Степан Васильович Руданський
М. Комаров
(Деякі знадоби до його біографії)
[З-поміж тих людей, котрі близько знали Руданського, не залишив нам його життєпису ніхто окрім одного одеського вкраїнця, що так і підписавсь: «Одесит». Багато є підстав думати, що той «Одесит» це ж не хто, як відомий літературний діяч Михайло Комар, той самий, кого ширша публіка найбільше почала знати пізніше за його дуже путящий 4-томовий «Словар російсько-український» (виданий під псевдонімом «Уманець»). Свою статтю про життя Руданського призначав був «Одесит» для збірки: «Нива» 1885; а як цензура дуже «Ниву» тую поскубла та й Руданського біографію теж заборонила, то земляки передали «Одеситову» статтю до львівської «Зорі» 1886 р. Тільки ж там, у Львові, перевернули теє щиро-вкраїнське писання на галицько-рутенський лад: в українському правописі замість нашого «і» понаставляли всяких «ѣ» та «ô», пододавали мертвих букв «ъ» та «ы» (це етимологічно, мовляв) та ще живовидячки підтесали й добру суто-народню вкраїнську «Одеситову» мову під ніби-галицький (а по суті під рутенський) зразок.
Як у нас на Наддніпрянщині закордонний давній львівський часопис «Зоря» 1886 р. трапляється тепер уже не часто, то важливу «Одеситову» статтю про життя Руданського передрукувати не завадить. Ми це й робимо. Та звичайно, що ми не бачимо жоднісінької потреби передруковувати тут «Одесита» в тій самій етимологічно-маскарадній формі, в яку його одягла львівська «Зоря» 1886: всі оті ъ, ѣ, ô, ы та інше непотрібне лушпайя, яким обкутала «Одеситову» статтю «Зоря», ми одкидаємо. А. Кр.]
Чимало було у нас людей, що ввесь свій вік працювали на нашій убогій ниві, словом і ділом не давали загинуть нашій українській мові, щиро помагали народній просвіті, одну надію кохали в душі: як мога найскоріше бачити зрячими своїх братів «незрячих гречкосіїв». Чимало, кажу, було у нас таких людей; та чи багато ми знаємо про них? Про самого найбільшого нашого поета, Шевченка, ми звиш 20 літ мусіли ждати, поки діждалися хоч скільки-небудь повної його біографії, написаної п. Чалим, та й то не нашою мовою. А коли так діло стоїть із Шевченком, то скільки ж гірше стоїть воно з другими нашими письменниками? Ні повного видання їх творів, ні життєписів, – нічого не маємо й досі… А часи йдуть – не ждуть, все більше оддаляючи од нас тих письменників і поетів; умирають старі люди, котрі були колись їх щирими приятелями і котрі змогли б про них дещо розказати.
Отак міркуючи, зважилися ми зібрати хоч скільки-небудь споминок про нашого рідного поета-земляка, Степана Васильовича Руданського. Найбільша частина цих споминок роздобута нами у земляка і приятеля покійного поета, Вікт. В. Ковалева, а дещо додано іншими людьми, котрі пам’ятають Руданського.
Коли і в якому місці родився Руданський, – не знаємо крім одного, що родивсь на Поділлі, з священичої сім’ї.
[Що Руданський народивсь 1833 р., це з точністю встановив допіру В. Герасименко на підставі відповідних клірових відомостей («Зап. іст.-філ. відд.», кн. V, 1925 ст. 24). Але що рідним селом Руданського були Хомутинці Вінницького повіту, про це можна було б догадатися ще й тоді, коли писав оцю біографію «Одесит», бо під етнографічними записами Руданського, вміщеними в «Малорусских народных преданиях» Драгоманова (К. 1876), виразно підписані були Хомутинці. – А. Кр.]
Учився в духовній семінарії в Кам’янці-Подільскім. Не знаємо напевне й того, коли вступив у ту бурсу, але вважаючи на те, що вийшов із семінарії 1855 р., мусимо думати, що вступив туди коло р. 1843.
