3. Антось закохався в Галю

Анатолій Свидницький

Незабаром після цього ще Антосьо й не вчився в Кам’янці, а вже сидів у кутку і мимрив з «Православного исповедания». Сердиться, лається, а вчити треба, то полає та й знов мимрить. Як от увіходить той самий канцелюра, що визволив оце з біди, і просить музиків десь там вечір грати. І досі в Кам’янці той звичай є, що дрібніші пани, як хочеться вечір видати, вдаються до семінаристів-музикантів. І ці йдуть, хоч і в незнакомий дім, і обоє скористують: панок має добрих музиків, [а семінаристи погуляють досхочу]. От і пішли вони, і Антосьо, хоч і не перший раз, проте дичарем таким, що ну.

Грали, поки грали; та танцювали, поки танцювалось; а там взялись і за іграшки. Пішов sąsiad, fanty, pastor: далі взялись ptaszka. Чи навмисне, чи так попалось, Антосьо не забарив у kolo. Кому ж співали людяних: chodzi ptaszek… тому: wróbel, панянкам своїх; Любораченку заспівали: chodzi niedźwiedź…

Не зразу опам’ятався хлопець, а таки дошолопавсь у розумі, що його ведмедем назвали; то й постановив собі конче вивчитись всяких танців і всього, що треба, щоб не бути ведмедем. Мав же він до себе, що як постановить зробити що, то вже зробить, щоб там і бозна-що. Ото і почав примічати, як там ногами виробляють танцюючи, а прийде додому, то й собі так потрапляє. Як нема нікого, то і в хаті; а як хто є, то забереться куди так, звідкіль тільки небо на його дивиться, і видригує мазура, витряса польки і всяких других.

Таким побитом привчивсь Антосьо до всяких танців, що став хлопцем хоч куди; і поки перейшов у філософію, то вже мав від других дичарів і тютюн, і ковбасу, і різні ласощі за науку – що вчив танцювати. І всюди показував: і дома, і в класі, і в бурсі – де тільки доводилось, інспектор знав, що він такий митець, та не мав як причепитись, то було тільки перекривляється і то навмання, іноді навіть і не в тім класі, де Любораченко, бо і в вічі його не знав.

А тим часом реторика минала, і Антосьо все в мову входив і між товариством, і в городі. Чи до бесіди, чи до танців, чи до чого – Антосьо, якби не ретор, то всюди був би ватажком; а так не всі йому піддавались – не того, що він не вміє абощо, а того, що – де ж таки? ретор! фе!.. То виробився так Антосьо, поки вся реторика минула; а ще прошлими вакаціями був зовсім не такий: несміливий, бандуроватий, тільки зазнайко такий, що куди-куди!

А бідна мати ускаржалась йому на Тимоху, що все собічить: і то моє, і це не ваше. А як озвешся, то так і гукне: «Молчать, бо з хати викидаю!» Жила вона, як і за о. Якима, в старій хаті і думала, сердешна, що, як вона – мати, то всюди має право, і носила ключі при собі. Тимосі це не подобалось; от і пристав він до жінки: «Відбери та й відбери ключі від матері!»

Віддала стара ключі, та не сіла руки склавши, а все-таки мішалась то в одно, то в друге, сказано: «Молоді хазяї, – думає, – чому й на пуття не навести?» А Тимосі й це не подобалось: «Яке тобі діло?» – каже. От мати і ускаржалась перед Антосьом, що сякий да такий наш зятенько.

– Добре каже, – озвавсь Антосьо, – бо яке ж вам діло до його хазяйства? Чорт його бери!

– Як-то – чорт його бери?

– Та так просто; а хіба що?

– От і це! а шкода!

– Овва! хіба ж воно ваше?

– А чиє ж?

– Його.

– А чим же воно його? – аж скрикнула стара.

– Та так, його, та й годі! Впустили сокола, то й цяцькайтесь. Тепер все його, коли не зазначили, що даєте, а чого ні.

