9. Кінець Люборацьких

Анатолій Свидницький

Не йшов час – летів час, а ще Антосьо коло коханої; тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі і виїхав до Кам’янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж вне разряда.

«Пропащі світи!» – подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього; зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця, треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило з його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.

– Ты Люборацкий? Знаю, – відказав архирей, прочитавши його прошения. – Праси дьячковского места.

– Ваше преосвященство!..

– Дьячковского места праси!

– Клевета, ваше преосвященство!

– Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз!

– Одно слово, ваше преосвященство…

– Какое?

– У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота…

– Все эта так, а ты праси дьячковского места.

Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв!

Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі на испытании, або в консисторії також на испытании, або женитись, де архирей покаже.

Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що і як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з цього вийде?..

Думав-думав та й написав все, що сталося, і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський – вже під рукоположеніє. Де женився? де? що?.. – У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…

– Доле ж моя неприкаянна! – залаяв Антосьо і пішов до архирея, впав у ноги і просить: – Визвольте мене, бо з голоду пропаду або буду хабарі брати!

– Какой же ты непорочный! – процідив той крізь зуби. – Вставай, – каже, – да подавай прошение.

На архирейськім хуторі був диякон, а в його сестра – погана, та стара, та з’їдлива. От архирей і каже:

– Женись на ній, то візьмеш приход, ані – поки я тут, не надінеш ряси.

«Чорт його побери! – подумав Антосьо. – Не я первий пропаду, не я й останній. Коли не Галя, то хай і свята Варвара буде, а я зарівно пропав, бо не буду любити…»

Через місяць уже співали Антосьові «Ісаіє, ликуй»; через другий і сліду його не було вже в Кам’янці; на парафію поїхав з своєю жінкою-красою…

Пройшло десять літ після Антосьового невеселого весілля, як по той бік Попогребського лісу дорогою на Будії йшла мовби шляхтянка, постогнуючи, а коло неї півпарубка – хлопець з мішечком на плечах.

– Коли б нам до корчми як бог допоміг, – говорила стара.

– Та вже, бабуню, недалечко, – якось доплетемся.

– Ой, щось дуже мене ноги болять! не знаю, чи дійду! Треба було в лісі підпочити, а тут дуже сонце шкварить… Не дав бог моїм діточкам талану, то треба пектись, бо нікому заступитись, нікому вклонитись за тебе смотрителеві, щоб ту бумагу написав.

А ззаду, чути, хтось ньокає. Оглянувсь хлопець.

– Ученик, – каже, – якийсь до Крутих. – Оглянувсь другий раз і пізнав: – Це, – каже, – Ковинський. Я з ним на стації стояв. З татом їде.

– Ковинський… Ковинський!… – почала стара, – щось я пам’ятаю це прозвище. Де я його чула?.. Ковинський… А! он де!.. Ще, мій голубе, я жила в щасті, як чула цю фамилію; якийсь Ковинський з моїм Антосьом по горохах водився. Знаю тепер, знаю. – І почала молитись.

Тим часом зближавсь Ковинський; коні добрі, бричка крита, і хлопець коло його. Посторонились прохожі, щоб проїжджачому просторіше було.

– Здрастуйте, пане Петропавловський! – гукнув він з буди. – А то до Крутих?

– До Крутих, – озвавсь цей.

– Сідайте, підвезу.

– Та возьміть хоч бабушку, а я й дійду.

– І бабушка сядуть, і ви сідайте!

Ми вже знаємо, що це була стара Люборацька, а то її внук – Фоня. Ішли вони до Крутих, щоб випросити в смотрителя казенний кошт. Фоня вже просив раз, та смотритель не послухав; то тепер і баба пішла, чи не вимолять удвойзі. Не наймали підводи через те, щоб тих скілька карбованців, що мали, не стратити, а лучче дати смотрителеві.

Сіли вони на бричку і поїхали.

Так верстов за три від цього місця стояла тоді на будянських полях Махтулова корчма. Тепер уже не та корчма на тім місці, а все-таки є; а тоді була здорова з заїздом і жив у ній жид Махтула. В цю корчму заїхали вони на попас і розговорились.