[Знов-таки за кліровими відомостями, встановив В. Герасименко (ст. 24), що 1843-1847 р. р. учивсь Руданський у Шаргородській духовній школі; а до Кам’янецької духовної семінарії вступити міг аж 1847 р. – А. Кр.]
Вже в бурсі на Руданського дивилися всі, як на поета: бурсаки співали мабуть не одну пісню, зложену їх однокашником, а пісню «Повій вітре на Вкраїну» і тепер співають не то бурсаки, а й кожен чоботар.
[Пісню «Повій вітре на Вкраїну, де покинув я дівчину» написав Руданський, як видно з його власнописної дати на рукописному оригіналі, не в Кам’янецькій бурсі бувши, а вже аж студентом-медиком зробившись, у Петербурзі 24 липня 1856 р. – А. Кр.]
Пісня ця була мабуть випливом його першої і то нещасливої любові до кам’янецької-таки, як кажуть, дуже вродливої, але характером зовсім ледачої панночки, К-ої. Ця любов мала великий вплив трохи чи не на ціле життя поетове.
З кам’янецької духовної семінарії Руданський не захотів йти в попи, але перейшов до Петербурга в Медико-хірургічну академію. Ані про причини, які схилили його до такого кроку, ані про його життя в Петербурзі ми нічого не знаємо. Над своєю наукою він багато працював, терплячи нужду, – і, мучений споминами нещасної любові, розстроював своє здоров’я. Зовсім слабий покинув північ; коло 1861 р. його зробили лікарем в Ялті, в Криму [а саме в кінці жовтня 1861 р.; видно це з поетового листу до брата Грицька. – А. Кр.]. Незабаром біля щирого, приязного Степана Васильовича зібралася невеличка компанія: П. Ф. Падалка поштмайстер, агент Русского общ. парох. и торговли Т. Сіяльський, ялтинський піп о. Василь Сердюків.
В тій компанії побачив уперве Руданського і В. В. Ковалів, і ось як він характеризує Руданського. Степан Васильович був високий на зріст, широкоплечий, на вид поважний, хоч і ходив трохи згорбившись; карі очі його світилися несказаною добротою, що була найкращою признакою його душі. Одягавсь він завсіди просто, як і жив. Не долюблював панів, зате бідних людей і сам любив, і вони його любили. Занедужає, бувало, бідний чоловік – зараз до лікаря Руданського. Цей і поможе, і грошей не візьме. Бувало й так, що бідному чоловікові нема де жити, щоб лічиться; Руданський дає свою хату, лічить, годує, чим Бог послав, і не жде ніякої заплати.
Повідаючи про те, як жив Руданський в Ялті, мусимо сказати, що не знав він ні розкоші й багатства, ні бідності. Переїхавши в Ялту, перш усього задумав він покупити собі невеличкий кусок землі та збудувати хатину, щоб не треба було щомісяця переїздити з одної квартири на другу з жінкою і дітьми. Може й скоро довелося б йому й сповнити це бажання, коли б більше думав про те, як набивати грішми кишеню. Та не з таких людей був Руданський; – і не диво, що не дуже-то легко було йому спромогтися на той і маленький кусок земельки. – «Коло Ялти», писав він в ту пору, «все по чортових, а не по наших грошах».
[Листи Руданського, з котрих тут подано тільки малесенькі шматочки, ми надіємося швидко що-до-слова напечатати в «Зорі», а поки що просимо всіх другів і знакомих покійного, котрі листувалися з ним, присилати нам до опублікування чи то свої спомини, чи копії з інших його листів. Редакція Зори (1886).]
Сяк-так спромігся в кінці на невеличке місце, хоч і не довелося вистроїти своєї хати. Те місце, недалеке од ялтинської церкви, – тепер уже продано, усього щось за 300 рублів. В Ялті С. В. Руданський і подружився з простою, зовсім неосвіченою дівчиною Явдохою, і мав од неї двоє дітей.
