі вона сиділа,

Голову схилила.

Личко було, як та ружа,

Брови, як шнурочок,

Губки, як медок, солодкі,

Очі, як терночок;

Шия біла так, як лебідь,

Груди ще миліші,

Тілько шкода, що каганчик

Не блищав ясніше…

Люба косу заплітала

І чогось здихнула,

Взяла косу русявую,

К личку пригорнула.

«Ой ти, косо русявая! –

Дівчинонька каже, –

Ой кому ти достанешся?

Хто тебе зав’яже?

Личко моє рум’янеє,

Хто то поцілує,

Поцілує і тим серце

Своє нагодує?

Ненька каже, що Данило,

Но богом кленуся:

Буду вік свій дівувати,

А з ним не зійдуся!

Він багатий, каже мати:

Що ж мені по тому?

Я за ним нерада буду

І багатству тому.

Каже й він не раз до мене:

«Будеш в мене в злоті,

Лиш за мене тілько вийди

З доброї охоти…»

Но я знаю теє злото:

Буду в нім ходити,

А він буде моє серце

Молоде в’ялити.

Най щезає з тими грішми,

Їх мені не треба,

Я лиш серця хорошого

Ждала-бим від неба…

Я Якима полюбила, –

Дай-то мені, боже,

Бо щасливою зробити

Він їден лиш може.

Він не має марних грошей,

Не оре плугами,

Він лиш серце добре має

Від доброї мами…

І в те серце я запала –

Знаю теє, знаю –

Він лиш мене тілько любить,

Я ж чого чекаю?

Він не прийде сам до мене,

Не прийде до хати:

Ненька буде коцюбою

З хати виганяти;

Бо Данило в мислях неньки

Вспів уже зміститься

Так, як чорт підліз під церкву

Господу молиться…

Взавтра піду я до церкви

На службоньку божу

І Якима повидатись

З собою попрошу.

За селом в нас, над рікою,

Єсть печера давня, –

Коло неї розвинеться

Нашеє кохання…

А Данило тілько прийде

Взавтра в нашу хату, –

Скажу просто йому в очі:

«Вибирайся, свату!»

Так сама їдна з собою

Люба говорила;

А тим часом заплелася,

Каганець згасила,

Положилась спочивати,

Тяженько здихнула,

Но повіяв сон тихенький,

І вона заснула.