Йорданов

Улас Самчук

Після цього Лев зовсім розтріпався. Розкис, зів’яв. Блідота залила обличчя. До камери № 7 прибув новий гість, що все таки не міг не звернути на себе уваги Льва, хоч той майже чомусь не помічав його. Це був здоровенний, череватий купець із Москви, втікач з СССР. Властиво він не був новий гість. Тепер кінчався термін його кари й тому він мусів пару день відсидіти, до того ще носилися чутки, що має прибути якась «висока» міжнародна комісія контролювати стан в’язниці й нібито всі в’язні повинні бути в повному зборі. Цікавий це тип. Одяг по-перше. Справжній кацапський одяг. Чоботи з довгими холявами. Штани запущені в холяви. І толстовка чорної, навіть не поганої, матерії. Черево підперезане вузеньким шкуряним пояском, цяцькованим на зразок козацьких. Обличчя грубе, голене, з порядними капшуками, а взагалі постать масивна, тяжка. Трудно уявити, як такий мішок міг перейти нелегально таку, як з СССР, границю. А все-таки от й перейшов краще, ніж Лев.

Лев пішов до камери зовсім знищений. Він правда все таки дещо поїв і з нетерплячкою чекав «апелю», щоб принаймні лягти, а лігши провалитися в сон.

І от нарешті провалився. І бачить він ясно, ніби в соняшносму світлі: кімната якась, не то одне з його колишніх мешкань у місті, не то ця сама камера. Вікно це саме загратоване, зате меблі – якась мізерія – стоять, чого в камері немає. Він сидить собі ніби дома і зненацька десь з’являється в нього Леся Українка. Він забув навіть здивуватися. Мабуть, думає, так треба, чи що? Вона приходить з такою тобі винниченківською манерою, на все їй наплювать-розплювать, балакає якось дивно не природно, про речі смішні й зовсім непотрібні. Вона шугає по кімнаті й репетує, що тут мало сонця.

– Що? Чи ви розумієте? Га?

А що то розумієте, то він так і не розумів. Він дивився на неї здивовано, але байдуже. Він думав: і то має бути Леся Українка? І це та знана Леся Українка? Вона й точка. Сперечатися б зайво було. Вона підходить до вікна (а воно вже не вибите), відчинила його рвучко, аж шиби брязкотять, чіпляється за грати й починає співати своє «Контра спем сперо». А за вікном ніч. Місяць великий зійшов. Згуки співачки подібні до якогось виття. Ніби пес, що виє на місяць, що стає аж моторошно. Навколо жорстока, безнадійна тиша й пустиня, і одна лиш жінка собачим виттям оживляє пануючу владно мертвеччину. А потім, коли Лев краще придивився до співачки, то пізнав у ній чомусь свою матір. І як він міг так помилитися? Це ж вона виє на місяць. Це ж її сухе вилицяте, негарне обличчя з чорними норами замість очей. Вона виє, з тих нор ллються потоки сліз, ніби там джерела які. Це її костисті, довгі пальці оціпили прути іржавих грат і заніміли. Її розпатлана велика тінь, разом з гратами, відбивається на помості.

– Пити! Пити хочу! – викрикує вона протяжним болючим голосом.

І на цей голос знадвору протягається якась груба, кошлата рука з довгою нагайкою й раптом ударяє матір просто по очах. Викрик болючий, пронизуючий. На обличчю її довга кривава смуга. Руки матері випускають грати й, відірвавшись, падають. В ту ж мить провалюється поміст і роззявляється глибочезна, темна безодня, а Лев бачить,, що мати його впаде туди. І він не допоможе їй? Не кинеться до неї, не подасть руки? І він хоче це зробити, болюче хоче, та не може. Він здригається. Серце від ляку кам’яніє й перестає битись. Він заплющує очі, щоб не бачити того страшного падіння матері, коли розплющує – перед ним лише глибока темнота й у ній десь далеко, далеко видно ясну пляму. Пляма та ввесь час наближається й що ближче, то стає яркіша, просто сяюча. Нарешті, вона просто ніби небесна мітла, летить на нього і в її авреолі з’являється Марія, що тримає на руках і пригортає, пестливо гладячи, непритомну його матір. Останнім образом любувався він, боячись дихнути, поворушитись. Ця картина непритомної матері на руках його коханої в авреолі яркого фантастичного світла була так дітклива, що йому хотілося заревти дитячим плачем.

А коли прокинувся, побачив раннє сонце в вікні. Побачив коло себе свого знайомого хлопчину, «бунтаря», що сидів на помості без сорочки, тримаючи її розіпнутою на колінах і щось у ній шукав. Знайшовши те, чого глядів, обережно брав його щупками пальців, клав на дошку помосту й безпардонно великим тюремним черевиком тортурував свою жертву. Далі, на нарах у кутку, низенький з рудою «еспаньолкою» чоловічок, що попав сюди не за політику, а за згвалтовання нелітньої дівчини, голосно вибубонював з молитовника свої ранішні молитви, а на нього зо всіх сторін сипались матюки й побажання, щоб «яка холєра заціпила нарешті його огидну сплювачку».