[Дружина й син поетового брата Грицька заявляють («Зап. іст.-філ. Відд.», кн. 5, 1925, ст. 29), що не од Руданського породила Явдоха тих двох дітей, а од свого першого чоловіка. Але з оповідання І. Степовика (диви в нас нижче, ст. 44), який балакав із сторожем на ялтинському кладовищі, видко, що ялтинці вважали обох дітей за рідні чада самого Руданського. – А. Кр.]
Як воно вийшло, що Руданський з’єднався з нею, напевне не знаємо; винувата була тут мабуть його поетична натура.
Як цінили в Ялті Степана Васильовича, видно з того, що після його смерті город опреділив на свій кошт учити його дітей. Не до великого, правда, розуму довели їх: із сина зробили фельдшера [Той парубок помер молодим. Степовикові 1892 р. вже показували на ялтинському кладовищі його могилу. – А. Кр.], а дочці довелося скінчити курс науки в прогімназії тільки, – та й за те спасибі. Було б краще, коли б земляки покійного догадалися були зробити більше, як зробив город для дітей поета.
Завернім тепер у хату, де жив городський лікар, поет Руданський. Невеличка квартира його зовсім не скидалася на панську. Обставлена вона була дуже вбого. Заверне до прихильного Степана Васильовича декільки чоловіка, – і сісти ніде. Але прибрано було завсіди чепурно, – зараз видно було, як любив хазяїн охайність, що її люблять і всі наші українські люди. Із їжі Руданський не вередував: борщ на обід та шматок м’яса, галушки на снідання або на вечерю, – інших вигадок не було і в помині; та навряд чи зуміла б Явдоха й годувати чоловіка вередливого. Але ні чепурно прибрана хата, ні смачний обід, ні чарка доброї горілки не тягли до Руданського його приятелів так, як сам він, завсіди прихильний, говорливий та співучий. Співав він дуже гарно і любив українські пісні, особливо старинні, – і держався старого напіву. І по селах збирав він пісні і заводив сам в ноти. Кажуть, був у нього цілий збірник таких пісень; де вони – ніхто не знає.
– «Мої пісні», – писав він із Ялти до Ковальова, – «в мене, та нікому нот перевірить. Надію маю на одну паню, – хорошую, та хворую тяжко, – що хоч вона їх переправить; тоді скільки-небудь виправлені я можу й післати через Вас до печаті». Шкода, що не знаємо, де тепер той збірник. Вірніш од усього, діставсь він укупі з ненапечатаними творами Руданського його братові, а той дещо тільки (частину Іліади) послав в Галичину.
[Гадаю, що Руданського збірка пісень знаходиться тепер у полтавському Пролетарському музеї, куди, казано мені, передав її Зах. Григ. Курдиновський. – А. Кр.]
Визначавсь Руданський і як чтець: читав не гірше, як і співав. Особливо любив читати «Кобзаря», знав його на пам’ять і часто, балакаючи, наводив то один то другий стих, щоб тим справдити свої слова.
Із власних творів Руданського, крім пісень, особливо визначаються «співомовки»; це невеличкі віршові оповідання, що їх основа трохи чи не завсіди взята з уст народа, і в них так і блищить здоровий, ясний український юмор. Про їх вдатність доволі буде сказати те, що деякі з них оп’ять як пісні, перейшли в уста народа, от прим, прекрасна пієса, що зачинається словами: «Їхав кіньми становий на чиюсь біду» [У Руданського: «засідатель». – А. Кр.]. Її навіть такий знавець, як п. Драгоманов, приняв за чисту народню пісню (Гл. його «Нові укр. пісні про громадські справи», стор. 81).
