Руданський і Драгоманов

А. Кримський

(З приводу «Іліади»)

Серед автографів Руданського, що заховалися в мене, є його вступ (чи «Уваги») до перекладу «Іліади». Ми публікуємо тут отой його вступ почасти через те, що він не ввійшов у повне друковане видання «Творів Ст. Руданського», найголовніше ж через те, що наприкінці вступу (чи «Уваг») є цікава згадка про Драгоманова.

А. Кр.

Уваги до первої пісні Омирової Ільяди

І

1. Співа – по грецькій (мові) Μοῦζα [так – у первописі Руданського: Μοῦζα ( а не Μοῦσα). Взагалі всі грецькі написання я друкую буква-в-букву так, як написав сам Руданський. А. Кр.] (стрічка 1 и 604). Слово «муза» не чуже й для нашої мови: у нас єсть слова: «музика» й «музика».

Но у нас слова сії пригадують більше струмент, як пісню голосовую, у греків же «муза» більше значить голосовую пісню, як струмент. Через теє ж я й перевів «Музу» на «Співу».

2. Грецькії назви по батькові:

а) хлоп’ячі: Пильєнко Πηληιαδης (1), Πηλειων (188), Πηλειδης (223), Πηλεος υιος (489); Атрієнко Ατρειδης (7 і др.), Фтесторенко Φεστοριδης (19), Менитьєнко Μενοιτιαδης (307); Кроненко Κρονιδης (498), Κρονιων (228, 502 і др.).

б) жіночі: Хризівна Χρυσηιδα (111), Врисівна Βρισηιδα (184)

Як видно із сего, так грецькії хлоп’ячії назви по батькові кінчались: або на ιδης, або на υιος, або на ιων. Первая назва на ιδης вийшла, мабуть,, із слова ιδιος «свій», й одвічає нашим назвам по батькові на ів: Пиліїв, Атріїв. Друга υιος (син) дослова одвічає нашим назвам на вічь і разом з грецьким одвічає польському wić, нашому «віть», славянскому вѣтвь. Но наші назви на вічь – не наші рідні, а дунайські; спочатку вони перейшли до наших князів, а потом уже стали переходить і до нашого народу: но все ж таки більша половина нашого народу такої назви не знає.

Третяя назва на ιων єсть не що друге, як наші простії назви молодого покоління на я, або на старославянський «юс»; приміром сказать: «ягня», «теля», «порося». Сей-то юс (Ѧ) в московських назвах и звірини і людей перейшов на «енок»: «ягненок», «теленок», «поросенок», «Остапенок», а у нас в назвах звірини змінився в я, а в назвах людей – на «енко»: «Остапенко», «Іваненко», «Григоренко». Сяя-то послідняя назва і єсть самая ближчая до нашого люду, а через те й я всі хлоп’ячі грецькії назви по батькові і перевів на «енко». Жіноча назва по батькові у греків такая ж, як і первая назва хлоп’яча на i ιδης, себто «свій»; а так як у нас хлоп’ячому «ів» одвічає жіноче «івна», то я всі жіночії назви по батькові й перевів на «івна».

[Далі в рукописі не стає одного листка, де живовидячки містилися §§ 3-6. А. Кр.]

7. Афтина Паллада Αθηνη Παλλας (200, 400). Слово Αθηνη вийшло у греків із того, що вони єгипетське слово «Нифа» (богиня мудрости) прочитали на виворіт. Слово ж Παλλας, -αδος як не можна більше підходить під наше «полада», «порада». – У латинян слово Παλλας замінилось словом «Минерва», которе само ж вийшло із старого італійського «Менфра», близького до польського Mądra, Mędra.

8. Аянт – Αἲας (145) Αιαντος (138). Латиняни перевели сеє слово Ajax і тим дали нам знать, що тут і належить не до первого а, а до другого; через теє і я перевожу сеє слово не «Еант», а «Аянт».

9. Ира Ἣρη – у римлян Juno Junonis. Перве напоминае наше «ярий», «яровий», – себто весну; друге, «Юна», напоминае молодість, юність.

2

[3 деякими невеликими вкороченнями (важливими одначе по суті) ця дальша частина «Уваг» Руданського (що починається словами: «Я навпереджаю земляків») вже була друкувалася замість передмови до перекладу «Іліади» у львівській «Правді» 1872 р., ч. 2, ст. 49 – 50; і при тому редакція «Правди» додала од себе: «Подаємо, яко передне слово, частину з листу автора, писаного до приятеля, передавшого нам сей перевід. – Ред.». Нижче ми побачимо, що під тим «приятелем автора» редакція «Правди» розуміла безперечно не кого, тільки М. П. Драгоманова. Не можна одначе вивірити, чи од Драгоманова- аки, чи, швидше, лиш од самої редакції «Правди» йде заява, ніби оці «Уваги» Руданського – то не більше, як приватний лист до Драгоманова, а не свідомо складена для широкої публіки перекладачева передмова для всіх читачів «Іліади». – А. Кр.]