Лев відчував, що очі його вогкі. У грудях почування, ніби він тільки що виплакався. Якось легко і простірно. Він спокійно, байдуже вдивлявся у простір, на грати, на відблиск сонця й силкувався вловити якийсь забутий спомин.

Нового гостя як слід розглянув аж рано. Він лежав ні заялозяному сіннику в ногах Льва, коло параші. Його широчезна спина була розкрита, бо подертий лантух, що ним прикривався, не стикав накрити всю його тучну постать. А коли перевернувся передом до нього, Лев перший раз у житті мав нагоду бачити, як гидко виглядає обвисле, порожне черево, подібне на воляче нутро. Рожовате, як свіжа туша, обросла злегка, з різними візерунками, витисненими рубцями заялозяного сінника.

Ковальов одразу знюхався з купцем і заприятелював. Не будь останнього, купець був би наражений на ночівку просто на голих дошках помосту, бо вільного сінника не було, а жертвувати свого ніхто не виявляв бажання. Зате все це скапалося на Ковальову, бо купець зайняв цілого його сінника, так що той мусив примоститися лишень на краєчку. Лишень голову поклав на сінник, уся решта вже так собі, як попало. Купець спав собі майже спокійно, хоч його плечі та стегна були скусані до крові.

Зате він став центральною фігурою в камері. Величезний, масивний, ніби гумовий, він ні хвилину не бажав присісти, а ввесь час, заложивши назад руки, ходив з кута в кут і оповідав. Чоботи його голосно скрипіли, а трухляві дошки помосту вгинались і тріщали під його вагою. Снідав не багато. Два чи три помідори, кусник хліба мав свого і з чаєм спожив. Тюремного того глею зовсім відмовився, віддавши його хлопчині з 11 емігрантської камери за те, що той помив йому посуд.

У нього були надзвичайно розумні й надзвичайно блискучі та чисті очі. Оповідав він найбільше про бувшу ЧЕКУ та сучасне ГПУ. Здавалося, що ця людина більше нічого не знає й не бачила. Здавалося, що в тій країні, де він був, те страшне ГПУ виповнює собою цілий зміст того далекого незнаного життя. Про більшовиків відзивався дуже різно. Хвалив їх чудесну організованість та віру в те навіть, у що здавалося, ніхто не буде вірити. Він оповідав, як він утік з Москви, де мав велику крамницю сукна. Проклинав НЕП, казав, що це був найбільший у історії обман. Як довго, довго намагався він своїм практичним розумом перехитрувати владу, як пручався, боровся з обставинами, щоб наладнати ще якусь торгівлю, але нарешті переконався, що всі його заходи марні, упевнився, що все дарма, продав решту, розпустив служачих, а сам подався туди, де, чейже, не всі люди збожеволіли на світі й є ще десь кусочок здорового розуму. Оцього-то здорового розуму й пішов шукати у світ отакий пузан. Оповідав, як піймали його коло границі та посадили до арешту у Проскурові. Було в нього коло дві тисячі рублів, але йому лишилося з них лишень сімдесят і п’ять.

Лев слідкував чомусь за кожним рухом купця. Порівнював його з купчихою Гофмановою, намагаючись знайти між ними що-небудь спільного. Цього одначе не знаходив. Одно хіба. Це незрушимий, залізний спокій і розвага. Лев дивувався тому спокійному, безпристрасному, байдужому купцевому оповіданню. Це все, про що оповідав, здавалося, не з ним було. Скоріше це він десь чув чи читав. Про утечу з Проскурівського арешту оповідав спокійно, поволі, ніби читав з книжки й то лиш так хіба, на добраніч.

От він сидить собі в арешті, але це не справжній був арешт, а лікарня. Тюрма у свій час, коли це було треба, була розбита. Тепер же знов її саме відновляли. Часи романтики минулися (на думку Льва було це просто кепкування озлобленого купчиська).

