Шабелян

Улас Самчук

Другого дня рано напосівся на Льва настрій, чи краще враження, що все попереднє було один лиш сон. «Не став би дивитись, хотів би забутись», ох… Теж ще… Але дивно, що ввесь час сторчала перед його очима та капосна рука купця. І… і… чорт зна що! Руки як руки. Як взагалі купецькі… Хижі, загребущі, грубезні, кошлаті й м’які мабуть. Таких рук, чорт бери, мільйони. Байдуже. А той, пузата малпа, ні разу не заховає їх до біса в кишені. Ввесь час за спиною носить. Заложив і франтить – дивись щастя яке. І долоні вивернув назовні. Дивись, мовляв. Мацни, коли не віриш. Найкраще свідоцтво «величного, єдиного в історії нашої планети, здвигу залеглої в нетрях несправедливості, правди, яка бурливо і свавільно розчищає собі на землі місце, гордо піднявши чоло і повіваючи соняшно-пурпуровими прапорами». Еге. Що значить… і взагалі, що тут варті пара проверчених долонь якогось там купця? «Залізна логіка».

А вчора він, здається, не носив так тих долонь. І чи то одного вчера не було? Як то дурновато все в житті. І збагни його. Лев щось мимрить. На стіні тремтяче сонце. Здається, напнута тятива пускає без перерви солодко-отруйливі дзвінкі стріли… А тут долоні. Та мало – долоні. Коло великої жили, (о, повернув) якісь бородавки, паросточки, ніби їх хто понапльовував там. Може це дійсно окам’янілі спльоваки п’яного матроса, які понесуть у невідкриту будучину свідчення того, «що гордо піднімає чоло», що розвіває «соняшно-пурпуровими», що в згар кривавого неба мачає жорстоке своє перо і на скронях, б’ючих пульсом живого життя, скронях нашої планети виписує правду «гордо піднятим чолом». Дивіться й падайте перед нею в побожному екстазі на коліна, гризіть землю, втоптану мільйонами ваших попередників, зоріть її власними зубами й заставте нову правду усміхнутись на вигляд розкішного засіву ваших гарячих, як топлена мідь, сліз. От це є Правда! Благословенна і проклята!

Три дні і три ночі переслідував купець Льва своїми безконечними, однотонними оповіданнями. На третій день «забрали його нарешті чорти геть». І слава Богу.

Але останнього вечора перед своїм виходом купець ще раз розпалився, ще раз (і то зайвий) наплював Львові просто в його дурновато-щире, отверте, невинне обличчя. Виною був сам Лев. Він ніяк не міг втихомирити своїх пекучих… так, так, пекучих думок. Вони, мов ревматизм кістки у слоту, сверлували мозок, шарпали та вибагливо, як найкращий кат, тиранили й душили… Розв’язки, відповіді, протиріччя!… Що значить?… Гризотні питання? Брехня? Одчайдушність? Безмежна віра в абсолют, що він не існує? Е, ні.

Раз так, так так. Раз порушено, так подавай відповіді, говори, гризи недогризене, бодай виломав усі твої зуби. Докопуйся до найдальших глибин, торощи свій хребет, купайся в кип’ячому своєму поті, але винеси наверх відповідь – звичайну, просту, намацальну.

Душа його розкладалась на атоми. А що таке душа? Може бути кому забажається усміхатись, але бувають у людини хвилі, коли такі питання мають колосальну рацію. Ту, що її порою не збагнеш цілком, ту, що її чуєш, але не вмієш висловити. Ту, що за неї забуваєш фізичні болі і йдеш, рвешся, чуда (правдиві, не видумані) робиш. Даєш себе розіп’яти… Ось яка буває рація. Так. А душа, це те, чого не бачиш, не чуєш, але знаєш, що це твоє все. Якийсь миршавенький чоловічок, а Котомкин співає, душу свою виливає. Чому? Бо занадто має її. Не винести йому її, тяжить і преться назверх. Відчинив отвір і виходь. Лийся в пісні, у музиці, у молитві. У незнаному бажанні. У натужному за і проти, що родиться в кожного з невимовним болем, при скреготі зубів… У страшному гоні за творчістю, за здобуттям нового, за збагненням незбагнутого. Чому дитина бавиться, обманюючи себе тим, чого не існує? Чого людина творить легенду? Чому сіє страшну, невблагану смерть в ім’я правди, коли ж правда сама по собі не сто-яка, а одна, для всіх, для кожного? Або… або зовсім її немає…

Такі думи мучили Льва, а все купець. Він приніс їх з далекого сходу, звідти, де китайські мури, Кремль, мідяний вершник і мавзолей.

Виходили на прохідку. День соняшний, яркий. Величезне небо не замурзане ні одним ковтунчиком хмари. Лише по далеких схилах його, наскільки дозволяє бачити дерев’яний високий частокіл, зсідається ніби біляво-брудновата пліснява і застиляє синьоту.

Келії № 7 дозволили сьогодні довше погрітись на сонці. Справа, під самим нужником, сидять, вигріваються хорі з келії № 8, а зліва брикають бандити келії № 2. «Інтелігенція» посередині. Тут же обабіч у сфері володінь «інтелігенції» величезна, вщерть наповнена брудноватої з потоку води, кадка. Дехто скидає білизну, бере скіпця й поливається водою. «Бандити» весело перегукуються на вікна келії № 14, де засіло «жіноче кодло». Останнє все повсаджувало «пики» у кратки потрощеного вікна і спихаючи одно одного, рветься назустріч звучним і терпким викликам «бандитні». Величезний колос, Шпарага, з обв’язаною щокою і підбитою ногою, штикільгає сюди й туди по крузі, ніби прип’ятий за ногу ланцюгом слон. Йому мабуть нудно. Він опустив голову і його широчезне кострубате чоло повертає кусені тяжезної люті. Він нахиляється й щось піднімає з землі. З вікна вигукує Марта:

– Шпарага! Зозульчик. Дай, чорте, закурить! Дай, бо вмираю. Зате колись… та-та-та… Кишки витягає…

Шпарага піднімає голову, як бик, що йому показано червону хустинку. Карк корчитеся кількома фалдами і очі заливаються сміхом. Але уста німі, мов з каміню.

– Закурить хочеш?

– Дай, дай. О, мій Шпаразю! Кинь… кидай…

І вишкіривши великі білізні зуби, протягнула за грати дві нагі руки. Шпарага усміхнувсь, руку в кишеню засадив, потримав її там і винявшрт гукає:

– Хапай, відьмо!

– Кидай, Шпаразю. О, ти мій! – і якомога витягає руки, розчепірює пальці.

Шпарага щось згорнув у кулаці, цілиться – бац… Марта крикнула, шарпнулась назад, і з її носа потекла струмком на лутку, спливаюча двома пасмочками по білій стіні, кров. На землю м’яко, майже беззвучно злетів невинний, гострокантний камінчик. Шпарага закладає обидві руці назад і байдуже шкутильгає собі по крузі, ніби нічого й не сталося. Бабня заревла. Мартина пика миттю щезла з вікна, лиш чути було її пронизливе скавуління. Мабуть кляла. На Шпарагу наскочило кількох, а решта заливалась реготом.

– Підходь, хто хоче щоб щелепи звернув, – авторитетно, флегматично заявляє Шпарага.

