2. Перше Різдво в семінарії

Анатолій Свидницький

Незабаром після цієї штуки, проте вже вересень надворі був, у Антося на стації сидів о. Яким і Тимоха – також вже отець, тільки отець диякон, скілька семінаристів сиділо, що там же стояли. Вже і з полудня звернуло, а вони ще не обідали – очікували на новаків, що були на екзамені – і Антосьо – та на консоляцію. От бажання кожному своє збулося: ідуть вони з екзамену, попід вікна тупотять та гомонять. Ніхто не обрізавсь, то всі раді, всі питають: «А я, чуєш, добре отвічав? а правда, добре?..»

– Мене, мабуть, завернуть?

– Тебе щоб завернули!.. от мене – то так! – перебив другий. А третій:

– Чого б я хтів, щоб так отвічать, як ти! Тобі екзамен вдався якнайлучче!

Всі почувались, що добре отвічали, та жоден не йняв собі віри і отак випитували один у одного, а випитуючи, і в хату ввійшли.

– А що? – пита о. Яким Антося.

– Хто його зна! тільки-м так йому вирецетував, аж спасибі сказав.

– А! то добре; вже-сь ретор! Поздравляю.

Весело Антосьові стало, та він і сам собі не доймає віри, чи тому правда, і, не хотячи осмішкуючись, каже:

– Поздравляйте! а може, ще доведеться утрясти з Кам’янця.

– Ні вже, – озвавсь якийсь семінарист. – Коли, кажете, аж спасибі сказали, то за що б завертали! Вже, вже – бур. гіець з вас. А був і ректор?

– І архирей був, – вмішавсь один новак, радий, щоб і його поспитали.

– І архирей був?!

– Не хто і дякував Люборацькому, а він же, – додав другий новак. – Всі сидять підряд, як гуси на березі.

Ще цяя розмова велась, як уже, казали давати обідати, а о. Яким, почувши, що ложками торохтять, моргнув, на кого знав, і опинилась з-під столу та на столі повнісінька воодушевлєнія гранчаста пляшка і почалось возліяніє в честь свіжих горобців [Так прозивають реторів. А то ще бургіями, бургійцями, оратаями, витіями тощо. – А. С.].

Від цього празнику почалось для Антося нове життя, вже семінарське.

По семінаріях всього три класи: нижчий – реторика, вищий – богословія, а середній – філософія. Що в училищах четвертий клас, те ж в семінаріях богословія: і старші з богословії, і все; філософія посередині – богословам не кориться, а над реторами не може старшинувати, хіба то десь; реторика те ж саме тут, що там первий клас тощо. Чи післатись за чим, чи що треба кому, то ким, як не ретором? Старший же пішле, бо право має, а філософ попросить, і бідний ретор всім за попихача.

Тільки тут все на ви: «А чи не пішли б ви мені туди-то? чи не переписали б того-то?» – Все на ви, все делікатно, а не послухай, скажи: «Хай хто другий, бо я часу не маю», – то так і гримне: «Бач його, горобець поганий! як розібрав! вже й послухати не хоче! Я тобі хутко зіб’ю цю пиху! Ось побачиш»…

То вже того і жди, що старший відлепортує в місячних відомостях [Старші в семінаріях щомісяця подають відомості «о поведений» учеників кожен свого участка. В деяких семінаріях такі звуться благочинні, а старший особно єсть на кожну стацію. В Кам’янці ж зарівно і то старший, і то, тільки то частий, а то квартирний. – А. С.]:

«Груб, неслухняний, по улиці ходить і пісні співа, де люди всякого званія, чину і покрою». То от тобі й халепа! Уряд так і загуде, наче бджола, як в улій стукнеш: «Ты, кажется, вон смотришь из семинарии? смотри!» А кому таке по серцю? бився-бився, а на половині й втопився. То реторва й хилиться, як трава за вітром, та ще й не шелестить. Пішов би поскарживсь, то уряд, може б, що й поміг; та це вже значить бути донощиком, з начальством зіходитись – підняти на себе всю богословію або й цілу семінарію. Та таки уряд там так держить себе, що легше до скаженого вовка приступити, то нічого: куди вітер віє, туди лозі гнутись.