– Не писала-м, бо не хотіла, а воно все моє, моє, та й годі. Умру, а все казатиму, що моє. – І почала плакати, а плачучи приговорювати: – Оці руки, – показує, – і льон брали, і коноплі. Ще й за твого батька покійного – хай там царствує – я й коло женців, я й коло косарів, я й коло пасіки, і всюди я, всюди я; і воно – та моя кривавиця – не моє, не моє?

– А не ваше! – каже Антосьо, – було ваше, а тепер не ваше.

– А чиє ж?

– Того, хто тут настоятель.

– Добре, синку, тебе навчили! Так, голубе, так! будеш багатий! І ти такий будеш?

– Це друге діло, а Тимоха – бачите який.

Не знайшла мати ульги в розмові з сином, не знайшла поради; і нім пройшов той рік, що він приїхав на вакації, ще й нажилась в комірнім: викидав Тимоха з подвір’я, і вона найняла собі хатчину в посполитака, так і жила. Не було де і розкластися з тим, що взяла з своєї праці, – а взяла дуже небагацько, бо Тимоха все собі позоставляв, що було луччого, що було здібного, навіть і побиті вулії.

За тіснотою стара й наймички не держала, а коло всього ходила з Теклею, тільки найняла прачку та договорила молодицю воду носити, як жидівка. Мася ж все панувати збиралась, то ні до чого не торкалась, та ще й сварилась: – Хіба я хлопка, – каже, – щоб у такій хаті жити? – І піде собі у двір, та там і застрягне. В цю саму хатчину приїхав і Антосьо на вакації о-півкурсу реторики.

– Фи! – почав він, тільки поріг переступив. – Фи! в каком же вы свининце живёте!

– Через зятенька, синку, – відказала стара.

– Так вам и надо! было не мешаться не в свое дело!

– А куди ж то я так мішалась не в своє діло?

– Та уж недаром вас выкидали с хаты!

– Ні, синку, таки даремнісенько.

– Уж не говорите мне! я все знаю! недаром я семинарист. Вот и поделом, на другой раз наука! пусть знают и другие, кого в зяти выбирать, кого в прыймы принимать. А вы: «Ступай, Орысю!» Теперь и плачьте; видели очи, что покупали.

I заклав руки в кишені, похилив голову та й почав ходити по хаті то взад, то вперед, дивлячись на чоботи та похитуючись на стану і стиха посвистуючи.

– Що це ти, москалю, здумав? – заговорила мати. – Ти в корчмі, чи що?

– Нет! я в свининце! – озвавсь Антосьо.

– Бог з тобою! образи!

Підвів Антосьо голову, глянув стиха на образи і пішов з хати, посвистуючи; руки в кишенях, кашкет – на буки-ёр-б і аж на очі насунув його. Сам в якійсь білій блузі.

«Господи-господи! – подумала мати, – попереучували моїх діток на один бік: з тієї ляховка вийшла та така, що з голими руками й не приступай; а цей москалем став. Пропащі світи! Господи-господи! От як до матері! А ми бувало в свого татуня, як курчата, вкупці-вкупочці. Вони навчають ми слухаємо; і так поважали-сьмо їх, так любили! А матінку, то… Господи-господи!.. Ні вже! кончина світа зближається…». І почала плакати.

Ні Теклі, ні Масі на цю пору не було дома; Текля була в полі коло баштана, а Мася в оконома на посидінках. В оконома було дві дочки, то Мася до них і вчащала, і вони до єї навідувались. Наче на прикрість матері, Мася все водилась з ляхами та з ляховками, як і завсігди. Наведе гостей та й лається, що не по-панськи мати приймає. То й лучче, що її не було, бо не дала б матері і наплакатись.

А Антосьо, вийшовши з хати, потяг до Тимохи в тій думці, що хоч вилає добре. Злий іде, аж іскри з очей скачуть. «Він же йому дасть!» – подумав би кожен, хто б угадав, що на душі діялось. От і прийшов він на батьківщину; все згадалось і, замість гніву, покотились сльози.