Очевидно – бажаючих на такий експеримент не знайшлось, але в ту саму мить «відділовий» лайнув, брязнув ключами і нагнав бандитню до келії.

На подвір’ю стало сонно, гаряче й тихо. Інтелігенти спокійно гуторили. Хорі, розчавлені і знищені, смерділи перед обличчям сонця. Маленький, зморщений, сухий дід, опалий увесь у власне нутро, розп’ялив перед входом до смітника свою ковдру й сам сів обабіч. Через п’ять хвилин ковдру обсипали мільйони вошей, а старий тупо, як гнилий пень, дивився на них, ворушивсь, мимрив щось висохлими, пожовклими устами й видно намагався сплюнути, та не міг.

До нього підійшов Кравчук (прапорщик при Григоріях колись ходив) і ще дехто. Між ними купець і Лев.

– От хто догризає моє життя… – шемрає старий і сухим, довгим пальцем тиче на ковдру.

– І давно пора… Якого чорта сміттям валятися. Мало вошей, – каже Кравчук.

– А колись господар був… – додав дід і щось мимрить.

– Ви? Господар? Ха-ха-ха! Скільки вам дали? Вісім? Мало. Вас би треба було на пательню, засмажити і собакам викинуть, бо сирого не їли б.

Старий подививсь на Кравчука довгим порожнім поглядом, що в ньому нічого не було. Вигорів він, одні уста м’ямляють.

– Чого, – перебиває Ковальський (коридорне начальство). – Правду каже старий пуп. Господар з нього порядний. Гляньте, якої вошні викормив. Діду. А-а, діду. А вошики ваші перший сорт. Якої породи? Дорідні, їй-бо…

Всі, за винятком купця та Льва, реготали. Старий дивився наївно на ковдру, ніби дивуючись: і як вони дійсно такі могли випастись?…

–. А як ви, діду, сюди попали? – питає Кравчук.

– А ну його, – штовхав Кравчука котрийсь.

– Га?… – підняв дід голову…

– Хай говорить. Тут ще дехто не чув… Кажу, як ви сюди попали? – підняв голос Кравчук. – Розкажіть-но.

– Ет, – махнув рукою дід. – Не варта. Вам смішки, – і знов спустив голову й м’ямляв губами.

– Е-е, діду. Щось ви розкапустились. Чекайте. Прийдете ви за хлібом. Дулю дістанете й то кримську. Не хочете, так не треба.

– Ну й сучий син той Кравчук, – зауважує котрийсь.

– За землю… – несподівано заявляв дід, що здавалось не вичавить вже ні одного слова.

– Ха-ха-ха! – покотилось зо всіх боків. – От стерво старе. Боїться, що ие буде чого жерти.

Цього старий не чув. Він мабуть збирав сили, щоб розпочати свою мову, що її він на протязі сьоми років майже щодня оповідав.

Тузин цибатих, розкаракуватих півголих посіпак, з позакладеними за спину руками, з зубами на виставку і з готовим у грудях на кожну хвилину реготом, обступили старого Шабеляна. Він сидить, а повз нього розстелена вошива ковдра. З кута від частоколу подихало неприємним душком, а зо сходів з гуком, криком, ревом, розмахуючи руками, вилітали на прохідну келія № 3. Теж бандитня. Галас й лайня знов виповнили подвір’я.

– Хто з вас на «папірос» має? – зашепелявив Шабелян.

– Дай Ти, Будний. Бабостраждатель. Дай йому на цигарку, – тріснув по плечі Будного Кравчук. – Будний!

– До чортової матері. Що я!… – наїжився «бабостраждатель».

Але вихватився Китай, жидок Китай з Петербурга. Він вихопив з кешеньки блюзи готову «першой сорти Месаксудій» цигарку й урочисто:

– Куріть, старий, та хай вам з очей… не куриться!

Розігнав цибатих, до діда власною спиною нагнувся, сірника витер і підсмаливши навмисне старому під носом пакілля, припалив цигарку. Старий пакнув, раз, другий, натягнув у себе повно диму, і випустивши заплутався у ньому, опутав ним брудну свою лисину і почав:

– Знаєте ви село Бущу? Ні, тут з вас, мабуть, ніхто не знає села Бущі. Ще позаторік покійник злодій Сава Шелестун, піймався там з рябою Олійниковою кобилою, йому надсадили за неї храпи, старий похирляв, тут був, зо мною три місяці на одному сіннику спав, і дав дуба. Казав: як стягнули його з рябої, то повалили на землю і бовхали по грудях чавунним трибком від кирата, аж поки не розбили грудей і ротом та носом потекла юха. А чепкий був старий. Злодійством горба нажив та залишив синкам шістнадцять десятин… Тридцять п’ять літ одно й робив, що крав. Світ отак повздовж і поперек пройшов, в Нью-Йорку, казав, на двадцять п’ятому поверсі «сидів» й попльовував униз панам на капелюхи. Три рази в Америку тікав, а все-таки загинув тут. Каже, тягнуло. Заїдеш туди й усе там не так. Туго якось, каже. Ось глянеш, каже, – і старий простягнув праву руку з цигаркою між пальцями над розістланою ковдрою… – У нас все села, села та ліси… А там місто. Куди не кинь – місто. Люди, каже, там не так як ми… Ми народ християнський, а там із свічкою церкви не найдеш. Все, каже, костели. А високі, високі… До небес. Глянеш угору – шапка злетить… І я розумію його. Тягне вона нашого мужика, чи чесний він, чи злодій, ота своя чорна землиця. Тягне і всисає, як драглина. Били його п’ятнадцять разів тяжко. Викрутили руки, а поки в Бущу не завітав, грішив на білому світі. Ех, царство небесне йому. Хто з нас того… Отаке то Буща село.

В ліву руку переложив старий цигарку, а правою нерівного поклав хреста на грудях. Хтось з цибатих плюнув і то просто Шабелянові на лисину. Він одначе не запримітив цього, вложив в уста цигарку, туго пакнув, затягнувся димом…

Всі пирскнули з реготу.

– Кравчук. Хто то, сучий син, пакостить… Здмухни…

Кравчук мазнув «гариштанкою» і сплювак щез, але старий руку ліву підніс і долонею лисину потер; глянув уверх докірливо порожніми очима і не сказав нічого.

– Ну, вйо! Далі, старий. Що ж ви одразу залупились? Це отой тільки пожартував, – кинув котрийсь.

