Могила Руданського

А. Кримський, М. Левченко

1

Поховали Руданського в далекому Кримі, в Ялті 1873 р. – та й, на якийсь час, почали були забуватися навіть про самого поета; – а що вже там казати за могилу!

Отак зминуло цілих 13 літ після смерті Руданського. І от криптонім «Одесит» (Мих. Комар), передаючи для львівської «Зорі» 1886 р. життєпис Руданського, писаний переважно за оповіданнями поетового приятеля, художника В. В. Ковальова, долучив до життєпису два додатки: а) портрет Руданського, б) малюнок його простенької могили в Ялті. Редакція «Зорі» негайно опублікувала ті обидва малюнки. Та на жаль, не вмістила вона їх серед шпальт часопису, а видала як окремий додаток до 5-го числа «Зорі» 1886 р. Тому, коли цілий комплетний річник «Зорі» 1886 нарешті з кінцем року зброшурувавсь, то оцього додатку (поетового портрета та малюнка могили) брошурувальники туди не вброшурували: вважали мабуть, що це річ цілком відокремлена. І це зроблено не тільки у Львові. Я ж і тут у Києві мав у руках, тепер, три примірники «Зорі» 1886 р. – і в жодному нема тих двох малюнків.

Портрет Руданського був, мабуть, не фотографічний, а ручної роботи художника В. В. Ковальова. Принаймні, коли шістьма літами пізніш (1892) «Зоря», при одній нагоді, знов подала портрет Руданського, то під тим портретом, передрукованим певне з давнього кліше 1886 р., ми читаємо підпис: «В. Ковал…» Можлива річ, що й могилу Руданського прислав «Одесит» не фотографічно зняту, а намальовану Ковальовим-таки.

2

Великого громадського піклування про вбогу могилу Руданського той малюнок 1886 р. не викликав. Навпаки, дедалі могила готова була зовсім стертися з лиця землі. Болем одчаю дихає допис 1892 р., якого надіслав до «Зорі» Ів. Степовик (= Іван Липа). Надруковано того листа в 2 ч. «Зорі» 1892 р., ст. 39. Ми його тут передруковуємо.

Могила Ст. Руданського

Недавно довелося мені їхати поуз Ялту, і згадав я, що тут жив колись і помер наш щирий патріот, наш вельми талановитий поет Степан Руданський. І дуже мені забажалося подивитися на його могилу та поклонитися його тлінним останкам. І пішов я на могилки та питаю тамтешнього вартового: «Чи не знаєте, діду, де тут могила Руданського?» – «Дохторя?» – «Еге ж». – «Ходімте… Я його ще живого знав». Повів мене старий у гору по головній алеї, і за кілька хвилин зупинившись показує на зелений кипарис: «От-тут його сховано… а он-там лежить його дитина… Син був тут «півчим», а дочка десь в Одесі живе».

Подививсь я, і сум обгорнув мою душу… Ані огорожі, ані хрестика… Тільки травиця зелена та два-три деревця.

Могила поетова – на головній алеї, і місце чимале. Можна б добру огорожу зробити і поставити, поки, хоч якого-небудь монумента з написом. А то мине ще кілька років, помруть старі люди, помруть, борони Боже, діти поета [краще було б сказати не «діти», а «дочка», бо якихсь інших «дітей Руданського» тоді вже на світі не було. – А. Кр.] – і тоді вже ніхто либонь і не покаже, де лежатиме його тіло, де похована тая щира людина, що так страждала і бідкалася недолею свого народу, де заспокоїлося те чуле серце, що так палко любило і так гаряче кохало свою рідну Україну… Ніхто, кажу, не покаже, бо Ялта – то місто без жодних традицій, без учорашнього навіть дня, – адже більшість має там часове перебування, а решта тільки за копійкою й женеться. Велика буде шкода, коли загубимо й цю милу та дорогу могилу, як уже загубили не одну, не дві…