І Антосьо, бувши в реторищ, хилявся, гнувся, світив в очі богословам, як і кожен; та йому дуже тяжко було з старшого попихачем стати; то світив він, як той місяць, що світить, та не гріє. – Даремне, мовляв циган, у бога хліб їсть. Та й це не довго було, бо він тільки обізнавсь, зараз же пристав до музик, навіть туди на станцію перейшов, де самі музики жили.

Ці не зважають уже на класи та на старшинство, а більш того, що заводять чергу, і тим уже всі й посилаються, чия черга настане, як не знайдеться охочого, щоб заступив. От і зажив собі Антосьо вільним козаком та ще й весело. Аби тільки субота, то вже повна хата наб’ється послухати, як гратимуть; слухають-слухають та й іноді і складчина пічнеться, – а там все піде догори ногами.

Не коли ж частіш гуляють, як приїхавши з дому; в кожного свіжа копійчина, то перва шана товариству ніби, а справді шинкарям. І оце саме минуло для Антося перше Різдво в семінарії. Додому він не їздив, бо далеко було; а їздив до дядька – до о. Якима, що сів на парафію миль за дванадцять від Кам’янця, як ото перевівся для Тимохи з Солодьків.

По ордані і посипали семінаристи в Кам’янець. Надворі мороз, аж голки скачуть, а вони сидять, позакутувані мамашиними хустками, в батьківських бекешах, понадувались, як сичі на сльоту, і кожен так позира на людей, наче сам куди вищий від сонця, а всі – пилинка на дорозі, що вітер подме – і де вона ділась? де відшукати?

Ретор же як їде, то пряче носа, як гусак на холод; філософ виставе обличчя на весь вид; ретор дивиться, та недобачає, а філософ до всього придивиться, до всього йому єсть діло. Цей не промине і того пищика, що чеше згорбившись і вже не пам’ятає, коли саме змерз, відколи трясеться; філософ подумає: «Тікай, морозе, бо франт їде!»…

От уже богослов як їде, то не їжиться, як ретор; не позира, як філософ; богослов преважно розляжеться, підійме плечі, щоб ширші здавались, надусається і як погляне на кого, то не хотячи, і то наче дума: «От ощасливив!» і знов нікуди не дивиться, тільки думає: «Коли б хутче до кінця, та оженитись, та на село».

Зітхне і подме, що пара клубом піде, вдариться в плечі хурманові і покотиться по конях та по дорозі. А він погляне скоса і подума: «От так подуй хто, будь мудрий!» і Ще подме. А жиденя ззаду йому вигне пузо вперед і “собі Дме: уф-ф-ф… І крізь штанята йому хвіст із сорочки теліпається, аж замерз, підбійканий. Проте й воно дме, та ще й як! дідчий і батько так не подме.

Між другими всякими їхав і Антосьо, – хоча й ще ретор, проте сидів, як богослов, і позирав, як філософ.

Непоодаль від того дому, де вперве жив Антосьо, сюди до Польської Брами, стоїть дерев’яний дімок, а в йому, в кімнатці без помосту порозкидано, порозвертано, і п’ять кроватів стояло, і п’ять семінаристів жило. По музикантських струментах, що тут висіли по стінах, зразу кожен догадається, що тут музики жиють; та струментів п’ять, а хлопців лиш чотири. Кого ж нема? Антося нема, тільки скрипка його на кілочку висе. Не мав, неборак, пудла, то возив її в хустині та в руках держав, як літом; а зимою, то припоручав кому, а сам з голими руками вирушав, – удовцем, мовляв, сам. Так і тепер лучилось, то скрипка була, а скрипача нема.

– Коли б його принесло хоч на крилу вітренню, – каже один, походжаючи по хаті. А далі взяв та й ліг.