– Поки жартується, хай… У Бущі звичаї круті. О-о, круті. У нас, бувало (бо й я звідтіль) чи празник храмовий, чи зводини, чи там оказія яка, так парубки держись. Кожний за поясом люшню, чи так цурупалка якого небезпремінно мусить мати. Як тільки підіп’ють. Бій – на пропало. Ох, билися. Крутий народ. А все то тіснота. Село мале, вугло в вугло. З вікна в вікно переплюнути можна, а як, Боже, храни пожежа, так до тла. А вона що Божий рік. То півсела, то ціле… Люди то і роблять, що будуються, а плодять ніби щурі. Крутий народ. Навколо села ліс. Сім миль на схід і вісім миль на захід ліси графині Андрейової. Руска така. Жила в Парижі, а дворів мала вісімнадцять. Наш, Мости, Гісерна, Зелений Дуб, Антонівка, Борщівка, Трипілля, Москалівка і до чорта ще… Усе то її було. На віку своєму бачив раз її. Приїхала, а я якраз снопи возив. Засівав таки на її аж десять десятин… Ото вожу раз. Чую… «Приїхала, Приїхала. Сама графиня»… Ну, думаю. Де там ще в чорта вона, а поки погода, так мерщій з снопами впораюсь. І до снопів. А скрізь на полі ніби вимерло. Чекають, кажуть, буде їхати. Один лиш я кладу та кладу. Наклав. Збирався їхати, аж стугонить. Народ заметушився. Уже здалека запримітив я її. Гецає по межах на лисому коні, у чорному вся, а з нею якісь ще два. Ну, думаю, зажду. Стягнув кашкета й чекаю. Коней мушня гризе, а я коло хури чекаю… От-от під’їде й що ж? А їде просто на мене. Проїхала чвалом, ніде і не спинилася, аж то якось аж коло мене стала. Ох, матінко. Мені аж жижки затремтіли. Якого біса це? Оренда в мене в порядку. Під’їхала. Конисько в милі, з мунштуком. Тупцює. Я очі вирячив, а вона не сіло, не пало:

– Хто ти такий?

– Та, я… кажу, Микита Шабелян.

– Аа, Шабелян. Якої нації?… – і повторила, – Шабелян.

– Та, кажу, православний, тутешній.

Засміялася.

– То значить, каже, русскій?

– Хахол, кажу я, ваше благородіє… Не гнівайтеся. Простий мужик… В кондукторах служив на чужині.

Засміялась знов, стьогнула прутиком коня і погицала далі. Не встигла ще отак, як відсіля до брами, доїхати, як тут до мене ціле село: «А що? А як? Яка вона?» Та різало його-ма, кажу. Коли один з другим такий цікавий, то біжи он за її хвостом і запитай. Ніколи. Жара, жнива. Вйо, булана! Пужалнякою нагнав кобил. (Самі кобили тоді мав. Одна ожеребилася, але вовки лоша роздерли) і потягнув хуру.

А я тоді, дай, Боже, здоров’я, як живе, управляющому Хвидотові Паливоді, орендував десять десятин. Кум мій був. А своєї маловато мав. Ото різало йо-ма… було колись у нас грунту. Земля найліпша, аби сягнув. Під лісом, правда, але і ліс не кепський. Дубина така, що клепку з неї по цілому світі розвозять. Але наші батьки, трясця-ма, не дбали. Ет, каже. Що я? Два віки житиму? Панщину знесли, так по двадцять десятин грунту давали. Ніхто не хтів. Багато. По дев’ять. І забрали по дев’ять. А панам це на руку, бо нікуди було землю давати. Дід мій узяв дев’ять десятин. Мав два бовдурі – батько мій – волоцюга п’яна і другий такий самий, волочився ціле життя то по дворах, то по жидах, а на старість прийшов, одкраяв у батька пів грунту, наплодив дітвори, а вони тепер душаться.

Батько нас аж шестеро мав. Шість хлопців, а одна дівка – «вийшла» на Борщівку і тоже втопила себе. Чоловік злодій. Крав, а прийшли поляки, ще перші… піймали й повісили. Два брати вмерло, а четверо роздерли батькове поле, що було в сімох куснях, на четверо. Ви й посудіть. Я, правда, плюнув на батька ще малим. Прийде бувало зима, так всі від морозу ціпнемо, а навкруги непроходимий ліс. Піди тільки там, наламай сучків і є… Та ж то ледаче, був, батько. Ото піде десь, насмолиться, всуне до хати і давай бушувати. Матір гонив по снігу босу, за коси волочив. Нас, дітвору, по сусідах розганяв. Коли нема що їсти, так горе. А де мати набере? Дітей, то крадькома годувала чим трапилось. Сусіди помагали. То та, то та сусідка мисочку муки або пшона; пудик – другий бараболь, цього, і так капарилося. А жебранина звісно. Я ще малий був, так боком вона вилазила.

Ні, думаю. Як сповнилось вісім років… Ні, думаю… Треба б і до школи, а була вона за сім верстов у сусіднім селі… Ні, до школи, думаю, не підеш ти, Микито. Підеш ти до двора. По золотому там дівчатам платили, а нам малим по двадцятці. Парубків зовсім не приймали… Вдягнеш, бувало, свитку. Штанята були драні… Постолята плів мені дід Евмен. П’ять копійок місяшно діставав від мене. Вдягнешся отак… Мороз. Скрипить. І цілий Божий день човгаєш за кіньми. Коні поганяв у кераті… за місяць два рублі; два і сорок копійок заробиш. Часом і більше. П’ять копійок Евменові за постоли, а решту матері віддавав.

А літом пас на Чемчині ягнята. Це в нас останнє діло було. Наб’ються тебе, бувало, кому тільки заманеться. То в шкоду ягнята забіжать. То вовк котре стягне. То згубиться, або помотеличаться там, поморок нападе, здесяткує, а за все шкура моя відплачувалась. За літо на празник Чесного Хреста «получав» нового куртаха, штани та кашкета. Часом громада ще пудик-другий збіжжя якого придасть. З постолів ніколи не вилазив, бо чоботи справити ні за що було. Вінчався навіть в постолах. То-то…

В’язні якось мимохіть хмурніли, гасли, їхні насмішковато-нахабні очі, їхні уста, що курчились увесь час у їдкий регіт, їхні дуті, як мочові бичачі піхурі, обличчя, стихали і хмарились, а вираз кожного нагадував дулю п’яної баби.

Старий же захопився навіть. Він напакував цигарку, пускав дим, піднімав і помахував засохлими жилавими ручиськами.

– О, – сказав він. – Як помер мій батько, легше зітхнулось. Зрештою, мав я тоді вісімнадцять і за такий час встиг побувати й ув олійниці, (це в Мижіці. Сруль – жид такий. Чавив він, чортова душа, не тільки з рипаку, а й з мене олій), і на заводі, і на залізній дорозі – в кондукторах. Це вже, в кондукторах, пробачте, по смерті батька був. Брешу. В кондукторах було б нічого. Їздиш собі Київ–Жмеринка й усе. Та життя таке не по нутру мені. Собаче життя. Тягнуло до села, до землі. Їдеш, бувало. Дивишся. Поле, поле. Землі-і-і навкруги… Завались. Широка країна наша, а тісно в ній для нашого брата. Сказано, хахол, мужик – мазниця. Працюй. Горюй. Голодай. Мерзни. Нашого брата тьма-тьмуща, а ніде його на презенті не зобачиш. Все кацап, жид, чех, а наш брат під землею, в гної, в саджі. Не зобачиш його обличчя, бо не має його. Глянеш на чоловіка. Чоловік як чоловік здається, а без обличчя. Зплащене воно, розчавлене. Лють брала й часом хотілось здвигнути цілим світом.

Оженився я ще перед кондукторством. Ще як у жида був, спізнався з одною помийницею. Теж у жида служила. А сатана, Господи! Так. Жінкою мене зобидив Бог. Їй усе було хі-хі, а в мене вогонь з грудей дихав. Жити хотілось. Хотілось дертись зубами, а вона… Дав її перед службою до брата Хведора. Той з москалів вернувся, «унтерцерсм» прийшов, за господарство взявся… Дав, думаю, хай того, привчається. Так вона клята байстрюка приперла. Родилось і померло. Я знаю, що не моє. Може брат, бо звісно, москаль. А плачу, а крику що було! Я приїхав додому, цапнув її, скрутив, всипав, що з тиждень почовгалась. Хотіла кидати.

