Весілля Радула Волошина

Переклад Михайла Старицького

Як женився той Радул Волошин [3],

Собі змовив дівчину красуню,

Дає перстень, назнача весілля:

«Хай весілля за два тиждні буде,

Поки я доїду до біл-двору

Та зберу панів-сватів на поїзд!»

От вернувсь він до свого біл-двору,

Зібрав зараз сватів пишних силу,

Зібрав, силу, аж три отні цілих;

Сватів шле ж, а сам не їде з ними.

Виправля братів своїх двох рідних,

Щоб були бояринами дівці,

І дає свого коня під неї [4].

Так свати й поїхали по дівку.

Там їх стріли, привітали гоже;

Кожен сват дістав в гостинець шати [5],

Молодий же дівчину красуню,

Та коня і сокола в придачу.

Загув бубон, крикнули чауші [6]:

«Час в дорогу! свати пишно вбрані!

Гайда далі, і свати й дівчино!

Вже пора рушати нам додому!»

Свати пишні ізнялися зараз,

Ото й рушив до біл-двору поїзд;

Як були всі на горі вже чорній,

Коли там стоїть Динис Бонянин,

Стоїть, спершись на свій спис вояцький;

Пропустив він всіх сватів по ряду,

А як стала проминать дівчина,

Він вхопив її коня за повід.

Дівері два ледве взріли теє,

Гострі шаблі витягають зараз,

Щоб Динису голову одтяти.

Але їх спиня дівчина гожа:

«Бога ради, дівері кохані,

Не хапайтесь загубить юнака,

Сперш почуєм, що казати має,

А згубити буде час і потім!»

Уклонивсь тоді Динис дівчині,

Чорну землю під конем цілує:

«Сестро в бозі, дівчино-красуне!

Маєшстати жінкою Радулу,

А у нього єсть моїх два брати, –

У темниці молоді обоє [7];

Визволь їх ти звідтіля як-небудь!»

Те сказав і витяг із кишені

Аж дванадцять золотих дукатів,

Їх дарує він сестрі по бозі;

А вона йому – сорочку шиту.

Та й побрались до біл-двору далі.

От, коїм вже біля двору стали,

Всі сватове позсідали з коней,

Молода тільки не хоче зсісти.

Вийшла з двору Радулова мати,

Їй виносить золоту стільницю [8],

Круг стільниці сплетена гадюка,

Виплетена з золота та срібла,

Замість ока – самоцвіт рожевий.

Обізвалась Радулова мати:

«Зсядь з коня, моя невістка люба!

Ось од мене золота стільниця,

Круг стільниці сплетена гадюка,

Виплетена з золота та срібла,

Замість ока самоцвіт рожевий;

Будеш ти й вночі при ньому шити,

І вночі, немов у білу днину!»

Молода вклонилась їй покірно,

А проте з коня таки не зсіла.

Вийшли потім Радулові сестри,

І виносють золотий їй перстінь:

«Зсядь з коня, ятрівко наша люба!

Ось тобі в шанобу перстень злотий,

Ти носи собі його, здорова!»

Молода вклонилась їм покірно,

А проте з коня таки не зсіла.

Повернулись назад сетри люті,

Біжать бистро, кажуть брату з гніва:

«Ох, Радуле, наш коханий брате!

Молода з коня не хоче зсісти,

Поки ти до неї сам не вийдеш!»

Розлютивсь тоді Радул Волошин,

Вибіга до неї з голим мечем:

«Зсядь з коня ти, суко, а не дівко,

Встань з коня, бо й голову зітну я!

Не од батька узяла коня ти,

А мого-ж в дорозі заморила!» [9]

А йому на те дівчина-краля:

«Господарю, пане мій, Радуле!

Ти не гнівайсь, бо не маєш за що?

А з коня не зсяду я, аж поки

Не даси ключів мині од льоху!»

Засміявсь тоді Радул уголос,

Дав ключі їй од льохів темничних.

От, вона з коня зсідає зараз,

Зве до себе діверів двох милих:

«Йдіть зо мною, дівері два милі,

Покажіть-но од темниці двері!»

Пішли разом до темниці з нею

Й одчинили прокляту темницю.

Покликнула дівчина-красуня:

«Гей, брати Бонянина Диниса,

Йдіть сюди перед темничні двері!»

От і вийшло молодих два брати,

Вийшли зараз на темничні двері:

У їх патли – можна б тіло вкрити,

Пазурями – копать землю б можна.

А це з льоху тридцять в’язнів молить:

«Сестро в бозі, дівчино-красуне!

Випусти сьогодня й нас з темниці!»

Обізвалась ще дівчина красна:

«Йдіть і ви перед темничні двері!»

Як всі в’язні із темниці вийшли,

Їм і каже дівчина-красуня:

«Утікайте, куди знає кожен!»

А сама взяла двох побратимів,

Привела їх у господу білу;

Покликнула голіїв двох, хлопців –

Один миє, другий голить патлі,

Обтинає пазурища бридкі.

Замість дрантя, що зірвала шматтям,

Їх прибрала вона в одіж білу,

Та й пустила до біл-двору з богом,

Давши їм ще яблуко злотисте:

«Поклоніться побратиму в бозі

Побратиму Бонянин-Динису,

І оддайте яблуко це в шану!»

Примітки

3. Радул-бей – зі Валахії а женився він на небіжці Івана Черноєвича, що в Чорногорії. В. С. Караджич.

4. У Сербії вінчаються і справляють весілля не в сім’ї молодої, а в молодого. Молодий тільки згоджується за дочку, часто без її відома, з родителями; по згоді він мусить заплатить гроші і обдарити рід, а далі присила за молодою сватів, котрі й привозять її до нього: тут і справляється весілля.

5. У Сербії дарують сватам найбільше що-небудь з одежі: штани, жупан, кунтуш, сорочку, або-що.

6. Слово турецьке, але вживалося і у нас. Чауш, або чаус значить – посланець.

7. Дума, здається, належить до часів Уроша, по смерті Душана, коли пішла страшенна розрада і нелад між воєводами та деспотами: один на одного нападав, в полон брав. А між Валахіею і Чорногорією було надто мало згоди.

8. Тут треба розуміти, що мати дарує їй якусь дорогу стільницю до роботи, або до шитва; хочай у сербів завжди дарують на весіллі верхній плит на столі, або стільницю.

9. У сербів є звичай, що молода, приїхавши до молодого, не хоче зсідати з коня, аж поки її не обдарують гостинцями; для того-то й тут виходять зараз до неї і теща, і ятрівки з дарунками; а що молодий лютувався – то тим, що подумав, ніби вона гордує й зневажа і його родину й гостинці.

Подається за виданням: Сербські народні діми і пісні / переложив М. Старицький. – Київ: 1876 р., с. 39 – 44.