– І бога не боїтесь, і людей не соромитесь, – сказав Антосьо Тимосі; а Тимоха:

– Ты что мне за указчик? Вон!

– Вон? безсумленний! маму з хати виганяти!

– Вон! – гука Тимоха.

– Я піду, – каже Антосьо, – але й ти чорта з’їси, що будеш в Солодьках!

– Ваше преосвященство! помилуйте! – почав Тимоха глузувати та все кланяється.

– Не смійтесь! не глузуйте! – та й на дядька не дуже духвайте! Вже в синод з прошеніями на його так дорогу втерли, як перед зеленими святами до Балти. Лиш не видно, як кишнуть. Тоді розлічимось.

– Ну! ну! различимось, а теперь… – та й замовк. І Антосьо нічого не казав. Помовчали обидва, і Тимоха почав: – Дывне дило! выгнав сволочь, а другой и претендует: зачем мать обижаешь.

– Сам же ти сволочь, – озвавсь Антосьо. – Ти волоцюга, приблуда. Чого тебе чортяка приніс сюди? Чого втисся між заволоки, між сволоч? Іди туди, де не сволоч!

– А ты вон куда иди! – гукнув Тимоха, схопивши Антося за плечі, і виштовхав аж на двір, ще й собаками затравив. Щоб не Орися, то були б пірвали; та вона обігнала його, і стали собі – брат з улиці, а сестра з подвір’я – та й не наговоряться.

– Горе ж тобі, сеструню! – закінчив Антосьо.

– Мамуня винні, голубе, та архирей, – відказала Орися, – той прислав, а вони втовкмачили. Лучче б були під лід пустили.

– Арися! – гукнув Тимоха.

– Гука! – озвалась Орися, – бувай здоров! – і зникла мов її вітер поніс до хати. А Антосьо сповагом подибав здовж селом до матері, проклинаючи всіх і все, хто і що під язик підскочить. Засумований, став він під хатою в себе підпер стіну плечем та й думає: «От які попи! от який з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні! грім мене вбий, що ні!.. Та вб’є він мене, як пробачу кацалапові!»

З цього часу Антосьо і в церкві не дививсь на Тимоху, і де тільки міг, всюди розказував про його правду – і в лице, і поза очі. А час ішов та й ішов. Антосьо тільки прийде до хати:

– Дайте мені що із’їсти! – та й потягне за ворота, аби дома не сидіти; або ляже на соломі в клуні та й валяється; або сяде на колесах, що також в клуні стояли, та й виграє на скрипочку. Пограє-пограє, награється та й гойдається на колесі, задумавшись, і щоб за холодну воду взявся.

– Ти б хоч хати глядів, – каже йому мати.

– А разве я до вас за сторожа приїхав? – І той своє, а вона піде собі або й постоїть трохи, головою похитуючи, та татуняє.

Вже більш тижня минуло, що Антосьо наче не солоний: і не спиться, й не лежиться; ні йти, ні сидіти – як то приповідають: і в поле мене не бери, і дома мене не лишай. Ніхто не знав, чого це так, і він сам не догадувався, тільки нудився, марудивсй; чогось хотілось – і сам не знав чого. З нудьги отак і потяг він за подвір’я, а там хтось іде; він назад. В хаті саме полуднати сідали.

– Хтось іде! – гукнув він.

– До нас? – пита Текля.

– До нас, – каже Антосьо.

– Ким це розносила лиха година! – озвалась мати, хапаючи з Теклею, що там було на столі. А тим часом двері стиха скрипнули на бігуні і ввійшла Галя. Аж дух Антосьові захватило, аж з лиця спав, як побачив її. Серце тьохнуло та й заніміло, в очах заблищало, замиготіло, і аж наче млості б’ють.

Вклонивсь хлопець, та ще з таким подригусом, аж долівку здер, шарнувши ногою, та й став як вкопаний, стоїть, Руки потирає. Поки мати то за жнива з нею погуторила, то за спасівку, відійшли Антосьові зашпори, то й він вмішався в розмову.