Вікно, продовжує, було без грат, на другому поверсі, а за дверима і внизу при сходах вартові. В кімнаті дві постелі, але я сидів сам. На постелях усе як слід, честь-честю. Простирала, подушки. Правда, брудні, давно непрані, але то вже все другорядне. Якісь там перед тим лежали хворі, якісь, розказували, махнівці чи щось. Блощиць, признатися, то менше ніж тут, але не бракувало, слава Богу. І от купив собі ножа у сторожа. Це можна було, бо сторож був хахол. Три карбованці коштував, для власної ніби потреби, хоч, здавалося, хахол не довіряв тому й підозріло оглядав мене й порішив мабуть: ну, чорт! Була не була, а три карбованці в кишені. Розуму він був не абиякого філософського. От і купив. Гострю його, гострю й думаю. Так. Дум навалилось порядно. Воно то, думаю, іі чорт його бери. Заріжу так заріжу. Нагострив так, що почав волосинки перетинати, а коли дійде до горлянки вартового то й поготів. Перетне без затримки. Втікав, звичайно, дуже просто. Ножа зовсім таки гострив даремно. Гадав, що загерголю хоч одного, а тут і не вдалося, а шкода. Може б і невинного, але раз більшовик, то й то приємність справило б. В цьому, їй-богу, якась небуденна приємність таїться.

Як саме він тікав, це дійсно не цікаво. З простирала мотуза скрутив, примоцував його до ніжки ліжка й вікном спустився вниз. (Яке мурмило, а потрапив все таки). Вартовий хропів. Між іншим каже: «Коли проходив коло сплячого, ну, зарізати, подумав. Ні, нехай, коли не поворушиться, живе. Й не поворушився каналія, а так хотілося, щоб пальцем хоч кивнув. Задубасив би одразу. Навмисне і простояв коло нього цілу мабуть хвилину. Ні, сучий син, хропе. А принцип мій – умова-святість. Мабуть мати його в ту ніч якраз молилася за нього, а то б не бачити їй більше свого виплодка».

В такому тоні оповідав увесь час. А по обіді, після другої прохідки, він просто розіллявся балачкою. І руками навіть замахав, зовсім рівновагу стратив.

– Я, каже, зовсім не від комуністів тікав. З комуністами можна б ще таки «дєлішкі отяпувать», що тільки полюбуйся. Утік я, – каже, – від Росії. Від русского православного народу, так, так. Ви, каже, всі отут і не розумієте, що значить слово Расєя. Слівце це, рідні мої, не звичайне собі слівце. Ви то може й розумієте, та не так.

Голос його поважний та твердий, ніби удари якісь, а не слова. Виразу якогось особливого на такому обличчю тяжко означити, але живі рухливі і блискучі очі Лріли фосфором.

– Е-е, тяжко вам це розуміти. Це треба пережити не тільки так, назовні, а нутром. Тим, що в людини найболючіше, – при цьому ввесь час ходив. Обидві руки за спиною. Час від часу підходить до сплювачки й обережно спльовує.

– Іноді тяжко бува все говорити, а людина мусить. Мусить сказати все не соромлячись, бо того вимагається від неї. А повірити мені в цьому, розуміється, тяжко й не вимагаю, щоб вірили. Мовляв, класова ненависть. Буржуй. Так воно, так, та все таки не так, бо як я вже сам зневірився, то значить зле. Й не більшовизм тут мені догаряє. Не класова ненависть. Ні. Мене ограбували вже не перший раз, але я жив і вірив, і Богу молився. Тепер вже не молюсь, бо не знаю, якому богові молитись. Знерівноважили вони нас, а ми ж, відомо, тяжкі на нове.

Мав я в Сибірі колись вівчарню на двадцять тисяч овець. Прийшли, розбили, знищили. Вівці зимою перемерзли. Степ вкрився овечими трупами, а на їх місці хмари вовків наросли. Цілі отари вовчі навкруги. Як завиють, бувало, мати моя! До неба мабуть чути. Навколо сотні, тисячі верстов, все вовки, вовчі республики, СССР своя. Та це не все. У мене також і ліс забрали. Тут уже, на Україні. А думаєте, що так жалкую? Це вже тут недалеко, на Волині, коло Коростеня. Купив. Забрали. Потім знов у Москву пішов. І звідти сюди. Шкода.

І він тут несподівано звернувся до Льва.

– Я, – каже, – чув про вас. Ковалів розказував. Ви милий хлопець, але шкода, що ви не перейшли туди. Шкода. Шкода, що не можете ви читати їх книжок та газет. Письменників їх… Ви реготатимете, але це не сміх. Це не сміх. Радіти тут нічого. Їй-богу нічого. Мошеництво пішло. Здирство ніби у нас, в купців. Пишуть, що хочуть ті, – платять. Пишуть інакше, – геть до біса. От коли б ще мораль якась була. А то зігнали її в кут і місце те чимсь іншим заставили.

І він безконечно й довго говорив. Мораль, молоді комсомолки, національна політика СССР і на Червоній площі в Москві п’яниця, що регає – перемішалися в довгу тираду проповідей, що безконечною чередою проносилися в ярких б’ючих барвах перед очима слухачів. Розказував про дівчину, що віддавалась двадцятьом товаришам з погорди до буржуазної моралі. Розказував про двох приятелів, які вирішили, що один з них цілком холоднокровно серед білого дня заріже другого, виключно для досвіду, щоб доказати неіснування сумління.