– Кидай, – кажу, -стоболів твою – ма! Кидай!

Не бійсь. Не покинула.

– Ти мені, – каже, – скупію, гроша не даси. Боса он.

– А, – кажу, – кольки в бік не хоч? Коли б ти працювала, а хвойдати отак без пуття й собака потрапить. Будеш працювати, будеш дбати, будеш копіку до копіки, гріш до гроша складати, – будеш мати. Не будеш, – гинь, Здихай. Собаці й собача смерть.

– Та ти, – каже, – камлію западенний, пухнеш над грішми.

– Щоб ти спухла коростою, – кажу. – А що то ти маєш? Хочеш отак жидівською помийницею здихати? Хочеш? Ну, – кажу, – вільна дорога. А я коли ніччю не сплю, не доїдаю, обдертий лежу, так думаю, що треба таки колись і край покласти цьому. Я, – підняв старий голос, – за сім років недоїдання на чугунці п’ять сотень рубликів, як горох, зложив.

Як це було? Нудно й боляче, але кинув чугунку, пішов до свого таки села, купив на Плоскій три десятині, та батьківщини щось там мізерія, до купи – чотири, а мати саме того року вмерли – поховав честь-честю – золота, працьовита була душа. (Царство їй небесне!) Завів господарку. За рік конята роздобув. Човгав щодня ними до міста, возив дерево на станцію, Буряки до «контори». Дерев’яний вугіль, клепку. За рік прикупив ще десятину. Стало п’ять. Десять, завдяки Хведотові Паливоді взяв в оренду. От тобі й пан! Жінка крутилась-вертілась, як натурлива коняка в запрягу, а нарешті скорилася і стала масляна. Правда, сердега, немало з’їла кулаків. Але коли чоловікові і цього бракує, і того бракує. Коли ти ночей не спиш, часу носа висякати не маєш… Коли від косовиці, оранки, жаття, молотінки спина твоя кілком стане і ні тобі повернутись… А тут ще каверзи баби. Ні! Забий і сам гинь. Краще здохнути, ніж пухнути в нужді.

Правда, сотужно воно було обробляти самому п’ятнадцять десятин. Я обробляв. Від світання до смеркання в полі та й у полі. Земля запущена була, перій один. Виробив, вигладив. Пеньки повикидав, де треба було – вгноїв. Завелася худоба. Без худоби нема гною, а без гною нема врожаю. Одно за друге чіпляє. Коні завів порядніші. Своє тягло завше господарці прибуток. Жінка, то їй-бо, просто тріскала з початку. Смердить праця, а сама, бездітна кобила, здорова була. Не до дітей було з початку. Дітей не можна родити для того, щоб злодіяками росли. І так того досить. Коли вмієш родити, вмій і в люди вивести. Це варто закарбувати кожному мужикові на самому лобі.

А злодійні по наших лісах пропасть. Завелося того зілля… воно-то зрозуміло. Згадував я, що швагра мого повісили. Меланка, сестра моя, спізналася з ним через брата Пархвена, бо брат, грішним ділом, також не цурався блатної братви. В лісах він і в лісах, або по ярмарках. Коні міняв, як сорочки… та де там. Сорочки він так часто не міняв. А коли почав я рости, коли почав не то що в палки, а й у пір’я вбиратися, так почалася аварія. Темними ночами носа за поріг не виставив.

Казав я також, що в Бущі хата при хаті. Густота страшенна. Пожежі щороку нищать геть усе. Так я собі й міркую. Нащо мені ото на тому причіпку в селі смажитись? Місця, дяка Богу, навкруги гай, гай! Купив на Плоскій, три верстві від села, там і осів. Хутором ніби. Щепу, це-те, в землю втицьнув і садок вийшов. Пасіку думав заведу, бо покорму для бджоли хоч відбавляй. Липи навкруги такі. Товстючі липи.

Так ото, як навідались до мене… Одного разу, бачите, приїжджає Пархвен. П’яний… А з ним ціла зграя. Переховай, гукає, нас! Женуться за нами!… – Отуди в біса. Переховай. Хочете, щоб і мене через вас в буцигарню загнали. Ні… Ну, чортів гнітію! Чекай!… і поїхали. Від цього часу зникли в мене одної ночі кола від воза. Знаю хто, та що подієш. Другий раз витягли з клуні п’ять міхів пшениці. Було зимою. Пшениця тоді в ціні, по сімдесят п’ять копійок пуд, а було її двадцять п’ять пудів. Знов махнув рукою. Думаю: не дражни ос, не кусатимуть. Та де там.

Треба було мені одного разу до волості. Це було саме перед Михайлом восени… Мав я намір виїхати десь з дому в широкий світ, доброї земельки пошукати, та доречі покинути оте стовковисько. Думав, що продам все тут, виїду, куди завгодно, а тут як раз шугали чутки, що добра земля в Росії, десь коло Калуги є… Я до цього не так-то ладно кинувся. Знаємо, яка то вже у Кацапщині земля. Але кортіло все-таки побачити. Їхати так їхати! Робота польова скінчилася, а молотінку думаю, на після Миколи відложу. Ото ж і пішов до волості за пашпортом. Можна було б їхати, але як на то-те, перед тим возив до контори буряки. Коні вгоняні, хай, думаю, відпочинуть. Чоловік може і пішки. Тих десять верстов не аби яка миля. А худобина також мусить відпічнути, до того худобу я любив, «у-ужас». Сам не з’їм, а худобині дам. Така вже натура. Пішов. Зробив, що треба. Кваплюсь додому. Щось мене у нутрі цілу дорогу ніби ссало. Що це? думаю…

Ну, лечу просто дух випирає… Приходжу. О, людоньки! Жінка непритомна, зв’язана. Кинувсь до хліва. Порожньо. До клуні, бракує дечого. Все, все, загрібли. Воза виточили, запрягли коні. Винесли все, що могли, з комори, наклали й поїхали. Став я… Світ став чорний. Ні муки, ні сала, ні одежі. Кожуха мого й жінчиного, килимки, полотно… Ну, словом, звісно, як. Залишився я знов як колись. Голий і босий. Правда, корови і свині не чіпали. Одна надія. Моторошно, а порожньо… так ніби ті стервиська не мене, а цілий світ, цілий великий світ ограбували. Так то воно он як. Зітхнув, сплюнув, до хати пішов, жінку розв’язав, з рота їй затичку витягнув й положив її вигідніше… А то просто під лавкою й лежала.

Задумався чоловік. Думав, думав. Цілісіньку ніч… Ані на хвильку очей не зморгнув. Дума, повірте, стала, мов камінь… Їй-бо. Тяжка, тяжка.

Рано встав, зодягнувсь, слова жінці не сказав і пішов.

– Та ти б, Микито, хоч що лемензнув.

Махнув рукою. Сніг, пам’ятаю, випав. «Михайло на білому коні, як у нас говорено, приїхав».

Йду я собі. Тихо. Сніжок м’який, тільки під постільцями поскрипує – руп-руп! руп-руп… Ніби він живий, а ж зо злості товчуся по ньому і трощу його кісточки. Йшов не дорогою, а з початку городами, після нивками до Поперечникового яру – такий Поперечниковий яр є у нас… Дійшов я до нього. Став, оглянувся яа село.

