2

Степан Руданський

Засвітило ясне сонце,

Дзвони задзвонили

І до церкви на молитву

Сонних побудили.

Помолились люди богу

І знов розійшлися.

І з сім’єю господарі

За обід взялися…

Сіла й Люба з свою ненькой

За стіл дерев’яний;

Аж приходить по бабуню

Дівчина від пані.

Щось на вухо їй шепнула;

Баба на полицю,

Взяла ножик і до пані

Поплелась в світлицю…

А дочці свої сказала,

Щоб ї не чекала,

Щоб сама-їдна убогий

Обід той кінчала.

«Я там, донько, заночую:

Гляди ж, зачинися,

Щоби часом хто недобрий

В хату не забився…»

Ненька вийшла, а дівчина

Той обід скінчила,

Позбирала, як годиться,

Начиння помила,

В миснику миски поклала,

А горшки під комин –

Так зо всім розпорядилась,

Як хазяйка в домі…

Взяла віник і сміття все

Вимела із хати,

І, на лаву потім сівши,

Зачала співати:

«Ой ви тати, ой ви мами,

Не сватайте діти самі!

Нехай вони сватаються.

Коли вірно кохаються!»

Зачала вона співати,

Ще і не скінчила,

А вже видить пред собою

Парубка Данила.

Росту був він, як тополя,

Но сухий, без тіла,

Очі в лоб позападали,

Губа посиніла,

Лиця жовті, як цитрини,

Шия журавльова,

І наверха між волоссям

Лисина готова.

Но він, видно, чепурився,

Голова блищала, –

Видно, з каганець на нюю

Вимастив він сала.

Сива шапка під пахвою

Піввулія буде,

Бо такії завше носять

Багатії люде;

Свита добра, вся в мережках,

Чоботи здорові,

На чоботях, як в коняки

Доброї, підкови.

Скинув шапку аж у хаті:

«Будь здорова, Любо!

Як же ж, Любо, ти ся маєш?» –

Запитався грубо.

«З ласки божої, здорова», –

Дівчина сказала.

«Що ж ти, Любо моя, сумно

Дуже так співала?

Журишся ти все, небого,

Сватайся зо мною,

Будеш в золоті ходити,

Жити у покою…

От дивися, кілько грошей!» –

Руку вклав в кишеню

І показує дівчині

Грошей повну жменю.

«Грошей тих мені не треба, –

Каже так дівчина: –

Говорити із тобою

Не час, не година.

Йди собі, куди гадаєш,

Так, як тая хмара:

Ти багач, шукай багатих,

Я ж тобі не пара…»

Посиніли жовті лиця,

Затряслися губи,

І як в трясці забренчали

Зуб їден до зуба,

Очі впилися кровлею,

Руки задрожали.

«Почекайте ж ви, паплюги,

Ви мене не знали…

Будеш же ти пам’ятати,

Ящірко погана!

Силой оженюсь з тобою,

Як піду до пана!»

«Хоть до пана, хоть до чорта, –

Я їх не боюся,

З того всего я – байдуже,

З того я сміюся!»

Взяв Данило сивий вулій,

Загорнув чуприну,

Подивився ще раз басом

На тую дівчину.

«Будеш же ти пам’ятати!» –

Ще раз відхвалився

І до пана чи до біса

Зараз віддалився…

Зосталась сама дівчина,

Богу помолилась,

Що від нелюба Данила

Якось відчепилась…

І замкнула добре двері,

Зачала чекати,

Заким сонечко спочине

І зачне смеркати.