– Як же вас тут бог милує на селі? – каже.

– Слава богу, ні на що скаржитись, – відказала Галя.

– Слава богу! – озвавсь Антосьо.

– Казати б, що й справді пан Антоній такий радий, що аж богові дякує.

– А думаєте!

– Думаю, що ви там між городянками навчились компліменти садити, то й приїхали на село людей дурити.

– Я? приїхав людей дурити? Ха-ха-ха! Та й те сказати: хіба ви люди?

– А що ж?

– Дівчина, чи панянка!

– А це не людина?

– Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них: «якісь люди йдуть»; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть: «ідуть якісь чоловіки і молодиця з ними, чи дівчина, чи баба».

– Та хіба ж не люди? – озвалась Галя.

– Хіба я кажу що? а люди своє знають… Мабуть, що не люди, а люди – тільки чоловіча стать.

– Ха-ха-ха! – засміялась Галя.

– Га-га-га! – засміявсь Антосьо.

– А воно і справді так кажуть, – заговорила стара, – як жінка, то вже не люди, а жінка, та й годі.

– Тим-бо то! – каже Антосьо. – То як же я міг би людей дурити, коли між нами ні ока чоловічого, а все жінки.

Галя щось хотіла казати, та ввійшла Текля, що десь з хати виходила, і погедзкалися з нею. Антосьо зоставсь у хаті сам та й задумався і все пригадав, що думав, що робив ще від позаторік. І наче тому півсуток, так все воскресло і стало перед очима. А серце так дрібненько та любенько тріпочеться, що бодай і до смерті, то не жалкував би.

З цього часу Антосьові й з голови не сходила дівчина: чи спить він, чи лежить – все перед очима. І якась нетерплячка бере, щоб піти хоч подивитись на ню, – хоч здалека оком глянути, мовби легше стане. От раз і вдягнувся він і пішов – і сам не знає куди – через греблю, за дільниці, на гору, мовби самі ноги несуть.

– Куди я йду? – питає сам себе і не йде, а біжить. – Куди ж це я? – каже.

А перед очима Кукілівка зеленим та квітчатим килимом розіслалась; і церкву видко, і попову хату, що так на узгір’ї стояла. На його подвір’ї кожен куточок видко, де навіть курка пробіжить, і те видко. Антосьо і почав роздивлятись. Аж в очі йому коле, а він дивиться і зітхнув, і сам не знає чого. Аж от побігла через подвір’я [дівчина] в зеленім убранні.

– Галя! Єй-богу, Галя! – мало не крикнув Антосьо.

Зашуміло йому в вухах і в ногах таку силу почув, що покатав, як на поштарських конях.

[Згодом вертавсь Антосьо з Кукілівки додому]; вийшов за дільниці, оглянувся, а те платтячко іще зеленіло на рундуці; Галя як вийшла за ним з хати, то так і стояла, оком проводила.

– Оже вона мене любить! – каже собі Антосьо, – єй-богу, любить. Вже ж нічого їй стояти на рундуці. Щось то вона дума? може, за мене? – І хутко-хутенько став терти рука в руку… – А! – каже з притиском, – а! браво, хлопце! – І мовби сміється, мовби плакати збирається.

Через скілька день Антосьо ізнов потяг у Кукілівку, там ізнов, і що кожен раз все більше та й більше кохав, все тяжче та й тяжче доводилась йому розлука. Не раз збирався і признатись: от-от! – та й на кінці язика задержиться, мовби йому мову замкне, тільки серце б’ється-б’ється, і так хочеться поцілувати. Не смів неборак признатись, бо ще кінець курсу вилами був писаний.

Так і вакації минули, що все збиравсь сказати, і нічого не вимовив, тільки ходив та й ходив. І вона йому нічого такого не казала, хіба по очах пізнавали одно одного; і вона радіє, як завважить по чім-небудь, що він кохає, а він радів, що вона.

Перед самим виїздом Антосьо ще раз був у Кукілівці; подивився любенько на свою дівчину та й каже:

– Не забувайте мене, а я вас не забуду.