Димить воно і сірий дим густою-густізною дергою прикрив стріхи й розділив небо й землю.

Сонця ще не було. Зовсім досвіток… А може вже і було, та за хмарами, за лісом… Та, пропадай усе! – і знов махнув рукою… «Хоч що лемензнув», – Пригадав. Добре тут лемензнув, коли в душі пече… і сплюнув… А сосни стоять кошлаті такі і шумлять. Ш-ш-шу-у-у! Шу-у-шу-шу!… Ну, думаю. Особливо вони розшумілися. Тридцять років тут провів, а ніколи вони так не шуміли. Дивно якось шуміли. Слухав, слухав… Взяв та й замість до дороги до волості, та й звернув у ліс. У глибину, в гущу. Зайшов, сів на пні, що з нього здмухнув шапкою сніг і задумався.

От воно, чорт би його забрав, передо мною ціле життя. Ну, повірте, якось воно до мозку самого жаль добрався. Ну, тисне просто, хоч трісни. А ліс шумить. А сосни витягнені, стрункі, як струни. Я довго, довго й то вперто змагався сам з собою й нарешті таки… Тьху! І досі ніяково, як згадаєш… заплакав так, як ніколи.

От воно що… «Брат на брата, син на батька, батько ж сина». Пригадав собі це й не пішов. Ну його, думаю. Забрали, то забрали. Цілісенький божий день отак тинявся по лісі, а думаєте, що гордість, зло, носив?

Мені здавалось, що… Їй-бо, не брешу! Здавалось, прийду ось додому, а там усе моє добро як і було. І коні мої. Знаєте, що значать для господаря коні? А коні ж які були. Шпаки з яблуками на стегнах. Аж двигтить… Входиш було до хліва: ги-ги-ги! – обізветься та ланцюгом побрязкує, копитами копає під собою мерву.

– Косю, косю! – говориш до худоби. – Зараз. Оброку хоче?

Всиплеш обрік, станеш і слухаєш. Думаєш при тому, чи не поганий був овес? Чи не мало? Чи не краще кормити коней грисом з картоплею? Ні, думаєш. Овес усе-таки завше овес. Коняці нічим не заміниш вівса. І так, поки не з’їсть коняка, не відійдеш. Якось безпечніше. Знаєш, що все з’їло, бо своїми очима бачив. Без отрубів…

Додому аж увечері прийшов. Пізно увечері. Приходжу. А дома ні душі. Що за нечиста сила? – думаю. Куди похвайдала жінка? У хаті холоднеча, не палено. Пішов до хліва, упорав решту, що лишилася, худоби, прийшов знов до хати і от от приганяється жінка. Засапана, слова до діла не виговорить… Що таке? Здуріла?…

– Та, – каже, – Пархвена піймали…

Хто? Де? Як?

– Ще ранком, – розказує жінка, – як тільки ти вийшов, припер одии стражник на коні. Припер, зіскочив з сідла і до мене: – де твій чоловік? Я одразу не добре второпала. Перелякана була, але він сікається як навіжений. – Кудись, кажу, пішов. Встав і пішов… Навіть куди – не сказав. Збирайся зо мною… Що робити? Не можу я, кажу… Ось так усе тутка лишити. Злодії в нас вчора були, все до чиста забрали, а чоловік хто його знає. Цілу ніч, кажу, навіть оком не зморгнув… Хто його знає, що він міг вигадати…

– Нічого, бабо, – каже стражник. – Злодіїв то тих цапнули. Ціла банда… Підеш своє добро пізнавати.

Не встигла ще жінка розказати, коли приходить десятник з Бущі.

– Микито! А біжи мерщій до старости.

– Чого?

– Не питай, а біжи. Там тебе «врадник» кличе.

Накинув дещо на плечі й побіг. Приходжу. Матінко Божа! Содома й Гомора. Людей – ціла Буща. У старости в хаті повнісінько. Ані тобі доступитися…

– Микита Шабелян прийшов! – котрийсь гукає.

– Сюди його.

Втиснувся в хату. «Врадник» на покуті сидить, мокрий увесь, аж коміра розхристав. Перед ним шклянка чаю, а побіч на лаві нагай. Коло порога і кругом коло вікон повно мужиків. У запічку, просто на долівці лежать якісь люди. Обшарпані, побиті. Калюжя крові коло них. Лише простогнують. Два стражники з голими шаблями стоять коло них… «Врадник» похльобує чай, а вглядівши мене, визвірився:

– Ти Микита Шабелян?

– Я, ваше благородіє. Не звольте гніватись, так сказати.

– Мовчи, дурак!…

– Та мовчу, ваше благородіє… Бо що ж казати?

– Є то он твій брат? – питав і тицьнув нагаєм в запічок.

Глянув я…

– Щось, – кажу, – не запримічаю…

– Ей, ти! – гукає «врадник»… – Шабелян! Поверни свов рило… Братішка прийшов…

Стражник один копнув чоботиськом одного, що лежав в крові й він повернувся… Господи Боже! Що то за страхота. Обличчя таки немає. Розчавлене все. Синє, синє, одна рана, навіть очей не видно.

– Брате! Пархвене! Що з тобою? – і до нього. А стражник один цап мене за карк.

– Стой! каже.

А врадник як впече мене нагаєм по спині… Аж зашкварчало…

– От тобі, розтаку твою, брат! Ти будеш «вора» братом звати. Де, одвічай, цілий день пропадав?! Знаєш ти, капустяна твоя голова, хто тебе облапошив?…

Я так остовпів. Став як стовп… Жарти, думаю,, кепські з таким.

– Не знаю… (А я то знаю, та що вже тут…)

– Так подякуй, – каже, – мені. Я тобі, дурню, піймав твого злодія. Ось він брат твій. Подивись на нього, голубчика. Ось він увесь тут. Га! Ха, ха, ха! – зареготав каналія «врадник». – Доброго, – каже, – маєш братка. Нічого.

І по цих словах знов до дядьків звернувся, що гуртом коло порога збилися і стояли мов барани без шапок…

– Ну, так що? Не скажете хто бив? То ж я вас усіх так загорну і запакую, куди Макар телят не гонив. Розумієте ви це? Ну? Чого ж мовчите?

– Всі, ваше благородіє, били. Всі до одного. Карайте. Злодія ми, навіть рідного брата, не потерпимо. Ось Микита… Чесний, порядний господар. Проти нього ми нічого… – заговорив хтось.

– Мовчать! Не питаю… Питаю, хто бив? Злодій, не злодій! На все закон, – репетує «врадник».

А мужики, як стовпи… Вперлися обома ногами й ні мур-мур… Ех і сила сидить в мужикові. Страшна сила.

– Ну, а ти ж де пропадав цілий день? – звернувся до мене.

– Та кажу, ваше благородіє… Звісно. Воно, коли господареві коні вкрадуть, то це все одно зарізати. Сотужно без коней. Встав я рано й думаю піду до волості та хоч стражникам скажу… Але дорогою заглядівся… Взуття ж мене зле. Чого доброго не видержить, бо вчора також у волості був. А це ж миля все-таки, як не як. Подумав, подумав, зійшов у ліс і так пролазив. Не хотілося вже вертатись додому. Ні до чого.