– Знаю, – каже Ковинський, – знаю я Люборацького. Де ж він тепер?

– Пропав, панотченьку! – озвалась Люборацька.

– Як?

– По неволі та на нелюбій женився, та все сумував та грав на скрипку та сох. Лікарі казали не давати йому скрипки, бо сухот достане. Заховали від його скрипку, а він почав пити. Раз отак приїхала до його в гості його булая невіста, тепер попадя. «Що ви робите? – каже, – чого ви п’єте?» – Нема вас зо мною, то я й п’ю… – «А ви ж тоді не пили!» – Бо ви були зо мною… – «А де ж ваші школи?» – Нема вас, то й шкіл нема. – «А скрипка де?» – Скрипка? – скрикнув покійний, схопивсь та й далі сів: – Нема, – каже. – Та нема вас, то й її не треба. Тепер я на біду граю та на злидні. – «А я думала, що на скрипку мені заграєте». – Для вас я заграв би й на скрипку, та нема.

Я таки сама прислужилась: послала до музики, щоб скрипки позичив. Принесли ту пригудницю, мовляли покійні татуньо; він тільки глянув, то й затрясся (то скрипка була його семінарська); а як почав грати, то позеленів, пожовк. А очі, як дві жаринки, так і горять, так і палають! Ми плакали-плакали, а він грає, аж вимовляє. Я думала, що перше його душа покине, ніж він скрипку з рук випустить; та не тоді вмер, а на другий день. Ту попадю Галею звали, він дуже її кохав ще дівчиною і вмер на її руках. А жінка покинула його на першім році – пішла на архирейський хутір і стала за доярку до корів, чи за ключницю, чи що.

Вмираючи, покійний глянув на мене, опісля на Галю та й каже: «Не своєю смертю я вмираю; мене вбила семінарія та…» Не докінчив, голуб сизий, хлипнув та й погас, як свічка на водосвяті… При тім я самолично була і все пам’ятаю, бо мені жаль за сином, – жаль на людей, що згубили його та й мене коло його. Умер покійничок!.. – закінчила Люборацька і почала молитись, а сльози так і капають. За нею молився і панотець, та цей скінчив і чарку налив, а вона все молилась. Фоня сидів понурившись. Далі стара закінчила зітхнувши: «Боже, боже! Претерпівий до кінця спасен будеть!» Тоді отець Ковинський взяв чарку в руки та й каже:

– Ну, мамуню! Дай же нам, боже, здоров’я, а помершим вічний упокой!

– Со святими упокой душі усопших раб своїх і рабинь і ієреїв! – відказала Люборацька.

Випили по чарці і Фоню попоштували. Це вже була остання чарка після полуденку; то Фоня з молодим Ковинським пішли на двір, а старий Ковинський почав розпитуватись.

– А в вас, мамуню, опріч отця Антонія більше дітей не було?

– Було ще три дочки, та й їм бог талану не дав, хіба меншій…

– Де ж вони? – пита панотець.

– Старша вийшла за ляха і слід загубила, менша була за кацапом – за попом-таки – і з його рук пожила смерті. Оцього Фоні мати була, – Орися звалась. Що то за дитина була! Я таки сама її занапастила, бо присилувала вийти за кацапа! Лучче була б під лід пустила!..

– Чи то ви тільки силою віддали свою дочку? Та же воно мало що не завсігди так буває! Ге, якби зважати на дівочий розум!..

– Треба, панотче, зважати, бо опісля так будуть плакати на батьків, як моя Орися покійна на свою маму плакала.

– Не всім, мамуню, бог таку долю судив, як вашій Орисі, хай їй царство небесне! Та ось що: як того вашого зятя звали, що ви ляхом його звете?

– Кулинський, панотче.

– Геразим?

– Геразим.

– То я ж їх обох знав; та нема вже обох: він умер, а вона зарізалась – більш того що з голоду, бо жадна була й на шматок хліба. До того ще й діти допікали їй: все хапокнишкою лаяли. То вона й не витерпіла – зарізалась. Ще і в перехожого солдата ножа позичила, – вони й постой відбували, – бо свого ножа не було. Так у хлівчику зарізалась, в неділю. Пішла ніби сорочку вбирати та й зарізалась.

