5. Весілля Масі

Анатолій Свидницький

Мовби на крилах полетів Антосьо додому, як розпустили вже на вакації; в дорозі і горілкою жида підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-зірка очі видивила, виглядаючи, – жде не діждеться, аж змарніла перепілочка. Бачився він з нею і прошлими вакаціями, і різдва не минав, ні великодня; та хіба не довго ждати три місяці? І день, і година роком стане; а то ж то три місяці! Пожди, будь мудрий, і не май гадки про бачення.

Що то вже було радості, як побачились небожата! І не сказати. На Поділлі й тепер в звичаї цілувати панянок в руку, а тоді можна було й на коліна взяти; то ніхто не дивувався, що Антосьо поцілував Галю в руку. А вона аж скипіла. І він, неборак, як попав руку в руку, то й довіку не випускав би. Якби приросла, то ще подумав би, що бог щастя послав. І так поцілував, як тільки міг, щиро-найщиріше; дівчині аж наче якийсь мороз пішов поза плечі, і мовби вітер повіяв в грудях, і серце тьохнуло. І йому тьохнуло воно, тріпнулось; і так любенько стало на душі, так гладенько та солоденько!

Пішли старі про Кам’янець розпитуватись, про урожай, а молоді якби могли крізь землю пройти, щоб там притулитись, поголубкатись, то ні минути не ждали б. І таки діждались тієї доби, що остались на самоті: о. Олександер, Галин батько, пішов на тік, бо снопи привезли; паніматка до льоху пішла по гоірки для робітника на полудень, а о. духовник вже другий місяць на сході був, як, зневаживши цей світ, на той перебрався. Оставсь Антосьо з Галею – самі-самісінькі.

Щаслива в бога та людина, що має сльози тугу виливати, та та щасливіша, що має серце серцю до розмови, що має пару собі до любові! що долю й недолю має з ким ділити, – що болить одного, й другого болить. Щаслива в бога та людина! І на душі легко та тихо та блаженно, як в божім раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному за другого все відомо, що тільки знати хочеться; а що навкруги діється, до цього діла, як до того листочка, що вітер поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі блаженствують, а ми подивимось трохи назад, – на Масю огляньмось.

Зближались зелені свята; всюди мились, білились – і в Люборацької так. Та кому було-таки чимало роботи, а вдовиця жила в хатчині, що через сіни хатка, то махнула щіткою сюди-туди і в хаті, як в чашечці, чисто та біло та чепурно. Та хіба ж на цьому й годі сказати? На зелені свята в кожній хаті повинно бути, як в гаю: в кожнім кутку гілляка зелена, на кожнім гвіздочку кленина або липина; долівку травою вистелять та татарським зіллям (гайвір) – серце розпливається.

Та розривається воно в того, хто не має чим прибрати свій куточок, як люди. І Люборацька сумувала: просила старости, та той ні се ні те; вдавалась до зятя, а цей ще менше. І сіла, зажурилась, каже:

«Господи-господи! Колись на ці свята в мене було весело-весело та зелено-зелено! і за образами май, і по гвіздочках май!.. Всі діточки – вкупці, і о. Гервасій – хай царствує, хоч і злий був – походжає по хаті. А хата була просторна, і на землі трави, хоч качайсь. Господи-господи! Як згадаю, то так було і в мого покійного татуня! Сам ходить старий та все научає: а так і так, діточки, буде, як зближиться страшний суд; такі й такі будуть люди! А ми слухаємо, навчаємось… Господи-господи! А тепер ось як буде! В людяного шинкаря і в корчмі краще!»

І Текля сумна ходила. А Масі не було дома, пішла до оконома.

– Чи не пішла б ти, доню, – каже далі паніматка Теклі, – хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям далеко. Возьми дівку та й підіть удвойзі.

– Та я вже й сама так думаю, – озвалась Текля, – та куди ж піти? Чи в нас є свої луги, щоб пішов та й нажав? Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й збудусь клопоту.

Вже Текля й простирадло знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, зав’язати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю – так на Поділлі звуть клечання, – а під гіллям трава, та ще й неабияка: материнка проміж траву, чебрик (чебчик) і всякі зілля пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; і погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.

– Прислав, – каже, – пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.

Не відказала дівчина, крутнулась на місці і побігла до хати.

– Мамуню! – каже, аж в долоні плеснувши, – а пан Кулинський прислав клечання! І трави піввоза! От ідіть погляньте!