– Та вже не забариться, – каже другий. Третій мовчки струну ув’язував до скрипки, а четвертий лежав, читав та як жбурне книжкою під поріг! аж листки зашварготали, каже:

– Доїла ти мені! сучий син – як скінчу, доки житиму і в руки не озьму, а як приторкнусь, то пальці поплюю і вмиюся. Тільки лежатиму та милуватимусь з своєю попадькою. – З цим словом обняв подушку, пригорнув до себе. – А! – каже з притиском, обернувсь до стіни очима, накрив голову подушкою та й заснув.

– Бач! як наш басиста розходився, – заговорив той, що скрипку прилагодював. – А чим то він кинув? – питає.

– Догматикою.

– Та кручена ж бо! А дай, чуєш, тон.

Той встав, взяв флейту і подув. Третьому нічого не казав, а він сам взявся за бас і почав трюмкати. І врізали втрьох.

– Що ви! граєте? – гукнув, схопившись, той, що спав, і кинувсь до баса: – Швець, – каже, – знай своє шевство, а в кравецтво не мішайсь! – І сів сам до баса, а той взяв кларнет. Переграли.

– Що за штука гарна! – каже скрипач, – та нема Люборацького.

А він і суне в двері.

– Га! га! – закричали всі чотири, перецілувались і почали: – Ану йому марш! – І втяли такого доскочистого, аж волосся їжиться.

Люборацький тим часом роздягнувся, достав калитку з кишені і стиснув щось у кулаку. Переграли ті, а він і каже:

– Спасибі! нате ж вам кому на живицю, кому дудку прополоскати. Та й я коло вас зогріюсь. – І дав півкарбованця.

Стали чергуватись, кому б піти. Антосьо хотів уже хурмана посилати, як входить бурсак.

– От хто піде! – каже басиста.

– Куди? – питає той.

– По живицю.

– Ов-в-в! далеко! – озвавсь бурсак. – Аж у город?

– Ні! тут через п’яту хату.

– Давайте, піду; а за те послухаю.

Дав йому басиста гроші, а сам побіг:

– Почекай, – каже, – я зараз вернуся. – І в ту ж минуту приносить пляшку: – На, – каже, – й посудину.

– От якої живиці! – озвавсь бурсак, – а я думав, що і справді живиці, та й думаю: де тут крамничка через хату, що я її не знаю.

– А хіба ж це не живиця? – каже скрипач.

– Ще й правдива живиця: хоч якого оживить! – озвавсь басиста, а бурсак:

– А за всі брати?

– За скільки влізе, – каже басиста.

– То, може б, більшу посудину хай би взяв? – питає скрипач.

– Буде й цього, – каже басиста, – бо як не подужаємо, то щоб не вивітрилась.

– А закусить? – бурсак питає.

– Закусить єсть, – озвавсь Антосьо і додав: – Ти ж, брате, не гнівайся, що ми тебе, гостя, посилаєм, і сам же вип’єш. А признайся: ти ж і на різдво, і на Новий рік, і на ордань не то не пив, а й не бачив, як п’ють?

– Ні, на Новий рік випив, – каже бурсак і пішов.

– Хутче ж! – гукнув басиста.

– На одній нозі, – озвавсь бурсак вже з-за порога.

Не питали Антося, де святкував, бо всі знали, що в дядька; а питають – що бачив на селі?

– Що бачив! – каже він, пораючись коло своєї скрині, – гусей, кур, індиків бачив: бачив телята, ягнята, – сказано, як на селі.

– А віслюка не бачив? – пита басиста.

– Ні, не бачив, – каже Люборацький.

– Ото! хіба ж ти не чесався?

– Як би ні! чесався.

– І до дзеркала?

– Всеконечно, – озвався Антосьо і аж тоді догадався куди діло йде: – а! – каже, – кабанчику! он ти куди стріляєш! – Та й поклав скрипку і кинувся на його: – Ти, каже, – пережив свята, то я тебе в будень впораю. Давайте ножа, – гукнув, – будем кабана колоти! – І звернув басисту на кровать та й почав вертіти пальцем під пахву.

– Ай! ай! – кричить той, сміючись, і ногами дрига.