Скінчивши, він відійшов до вікна, став у нижі й досить довго дивився перед себе. А після цього перейшов до українського питання. Це йому було зрозумілим, але не вірив він в українців. Вузькі вони. В Москві таких куплять на фунти. Мову їм завели. Так, мову вони свою люблять і тільки задля неї піднімають такий гвалт. Але, гадаєте, що там хто-небудь тією мовою балакає серйозно? Нащо? Це так собі, бульбечка рожі в петельочку. Любуйтеся і нюхайте.

Глупота, глупота, думав Лев. Ні чорта він не розуміє. От чортове черево! Лев рішуче не вірив ні йому, ні його словам. Галіберда якась. Хто, хто, а росіянин так не сміє казати. А може лукавить, сволота. Горе пригнуло. Всі позиції тріщать. Ну, так чекайте ж но! Колись ще землю будете гризти, чіплятиметесь за кожний крок нашого чорнозему. Але факт є фактом. І невже їх там так здушили? І що це за залізний, невидимий кулак, що цю потвору причавив, заставивши на всі лади вертітися? І невже Лев так помилився. Він, Лев, так помилився? Ні, властиво… Тут щось не те… Він опинився в якомусь колі кпин над ним і його мріями. Але ж це оповідає купець. Що кращого може такий сказати? Бреше він. Все бреше. На гріш йому не повірю. Бреше, що і владу Кремля шанує. Сам же признався, що все йому забрали, а тому оббріхати їх, це все одно для нього, що викурити добру гаванську цигару по обіді.

Але купець майже кожний раз відгадував ці думки Льва і ставив його в прикре становище. Перед апелем він підходить до нього (цей сидів тоді на вікні, тримаючись одною рукою за грати й пильно дивився в далечінь, де три берізці горіли ясним заходячим полум’ям сонця), кладе йому на плече свою тяжезну ручищу й каже:

– Ви, молодий чоловіче, бачу, не дуже мило бачите мене перед собою. Але помиляєтесь, коли думаєте, що в мені говорить класовий ворог. Не ворог. От тобі Бог у свідки, а Бог для мене ще все-таки має вагу. По традиції. З мене балакає зневірений патріот. Російський бог з мене промовляє. Люблю я все-таки землю свою, хоч від неї і втікаю. От Україна, Сибір. Гарні краї. А все-таки це не Росія. Дивуйтесь, що від купця чуєте? Їй-богу не брешу. Старий вже я на це, та й ніяка брехня цілі своєї не досягне. –

Лев слухав, як нарешті згадав, що й він має якийсь мозок. На якого біса це все йому?

– Дурниці ви, пане, мені плетете. Сам я це все знаю, – перебив його Лев.

– Так, так. Ви мене чудесно зрізали. Але тому й забалакав з вами, що в вас попечений мозок. Ви не вірите, але так є. По очах ваших бачу. Ви вмієте щось любити. Вмієте сильно, великою любов’ю любити, але ви мусите так само вміти й ненавидіти. Тоді вам усе ясніше стане.

Сказав це і відійшов.

Лев відвернувся також. Він упинався поглядом у далечінь, де три берізці ще сміялися, так сильно сміялися. Верхами ще сонце є, ще світить. У камеру смуток заглядає. Всі ходять, гудуть, мов мухи осінні. Дехто в шахи грає, дехто лається. А Лев все на берізки дивиться. І звав він це «дивитися в далечінь», бо дійсно це далечінь була. Що значить, що око бачить їх? А от піди туди. Може він нічого іншого і не хотів тепер, як лиш вийти з оцієї в’язниці, подертися на ту он гору, на камінь той, сісти на нім, дивитися на захід соняшний. Може і правду каже купчисько. Може і стане йому там все яснішим, але там, не тут. Чи варто йому далі страждати, плакати, молитись? Ні, мабуть. Туди все це робити. Туди, де стільки пекучого, рвучого, кусаючого, мов розбещена пристрасна куртизана, життя. Дайте йому пробратися туди… О, ні!… Тепер уже досить. Ціна для життя, ось такого звичайного, коли лише можна безборонно тішитись і пестити листочки берізки, велика, незрівняна, нічим не замінима. Марія, Марія! Велике, благословенне, всемогуче ім’я.

Сонце згасало поволі. Здавалось, нерви землі опадають. Кожний подих ночі зм’ягчував гарячі приливи пристрасті. І так нарешті згасло воно, і стала ніч.