І побігла сама на двір. За нею вийшла і паніматка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як в садочку: і зелено, і запашно, і свіжо-свіжо, аж наче вогко. І перед хатою май стояв, – дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: – А сюди надай, а туди похили.

Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану хату; раділа й Текля: і личко їй повеселіло, і брова піднялась, і оченята поясніли, як веселка стала гожа та й рум’яна.

– Добрий то пан отой Кулинський, – почала Текля.

– А, видно, нічого собі, – озвалась мати.

– От коли б сватав Масю!

– Що бог судить, те й буде. А я воліла б, діточки мої, щоб ви в монахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні – а твій уже дідуньо – розказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі… З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили…

– А так, – каже Текля, – так. – їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала і підтакувала не раз. «На те вона мати, – думала собі, – щоб її слухати, щоб її не перечити». А Мася, то вже було й озветься: – Та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо, наче вони були на весь світ голова! А хоч би й так, то загули, то нащо згадувати?

– Е! доню! – озветься мати, – якби нашому Антосьові хоч половину того розуму, то чого б я хотіла!

– Та хоч би і вдвоє більше, то, не бійтесь, не знайшло б ся другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.

– Добре, добре! хай буде по-твоєму, – озветься мати. – Хай я дурна і нерозумна; а все-таки буду поносити татуня, бо покійні правду казали. От і це: кажуть було, що в останні часи встане дщерь на маму свою – або ти не так?

– Вже млин розмоловся! – скаже Мася і піде з хати.

Певне, й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та, як знаємо, не була дома, – у оконома була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді, він поклонився паніматці хлібом.

Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?

Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої шляхти, що скрізь щаблі вилітає; не то п’яничка, не то ні, а так собі, ні се ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий і говорив баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив.

Як всі такі, і він мав коня, рушницю та пару хортів, – от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Небагато вона принесла йому, та недовго й заважала: на четвертім році по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю насватуватись.

Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.

– Через скілька день, – каже, – всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю та й з людьми порадюся.

Первий був о. духовник – ще жив, – до кого Люборацька вдалась за порадою.

– А що ж, – каже старий, – віддавайте, коли беруть.

– За ляха?

– За кого бог судив.

– Та чи матиме вона щастя за ляхом? І віри відцурається, не то що… Ви ж, панотче, її добре знаєте.

– Це вже як бог дасть. Зате вам із плечей злізе.

– Та лучче хай би я терпіла, – озвалась паніматка, – аніж вона має. Бо от і з Орисею; вийшла, безщасниця, за кацапа, а він і лається хахлушою, та галушницею, та обливаннями всіх попрікає… Знайшов приключку за якісь горшки перед парастасом – заплював її, нещасну, захаркав, що бідна мало утроби з себе не викидала. Хіба ж мені добре дивитись? За себе я вже й мовчу. А як і ця занапастить себе, тоді я вже що?…

– Та Орися не Мася, – озвавсь духовник, – а Мася не Орися; ця не дасть собі в кашу наплювати – як москаль який.

– Та воно правда, що ця нікому з дороги не вступить: та чи не буде їй там гірше?

– Це вже воля божа, паніматко, – каже старий. – От дай нам, боже, здоровля! – заговорив, наливаючи в чарку, бо вже закуску подали, – та хай вашому синові в Кам’янці легенько тикнеться.

– Дай йому, господи, якнайлучче! – заговорила паніматка, зломивши руки до бога, і додала: – Мала мені надія на його: таке ледаче вдалось, що тільки лежить та свище або грає і ніколи людяного слова не скаже, а все по-московськи та по-московськи.

– На те його вчать, паніматочко, щоб забував хлопство. По чім би й пізнать, що вчений, якби говорив, як і ми грішні? Колись було та минулось…

– Господи-господи! – заговорила паніматка, уздихаючи. – Колись-то не знали ні тих наук, нічого, а хліб, проте, їли. Що б то й довіку хай би так було! Ні вже, опутав сатана!..

– Та пийте, паніматко! – став старий припрошати. – А що в світі діється, – додав, – ет! не наша голова в тім!

– Правду кажете, панотче, не наше діло попа судити.

– То ж бо то! От пийте-но! Хай тому тяжко, кому невесело.

З тим Люборацька і виїхала, щоб віддати Масю. Опріч о. духовника, радилась вона іще то з тим, то з другим, і ніхто не розраював. Тим часом пан Кулинський і Мася, думаючи, що мати перечитиме, вдались до Печержинської, – і ця приїхала раїть.