Я навпереджаю земляків моїх, що я всі грецькі слова й имена читав і переводив так, як їх читали й читають грецькі наші попи, а не так, як їх читали і читають німці; себто: β за наше «в», θ за наше «фт» (у нас на Подолі «Θавор», «Θамарь», «Θома» і др., не знаю як тепер, а коли я учився в сельській школі в 1840-вих годах, читалося: «Фтавор», «Фтамар», «Фтома»; также само читається «θ» і по той бік Збруча в Галичині), η – за наше «и», αι – за наше «е», οι, ει – за наше «і». Перед гласними з початку слова я тож само не клав ніколи німецького h, бо його найшли для нас лишнім и первиї переводчики наші Кирило та Мефтодій.

Що ж до розміру, то я більшу половину 1862 року бився з сею первою піснею, перекладаючи її і на ексаметри і на різні розміри наших дум та пісень – і кожний раз під кінець сеї пісні доходив до того, що узятий розмір мій – не годиться. Напослідок, взявши собі в думу, що Омира при довгім розмірі гріх і доповняти лишніми словами, а при короткім розмірі де-котрі придатні Омирові слова, під нашу мову не підходящі, не гріх і пропустити або замінить їх нашими короткими підходящими словами, я в кінці 1862 року попробував отцей короткий розмір; – і він таким придався легким, що я до кінця 1863 року пройшов увесь дословний перевод Іліади.

Розмір сей, як він ни простий, а його наслухаться можна і в приказках ігрових і в приспівках колискових і в піснях звичайних веселих і сумних; і такий розмір якраз і годиться до переводу Омирової мови – ігривої, дитячої [В рукописі: «дитячії». А. Кр.], веселої і сумної. Для приміра прошу подивиться на сії приказки» приспівки і пісні:

Котилася торба || з великого горба,

А у тії торбі || книш та паляниця.

Кому припадеться, || тому і жмуриться.

Ой ти котку сірий || та вимети сіни,

Піймай, котку, мишку, || та вкинь у колиску.

Мишка буде грати, || дитя буде спати.

Ти ж думаєш, дурню, || що я тебе люблю, –

А я тебе, дурню, || словами голублю.

Ти ж думаєш, дурню || що я тебе кличу, –

А я тобі, дурню, || скрізь тин дулі тичу.

Се розмір закладний, но він міняється: –

Чом дуб не зелений? || бо туча прибила.

Козак невеселий, || лихая година.

Ой у полі сосна || тонкая виросла

Як вітер повіє, || сосонка хиліє.

Сива зозуленько! || не куй так раненько!

Не розбужай мого || гостя дорогого.

Занявшись дечим другим з 1864 року, я так і покинув свій перевод Ільяди. Теперь же, по листу добродія Драгоманова од 8-го травня (апріль) [Цієї згадки за Драгоманова не надруковано в «Правді». Розрядка моя. – А. Кр.], виправивши первую пісню, передаю її на суд землякам моїм. Подобається їм, то коли вони захочуть, а мені бог-віку-продовжить, я на ходу двох літ зможу їм виправить и поставить цілую Ільяду; а ні, – то я можу й тим утішаться, що небагато часу потратив на переводі.

(Ст. Руданський).

3

В середину тих листочків, на яких Руданський начеркав оцю свою передмову до «Іліади», вкладено уривок українського гексаметричного перекладу з другої Гомерової поеми – «Одисеї», і над тим гексаметричним перекладом рукою покійного П. Г. Житецького зроблено напис: «Драгоманов». видно, що Драгоманов, даючи поради Руданському про тую вкраїнську форму, якою варто перекладати Гомера, задля кращої ілюстрації надіслав Руданському уступ з Гомера, перекладений по вкраїнськи гексаметром.

Ми знали досі (з «Австро-руських споминів» Драгоманова, част. II, Львів 1889, ст. 84-87) тільки одну-однісіньку поезію Драгоманова: «Поклик до братів-слав’ян». Той «Поклик» – дуже невдалий, там не поезія, а риторика, писана поганенькими, клишоногими віршами. З цього погляду віршований переклад з «Одисеї» вийшов у Драгоманова куди кращий, хоч теж дуже не бездоганний. (У Драгоманова настільки слабке було віршове почуття, що він, приміром, любісінько міг не помічать, що його вкраїнський гексаметр, тобто шестистоповий вірш, складається часом не з шістьох стіп, тільки з п’ятьох!). Наводимо той драгоманівський переклад з Гомера, задержуючи й правопис його:

16 ноября 1866 г.