Руданський, як звісно, помер року 1873-го. Незабаром мине вже й 30 літ [Допис писавсь 1892 р., а тридцята річниця поетової смерти мала б припасти допіру на 1903 р. – А. Кр.]. Здається, що до того часу можна було б дещо зробити задля поетової пам’яті, аби тільки була охота, аби земляки згодилися з тим, що це їх обов’язок моральний. Є в нас три великі міста, де купиться національна освіта і звідкіль треба сподіватися ініціятиви цього діла. Мені здається, що від усіх ближче ці справи дотикаються Одеси, бо раз – вона ближча до Ялти, а вдруге, як довелося мені чути, там уже чимало було балачки про це, і вже давненько лагодяться дещо зробити, та мабуть чекають на попа, щоб благословив…. Ото ж, якби Одеса взяла на себе ініціативу, то й другі вже тоді – з миру, мовляв, по нитці – та й зробили б хоч дещо….

Чи до діла кажу, панове? Якщо до діла, то гаразд поміркуйте про це та й з Богом, залишивши хоч на який там час: «моя хата з краю»… – Іван Степовик [= Липа].

3

Того самого 1892 р., тільки півроком пізніш, Мих. Комар надіслав до «Зорі» вже іншого листа, куди радіснішого, ніж надіслав був «Степовик». Видруковано Комарового листа в ч. 11 (13 червня), на ст. 218. Ось він:

Пам’ятник на могилі С. Руданського в Ялті

В сьогорічній «Зорі» (ч. 2. з 1892 р. на 39-40 ст.) надрукована була замітка Ів. Степовика про руїну на могилі С. Руданського в Ялті. Замітка ця зробила враження і викликала серед одеських земляків бажання впорядкувати могилу любого поета. Для цього зібрані були гроші на роковинах Шевченкових та за продані портрети С. Руданського, і тепер на його могилі пишається недорогий, але доволі гарний пам’ятник. Поки буде зроблений для «Зорі» малюнок пам’ятника, подаємо хоч коротенький опис його.

Пам’ятник поставлено на давнішому місці на могилі поета. Поверх міцного мурованого цоколю лежить плита з дикого каменя, а на плиті й поставлено пам’ятник, зроблений із рожевого з білими жилками мармуру, з мармуровим хрестом, обробленим під дерево. Пам’ятник має вигляд скелі і заввишки буде, від цоколя до хреста, 1 сажень і 5 вершків. На скелі зверху вниз навкісь відполірована довгенька і широченька хартія, на який вирубано і залито чорною фарбою такий напис: «Степан Руданський поет. Помер квітня 21 дня 1875 року, 39 літ». Вгорі над цим меншими літерами виписка з віршів Руданського:

«На могилі не заплаче

Ніхто в чужині,

Хіба хмаронька заплаче

Дощем по мені»

[Ці чотири рядки – вільно перероблені з 5-ої строфи романсу «Чорний колір» (18 марта 1854). – А. Кр.]

а внизу: «1892 р.», коли поставлено пам’ятник. З боку коло хартії зроблено круглу нішу, куди буде вправлено поетового бюста, що має зробити приятель його В. Ковалів, а до того часу вправлено буде під склом фотографічний портрет поета. Могила С. Руданського стоїть на чималому горбочку, відкіля дуже гарний вид на Ялту і на море. – М. К[омар].

4

Чотирма роками пізніш (1896) поїхав лікуватися до Криму ветеран українського письменства О. Я. Кониський, і про своє перебування в Криму писав він у «Листах з Криму», які надсилав до львівської «Зорі». Між іншим, він цікаво й докладненько оповідає в «Листах з Криму» і про ялтинське кладовище, де поховано Руданського. Ось що він пише («Зоря» 1896, ст. 279 та ст. 295):

Ялтинське гробовище – на самому кінці старого міста, на горі геть вище церкви. З гробовища красовид невимовно чарівний. Стоїте ви вище дзвіниці; вся Ялта і безкрайнє море – у вас під ногами. Вам здається, що досі ви нічого того не бачили, що все те виросло перед вами одним ментом, тоді саме, коли ви глянули з гробовища на те місце, де Ялта, де море, і все те ви бачите вперше.

Опріч красовиду мене надила на гробовище ще інша річ: бажання поклонитися могилам Степана Руданського і Олександра Строніна.

– Чи ви покажете мені могилу Руданського? – спитав я старого 70-літнього сторожа на кладовищі.