Звичайно тихо було. Як і завжди відгавкали апель. Приходили, по гратах молоточками стукали. А після всього одна кумпанійка, на чолі з тим, що працює в канцелярії, заложила пульку в куточку на нарах, а решта нібито спала. Лев під самим вікном дістав собі місце. Принаймні повітря свіжого подихає. Зате блощиці починають вже повзати. До цього якось тяжко призвичаїтися. Збоку, там. де спав купець, шепіт чути. Ненаговорився за день, а оце з Ковальовим душу свою виливає. Але все-таки хотілося якось й собі послухати, про що він там розвівся. Ухо наставив та злегка голову підвів, хотів її було підперти долонею, та біль у вусі почув і дав спокій. Ліг горілиць. Слухати погано, але можна. Купець оповідав:

– … два-три лишень десятки. Та-а-ак, десятками. А й були щасливці, що й зіставались ще. Такими були і я, і мій колега. У Харків б’ють телеграми з Москви: тікай! Денікін порядно пер з півдня.

– Пригадую, пригадую, – перебиває Ковалів.

– Е вам, то що було? От нам! Зігнали до контори людей. Як на страшнім суді. І дійсно був таки суд. Тут же, чорт бери, перед самими очима ревтрибунал працює. Голова його, і досі бачу, у тямку забився. Грубий, потужний чоловік. Очі в нього, пригадую, червоні, а може мені лиш так здавалось. Коли викликав кого, за кожним разом у стіл простукував. – Гусьов! Є такий? Де-небудь у юрбі купа шмаття засувається і прохрипить: Є, мовляв. Готовий. Тут же на дворі в’язниці і глушили. За містом канонада гримить, то поспішали страх як. А над столом один ліхтаря тримає, присвічує. Голова, видно, був короткозорий. Нахиляється низько над столом, бо окуляр не має. Вичитує, поспішає, бо от-от інші налетять і самого суддю до чорта пішлють. Друга рука тикає на папір тремтячим пальцем і попадає на якогось Куриленка, чи що. – Куриленко! Другий здригається і, перехрестившись до червоної руки з ліхтарем, виходить туди…

Цікаво з одним було. Котомкин звався. Чи може… Ні, так, Котомкин. Міщанчик такий згорблений, ніби по ньому хто зверху вдарив кулаком, він пригнувся, ну й так залишився навік. Казав, що воду змалку по місті розносив і це так його й зігнуло. Його прилучили вже до нас, як їхали ми з Харкова до Сум. Тіснота в вагоні, – страх. Та, знаєте, яка там вже їзда? На головах по черзі один у другого сиділи. Один тільки з нас, якийсь, здається есер, чи що, мав щастя примоститися й ніби на хвильку прилягти. Дошку якусь знайшов, примостив її, а Котомкин і собі до нього тичеться. А я сиджу зверху над ними на поличці. Есер ніби й не сердиться, та все-таки йому не дуже приємно…

– Ви от, – каже він Котомкинові, – майте на увазі так і так, я от недавно ще хорів на тиф.

– Е-е-е, батеньку. Що тиф? Коли б то ще на тиф! Помер би чоловік і все. А тут. Полежать ще от хочеться, а завтра все одно помреш. Що тиф! Хіба вся наша Расєюшка та не в тифі? Куди втечеш? А от людини тепер тяжко знайти, -бодай і з тифом, а все таки тяжко. Куди не приткнися, гонять. Тут, здається, все ж по-братськи. Все одно помрем. Не сьогодні, то завтра, а помрем.

– Та ж ви мені, – кричить есер, – просто на ніс сідаєте. При чому тут людина?

– Нє-є. На ніс ні. Чого б та й уже на ніс? Я ось трошки лишень… отак бочком… Я… Та все одно завтра помрем.

І далі мостився. Мостивсь, мостивсь і все-таки якось вмостивсь. Зліз, есера на бік зсунув і ввесь час філософував, що «все одно помрем». А родину мав цілих шість душ. Вмирали, каже, діти на очах моїх з голоду, тому й у спекуляцію поліз. І цапнули от… А тепер і відплачуйся голівкою. Так воно, он як.

– Ну й положення… Ну й ідіотське положення… – починає есер… А Котомкин перебиває:

– Справжнє. Жахливе. Це вже просто не положення а… а… Головне людини, людини_немає… Все зменшилось… От прикладом я, бігав, мучився, а що маю?…

Котомкин ворушиться, зсовує вже на край есера, більше для себе «слабоди здобуває». Слобода ж…

Але не був би він Котомкин, коли б навіть тут, у цих лещатах смерті не шукав він людини.

– Ех, – майже в голос зітхає купець. – Вишмагати б ту саму нашу людину. Вишмагати б і то не шкодуючи, щоб почула…

На хвильку купець втихає. На нарах ляпають карти, колотиться звучна, звучна, придушена лайка.

– На одній станції, – продовжує купець, – зчинилась маленька метушня. Йшов «перегонний» суд. Викликали й розстрілювали по альфабету й тут одного то й «розміняли» помилково. Прізвище якраз на А починалось. Все таки неприємність, бо кажуть, якраз «свій брат» був. Чекисти ніби сюди, туди, заметушилися, та якось пішло. Один ще жартує:

– Сєнька, а, Сєнька. Ану-ка потряси його. Авось воскресне.