– Я, – каже, – добре знаю пана Кубинського, – статок і все, і панну Марію знаю, – знаю, що буде добрана пара.

Того ж таки вечора, як Печержинська приїхала, Кулинський і з старостами прийшов. Багато гостей поназ’їздилось на сватання, аж у клуні їх приймали. Клуню гарно килимами вбили і тут п’ють, гуляють. А в хаті заїдня, колотнечі: содома піднялась, що й не сказати. Мася з матір’ю зуб на зуб стинається. У вдовиці була якась сотня карбованців на проценти, то Мася вимагала собі більше проти Теклі; а стара хотіла Теклі більше, а Масі менше.

– Таки я возьму чотириста! – каже Мася.

– Ти ж береш і коні, і воли, й овечки, та ще й більшу половину грошей хочеш? Ні, цього не буде, поки я твоя мати. Що ж Теклі зостанеться?

– Теклі? – каже Мася. – Текля буде попадею, то буде з неї і двісті. І з тими ськатиме свого бородача! А схоче більше мати, то продаватиме хавтури.

«Ot dziewczyna! Złoto, nie dziewczyna! – дума собі Печержинська, – dalibóg, złoto; jak boga kocham, złoto. Co to znaczy nauka! A była by głupia, jak owieczka».

– Дочко! схаменись! – каже мати. – Тут же не все ляхи; тут і панотці є!

– Годі вам мене вчити! – озвалась доня, – я вже й свій розум маю.

На тім покінчили, що записали Масі триста, а других триста зосталось для Теклі. Записали все на папері, і староста поніс сватачеві.

– Чи не поправите чого? – каже. Прочитав цей і підкрутив: Herazym Kuliński.

Прийшла пора й на своє хазяйство Масю виряджати.

Надавала їй мати всього, ще й більше, як написала, – навіть курей і гусей на розвід дала. Як те відправили, дійшло до подушок. Мася всі забирає.

– Що ти, доню, робиш оце? – каже мати.

– Подушки забираю, – озвалась Мася і своє робить.

– А мене оце без подушки оставляєш?

– А кулак під голову не покладете?

– Яка-то ти, доню! А ти ж у матері спала на кулаку, що й їй так стелиш?

– Еге! захотіли ви! – каже Мася. – Я що іншого, а ви попадя. І на кулаку виспитесь, аби тільки свині часу дали.

– Ще-сь, доню, не спіймала бога за ноги! Дай тобі, боже, і на цім світі рай; та як така будеш, то не далеко в’їдеш.

– Ну-ну! розходились! От іще татуня спом’яніть! – озвалась Мася з фуком.

– Отже й спом’яну: та що? Бо покійні таки й кажуть було, що як зближиться анцихрист, то люди будуть запопадливі такі, як ти, доню! – і встане дочка на матір, як ти, доню!..

– Ну-ну! годі вже! Ідіть отам свою Теклюню навчайте як попа заплітати; а я обійдусь і без вашої науки.

– Доню, доню! бог з тобою! – заговорила мати і ви йшла до Теклі, що плакала в другій хаті. А Мася подиви лась по кутках, чи нема ще чого взяти, і казала вже свом козакові зав’язувати що в простирало, що в килимки, і ви носити на віз.

– Не плач, доню, – вговорювала мати Теклю, – все це споконвіку богом назначено. Покійні татуньо все це зналі– і нас – дітей своїх – научали, а я вже тебе буду. Не плач доню! бог не без милосердія, козак не без долі.

– Будьте здорові, – каже Мася, прийшовши до їх.

– Хай тебе бог благословить! – озвалась стара, пере хрестила її і свяченою водою покропила. Текля стояла мовч ки. От Мася й до неї приходить: «Будь здорова!» – каже І поцілувались. Випровадили її хлібом-сіллю аж за ворота і довго дивились на ту куряву, що стовпом ставилась з бричкою. Кулинський жив у лісі, то й Мася туди поїхал

Примітки

…зелені свята… – Зелені, або так звані русальні, свята, які мали язичницьку традицію, у православних збігалися із релігійним святом трійці і відзначалися на п’ятдесятий день після великодня.

…поносити татуня. – У першодруку до цих слів І. Франко подав пояснення: «Поносити, в Галичині також понясити або понисити – згадувати, споминати; напонисити (Нагуєвичі) – нагадати».

…нешеретованої… – У першодруку до цього слова подається примітка І. Франка: «Нешеретований, місцевий говір, зам[ість] неширотований, несіяний крізь сито».

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 178 – 184.