Так і від’їхало начальство, нічого не добившись. Мужик наш крутий. З нього отак собі задурно годі щось випитати. А піймали брата не стражники з «врадником», а самі ж таки «люди». Повпивались бандити й битись почали, дуже гарно себе почували. А тут їх за зябри. Стій! Та й всипали. Та й давай місити… Ото ж і лишились з людей одні вичавки. З нашим людом жарти короткі. Коні ж мої все одно не вернулись. Кожухи та всяке вбрання вернули. А знак по «врадниковому» нагаєві довго носив. Пекучий був, хай йому частець.

Ще були суди і, звісно, хоч не хоч мусив я проти брага свідчити. Загирили його на три роки, бо кобто одно моє, то б байдуже, а то «ділов», що, Боже милий, натворив. Ех, думаю. Тепер, як вийде, не життя мені. Заб’є. Бачив, як він, відходячи до тюрми, зиркнув на мене… І за що така злість?

От дивно, їй-бо. Ну, присяй-бі, що ціле життя ось на нігтик не скривдив його. Чого така злість? Що я мав, а він не мав? Отже ж не мали ми обидва нічого однаково. Що я і не вчений, та кажу: росте здоровий колос, росте й жужелиця. Це все «планета». Під якою планетою людина родилась, такий уже з неї хосен…

Цигарка старого згасла. Він захопився оповіданням, руками вихиляси виробляв, голову задер догори. Коли схаменувся з цигаркою – огню немає. Потягнув пару ра-ів, а вона не горить, не куриться.

– Нате, старий, огню… – вихопився знов Китай.

Вийняв сірника, нагнувся до старого, щоб прикурити, але жидка хтось з-заду попхнув і він, попікши старому носа, полетів на вошиву ковдру.

– Хто там, сволота! – лаявся Китай, відскікнувши ніби пружина від заклятої ковдри.

Всі ж реготали, один тільки старий Шабелян помацував опеченого носа, а цигарку зо злості викинув на бік. Лев дивився на старого, хотілось йому страшенно підійти до Кравчука та накласти нахабі твердих, щирих запотиличків, одначе поки що, як «новак», не відважувався. Китай і лаявся й реготав. Він ніби справжній «блатняк» знав такт і вмів, як і що треба робити. Він підійшов до Кравчука і стусонув того пару разів під ребро. На цьому і закінчилося, але Шабелян довго не хотів оповідати далі. Кравчук знов залякав, що «чорта з два дістане після цього» старий. Старий хоч-не-хоч, а говорив далі:

– Думаєте, що коли хтось щось хоче і працює, завше здобуде? Це я сам на собі пізнав. Думаєте, що коли мене раз обібрали, другий раз, так я вже отак і опустивсь? Ні. Людина, що пустить глибоко коріння в землю, як той зрізаний пень, обростає кожної весни новими пасинками, скільки ти їх не обрізуй. Але не кожна людина. Є і дерево, що не лише пасинків, а й само ледве росте.

Зиму пережити було дуже скрутно. Не міг на зарібкн їхати, а в нас з одної землі не дуже-то поживеш. Моїх п’ять десятин так і лишились. Коли б не обікрали, може б і ще одну-дві прикупив би, а так… Ледве, ледве на весні сякі-такі конята роздобув. Все-таки обсіявся, обробився, і своє, і оренду. Сподівався врожаю, почав знов оживати, до того задумав завести хмельницю й уже втицьнув у землю перші дві копі корінців. Хміль прибутня річ. Все було знов гаразд.

Але турбувало мене одне. Що, як прийде брат? Що буде? Знаю, що той до смерті дертиметься, а свого не подарує. Всі ми уперті з роду, тільки кожний по-своєму. Хто за що. Треба, думаю, небезпремінно десь тікати. Треба землі шукати. Треба перенестися. Вийде з тюрми, то знаю: або він, або я. Один раз писання від нього, правда, без підпису, але знаю, що то від нього – дістав. Так там казав, щоб готував йому тисячу рублів, а ні то труп. Так і писав. Щоб то взяти те писання та до слідчого, але коби то мені того тільки в голові було. Думав я інакше. Думав я продати своє й виїхати в Сибір. Живуть там, думаю, люди. Не загину й я. Поля добрий шмат, рук та поту придам і зажию. Але не вдалося нічого зробити.

Десь літом у «августі» трах-тарах… вибухнула війна. А тут і жінка моя, як на тоте, завагітніла. У мене «синій білет», але війна так притиснула, що по році і «синьобілєтчиків» потягнули. Розпрощався й я з домом та жінкою, з немовлям. Хлопчик родився…

…Тут старий перервав мову, схилив голову й зашамав губами. Лев дивився на нього. Хотілось глянути в його очі. Хотілось перевірити правду оповідання. Оця засушена кістка, оцей поганий, вошивий струпак оповідає, переживає ще раз, може тисячний, пережите. Здавалось, він горить при цьому. Здавалось, волосся його, рідке, брудне і сиве, вилітає при цьому. Здавалось, гаснуть більше й більше його і так згаслі очі і випадають його останні зуби… Кравчук пригукнув на старого, той схопився, здається здригнувся і далі говорив. Говорив, але тихіше якось…

… Дай, Боже, щоб були всі такими ворогами мені, як я був ворогом тим, проти кого з рушницею в руках, ув «окопах» останню свою силу виморожував, останню кров виливав… За цілу війну, я не вбив ні одного живого створіння. Сам дістав дві рані. От вони… – і показав свої рани.

Одна на грудях, від гранатової скалки, друга на правій руці коло ліктя. «Тому і хрестився він не рівно, подумав Лев. І чого він, чорт старий, увесь час виправдується?… На якого біса здалися кому його рани? Другий купець». Але ця думка, це була думка штучна, ще стара, перед тим десь там за частоколом заготовлена. Тепер же Лев міг сміливо зітхнути разом зо старим Шабеляном, бо десь у собі, глибоко, куди було доступно лише найщирішим відгукам видимого величавого життя, там він уже зарисував собі болючий образ цього старого з його постолами, вошами й раною від скипки австріяцької гранати на грудях.

…Прийшов з війни… Хто куди, а я додому. Приходжу. Біда. Нічого знов нема. Все зруйновано. Жінка з дитиною недавно з «глибокої Росії» вернулась. Знов наново починай. Хлопчик мій ось такий уже виріс. Хутко чотирі роки. Мене аж чорти беруть. Знов кинувся працювати. Знов на поле, в ріллю. Знов мороги почав роздирати. Від світання до смеркання в полі. Щастя, що з собою пару соток грошей приніс, то відразу пару конят купив. Але оренду вже втратив, та й не до оренди вже було, коб принаймні своє обробити. Прийшла «слобода», так можна було деяку десятину придбати, але я раз на завше собі сказав: «Дароване чи безплатне завше боком вилізе».