[Звичайно, що М. Комар мав певне право сказати різкенько про помилку Драгоманова, бо й справді ми читаємо в Драгоманова отаке: «Що ж до урядників поліцейських, то в Російській Україні досі вже в трьох місцях записано усмішну пісню (sic) про станового: Їхав кіньми становий на чиюсь біду». І далі Драгоманів наводить усеньку тую «пісню», зазначаючи, що записав її д. Стрільбицький у Балтському повіті в селі Бузникуватій і що Драгоманов має ще інші одміни, записані на Поділлі та на Київщині (Див. М. Драгоманів: «Нові українські пісні про громадські справи, 1864 -1880», Женева 1881, ст. 81). – Але чотирма літами пізніш Драгоманов висловлювався за цю «пісню» вже доволі обережно та й – безперечно – ладен був її вважати швидше за «стихотворение», ніж за «пісню». Бо в своїй праці «Турецкие анекдоты в украинской народной словесности» (підписаній псевдонімом «Кузьмичевский»), Драгоманів, навівши двоє варіантів «Засідателя», додав: «Стихотворение это, или песня, находится у нас в четырех вариантах, записанных от крестьян в губерниях подольской (два), волынской и киевской» (див. в «Киевской старине» 1886, март, ст. 462 – 463). – А. Кр.]
Крім пісень і «співомовок» працював Руданський над перекладом Гомерової Іліади. Будущому біографові пок. поета цікаво буде знати дещо і про цю працю. З листів Руданського, долучених до сього начерку, побачить читач, як він боявся дати громадянам хоч одну пісню не зовсім виправлену, і як обережно брався за переклад Гомерової поеми. Для тієї мети він не тільки добре вивчив грецьку мову, ба старавсь навіть – зглибити міфологію давніх арійських племін, хоч і як трудним було це діло в такім глухім городку, як Ялта.
[На жаль, всі спроби Руданського вдаватися в порівняльну міфологію виходили в нього аж надто протинауковими. Яскраве тому свідоцтво – ті вступні «Уваги» Руданського до Іліади, які я нижче подаю в розділі «Руданський і Драгоманов». – А. Кр.]
А в тім, і без того інтересу, який мала для нього студія Іліади, Руданський дуже любив усяку старовину, працював над нею, висліджував все, що міг. Так, добре знав він стародавню, біблейську мову жидівську, любив стародавності Єгипта і, кажуть, чимало зібрав книжок з історії та географії царства фараонів і був дуже радий, коли траплялося йому набрести на яку старину. Із його листу з р. 1869 побачить читач, як пильно заінтересувався він був розкопаним тоді старожидівським кладовищем під Аю-дагом (на южнім березі Криму). Працюючи над старовиною усяких племін, Руданський хоч і не був сам ученим, але ставав іноді в великій пригоді для вчених. Покійний професор одеського університету Ф. К. Брун, великий знавець стародавньої географії, як видно з одного листа Руданського – обертався до Степана Васильовича за тим, щоб цей пристосував до теперішніх міст ті села, списані Бруном, котрі за давніх часів належали до Судацької генуезької округи.
Багато починав робіт Руданський, та не все щастило йому скінчити: не було часу, – звісно, як доброму лікареві, раз-у-раз готовому всім допомогти. Тим-то й виїздити з Ялти не доводилося йому: ніяково було покинути всіх слабих, що лікувалися в нього.
За те й рад же він був бачити у себе кого-небудь із земляків, або здобувати од них яку звістку.
А в липні 1870 р. навідався в Ялту М. І. Костомаров і бачився з Степаном Васильовичом. І як же рад був наш обиватель «убоголюдної», як казав він, Ялти! – «Тільки Лазаревський та я щасливі були його бачити». Я. М. Лазаревський – треба додати – був приятелем Руданського, та тільки опісля він щось з ним не поладив. Костомаров слухав, як читав Руданський частину «Іліади»; переклад, видно, сподобавсь йому, бо похваляв і казав діла не покидати.
