Смерть молодого царенка Уроша
Переклад Михайла Старицького
Милий боже, що то чуда й дива!
Що се чутно у Призрену-місті?
Чи то радість, а чи туга тяжка?
То не радість у Призрену-місті,
То не радість, а велика туга:
Умирає цар Милютин [35] Дужий
І нікого по собі не кида,
Пріч Милиці, молодої жінки,
Та двохлітка ще Уроша, сина.
Ізібралось усе сербське панство, –
Йому жалко господаря свого:
Юг-Богдан старий прибув на смуток,
І синів з ним, Юговенків дев’ять,
Прибув далі воєвода Милош,
За Милошем – із Пазару Реля,
Потім далі – ще Милан Топлиця
З побратимом Косович-Іваном,
А за ними Мрлячовенків троє –
Деспот Углиш, воєвода Гойко,
Та ще й третій брат король Вукашин
З своїм сином, короленком Марком.
Прибув далі проігумен Иосиф
Із ясної Равиниці-церкви
З молодим дияконом Михайлом;
Ізібралось усе панство сербське,
Наостанці й патріарх честивий,
Сивий старець, пресвятий Арсеній.
Стоять нишком над царем всі смутні…
Юг-Богдан, дід, зняв нарешті слово:
«Господарю, Милютине царю!
Ти недужий, умирати маєш…
То скажи, кого тобі найжальче?
Чи Призрену, білої столиці,
Чи твоїх царських скарбів численних,
Чи Милиці, молодої жінки?»
«Ні, того всього мені не шкода,
А найжальче свого сина Вроша,
Що не можу йому царства здати!»
Йому й каже Юг-Богдан старенький:
«Хіба мало воєводів сербських?
Приручи ти кому-небудь царство
У державу, на які-там роки,
Поки дійде своїх літ царенко!»
От замисливсь цар Милютин дуже
Та й надумавсь, кому здати царство:
Королю Вукашину здає він,
Королю і дядькові Уроша,
У державу на сім років часу,
Поки дійде літ дитина Урош.
Як преставивсь цар Милютин Дужий,
То Вукашин оцарився зараз.
Рок за роком упливає часу,
Незабаром і сім літ минуло,
На ті сім набігло ще сім других;
Царенятку вже шістнадцять років,
А про царство й не згадає жоден…
Йому стало дорікати панство:
«Де ж те царство твого батька, Вроше?»
Пита Урош воєводів сербських,
Чи не буде хто з них свідком часом:
«Як отець мій, цар, преставивсь богу,
То кому він приручив корону?»
Пішов Урош до Богдана-Юга, –
Той йому назвав всіх воєводів,
Що були при царській смерті свідки;
Та ласкаво і послав просити,
Щоб збірались воєводи сербські
На вечерю до Богдана-Юга.
От зібралось усе сербське панство,
Всі зібрались, трапезують чесно…
А це Урош молодий схопився
І давай їх всім святим благати:
«Як отець мій, цар, преставивсь богу,
То кому він приручив корону?»
Підвівсь Марко, всіх обводить оком, –
Мовчить кожен, не промовить слова:
Хто пак знав – казати не насміє,
Хто б насміливсь – так не зна нічого…
Тоді Марко до громади й каже:
«В короля Вукашина корона,
Бо моєму вона батьку здана!»
Як почув король Вукашин теє,
Витяг зараз свою шаблю гостру,
Схопивсь миттю він на ноги з долу,
А з ним разом брати – Гойко й Углиш,
Щоб рубати ото сина Марка!
Зірвавсь Марко і собі на ноги,
А за Марком – і Милош, і Реля:
Січанину захотіли збити.
Так схопились воєводи сербські
І завзятців помирили щасно.
Богом просить молоденький Урош
Свого батька по хресту і дядька,
Щоб вернув той батьківщину-царство.
Нема що, король Вукашин згодивсь, –
Оддає небогові корону,
З нею разом – славне царство сербське.
Так на тому й розійшлась громада.
Небагато уточилось часу,
А вже дядько замишляє зраду
Супроти хрещеника й небога, –
Щоб його таки згубити з світа.
Мислив, думав – і надумавсь добре.
Виїздить на влови у планину,
Закликає й сироту Уроша;
Вкупі разом і побрались в гори.
Полювали, не знайшли нічого,
Поки згага допікать їм стала;
От спустились вони з гір в долину
І знайшли там затишне озерце.
Зсів з коня король Вукашин перший
І напивсь холодної водиці;
Йому й каже молоденький Урош:
«Тепер ти подерж обох цих коней!»
Взяв Вукашин двох тих добрих коней,
А Урош став жадно воду пити.
От король – за олив’яну балту [36]
Та як лусне з-за плечей небожа
У висок, поза юнацьке вухо, –
Аж мазга поприснула в долину
І озерце замутнилось крів’ю! [37]
Як Урош там простягнувсь бездухий,
Взяв Вукашин мерлеця за ноги
Й поволік геть із долини набік;
Потім взяв, на плечі скинув тіло,
Виніс просто на лісисту гору
Й заховав під сосною, у хмизі,
Притрусив зверх бур’яном та листям,
Поверх його навергав каміння,
А на його ще ялових шишок,
Щоб знайти було не можна й сліду.
Повернувсь назад Вукашин звідтіль.
Як зближався до Призрену-міста,
Ще здалека сестра брата взріла,
Та не взріла ж при йому Уроша:
Догадалась вона зразу, бідна,
Що небожа загубив десь дядько.
Як заплаче, заголосить ревно…
Пішла в гори шукать сина Вроша;
Шука, ходить по планині тиждень –
Ані ріски, ані краплі в роті;
Прийшла врешті над озерце темне,
З його хтіла закропити душу, –
Так озерце ж замутніле крів’ю,
Й по землі геть червоніють плями!
Догадалась, що тут син погинув,
Пішла слідом на планину вгору,
Ішла слідом, поки слід згубила,
Шукать стала уже осліп в борі.
Як зайшла ж у гущину соснову,
Позирнула під зелену сосну, –
Аж сидять там янголи чотири,
Проміж ними стоїть Урош ясний,
Бо вже він був пресвятився в бога!
Коли взріла те цариця-мати,
Повернулась, давай бігти з лісу:
Біжить хутко до Призрену-міста,
До царського монастиря просто,
Все те каже проігумну-старцю;
А ігумен духовенство скликав,
Та й пішли всі в бір зелений, в гори,
І знайшли там Уроша-царенка.
Йому тіло не потліло й крихти,
Бо у бога дістав ласку Урош.
Одспівали тут одправу Врошу
Й понесли аж в монастир царевий;
В домовину золоту поклали,
На довічне спочиваннє тихе.
Та не буде ж королеві-дядьку
Ні на небі, ані тут спочинку:
Ні од суду праведного бога,
Ні од кляття цілого народу,
Бо він вбив хрещеника-небога
Задля царства, задля добр тутешніх!
Примітки
35. Милютином у цій думі прозвано не кого іншого, як Степана Душана.
36. Балта – таке оружжа, подобие до нашої тупиці, тільки з великим обухом. На Поділлі і в Галіції теж уживається таке назвище.
37. Король Вукашин таки справді зрадецьки убив Уроша, запросивши його на полювання; тільки Урошу було тоді певних 31 рік. А це було так: плохий Урош удався од нападу воєводів, надто Юговенків і Лазаря, під руку до свого кума Вукашина; та, запримітивши його лукавість, хотів був тікати, а той і вбив. Царство ж таки не досталось Вукашину, а ним заволодів славний Лазар.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 457 – 460.