Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Смерть молодого царенка Уроша

Переклад Михайла Старицького

Милий боже, що то чуда й дива!

Що се чутно у Призрену-місті?

Чи то радість, а чи туга тяжка?

То не радість у Призрену-місті,

То не радість, а велика туга:

Умирає цар Милютин [35] Дужий

І нікого по собі не кида,

Пріч Милиці, молодої жінки,

Та двохлітка ще Уроша, сина.

Ізібралось усе сербське панство, –

Йому жалко господаря свого:

Юг-Богдан старий прибув на смуток,

І синів з ним, Юговенків дев’ять,

Прибув далі воєвода Милош,

За Милошем – із Пазару Реля,

Потім далі – ще Милан Топлиця

З побратимом Косович-Іваном,

А за ними Мрлячовенків троє –

Деспот Углиш, воєвода Гойко,

Та ще й третій брат король Вукашин

З своїм сином, короленком Марком.

Прибув далі проігумен Иосиф

Із ясної Равиниці-церкви

З молодим дияконом Михайлом;

Ізібралось усе панство сербське,

Наостанці й патріарх честивий,

Сивий старець, пресвятий Арсеній.

Стоять нишком над царем всі смутні…

Юг-Богдан, дід, зняв нарешті слово:

«Господарю, Милютине царю!

Ти недужий, умирати маєш…

То скажи, кого тобі найжальче?

Чи Призрену, білої столиці,

Чи твоїх царських скарбів численних,

Чи Милиці, молодої жінки?»

«Ні, того всього мені не шкода,

А найжальче свого сина Вроша,

Що не можу йому царства здати!»

Йому й каже Юг-Богдан старенький:

«Хіба мало воєводів сербських?

Приручи ти кому-небудь царство

У державу, на які-там роки,

Поки дійде своїх літ царенко!»

От замисливсь цар Милютин дуже

Та й надумавсь, кому здати царство:

Королю Вукашину здає він,

Королю і дядькові Уроша,

У державу на сім років часу,

Поки дійде літ дитина Урош.

Як преставивсь цар Милютин Дужий,

То Вукашин оцарився зараз.

Рок за роком упливає часу,

Незабаром і сім літ минуло,

На ті сім набігло ще сім других;

Царенятку вже шістнадцять років,

А про царство й не згадає жоден…

Йому стало дорікати панство:

«Де ж те царство твого батька, Вроше?»

Пита Урош воєводів сербських,

Чи не буде хто з них свідком часом:

«Як отець мій, цар, преставивсь богу,

То кому він приручив корону?»

Пішов Урош до Богдана-Юга, –

Той йому назвав всіх воєводів,

Що були при царській смерті свідки;

Та ласкаво і послав просити,

Щоб збірались воєводи сербські

На вечерю до Богдана-Юга.

От зібралось усе сербське панство,

Всі зібрались, трапезують чесно…

А це Урош молодий схопився

І давай їх всім святим благати:

«Як отець мій, цар, преставивсь богу,

То кому він приручив корону?»

Підвівсь Марко, всіх обводить оком, –

Мовчить кожен, не промовить слова:

Хто пак знав – казати не насміє,

Хто б насміливсь – так не зна нічого…

Тоді Марко до громади й каже:

«В короля Вукашина корона,

Бо моєму вона батьку здана!»

Як почув король Вукашин теє,

Витяг зараз свою шаблю гостру,

Схопивсь миттю він на ноги з долу,

А з ним разом брати – Гойко й Углиш,

Щоб рубати ото сина Марка!

Зірвавсь Марко і собі на ноги,

А за Марком – і Милош, і Реля:

Січанину захотіли збити.

Так схопились воєводи сербські

І завзятців помирили щасно.

Богом просить молоденький Урош

Свого батька по хресту і дядька,

Щоб вернув той батьківщину-царство.

Нема що, король Вукашин згодивсь, –

Оддає небогові корону,

З нею разом – славне царство сербське.

Так на тому й розійшлась громада.

Небагато уточилось часу,

А вже дядько замишляє зраду

Супроти хрещеника й небога, –

Щоб його таки згубити з світа.

Мислив, думав – і надумавсь добре.

Виїздить на влови у планину,

Закликає й сироту Уроша;

Вкупі разом і побрались в гори.

Полювали, не знайшли нічого,

Поки згага допікать їм стала;

От спустились вони з гір в долину

І знайшли там затишне озерце.

Зсів з коня король Вукашин перший

І напивсь холодної водиці;

Йому й каже молоденький Урош:

«Тепер ти подерж обох цих коней!»

Взяв Вукашин двох тих добрих коней,

А Урош став жадно воду пити.

От король – за олив’яну балту [36]

Та як лусне з-за плечей небожа

У висок, поза юнацьке вухо, –

Аж мазга поприснула в долину

І озерце замутнилось крів’ю! [37]

Як Урош там простягнувсь бездухий,

Взяв Вукашин мерлеця за ноги

Й поволік геть із долини набік;

Потім взяв, на плечі скинув тіло,

Виніс просто на лісисту гору

Й заховав під сосною, у хмизі,

Притрусив зверх бур’яном та листям,

Поверх його навергав каміння,

А на його ще ялових шишок,

Щоб знайти було не можна й сліду.

Повернувсь назад Вукашин звідтіль.

Як зближався до Призрену-міста,

Ще здалека сестра брата взріла,

Та не взріла ж при йому Уроша:

Догадалась вона зразу, бідна,

Що небожа загубив десь дядько.

Як заплаче, заголосить ревно…

Пішла в гори шукать сина Вроша;

Шука, ходить по планині тиждень –

Ані ріски, ані краплі в роті;

Прийшла врешті над озерце темне,

З його хтіла закропити душу, –

Так озерце ж замутніле крів’ю,

Й по землі геть червоніють плями!

Догадалась, що тут син погинув,

Пішла слідом на планину вгору,

Ішла слідом, поки слід згубила,

Шукать стала уже осліп в борі.

Як зайшла ж у гущину соснову,

Позирнула під зелену сосну, –

Аж сидять там янголи чотири,

Проміж ними стоїть Урош ясний,

Бо вже він був пресвятився в бога!

Коли взріла те цариця-мати,

Повернулась, давай бігти з лісу:

Біжить хутко до Призрену-міста,

До царського монастиря просто,

Все те каже проігумну-старцю;

А ігумен духовенство скликав,

Та й пішли всі в бір зелений, в гори,

І знайшли там Уроша-царенка.

Йому тіло не потліло й крихти,

Бо у бога дістав ласку Урош.

Одспівали тут одправу Врошу

Й понесли аж в монастир царевий;

В домовину золоту поклали,

На довічне спочиваннє тихе.

Та не буде ж королеві-дядьку

Ні на небі, ані тут спочинку:

Ні од суду праведного бога,

Ні од кляття цілого народу,

Бо він вбив хрещеника-небога

Задля царства, задля добр тутешніх!


Примітки

35. Милютином у цій думі прозвано не кого іншого, як Степана Душана.

36. Балта – таке оружжа, подобие до нашої тупиці, тільки з великим обухом. На Поділлі і в Галіції теж уживається таке назвище.

37. Король Вукашин таки справді зрадецьки убив Уроша, запросивши його на полювання; тільки Урошу було тоді певних 31 рік. А це було так: плохий Урош удався од нападу воєводів, надто Юговенків і Лазаря, під руку до свого кума Вукашина; та, запримітивши його лукавість, хотів був тікати, а той і вбив. Царство ж таки не досталось Вукашину, а ним заволодів славний Лазар.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 457 – 460.