І так воно сталося. В революції всі біжать, кричать, деруть собі, що хто попало, а я дивлюся тільки та дивуюся. І чого так падка людина на чуже, дароване? І чого так солодко, так приємно кожному заволодіти чужим? Чого ж ті люди тягаються з тими, зовсім їм непотрібними речами, як всякі м’які стільці, хвортоп’яни, перини?… Що робитиме мужик з такими речами? Отак міркуючи собі, не взяв я ані чужої соломини. Але як прийшли оті, що з гетьманом, так почалася знову возня. Село зігнали, тягали людей, покували бог зна куди, били, знущалися. Мене, слава богу, не чіпали. Ані один. Сидів собі, господарив. Почав знов обростати, зате ворогів набув. З’явилися в селі «оратори». Ці ораторі, звісно як… От вам прийде до села. Сход. Ну, сход, то сход. Зійдуться дядьки, хтось на перекинуту бочівку вилізе:

– Товариші! Прийшла слобода. Це значиця все, що є, все ваше. Все то мала колись буржуазія, а тепер все ваше. Був гетьман, був Петлюра… Все це буржуї, помєщіки, наші класові вороги. Всіх їх зничтожити, щоб значиця бєдний клас до поніманія прийшов. Пора бєдному класу виставить себе на перьод, щоб значиця, обличчя його всі побачили. Хай живьоть слабода!…

А мужикам що. Ревуть. Знає він один з другим, що сталося? Знав він хоч, хто був оті «горлаторі»? Ніколи…

Але це мене якось мало інтересувало. Радив я декому тільки: дядьку Трохим, не вплутуйтесь в ті «слободи». Не буде з того добра. Чекайте. Бачте, що тепер «власті» ніякої. Хто його розбере…

Отак минав я лихо, та не минуло воно мене…

Одного разу сіли ми з жінкою вечеряти, коли двері рип-рип, і входить до хати кількоро більшовиків. Це саме за їх «власті» було. Всі при рушницях, при шаблях, при револьверах. Один з них без шинелі, у френчі і чорних з лампасами штанах-галіфе. Чоботи високі з холявами хромовими з пражичками, остроги бряжчать… Птиця, думаю, важна якась. Решта прості, у шинелях.

– Що, – каже той у галіфе, – пізнаєш?

Дивлюся я, дивлюсь… Люди мої! Пархвен!… Кров моя захолола. Чи то радіти, чи то гвалт кричати… І тут якось само собою вирвалось:

– Братику! Рідний…

– Ух, сукин син, кулак ти проклятий! Я не твій брат. Забрать його, сукиного сина… – визвірився брат. – А всьо ето, что так у нєво єсть, конфісковать значить…

– Та який я кулак? Що з тобою? Отямся!… Я ж тоді… Та хресто-святий… Діти, син…

– Закрий, кулацька морда, свою сплювачку. Там розберуть. Всьо імєніє конфісковать… Уравнєніє настало!…

Я задубів, онімів. Сил не хватало, бо був би, коли б що мав у руках, побив би їх і себе, а тоді хай і «уравнєніє». Але нічого якраз не мав. Шкода. Дуже велика шкода. Забрали мене, потягнули в «чеку», нічого не зробили, але вернувся я від них аж другого року восени, сивим, знищеним, зламаним дідом. Втік з «етапу» аж з-під Житомира. Отаке то було.

– Ох… – зітхнув старий. – Тепер же ото найгірше підходить. Кулак… Так, так. Кулак, – казав, хитаючи головою старий. А помовчавши хвилю, говорив далі: – коли вернувся, то застав дома голі стіни і жінку з дитиною. Голодні, голі, ні кола, ні хвоста на дворі. Дивлюсь на дитину… Знищений я, але все-таки… Все-таки знов, думаю, починати треба!… Більшовики втікли й може не вернуться. Кажуть, мир зробили з поляками. Треба знов закачувати рукави та плювати в долоні. Коби так, сам чорт його бери. А то ж дитина. Що воно, як виросте, думаю, за батька подумає? Що почне?… І почав, і почав… Давай порпатись, поратись. Давай кидатись на всі боки. Пішов, щось там трохи заробив, трохи позичив і купив ялівочку. Хай, думаю, хоч на зарік корівка буде. Хоч ложка своя молока. А там, думаю, знов якісь конята треба буде.

Але підсунулась мені нова думка. Брат Пархвен поїхав десь з більшовиками й не вернувся. Залишився в селі Хведор, а другий, Онисько, пристав у приймаки до другого села. Частка Пархвенового грунту залишилась у Хведора. Думав я, думав, міркував і одного разу пішов до Хведора і кажу:

– Так і так, – кажу, – от, мовляв, Пархвен відійшов. Знаєш ти, брате, що знищив він мене безневинно. Давай поділимось його часткою…

– О, – каже брат. – Коли поділимо з тобою, то й Онисько захоче. А що там ділити?…

– Ну то що, – кажу. – Коли Онисько, то і Ониськові дамо частку. По законному. Але Онисько не в претенсії. Йому це незручно. А мені б то дуже ота нивка на Саковому пригодилась…

Та де там, Хведор і слухати не хоче. Мене забрала злість! Вперся я й вдався до суду. Суд потягнув за ним. Я до вищого суду подав. Не було ніяких грошей на адвоката та суд, то я взяв та й продав останню ялівку. Ялівку, думаю, нажию, а кусок поля коли придбаю, то придасться. Стали ми вже так і так ворогами з братом… Страшенно сутужно було. Але повів на ярмарок ялівку, продав, прийшов додому. . Боже мій! Боже мій! Страшно і розказувати… Та вже. Хай. Хай всі знають. Кулак!…

Ото прийшов додому, роздягнувся, виняв вузлик з паперовими грішми і положив на столі. А жінка поралась щось за бугаєм. Знаєте, як то у нас хати? Хата і бугай, а за бугаєм такий запічок. Ото ж порається там жінка, а я пішов, щоб порадитись. Хлопчик мій завше такий цікавий був… А що ви, тату? А як ви? А те, а це. Гостинця завше просив, а я і з ярмарку, а гостинця таки не приніс. Повірите, копійки тієї шкода було стратити. Балакав я з жінкою… Ну, може чверть годинки, не більше…

Вертаюсь до грошей… Дивлюсь… Ні. Вам це ніколи, ніколи зрозумілим не буде. У мене під ногами провалювалась земля. Вся хата пішла навколо ходором. Світ почорнів. У мене бухнула до голови вся кров і я далі нічого вже не тямив. У хаті піднявся страшний вереск. Що я робив, що сталося, не тямлю. Стямився я аж за рік, отут… – і показав на вікно 8 келії хорих в’язнів. – Аж у суді дізнався я, що малий мій гроші ті подер. Всі, до одного папірця. На шматочки. Бавився і подер… А я. Я, казали… Це вже жінка казала… Я, каже, вглядівши це… Ще вибіг у сіни… Ще щось там бігав і був дуже червоний. Такий, каже, як жар. А очі, то просто страх глянути, були. Вернувся, каже, з сокирою і поки там жінка схаменулася, я схопив свого хлопця і відтяв йому руку… Просто сокирою… А після розмахався нею так, що ледве не зарубав і жінку. Далі, кажуть, побіг у ліс. Там мене знайшли коло того саме Поперечникового яру. Лежав на землі, гриз її, гриз власні руки, що були обліплені грязюкою, змішаною з кров’ю… І от так воно сталося . Дитина моя померла. Кажуть, вся кров вилилась. Жінка перелякана побігла в село і поки вернулась, дитина вже була непритомна.

– У-у-у! Ти, мать твоя!… – витиснув котрийсь з цибатих…

– І вас, старий, не повісили? – крикнув над його головою Будний.

Старий нічого на це не відповів, а лишень м’ямлив губами.