– Ще б не показав! – відповів він і гордовито додав: – Я й самого Руданського добре знав; він був у Ялті лікарем; запомагав і мені і жінці. Ой що за чоловік був! Що за добряга, так і не сказати! Царство йому небесне!..

І застромивши в зуби коротеньку носогрійку, сторож повів мене до могили. Могила – недалеко від входу, вліворуч над самою доріжкою. Навкруги вона обмурована диким каменем. Посередині стоїть великий з одного боку поливаний камінь, а поверх його – хрест. На камені видовблено:

«На могилі не заплаче

Ніхто в чужині;

Хіба хмаронька заплаче

Дощем по міні.

Степан Руданський, малоруський поет помер року 1873, квітня 21; 39 літ».

З лівого боку пам’ятника на краю могили ростуть три кипариси: один доволі тонкий, а один ще малесенький.

Не скажу, хто приміркував такий пам’ятник; але приміркував добре, цілком відповідно хмарному і гіркому життю поета. Стоячи перед могилою небіжчика Руданського я, мимоволі, перейнявся густим сумом і глибокою журбою про долю українського письменника. Боже батьку! яка вона тяжка! 9 / 10 нашого брата – злидарі, годуються гірким хлібом, замозольованим працею. І, крий Боже, кого з них постигне недуг, або яка інша лиха пригода, що не дасть спроможности заробляти! тоді хоч конай з голоду, та з холоду! хоч в воду глибоку, хоч на гіллю високу!.. А люди? а наші брати-читачі, що годуються нашою тяжкою роботою, – що вони на те?… Люди те бачать, та кажуть: «дарма!»… Читач наш чи не хоче, чи не вміє рятувати в лихій біді нашого брата-письменника, свого найщирішого слугу вірного, незрадливого. Читач немов дожидає, доки в горопахи письменника на віки уста заніміють, руки заклякнуть; тоді читач «оплаче» його, скаже: «земля йому пером»…

Любі мої земляки! треба дбати про порятунок живих, а не мертвих. Про мерців – що дбати! їм там не буде «ни печалі, ни воздиханія!»…

Дорогі мої земляки! Працював я за для вас трицять і вісім років; робив совісно – і гадаю, що 38-літня праця і мій вік дають мені право, стоячи однією ногою в могилі вже, лишити вам єдиний мій заповіт. Благаю вас, прийміть його. Організуйте ви швидче громадськими силами товариство запомоги убогим письменникам нашим підчас їх недуги й лихої пригоди. Потребу такого товариства я пропоную вже кільки літ; невже вона не варта вашого спочуття? А гляньте на поляків, гляньте на великоросів! Чи вже ж наше національне і людське почуття самоповажання не принижається, коли наш письменник у нас же на очах конає з голоду, з холоду, не маючи копійки за душею?! Хіба недуг і смерть Трохима Зіньківського не вопіють до неба? Та чи один же він!

Трохи далі вправоруч могила Строніна, обгорожена гарними залізними гратками [Тут О. Я. Кониський подає всякі відомості про Строніна (1826-1889); та ми їх проминаємо. – А. Кр.].

В Ялті поліг 16 червня р. 1873 на 56 році свого віку і другий укранїський письменник і учений професор спершу київського, потім харківського университету – Амвросій Метлинський. Мені не пощастило знайти його могилу. Я гадаю, що вона повинна бути не на ялтинському, а на аутському гробовищі. Пошукаю ще, може й знайду…

О. Я. Кониський.

До своїх «Листів з Криму» додав О. Кониський малюнки (з фотографій). Один – краєвид: «Місто Ялта в Криму» («Зоря» 1896, ст. 225) а другий – то пам’ятник на могилі Руданського («Зоря», ст. 228). З цього приводу оповідає О. Кониський і про ті здирства, які чинять туристам ялтинські фотографи («Зоря» 1896, ст. 236):

… Взагалі, кажу вдруге, в Ялті нічого не можна купити, не поторгувавшись «наче за вола». На що вже фотографи, а й вони пильнують «зірвать».

Приходжу до одного фотографа й питаю:

– Чи нема малюнку з пам’ятника на могилі Руданського?

– Малюнку нема; а негатив є; можна зробити.