– Воскресне, – дубасить міцним матюком Сєнька… – Воскресне, коли в череві три кулі загрузло…

Всі регочуться…

Котомкин часом і жартував, жінку та діточок згадував… Так… А от помовчавши, проводив далі купець:

– До нас на місце «відпущених» нових пригонили. Упхали й комісара якогось… Зовсім п’яний був. Лаявся страшно, бушував, погрожував, що самого Троцького в дошку зажене… У трьохцальову, дубову і цвяшиськом приб’є. Але що більше він протверезався, то ставав тихішим, а під кінець повис ганчіркою й так увесь час сторчав перед очима. Соромно видно йому, що між контрреволюцію попав.

А там якісь червоноармійці, гімназист, мале, років п’ятнадцять, хлопча, яке ввесь час за братом своїм хлипає. Брата на попередній станції «розміняли». Студент-технік один, що з ним есер, залишивши Котомкина, розмову мудру ввесь час розводив. Злість хапає, казав есер. За що, таку його та роз-таку, двадцять п’ять літ кров проливав? Свобода… Комічний, між іншим був випадок, як червоноармієць розстрілятись хотів. Колись на Донбасі робітником був і мабуть також «двадцять п’ять літ кров за революцію лив. Ех, – і при цьому купець нецензурне слівце додав. Увігнав кульку в череп, на вильот пробила, а мозку не торкнулась. Забрали, вилікували й уже по всіх правилах як слід розстріляли. Дезертир був, чи що…

Котомкин, – що ближче до найпершої станції доїздили, то більше насуплювався, хмурнів та Богу все молився. Не було де молитись, так він у виходок. Зайде, зариглюється, навколішки стає і кровно молиться. Та голосно, щоб всі чули. У двері грюкотять, лають Котомкина, гатять кулаками у стіни, а він собі ані телень…

Та й хмурився він не дарма. Не дарма й молився. На станції, як поїзд спинився, то на пероні ціла його родина була. Доня-крихітка… Три роки, рученята простягає:

– Тату! Ходи, ходи! – виграє пальченятами.

А татусь за гратками, як горобчик… А губи кривляться та дригають. А очі все лупають та лупають – от-от вискочать і покотяться. Сльози, як горох… Котять і котять. Руку хоче через прути витягнути – не йде. А тут ззаду за місце при вікні гризня страшна. Шарпають Котомкина, але він стійко відстоює свою «свободу». Жінка його, так та просто ревом ревла, при цьому якісь квіточки сльозами змочує, щоб зовсім не зів’яли й кожній дитині (а їх троє) дає цілувати ті квіти й передає батькові, Котомкинові. А той одежину верхню та ще якусь посудину в клубочок змотує та жінці передає. Сам якесь дрантя напнув:

– Добрий ще, – каже, – піджак. Шкода, як пропаде зо мною…

– Е-е, – каже купець зітхнувши. – Що там робилось, так… -і не договорив. А помовчавши, додав: – куди там… Та де візьмеш у чорта тих слів, щоб усе то… Плюнути хочеться й усе…

От у мене. Шкода, каже, що темно, я б вам показав. А тут у мене обидві долоні рук пробиті. Мене ж розпинали: «Розіпнем Русь і її заправського купця». А було це… сиджу, значить, уже не пам’ятаю навіть у якому допрі… Десь у Росії, не на Україні. Сиджу я в льоху… Ну льох, як льох. Колись там пиво та вино, видно, ховалося. Надо мною чека; сидить і чути гульню. Гудуть пісні, гупотять по помості чоботиськами… У мене темно, вогко, зимно… Ніби мороз пронизує. Якась тут лавчинка стоїть, а на ній пара лантухів з борошна – постіль моя. Та сну в мене брак. Не спиться, та куди там той сон!

А надо мною… Господи, Содом! Пісні які! Дивно. Все ж таки як не як, а людські морди в них. Уявити тільки, до чого людина мусіла дійти, щоб отакі пісні… То ж у пісні пізнаєш людину. Пісня – вага цінності людської, як от, скажемо… та все одно. Порівняти тяжко, але пісня – це чорт зна що, наколи вона влізла в уста. Так!… От наприклад чую:

Бутилачка, бутилачка, моя ти мать й атец

Какой тут чорт топирітся…

Я вольний маладєц…

– Сучий син «вольной молодец…» Не до речі безграмотно вставлена в життя колись кома, опанувала ввесь зміст: пішла по безконечних сторінках життя, що «гордо звучить – людина». Коби отак взяти ту «кому» й випекти на її чолі стільки їдких зазубрин, скільки раз вдарилось жагучим болем моє й тисячі тисяч розчавлених сердець, мабуть лише тоді ми пізнали б ціну, що за неї куплений отой «вольной молодец»…

Так… десь… ну, я точно не можу сказати, що за час був тоді. Ніч, день, ранок… Мабуть, тоді ні чорта того не було. А потім, чую, втихло все. Тихо стало. Ох, і тяжка та тиша. Страшно. Тиша після такої бурі… Їй-бо, здавалось, що над головою хтось всю покрівлю поволі піднімає, щоб влити в мою пітьму і тишу розжареної лави того вулкану, що там накипів. Жах!