– Він же, сволота, не так то вже і старий… – сказав Кравчук… – А що ж ви думаєте тепер робити? – спитав він Шабеляна.

– Що думаю?

– Еге.

– Та що думаю. Думаю, як не здохну, то буду ще господарювати.

– Е-е, не топтати вже вам рясту. Скінчилося вже ваше, – додав Кравчук.

– Що ж, – розвів Шабелян руками. – Поки людина дихає, доти мусить про живе думати. Має правду старий Ковальчук Трохим, коли казав: – у світі все, каже, отак… Все дві силі. Одна каже: роби добре, а друга: роби кепсько. Але сили ті обидві нерозумні. Вони тільки обидві вважають, що треба робити так, як вони хочуть. Бо то є «добре». Та це не кожному дано знати. Так. Правду, і людину, і сили, що кермують людиною. Є Бог і є його воля. А коли хто не вірить у Бога, той бреше… Ви можете надо мною знущатись, сміятись. Вам вільно, бо ви ще дужі; ви хоч злочинці, та не робили ви злочину… Той, хто робить справжній злочин, той не буде плювати на те, чого не розуміє. Злочин робить людина тільки чесна, бо як можна вважати за злочин те, що мій брат пішов до більшовиків, щоб мене знищити? Це не був злочин. Він таким родився і таким мусів померти. Щастя його, що з’явилися, скажімо, такі більшовики. Чесна людина не пішла б туди, а злодієві тільки туди дорога. Кажуть, більшовики, більшовики… І нарікають. А я нічого не кажу. Більшовики завше були. Були вони в нас споконвіку. Тільки не завше мали вони «власть»… От що. Та це не кожний знає… Як, кажемо, може це знати такий от хлюст, – і тикнув пальцем на Ковальова. – Певно офіцериком був. Га?…

– Ну, старовина! – образився й почервонів Ковальов. – Що ж, здохла ваша мати, мене ображаєте…

Ковальов сплюнув і відійшов. Відійшли й ще дехто.

Залишились коло Шабеляна тільки Китай, Кравчук, купець і Лев. Старий Шабелян, коли замовк, то опав, ніби його підтято. Видно було, що це догоряюче щось. Щось, що колись горіло, клекотіло, як вулкан, але перегоріло й це останні відблиски колишнього великого полум’я намагають прокинутись, вирватись з задушного оточення, щоб спалахнути… Але спроби даремні…

– Затятий, – сказав купець і зробив неозначений помах рукою. – От таких людей бачив я тьму. Тут це виїмок. Тут ще розсіяні вони по широті земній, а гам їх збирають, стягають. Там, каже, ні одної хутко душі не залишиться на волі. Це, каже, люд особливий. Підіть ви сьогодні на Соловки, в яку хочете совітську в’язницю, в льохи Г.П.У. Все там ось такі сидять. Чорні, як земля. Злі, як огонь. Сухі, твердом’язі, туполобі, бородаті. Гляньте в їх очі. Гляньте в їх зморщені, заскорузлі обличчя й ви зобачите в них безодню… ну, просто безодню наївного, невинного і злочинного хотіння. От воно. Дивіться на осьтого…

Всі глянули на Шабеляна, але нічого в його обличчі, крім мертвеччини, не було.

– Та, – каже купець, – цей уже вигорів. В саму кість заллято йому трунку… Але інші?

І на цьому скінчилось. Всі полізли по келіях. «Вєліколєпний і ненужний» день скінчився.

Перед самим сном Лев ще раз підійшов до купця…

– А хто ж по-вашому переможе?

Купець зрозумів питання:

– А хто більше злочинний?…

– Той, – відповідає, – хто більше злочинний.

– Ну! Хто злочинніший, чи вони, чи ми, поки що сказати тяжко. Але хто переможе, сказати легко. Ми переможемо.

Лев відійшов, розстелив свого брудного сінника на помості й ліг.

«Ми переможемо», – думав він. Що він хотів цим сказати? Хто оті «ми»? Потім заснув.

А другого дня вже не було купця. Лев навіть цьому зрадів. Він увесь час тільки й робив, що дивився на його руки. Вони без перерви стирчали перед очима Льва й не міг він їх здихатись. Лев тепер ходив собі по келії й ніби просторніше йому, ніби той купчисько бозна скільки забирав йому місця. Раніше він і Шабеляна ніколи не завважав. Тепер же, кожного ранку о дев’ятій, коли келія хорих № 8 виходила на двір, через визірку до келії № 7 завжди протягалась суха, покопирсана жилава рука. Кожного разу котрийсь із в’язнів робив старому якогось фігля, але ніколи та рука не висовувалась порожньою. Чи кусок петльованика, чи сиру, чи чого іншого клалось само від себе в неї і старий, не дякуючи за дарунок і не сердячись за фігля, мямляючи пожовклими устами, дибав собі на подвір’я з вошивою ковдеркою під пахвою. Там він розстеляв її, сідав коло неї, їв, що мав, і так без руху і без звуку просиджував на сонці цілий день. З нього сміялись, обдурювали.

– Старий, хоч цигарку?

Старий гляне, протягне руку. От-от цигарку візьме. А той, шельма, витягне цигарку прикурити ніби старому, а дійсно встромить у зуби, засміється й піде. Старий дивиться йому у слід наївно й безслівно. Що він думає, тяжко сказати.

Часом обіллють його водою. Обіллють його і його ковдру. Старий увесь мокрий. Йому, видно, холодно й він тремтить. Тоді він уже встає й дибає під самий частокіл, де найкраще припікає сонце. Там він не сідає, аж поки не висхне. Стоїть, общупується, як змокла курка й мямляє. Часом довго дивиться в щілину частоколу. Стоїть, всадить носа в щілину й годинами без руху дивиться. Що він думає, годі вгадати. Там за частоколом город і ще один, але нижчий, частокіл. Видно вулицю, як по ній їдуть до міста дядьки. Видно людей, що сюди й туди мотаються. Видається, що всі вони дуже чимсь заняті, що їм увесь час ніколи, що вони безустанно квапляться. А Шабелян от нікуди не квапиться. Він годинами стоїть собі коло щілини й ніби картину яку оглядає.

Розказують, що після таких оглядин Шабелян починає бушувати, кричати, плакати. Кажуть, так страшно плакав, що доводилось заносити його в темний підземний льох, бо ревів на цілу в’язницю. Плакав так до фізичного вичерпання, а тоді знов замовкав і тижнями мовчав. Оповідав ще, правда, як він руку своїй дитині відрубав. Це оповідав. Але останніми часами не було бажаючих слухати.

Лев не раз хотів підійти до старого, але не відважувався. Не знав, що й як з ним розпочати. Так і не підходив. Лишень час від часу, клав старому на руку кусник сього-того з їжі, бо старий не міг пожувати тюремного хліба.

А літо пливе і спливає, як живиця по раненій сосні. Поволі, непомітно. Уже багато відходило і приходило людей келії № 7. Уже багато їх перебачив Лев. Він дивувався, як усе таки чітко видно людину в в’язниці. «На волі» всього того не спостерігаєш, що тут. Мабуть тому це, що тіснота. Людина кожна ніби під мікроскопом.

Примітки

Подається за виданням: Самчук У. Кулак: роман у двох частях. – Чернівці: 1937 р., с. 42 – 62.