Стара вже давно не чула, що панотець говорив, пожовкла, як віск, і тільки відхлипує.

– Води! – закричав панотець.

Та й вода не помогла: зглянула стара по корчмі, хотіла на образи подивитись, та не було, то тільки перехрестилась, глянула на Ковинського та на Фоню, що тут же стояв – мовби просила: не кидай його, він сирота і не винен, що осиротів, – і сльози річками потекли. Так і застигла, що сльози текли по лиці. Ковинський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї па її гріб, а жиденята – прибіжить, тупне ногою, плюне та й назад, аж поки не заорали його.

Не встигла стара розказати, де Текля ділась, то ми скажем. Тоді саме, як ця тут умирала, у монастирі, в лісі під Немировом, постригали Теклю на старшу послушницю: залякалась світового добра, що й лиха відцуралась!

Поховавши бабу, Фоня з Ковинським поїхав до Крутих. В Крутих Ковинський і каже йому:

– Я ще хлоп’ям був, а твій дядько Люборацький ще меншим; тоді я в його чоботи вкрав. Позволь же тепер відкупитись. – І дав йому три карбованці. Фоня аж в руку поцілував.

Фоня тоді був уже в четвертім класі і сидів на тім самім місці, що колись було Антосьовим, бо на парті було вирізано: «Класс! ты дурак без нас, а мы без тебя вдвое». Коло цих слів скрипка під низом, а зверху смичок.

Через скілька день після Люборацької похорону під Махтуловою корчмою стояла пара коней в бричці; з корчми виходила молода попадя, така розкішна з себе, і з нею панотець; а за ними два хлопчики. Все то до Крутих тягло.

– Так де гріб Люборацької? – почав панотець.

– От на цю могилу показував Махтула, – відказала паніматка і додала: – Чи ви знаєте, що я мала бути її невісткою?

– Як так?

– Таже мене були посватали за її сина, а після віддали силою за теперішнього мого попа. Я плакала тоді, а тепер дякую, бо бог спас від вдовства.

– Ха-ха-ха! – засміявся панотець. Попадя пішла далі:

– Я, – каже, – аж умлівала, – не хотіла; кажу, що не вийду за цього, поки Антоній не ожениться. Мій теперішній би то піп і черкнув до ректора семінарії письмо, а той хутчій до архирея, та й Солодьки почислили за моїм, а Люборацькому висватали дияконівну з архирейського хутора. Це вже, правда, тоді було, як я стала Робусинського… і Антоній умер, а я собі щаслива…

– І вам не гріх? – каже панотець.

– Не знаю. Знаю тільки, що мені добре: пани мене люблять, і все. А що той був гарний, а цей поганий, то овва! Чи то мало других на світі!..

Уздихнув панотець і подумав собі: «І ти ж добра, нічого казати» – та й каже:

– Де ж сироти ділись, як ваш зайняв Солодьки?

– Сироти? Благочинник був дядько мойому попові, то описав Теклю, а архирей замкнув її в монастир разом з матір’ю. Мати ж відбула своє та й пішла жити до сина, де вже жив Фоня, маленький син того засудженого кацапа. А Текля, дочка, і осталась в монастирі. Опісля, як умер Антоній, стара просилась у проскурниці, та не знаю, чи дали, чи ні. Я чула тільки, що покійна наймала хату і заробляла поденне, доки якийсь пан не зжалкував і не дав їй хату з городом і садком до живоця.

– Нещаслива! Нащо б вашому виганяти! – каже панотець.

– А що ж! виділяти їм було четверту часть поля і всього? Ото так! Хіба ж вони що? І хати не хотіли продавати; то ми й збули біду з села.

Примітки

…вне разряда… – тобто без гарантованого права обіймати посаду священика.

…у нее внук сирота и дочь сирота. – У списку помилково: «У меня внук сирота и дочь сирота». Так можна було сказати лише про Люборацьку. Виправлено нами.

…під рукоположеніе… – тобто для висвячення архієреєм на священика.

«Ісаіє, ликуй» – церковна пісня, яку виконували під час весільного обряду.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 205 – 210.