– Кричи: кві! – каже Антосьо, – то пустю.

– Пусти, бо бас ногами розіб’ю!

– Справді, бас в ногах! гамуйся, дурний! – заговорили другі.

– Маєш щастя, що бас в ногах, – заговорив Антосьо, випустивши басисту, – а я б тобі дав. Завтра скликав би добрих людей на душенину.

– Що ж, братику! – заговорив той, – хіба я винен, що на тобі Христос їздив? – Антосьо знов кинувсь на його, та той басом відгородився і гука: – Бас! чуєш, бас!

Тут відчинились двері, і ввійшов один, другий, кому ближче було, і музики почали грати.

Пішов гук по всій Палестині; хлоп’ята зачували і зібрались послухати. Час був хоча й не зовсім вільний, бо Антосьо трохи спізнився, що й уроки почались, та кому те зубріння не доїсть до живих печінок? Душа ж жива, тільки наче обмерзла, наче в шкаралупі, як курча в яйці; то вже хіба і не треба їй ульги? І зійшлось комбраття не менш десятка, а своїх було п’ять; та не було в голові, то в хаті тихо було.

Десь-то хтось-то бринів в кутку, як джміль восени, а то все сиділи мовчки, і один тарабанив пальцями по столі; другий якусь книжку перевертав: який урок питався; тр тій сидів похнюпившись та придивлявсь на руки, що покл на коліна, та позирав на других; той лежав та мовчки диви ся на стелю. Були й такі, що стояли, один на другог спершись. Всі наче на ввесь світ сердились, наче в біду п пались, що говори, а все за замком. Антосьо первий поча розмову:

– Чому, панове, хоч не курите?

– Та катма тютюну! Хіба свого даси, – озвавсь оди

– Чому й не дати? – каже Антосьо і з цим словом поклав на столі капшук повен тютюну, гарно вишитий заволічкою по оксамиті.

Все так і заворушилось. Той тільки не кидався, хто не вживав. Обступили стіл, і задні переднім через голову несли, та кожен придивлявсь на тютюн, кожен ліпив куричку.

– А доброго ти тютюну привіз! – каже один. – Дав би-сь мені зо жменю, коли багато маєш.

– Чому й не дати, – озвавсь Антосьо, – хоч мало маю, та й ним поділюся. – І дав жменю, аж крізь пальці тяглось.

– О, спасибі, – каже той. – А я тут курив ось яку запридуху – подивись! – І показав чорний та темний тютюн, та ще й потертий, бо насипом його в кишені носив.

– А нічогенький собі, – каже Антосьо, – хоч нюхай. – Другі тільки переглядались.

Позакурювали, хто курив, і присіли до грубки, відіткавши каглу, аби, знаєте, диму на хаті не було; бо, на случай, набіжить який чорт, то біди не скараскаєшся. Курять ці, а хто не курив, капшук розглядали.

– А це вже якась попівна удружила? – кажуть.

– Може й так, – озвавсь Антосьо, осміхнувшись.

– А чи й сама така, як її робота?

– Хіба ви не знаєте, що я з поганою не зайду.

– Бідний горобець! – каже басиста, а був богослов, – чого б я так високо літав! Тут і сяка-така кривобока коли б хоч подивилась, а він на луччих б’є!

– Що? не вірите? – каже Антосьо. – Ось же я портрет її покажу вам. Поназдивитесь! – І почав ритись в зв’язці та в книжках; і справді вийняв картинку. – Дивіться! – каже.

Кинулись дивитись, а тут двері відчинились і з’явилась випивка. Не до панянок тоді було, – дали місце чому другому. Навіть недодивились, що то картинка не мальована, а печатувана була.

– А що? – каже Антосьо, впаковуючи свою панянку.

– Нічого собі, – кажуть, – коли це вона.

– Та! їй-богу, та! – каже Антосьо. А цьому до правди, як людям до сонця.