«Ой Алкиное великий, славніший між цілим народом! –

Гарно послухати людім співця отакого, як сей-от,

Голосом схожий з богами: скажу тобі, царь-Алкиное,

В світі немае нічого кращого діла такого,

Як коли любиі гості, та серцем радіючи дуже,

Слухають вкупі співця, сидячи в хаті просторій;

Поряд сидять, – а кругом на столах широчезних

Досить и хліба и мняса, та меду-вина виночерпець

З чаші черпа, и несе та в ківші наливає до-повна.

Це мині в думці сдается найкращим од всіого у світі.

Серце твоє роспитать мене хоче про тяжкее горе –

Лихо моє. А від того ще гірше застогну й заплачу.

Що ж тобі спершу скажу, а що на послідок – не знаю:

Так мині лиха багато наслали Уранови діти.

Перше ж назву своє мення, щоб вам воно стало відоме,

Потім скажу, як утік я живий од лихоі години,

Як до вас в гості прибув, хоч и жив я відсіль предалеко:

Я – Одіссей Лаертенко, уславивсь до самого неба

[славою чутний до неба],

Бо характерством усяким людей здивовав я немало.

Я на Итаці живу, на заході сонця далеко, –

Знати іі по горі – Нерітону, крутій, лісом вкритій,

Близько ж, один-поуз-один, лежить островків ще багацько:

Дулихіон та и Зама, та ще и Закинт лісовитий.

Остров низенький Итака найдалі вдалася у море

С заходу сонця, другі ж острови простяглися на той бік,

Відкіль зоря молодая встає та и сонце святее.

Скель на Итаці багато, але ж добрі там родятця люде:

Кращого краю від неі нігде я не бачив ніколи.

Як не держала мене та Каліпса, богиня з богинів,

Хоч и Киркея прехитра держала в дворці на Айейі,

Як не прохала вона, щоб з нею я жив чоловіком, –

Серце ж у грудіх моє не змогли преклонити до себе.

Так-то, – які б не були на чужині роскішні будинки,

Все-таки краще родини и рідного краю – не знайдеш.

Це ж, коли хочеш, тобі роскажу я дорогу претрудну,

Що мині Зевс учинив, як вертавсь я від Троі до дому».

4

Свої відносини до Руданського докладненько освітлив потім сам Драгоманов у своїх «Австро-руських споминах» 1889 р., писаних шістнадцятьма роками пізніш. Ось що ми читаємо в Драгоманова в його оповіданні не пізніш як про 1868-ий рік:

«… Скоро потім довідавсь я від одного старого товариша, який належав до «космополітів» києво-подольської недільної школи і недавно пробував у Криму, що там у Ялті є лікар Руданський (каюся, не відомий мені тоді, хоч він мабуть чи не єдиний справді талановитий з молодших поетів, котрі появились в «Основі») і що він перекладає, і дуже б то добре, на українську мову «Іліаду», та тільки не зна, що йому робити з тим перекладом. Я зараз же написав Руданському лист – і дістав від його першу пісню «Іліади», котра мені дуже подобалася живою мовою і простотою перекладу, та не подобалася за для вільності: Руданський, щоб більше «обукраїнити Гомера», як він мені писав, вибрав замість гексаметра осібний пісенний короткий склад, а що в нього не можна було вбгати знаменитих епітетів гомерівських (замічу, котрі на чудо може передавати українська етимологія), то він їх повикидав.

[Зазначаю цей факт, як одну з багатьох прояв «своєї мудрості» українських народовців; другий подібний факт, самовільну переробку «Тараса Бульби» Гоголя я розказав уже в 1 номері «Товариша». Факти такі показують недостачу культурного, європейського образування літературного. Чимало подібних прояв «своєї мудрості» можна налічити і з других сфер українофільського дійства: товарисько-політичного, і т. інш. М. Др.]

Я відписав Руданському свою думку про обскубку Гомера, і він обіцяв, наскільки можна не зміняючи складу, поправити свою працю, і скоро прислав мені першу рапсодію наново перероблену, далеко більш подібну до оригіналу.

Порадившися з приятелями, я написав Руданському, що радо візьмуся за видання його перекладу, коли він буде скінчений, а поки що пошлю початок його в «Правду». Я так і зробив, приписавши до редакції, щоб вона увійшла й у прямі зносини з Руданським, і щоб послала йому кілька примірників того номеру, де буде напечатаний його переклад. Було це в 1869 році. На мій лист я не дістав зі Львова відповіді, хоч він був даний до рук редакції переїзжим земляком; «Правда» приходила до нас оказіями так неакуратно, що я й не знав, чи напечатано працю Руданського, чи ні.