Знов чути зітхання. Довге, надоїдливе, ніби спущено на власну волю роздутого ковальського міха й він витискає собі поволі струмок сопучого повітря. Лев поворушився і зморщив чоло. Чого він морщив чоло? Якого чорта тут ще морщити?

– Але, – балакає розбурханий купчисько, – по недовгому часі… Зрештою, хіба я знав, чи недовгому. Можливо, в ньому промайнула ціла вічність. Але… Так. Чую… Чую – йдуть. Навколо мене одна пустота, пітьма, а за дверми йдуть. От, от вирвуть одвірок, увірветься залізний, розпечений сатана й розгуляється. Жахливо. Кроки стугонять і коли б не матюки, так чорт його знає, як жахливо. Аж чуєш дійсність, чуєш «совєтську владу» з матюком. Я нашорошивсь. Замок брязь, брязь, шарпнули двері, увійшли. Один ніс ліхтаря, а всіх четверо. Один з них особливо того… Пика велика, груба. Лоб як молот, як обух. Були в нім – глобуси зо всіма частями світу. Усі при наганах, чи… словом револьверах… А матрос до того здоровезну пляшку самогону пре.

– Ти, купчик! слухай! Вип’ємо, а-а?… Якого гаспида мовчиш? – метушивсь. – Відповідай, коли до тебе по-людськи.

І тут матрос нагана вихватив, ступив до мене пару кроків – раз-два!…

– Ха-ха-ха! – не бійсь, купчик, не бійсь. Дядя жартує. Ми ось… а, каже, Матюха, чи як там уже його назвав, пригадуєш, як ми черепи минулого тижня лущили?

– У-уу! – муркнув Матюха. – Кинь молоти.

– А, – каже матрос. – Це, каже, приємно. Отак підійшов ззаду й у потилицю: цок! Все одно що богородичну свічку здмухнув. Ах, контр… контр… Знай Расєя. Ми, каже, твою контрреволюцію й у льохах, сто верст під землею і над землею, у воді і тайзі, всю винищим.

– На, купець. Випий за наше здоров’я. Випий. Пий – і ногою тупнув. – Чи може ти тверезий? Свічку стопудовую може волієш купити? Дзвона в Москву, до Івана? Так? Плюнь!

Всі регочуть. А послав їх до… словом, найдальше. З самого раня нічого ж я не жував. Лайнув порядно, кажу просто: коли стріляти хочете, готовий! Ось – і груди виставив. А люру вашу не питиму. Регочуть зволочі. Хе, хе, хе! жарт. Один жарт.

– Не будеш? Будеш, голубчику, будеш. Дайно ж йому.

А всі п’яні. В дошку. Я ж слабкий. Жерти нічого не жер, так би їх всіх змолов би. А все таки не піддаюсь. Воюю. А вони кидаються на мене, валять мене на землю, хапають за руки, один став на живіт коліном, другий душить за карк, третій на ніс чоботом вліз, а матрос зуби мої силиться розтулити і цілу пляшку мені суне в рот. Я як всцібну за руку. Вереснув той і кров цвиркнула. Тут то вже пішло. Втилидив мені наганову цівку в рот, розважив зуби, лається, горівку ллє. Чую, що заливають мене… Очі, ніс. Угробили таки. Задубів я, а як прокинувся… Руки мої обидві мертві. Аж потім геть, зобачив… Ах, сукини, думаю, сини, Ах, гаспіди… Долоні мої, зволочі, кинжалами попроверчували. Розпинали, а після на рани мої плювали. Вірте, не вірте.

Тут купець замовк. Лев зайорзав на своєму сінникові.

– Ій-богу. От вам хрест святий – добавив купець по короткій перерві. – Навколішки по черзі ставали, коло лавчини ставали і, заложивши назад руки, таїнство переводили, на руки мої плювали… На рани мої…

Тихо.

– Дьоржи… Ну. Мурза маж.

Так – це ляпають на нарах. Пульку пишуть. Купець зовсім замовк, а Лев? Цей, ніби його в комашню червоних паливод положено. Йому пригадуються чорні мундури, довгі вуса, бочечка зо своїм «хе-хе-хе!» Що ж, думає. Ранок революції. Але ж той купець. Але той огидний, паскудний купчисько. Безсоромний, нахабний… Ні. Це брехня. Очевидна, жорстока, зла.

