4

Степан Руданський

Знов долина край печери

Стихла, оніміла.

Лиш їдна душа живая

Край дубків ходила.

То уражений Данило

Ходить-походжає,

Кругом себе поглядає,

В злості промовляє:

«От де ви, мої коханки,

Сходитесь з собою!..

Не будете ж ви тут більше –

Ложу головою!..

Ще лиш ніч – і більш Якима

На світі не буде!..

Там в печері тій страшнії

Бог його забуде!..

Прийдеш ти сюда, небого,

З ним поговорити,

Но даремне будеш звати,

Рученьки ломити.

Лучче б ти його не знала,

Лучче б не любила:

Будеш знати, як то гнати

Парубка Данила!..»

І окинув ще раз оком

Милії дубочки,

І, як вовк, побрів додому

Через два горбочки.