3

Степан Руданський

Снується тихо ясна ніч,

Спливає місяць над горою,

І тисячі на небі свіч

Палахкотять над головою.

І все тихенько коло хати.

Лиш на долині, край води,

Чогось дівчиноньку видати.

На камінь сперлася, стоїть,

Вона думу свою гадає,

Не дивиться на білий світ

І сумно-сумно промовляє:

«І ненька спить, і батько спить,

І все заснуло в полуночі!

Мої заплаканії очі.

Тяжка на серденьку печаль,

Сльозами личко обмиваю,

Чогось нема, чогось ми жаль…

Чого ж? чого? – сама не знаю!..

Гіркі моїх шістнадцять літ,

Гірке моє, гірке кохання.

Я сумно дивлюся на світ

Від того рання до смеркання!..

Мене не бавить соловей,

Квітками рано не вбираюсь;

Від батька, неньки і людей

Я утікаю і ховаюсь.

Но легше ж мні хоть що-небудь,

Коли нікого я не бачу?!

Тугою тужить моя грудь,

Сльозами я гіркими плачу!..

Трохиме милий! Ти спокій

Відняв від серця молодого!

Прийди ж, прийди ж на голос мій,

Прийди на голос серця мого!»

Но тут Трохим із-за плечей

Дає поклін свій Акелині!..

Полились сльози із очей,

І стало весело дівчині!..