Антосьо любив почванитись і, де треба було, на своєму поставити, то сочине і забожиться. Так і тепер: взяв десь печатувану картинку і видає її за поличчя тієї дівчини, що йому капшук дарувала, а капшук йому подарував якийсь панотець, а не панянка. Де ж цей взяв його, Антосьо не мав цікавості й запитати: подякував та в кишеню. Чого ж божиться? Антосьо знав, що гріх призивати ім’я боже всує, то знав як і божитись. Не казав сяк або так, а каже: «Та». А яка! Та сама, та, на картині що намальована, – не друга ж.

Не кожному й по чарці стало, як пляшка й опорожніла.

– Е! це вже не гарно, – каже Антосьо, – люди добрі зійшлись та насухо повинні виходити, чи що? – і дав ще на око.

– Та мало буде, – кажуть. Антосьо дав іще на око.

Поки принесли, то тут трощили все, чого понавозив Антосьо: кури, гуси, ковбаси. Навіть хліб їли з таким смаком наче промолотились. Тим часом і смерклось.

За другим разом зашуміло в голові, то вже лиш подавай. І тут так сталось. Розворушилось заморене, і один гукнув:

– Ану, панове, по шажку! – і підставив кашкет. І посипались гроші, та не шагами, а гривнями; другий і злотого викинув, і чвертку, а Антосьо півкарбованцем брязнув. Були й такі, що тільки плечима здвигали.

– Тільки чи не пізно буде? – завважив один; а другий: – Та втік не втік, а побігти можна. – А третій: – А ляхи приповідають: Kupić, nie kupić, a targować wol[no].

Пішли по православну так собі, на вдачу, – на щасливого волю, як то кажуть; а ті, що зостались, ждали не так горілки, як бажалось довідатись, чи встане шинкар, бо вже таки добре пізно було. А поки що курять та й курять; дим стовпом стоїть, а вони іще підчадюють. І язик розв’язався, що гомонять та й гомонять; вже й не грали, тільки гуртом співали і церковних, і всяких.

Ніхто про уряд і не згадає, а субінспектор уже в хаті, тільки придивляється. Далі, один по одному, й запримітили та хіп куричку з рота та в рукав і стане, витягнеться.

– Ти! ти, здається, курив? – каже суб Антосьові.

– Хто? я курив? – озвавсь Антосьо, – та я зроду в губу її не візьму; і сидіти не буду там, де накурено.

– А тут чого сидиш?

– Бо це моя стація.

– Ти ж кажеш, що не можеш сидіти, де накурено?

– Бо й таки правда!

– А хіба ж тут не накурено?

– Авжеж ні.

– А поглянь на хату! що це? не дим? Поглянь!

– Та я вже дивився.

– Що ж то? Дим? га?

– Та дим же.

– Ти ж кажеш, що тут не накурено?

– Бо таки ні.

– А звідкіль же дим узявся?

– Сам накурився. З груби, значить, – додав Антосьо.

– Чого ж тютюном чути? – каже суб.

– О! – підхопив басиста. – Казав би й справді! Хіба ж тут тютюном чути? Зовсім соломою, а ви кажете – тютюном.

Субінспектор заживав табаку, так йому попід ніс хоч і квачем вози, то не почує.

На мову басистого суб ні півслова, а причепивсь знов до Антося:

– Дай люльку!

– Яку? – питає Антосьо.

– Яку маєш, – каже суб.

– Панове! – заговорив басиста стиха. – Десь тут люлька нашого крючка, дайте! Господин субінспектор покурять. Поліз кларнетиста за люлькою в куток, а басиста взяв капшук з стола, затим і люльку в руки, і підносить субові з поклоном:

– Ось, – каже, – покуріть, коли хочете.

Суб тоді шарив у Антося по кишенях.

– Та які в мене кишені? в мене – діри, – каже Антосьо.

– Покажи ті діри! – І шурне рукою, та аж до коліна достане.

Як ото піднесло басистого.

– О! – гукнув суб і бере з рук та й подає старшому і каже: – Запиши. Чиє то? – запитав у гурту.

– Та тут канцелярський живе, так то його.

– Врешь! то твоє.

– Ні, не моє. Я думав, що ви покурите, та й дав. Ви ж самі бачили, що ми так довго шукались за цим добром.