– Ну, а той… Котомкин. Де той дівся?

– Та розстріляли, – відповідає купець. – На дванадцятий день по від’їзді з Харкова.

– За якого ж чорта його?…

Купець на питання не відповів, а казав:

– Квіточки свої ввесь час хоронив, та до рота, до грудей тулив – так цілував, так цілував… А коли з суду прийшов. Спокійний такий, злегка того… поблід, але загалом нічого…

– Що? як? – питаємо.

– Сказали: спекулянт! Ти, кажуть, мені, сукин син…

– Так, кажу.

– Ти, кажуть нашу країну обкрадав. Тисячі, мільйони пухнуть, а ти солі захтів… Роз-стрі-лять!

От наше і пропало. Коби, каже, хоч спекулянт. А то. Пудик солі. Їй-богу пудик солі. Юшку, гнилі картоплі їм. Все несолене. Сіль ввижалася, кров власну пили, мочею солили, вмирати не хотілось… Отай-на. Отай досолився. За пудик солі. Отай-на! Просився, щоб першого. Боюся я, каже. Перелякана я людина. Прошли. Нічого. Як не до них. Випхнули. Діточки, кричу. Хапався за одвірки, падав до землі, цілував її, лоба розбив. Доня моя. Нащо я її родив? Нащо я сам родився.

– Нічого нам, кажуть, зо спекулянтами лімонічать.

– Коли б хоч спекулянт…

Ввечері роздав усі свої речі. Подушчину, чайничка… Пішов опісля у свій кутик і там молився. А коли з есером прощався, сказав йому:

– От маєте. Знаю я, що лаяли мене. Тепер місця вам самим буде досить – і захитав головою.

В очах його ніякого чорта, крім всепрощення, але егоїстичного, щоб усі бачили… А коли прийшли до нього, заметушився, розгубився, ніби його на крадіжці накрили.

– Чого бали витріщив? – ревнув чекіст. – Ти Котомкин?

– Я, я, я! – знервувався Котомкин. Діти,, діти… Діти у мене… Коли б так наперед. Боязкий я. Переляканий.

– Ну, ну! Пашол. Там розберуть… – і штовхнувши в шияку, випхали Котомкина.

– Якийсь-то сукин син роздував цю величезну клоаку зла і смерті. А тут ви «класовий ворог», «контрреволюція», чорт, диявол… Єрунда. Ніякої контрреволюції. Садизм і бандитство. Це хронічно. От, вбий мене грім, коли хоч остільки брешу. Чистої марки, первий сорт московської виробки, правда. Вони й термін «бандити» видумали, щоб самим з нього виплутатися. Та не зіпхнуть. Брехня. Історія є. Вона-то розбере. Все, все розбере. Дудки з-під її щипчиків утечеш. До останнього рубчика перебере брудну білизну нашої кривавої історії… Пригадуєте в Достоєвського? У «Бєсах». Не читали? Тото. Модерно тепер не читати стало. А ми то ще все, все читали і знали. Трільйон думок наганяється, а ради їм ніяково дати. Росія…

– Який там ідіот бубонить – гукнув хтось з нарів… Спати!

Це, показалось, староста келії сердиться. Карти їм грати заважає те буботіння… Купець нічого іншого не видумав, як замовкнути і, крім ляпання карт, одні лиш тяжезні сопуни в келії.

Лев полежав ще хвильку, почекав і впевнившись, що «ідіот» уже замовк остаточно, перевернувся й собі на другий бік. Його побите обличчя щеміло навколо, але не в тому суть. Плювати йому, що пару намордасів дістав, що зуби потурбували. Йому ось тут боляче й образливо. Він не слухав, а жер мову купця і здавалось, не говорило те черево, а плювало. Плювало просто йому в вічі й то вперто, нахабно. Він лишень очиськами кліпав та відвертався, але купчисько вперто заліплював його вуха липкими своїми сплюваками. Хай. Хай уже до кінця. Це ж усе одно. Хіба ж не стратовано, не танцьовано дощенту по його мріях, дурних, але все ж таки… Хтось дужий, незграбний, без дозволу втимедився в його городець хрустких, ніжних, виплеканих квіточок і безжалісно гарцював по них поганезними чоботиськами. На це Лев міг лише десь у закамарках своєї душі родити болючі, що виривались разом з нервами, кльони, але більше нічого путнього не в силі був діяти. Отой проклятий «закон», що «з залізною логічністю» (і який це дурень казав?) ніби ховзак найміцніщого англійського виробу – «кована броня». Стріляй проти нього. Кричи. Молись. Ридай. Все одно. Наповзе, розплягущить, розчавкає й поповзе собі задоволено, як нажерта свиня далі.

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. Кулак: роман у двох частях. – Чернівці: 1937 р., с. 29 – 42.