– Що візьмете?

– Карбованця.

– Ба! за що ж стільки? Усякі кримські види продаєте по 50-60 коп.; а тут хочете карбованця?

– То вже зроблені, а то треба робити. Менш карбованця не візьму.

– Добре.

Зробив, але невдатно.

– Можна, – каже, – ліпше зробити; повезіть мене на гробовище, я там сфотографую.

– А що візьмете?

– Три карбованці…

О. Я. Кониський.

5. Самотня могила

(Допис з Ялти С. О. Єфремова до київської газети «Рада» 1913, № 196, серпня 28, ст. 2).

Єсть у красуні-Ялті одне місце, на якому жвавіше заб’ється серце у кожного українця, на яке він дивитиметься не байдужним оком чужого туриста. Це могила Степана Руданського. На могилу його ніхто певне спеціальних подорожів не робить, як на велику могилу на Канівських горах, але бути в Ялті й не розшукати могили Руданського – українцеві неможливо. Це єдине серед чужих гір місце, де чимсь рідним подихне на його, де озветься йому спогадами недавнє минуле, і рідне слово до його заговорить.

Гадюкою поміж сірими будинками, здіймаючися все вгору, повилася дорога на кладовище. Гарне місце обібрано на вічну оселю помершим у цьому гарному краю. Внизу, під ногами – людські житла, алеї струнких кипарисів і вічно живе, без краю широке море; кругом – високі гори, сивими хмарами повиті, лісами зеленими вкриті. Між морем і горами сплять на ялтинському кладовищі померші, немов слухаючи безупинного дерев шепотіння та вічного дихання моря. І ставні кипариси тихо хитають над ними своїми чепурними головками…

– Чи не знаєте, де могила Руданського?

– Руданського? Йдіть просто в гору, з лівого боку стежки. Та ось дівчина вас доведе.

За хвилину ми були на цій самотній на чужині могилі.

Півкругла брила дикого, необтесаного каменя, аршинів на 2 заввишки, придавила груди тому, хто ввесь вік поривавсь на Україну, та мусів жити і сконати на чужині. Червонасто-сірий колір каменя гарно вирізняється на зеленому тлі дерев і відтіняє невеличкий білий мармуровий хрестик на своєму вершечку. Кілька високих кипарисів та два рідних дубочки тісно обступили самотню могилу, сплелися гіллям своїм і немов стережуть її від усього лихого, немов стоять на якійсь варті почесній. Особливо ці два дубочки. Рясним гіллям припали вони до каменя, окрили його холодком, неначе сами тужать за тим, хто спить-спочиває під тим холодним каменем…

По каменю повився розгорнутий аркуш, і на йому вирито:

На могилі не заплаче

Ніхто в чужині,

Хіба хмаронька

Заплаче дощем по мені.

Степан Руданський Малорусский поэт помер року 1873, квітня 21-го, 39 літ.

Силкувався хтось словами небіжчика промовити, але не зумів доладу. Чиясь дбайлива рука почала була сріблом окривати чорні літери, але на половині урвала. Чи на часину тільки спинилася, а чи й зовсім, покликана кудись далеко, одійшла від самотньої могили. Тимчасом блискучі новенькі рядки поруч давніх чорних дають враження чогось нескінченого, силоміць перерваного – як і поетична діяльність самого небіжчика…

На могилі не заплаче

Ніхто в чужині, –

скаржиться плаче самотня могила,. Проте знаки є, що могилу земляки одвідують. На хресті почеплено вінка з лавру. Тихо шелестить він на вітрі засохлим листям, а на білій стрічці чорніють слова: «Поету-страднику – Катеринославська просвіта». Був хтось тут, і недавно, видно.

– Чи приходить хто сюди, на могилу? – питаю у сторожа.

– А як же! Приходять. Багато приходять. Часто водити доводиться.

Стоїть самітня могила на чужій землі, між горами та морем, над красунею-Ялтою. Але й на чужині згадують її свої люди, слухають її скарг, і в рідну країну несуть оцей образ співця, і по смерті самітнього, як був за життя…

Сергій Єфремов. 15. VIII. 1913. Гурзуф.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 43 – 50.