– Запиши, старший! – гукнув суб, – що курили, та ще й глузували; а розберемо послі.

Тим часом хто тут був з чужих, пробирались за двері, щоб звідціль умкнути і таки бути дома, якби мав і до їх стацій забрести.

– Хто там? хто то? – гукав урядник.

– Хто ж його зна! мабуть, чи не вітер грюкає.

– Я бачив, що людина.

– Хто ж його зна! Мабуть, чи не хазяй забратого вами добра.

Як і справді входить якийсь канцелярський. Поздоровкався, роздягнувся і до старшого:

– Позвольте, – каже, – люльку!

Віддав старший, а суб і питає:

– То ваша-с?

– Наша-с, – каже канцеляриста та й до старшого: – Може, й капшук взяли?

Віддає старший і капшук.

– І то ваше-с? – питає суб.

– Наше-с, – каже той, і почав цибух продмухувати.

– Не куріть тут, – шепче йому Антосьо, а на півголосу: – Ви ж знаєте, що мене душить.

– Ні, не буду, – каже він. – Я вийду на двір.

Облизавши отак макогін, суб уже обертавсь іти, як вскакує один з тих, що по горілку пішли, і на радощах: «Є!» – гукнув, потрясаючи пляшкою над головою, та й запримітив гостя і хіп руку вниз і тільки відкашлюється, а комбрата торка: – На, ніби, її до тристенного!

– Що є? що є? – підхопив суб.

Відкашлянувсь той:

– Еге-е! то я, – каже, – так еге-ем!.. Кажу, що є… кого мені треба…

– А кого ж тобі треба?

– Люборацького… Кажуть, він мені письмо привіз.

– То не можна було завтра прийти вільним часом, а конче сьогодня?

– Завтра я подаюсь в больницю.

– Чем ты болен?

Почухавсь той та й каже:

– Короста.

– Мерзость! – озвавсь суб.

Тим часом пляшка пішла з рук в руки і опинилась аж під кроваттю. Тоді тільки урядник каже:

– Та ти брешеш! Скажи, що ти приніс?

– Нічого, – каже, – я не приносив.

– А покажи руки!

– Я покажу, – каже той, – але як нема нічого, тільки короста, – то що?

– Гадость! – сказав суб і вийшов.

Богослов випровадив його аж за ворота, щоб гаразд оком провести, а в хаті дякували тому канцелярському, що потурбувався за них і спас від халепи, та раділи, що все так гладенько спливло. Хто перекривлявся з суба, як він буде кривитись, що дарма тільки теліжився аж з города; другі сміялись; а там згадали і горілку, і того, що втік:

– А той де? – питають.

– Та тут десь зник, – каже той, що приніс, – отут під самим порогом. – То був моторніший за цього і, почувши, що в хаті тихо, притаївся в сінях, а там як почув голос суба, чкурнув поза хату.

– Де ж би він дівся! – додумуються. А він і йде і стогне, ніби йому тяжко горілку нести.

– О! за вовка помовка, – заговорили хатні. А той:

– Голубочко моя, – примовляє до горілки, ставлячи її на стіл, – зозулько моя! через тебе я мало в ополонку не влетів. То поцілуємся ж за те! кете лишень чарку!

Справді, він мало в ополонку не залетів: як чкурнув з сіней, то погнався як несамовитий і дав такого сторчака, що аж посунувся. Щоб не розбити пляшки, бо хазяйська була, підняв він її вгору і посунувся на ліктях аж на лід, бо гримнувсь над самим Смотричем.

Почали помаленьку вертатись ті, що повтікали, і наново почалось, що й поперед було.

Через скілька день, хто тут був і не втік, стояли коло порога за те, що вештаються в учебне врем’я.

Під час цієї покути Антосьо отримав лист від матері з поклоном від Галі. То вже був з»був її, а це разом воскресло прошле, і дівчина, як намальована, стала перед очима – і не вступається: чи чита Антосьо, чи пише – вона тут та й тут.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 153 – 163.