Восени 1870 року я виїхав за границю на Берлін, і там тільки я довідавсь через книгаря, що «Правда» перервалася в літі того року. З Берліна писав я про манускрипт Руданського до останнього редактора «Правди» – і знов не дістав відповіді. Написав я самому Руданському, щоб мене не винуватив (в Києві зосталися люди, між іншим спеціалісти грецькі, котрі мусіли далі вдержувати взаємини з Руданським) – і від нього не здобув відповіді. Нарешті вже в кінці 1872 р. зустрівсь я у Флоренції з одним паном з Ялти, котрий мені сказав, що він добре знайомий з Руданським. Я попрохав того пана переслати Руданському мій лист. Але скоро пан той показав мені відповідь Руданського, в котрій він приписує для мене по московському: «Др-ову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные упражнения». Через кілька місяців почув я, що Руданський умер:

Я розказав цей епізод як одну з перших моїх проб – завести літературні зносини з галичанами і як зразок наших літературних порядків.

Прочитуючи навіть історію русько-українського письменства д. Ом. Огоновського, бачиш, що слід би нам завести осібну частину: «Історія пропавших творів русько-української літератури». Історію першої пісні Іліади, пересланої мною, я розказав. Безперечно, що ця історія прикро вразила Руданського і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зо мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра переповнила його песимізм. Потім, уже після смерті Руданського, коли його рукописи щасливим случаєм дістались у Київ, вся Іліада була передана в 1874 – 1875 р.р. в редакцію «Правди». Але тая редакція довго вперто не хотіла печатати її; а коли після многократних запитань (між іншим і через мене) почала печатати, то печатала з переривами по правді досадними, так що дотягла аж 1877 р. тільки до IX рапсодії. Цю упертість і ці перерви не йнакше можна пояснити, як тим, що редакторам «Правди» були більше до смаку псевдокласичні й мертві твори їх самих та їх львівських приятелів, ніж проста праця Руданського.

Після того, як так нещасливо випали мої стосунки з «Правдою» першої серії, всякі взаємини мої з Львовом перервалися надовго.

М. Драгоманов. («Австро-руські спомини (1867-1877)», част. II, Львів 1889, ст. 53 – 58 = Літер.-наук, бібліотека, кн. 4).

5

Відносини Драгоманова до Руданського, безперечно, не обмежувалися на листуванні про самісіньку «Іліаду». Напевне можна сказати, що цікавив Драгоманова Руданський не тільки як поет, ба й як етнограф. Недурно ж апокрифічні «Сни Богородиці» та інші етнографічні записи Руданського (про початок і будову світу), які той призбирав на Поділлі у рідному своєму селі Хомутинцях од бурлака Вакули, охоче видрукував Драгоманов у своїх «Малорусских народных преданиях» (К. 1876). Що правда, книжка Драгоманова вийшла з друкарні вже трьома роками пізніш од смерті Руданського; та звичайно, що листування в цій етнографічній справі між Руданським і Драгомановим (чи, там, «Юго-западным отделом географического общества») могло одбуватися давніш, тобто ще за авторового життя.

[В «предисловии» до своєї книжки Драгоманов, правда, каже, що матеріали Руданського були «переданы нам проф. Котляревским [отже не самим Руданським. А. Кр.] из матерьялов бывшей редакций журнала Основа» (ст. XIV), і, очевидячки, саме їх і вмістив Драгоманів на ст. 89 і д. у своїй (великій обсягом) книзі. Але ж дещо з записів Руданського видрукував Драгоманів і в «Добавлениях» (ст. 383 і д.), а про «Добавления» Драгоманов виразно зазначив, що це – «матерьялы, доставленные во время печатания» (ст. 383). Коли ми покладемо, що «Преданія» почали друкуватися не після смерти Руданського, а так, року 1872-го, то оті «Добавления» міг би надіслати Драгоманову, чи «Юго-западному отделу», ще сам Руданський.]

Драгоманов і по смерті Руданського не раз його згадував печатно, і то дуже прихильно. Похвалу для Руданського, дарма що коротку, бачимо ми в Драгоманова (під криптонімом «Ukraino») і в його невеличкій статті про українське письменство в італійському журналі «Rivista Europea» (1873). А вже ж широко, та й дуже широко, розписавсь Драгоманов про Руданського 1875 р. у своїй довгій рецензії на галицьку «Правду», уміщеній у «Киевском телеграфе» 1875 р. № 44 та № 48. В тій рецензії Драгоманов тільки у Руданського й добачає справжній літературний талан, що яскраво висвічує серед писаннів інших співробітників «Правди».

Нарешті, вже тоді як збігло по смерті Руданського п’ятнацять літ, Драгоманов присвятив йому декільки сторінок у своїх «Австро-руських споминах» (част. II, Львів 1889, ст. 53-58). Це – те, що ми вже навели вище, в IV розділі цієї статті.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 35 – 42.