Осміхнулась вона, зажарилась, глянула на його таким оком, що лучче самого неба, і пішла в валькир – не всиділа. Незабаром вернулась і винесла капшук. З одного боку на йому галка вишита, а з другого – пара голубів, що цілуються. Та воно й не голуби були, а лучче заморські пугачі, бо пір’я по них червоне та зелене тощо. Тільки, хай буде – голуби, бо Галя так казала і так думав Антосьо.

– Дарую вам на пам’ять, – каже вона.

Схопив хлопець, і аж йому очі заблискотіли; подякував і встромив за пазуху.

– Тут, – каже, – йому місце: – коло серця самого. Незабаром знявсь додому.

Вийшов панотець на рундук, вийшла паніматка на рундук, а Галя потягла до воріт.

– Може б, сюди через садок східніше, – каже панотець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:

От я вас проведу. Ходім! – І пішли. Садок був давній та здоровий; Німеччина до його не Досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо і сам дорогу знайде, почали прощатись.

– А!.. Анно! Анно! – почав Антосьо, – якби ви знали, що б я вам сказав на прощання!..

– А що?

– Багацько дечого, – озвавсь він, потрясши головою і око пришкуливши.

– Та кажіть, бо нема часу чекати, – скажуть: чого так довго не верталась?

А тут і почав батько гукати: – Галю! Галю!

– О! кличуть, – заговорила дівчина. – Бувайте здорові!

Антосьо схопив її за руку і поцілував – щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.

– Почекайте, панно Анно! – заговорив Антосьо. Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.

– Що це ви робите? – каже дівчина.

– Нічого, ангел мой, нічого! – І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, і так гарно на душі, м’якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував московську: «Ты душа ль моя»…

Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби й собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося – без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.

Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній, пом’янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сына твоего и бога нашего, да подасть ми руку Гали». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там-то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано і ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам’ятав, то вже: «Моли сына» та й «моли сына»…

Так от, як би сьогодні видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Кам’янець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, і покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Кам’янці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощалась, і дулі ^є не надумається: «Що там мій філософ поробляє, мій сокіл ясний? Чи жив-здоров, чи нездужає? а чи, може, вже й у гробі краса моя нев’януща, сонце моє незахіднеє?..»

І стисне єї за серце від таких думок. Защемить бідненьке, заб’ється, і ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози – та божа роса – сполощуть його трохи, і все пройде, мовби не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної чутки немає – ні вітер не навіє, ні птах не принесе…

А листи? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що товариство очі викололо б тим письмом, а друге – уряд… Цей очі живцем виклював би. Та й те неабищо, що ще не певна річ, то її батько якби постеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура. Та не все ж дівчина й сумувала!

Іноді придумувала, як то вона, голову схиливши та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже кончившим, і як в церкві стоятиме, а піп – ще й не простий, а благочинник – і поспитає на дверях: «Любиши, Анно, сего Антония, его же зриши перед собою?» – «Люблю», – відкажу я, – думає собі Галя, – та відкажу так тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я не люблю, а справді – то люблю-люблю! І так скоса глипну на його та й знов очі в землю. А там заспівають нам: «Жена твоя»… і вичитають: «Да боится своего мужа»…

На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки – тьох! тьох!.. «Нащо б боятись? – подумає дівчина, – та така божа воля!» – додасть, зітхнувши, і піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять:

– Чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси! бодай тебе се та те їло!.. Коли б який хоч кривий та сліпий, аби взяв тебе з-перед очей!..

«Возьме мене мій Антосьо, – подумає дівчина і уздихне до бога: – Вкороти, господи, цих чотири роки на штири дні, щоб мені вирватись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки філософ.

Примітки

«Православное исповедание» – один із основних підручників у семінарії. Повна його назва – «Православное исповедание преосвященного митрополита Петра Могилы».

Сусід, фанти, пастор, пташка – молодіжні ігри.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 163 – 171.