Нещасливе життя сімейне та невиводні роботи похитнули давно вже слабе здоров’я Руданського, а тут скоїлася ще й інша біда та й укоротила віку бідному чоловікові. Приїхав, бачите, в Ялту новий лікар: як лікар – добрий, але дуже негарний як людина. Побачив він, що лікар Руданський стоїть у нього на дорозі, не дає йому одному всім орудувати. Чого ж довго думати? Чи то багато треба, щоб зіпхнути з дороги і не такого чоловіка, як тихий і зовсім недотепний огризатися Руданський? І почав той робити всякі пакості своєму названому ворогові, – докладати, куди треба, про такі гріхи Руданського, про які й сам грішник нічого не знав.
А тут ще наступив пам’ятний великою холерою 1871 рік, і з’явився случай, що доконав Руданського вже зовсім. Діло було так. Як тільки прийшла чутка про холеру, начальство зараз же звеліло зробити карантину і держати в ній кожне судно, яке допливе до Ялти. Порядкував же тоді пограничною стражею німець Л-де. Цей німець, земляк вищезгаданого лікаря, також не любив Руданського за те, що, мовляв, «городський лікар глузує над ним», бо язичок у Руданського – не в дорікання покійному скажемо – був таки гостренький! Той Л-де був таки чудний якийсь чоловік, вдавав із себе ніби святошу і ні к селу ні к городу сипав текстами з св. писання. От той-то побожний Л-де пішов до гр. К. та, видно, добре очорнив перед ним Руданського, що буцімто він і служби не справляє, і ні за чим не дивиться, і діла робити не хоче, а найбільш, мовляв, не слухає приказу і не хоче наглядати тих суден, що в карантині. Одно слово, набрехав повний міх. Начальство поняло йому віри. Недовго думаючи, гр. К. покликав до себе Руданського. Що він казав йому, як «розпікав», чи може по головці гладив, нехай догадується кожний, кому скажемо, яка біда скоїлася з Степаном Васильовичем зараз після гостювання у К.
Прийшов він додому якийсь несамовитий: хмурий, недужий, мов і години не зминуло після якоїсь дуже тяжкої хвороби. А хвороба тільки ближилася ще. З того часу Степан Васильович почав нездужати, – спершу не так тілом, як душею, бо душу вразили люди, вразили так, як не можна вразити тіла Велика нудьга затуманила голову й обхватила душу, навіки зачинивши ті двері, куди хоч інколи, хоч не часто, а все ж таки входила радість і звеселяла закинутого на чужину Степана Васильовича. Холодна безнадійність залягла на душі; він і не жив уже, а доживав свого віку. Не чув ніхто уже ні його пісні, ні щирої розмови, ні чудового читання своїх і чужих творів; не довелося вже ні сидіти за своєю поетичною роботою, ні ходити на поміч бідним людям. За душею незабаром почало боліти й тіло. Руданський ліг в постіль, вилежав місяць-другий і покинув цей світ з його добрими й злими ділами, з правдою й неправдою.
Поховали Руданського на городський кошт на другому кладовищі: там дала йому місце сім’я Шенебейрів близько тієї могили, де лежить похоронений приятель Степана Васильовича Шенебейр. Важко казати, та замовчати ще важче: похоронили – і забули. Забули не тільки ті земляки, котрі щороку навідуються в Ялту, а й ті, хто був колись у великій приязні з Руданським. 1880 року навідався в Ялту і В. В. Ковальов, і ніхто окрім дочки Степана Васильовича не зміг сказати, де і як найти могилу: ні хреста, ні огорожі нема над нею. Тільки квіти і кущі, що насадила дочка на могилі, показують те місце, де лежить тіло одного з найкращих робітників українського слова. Чи то ж так воно й навіки останеться?
Одесит [М. Комаров]
(«Зоря» 1886, ч. 5, ст. 78-79, та ч. 6, ст. 94-95).
Примітки
Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 24 – 30.