3

Зинаїда Тулуб

Порожнів Чабан-Таш. Сірою смугою хмаринок-баранців бігли низенькі брудно-сірі вівці, а собаки-чабанки пильно доглядали, щоб жодна овечка не відокремилася, і гарчанням та гавканням гнали отару наперед. До осені не повернеться вона до аулу. Так і житимуть у горах чабани, збудувавши собі катрагу з соломи й хмизу, годуючись бринзою та молоком, каймаком та бараниною.

Горпина годинами сиділа на сонці, вишиваючи іджіари і фередже. Щоб ніхто не довідався про її наміри, вона, за Олениною порадою, завжди вишивала дві однакові речі і одну продавала за викуп Коржа, а другу для себе з Нур’ялі або залишала в скрині нібито про чорний день. Так заощадила вона вже сто п’ятдесят грушів, чверть того, чого був вартий Корж. З радістю перелічувала вона свої гроші і ховала під кам’яним порогом у манюсінькому мідному глечику. На серці стало спокійно. Перед нею майоріла певна мета, а роботі відхиляла від болючих думок, від копирсання в собі. І, прислухаючись до рухів дитини, вона знала, що наближається її визволення.

Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу, або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.

– Нема чого розповідати їм про наші справи, – підморгувала вона. – Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.

І, зв’язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.

– Остогидло мені тут, – говорила Горпина. – Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нас. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.

– Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, – і поїдемо.

А Нур’ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи. хоч і був Нур’ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур’ялі, що його робити з уловом.

– Чого вони до тебе присікалися? – допитувалась Горпина.

– Вони хочуть, щоб, крім цехових, ніхто не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.

– А хіба їм не все’дно, коли ти віддаси дешевше! Тобі ж це збиток, не їм.

– Так, коли покупців є багато. Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене в світу.

– Чого ж ти баришся?

– Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.

– А на коли призначено реван?

– За два-три тижні, – зітхнув Нур’ялі. – Тому я і сушу собі голову, де їх узяти. Якщо тепер я не прийму ревану – буде зовсім погано, бо реван буває раз на п’ять-десять років.

Горпина опустила очі. Вона подумала про гроші на викуп Коржа і, щоб сховати замішання, спитала:

– А скільки треба?

– Та грушів півтораста-двісті. Дехто вже вносить гроші, а я…

Нур’ялі відвернувся і запалив наргіле. Не радий був він, що почав розмову. Горпина мовчки прибирала брудний посуд, і думка про гроші крутилася в голові.

Що робити?

Але в цю мить надворі люто забрехав собака, і кінський тупіт раптом урвався біля порога. Нур’ялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм. Обличчя його було пласке, як у ногайця, очі нишпороли по кутках. Одним поглядом обмацав він Горпину, помітив, що вона без фередже, і грубо спитав:

– Невільниця?

Проте і так ясно було, в чому річ.

Невільниця – ознака заможності. Баскак щось кинув писарчукові, який визирав із-за плечей, і знов звернувся до Нур’ялі:

– За тобою два барани недоплати за минулі роки. Та за цей рік ще ягня ушуру, та за виноградник, рахуючи по п’ятсот аспрів за кожні двісті кроків, та ще векил…

Нур’ялі пополотнів.

– Як то недоплати? – розгублено перепитав він. – У мене вже три роки не було овець. Їх забрав мурзам Халіль за борг. За судовим вироком, – додав він по хвилі. – А тепер є самі тільки ягнятка.

Баскак знизав плечима.

– Однаково! Давай гроші, бо продамо твій човен та невід.

– Та за що ж платити, ефенді? Нема в мене овець! Спитай суддю, кого хочете… А за виноградник та рибальство я все сплатив.

– Та що ти там базікаєш! В нас нічого не записано.

– Але ж я присягну на корані! Я свідків приведу!.. – белькотів Нур’ялі.

Він добре знав, що за зілля баскаки. В думках прощався він із човником. Сплатити нема чим. Хіба віддати двох ягнят, що їх купила Горпина.

Але Горпина вже зрозуміла. З плачем відхилила вона отвір в закутку і вигнала своїх улюбленців, з яких так раділа взимку, потім покликала Нур’ялі і зашепотіла йому на вухо:

– Завтра п’ятниця – базар. Я продам своє вишивання. Дістанемо грошей. Скажи, хай почекає він три дні.

Мало було надії відкрутитися, але Нур’ялі вхопився за це.

– Потерпи три дні, ефенді, – вклонився він, склавши руки на грудях, як на молитві. – Я принесу тобі за твою добрість лантух горіхів і свіжої риби на обід.

– Не донесеш. В мене вісімнадцятеро чоловік родини і стільки ж невільників, – попередив баскак, вмить ущухнувши.

– Вистачить на всіх, ефенді. Тільки змилосердься, – вклонився ще раз Нур’ялі, зрозумівши натяк. І з новими поклонами провів баскака в саклі і подав йому стремено.

– Ну й собака! Гірше від пана Ровіцького, – сплеснула в долоні Горпина, коли зник за кущем червоний халат.

Нур’ялі мовчав. Загинуло все. Реван, надія вибитися в люди… Мовчки здіймав він з кілків ще вогку сіть. Він сподівався відпочити, виспатися. Знов безсонна ніч у морі з темною безоднею в душі…

Мовчала й Горпина. Що робити? Дати Нур’ялі гроші, зібрані на викуп Коржа? Але ж вона не мав права їх витрачати. Вона не має права подовжувати його муку. Адже він може загинути під канчуками, загинути в бурю разом з галерою. Але дістати грошей треба будь-що. Інакше баскак виконає свою загрозу і тоді все загине.

І зненацька виплив у пам’яті кирпатенький носик і карі Оленині очі.

– Пусти мене, Нур’ялі, до Олени. Я надіну фередже, щоб ніхто мене не пізнав, і повернуся до заходу. Хай вона продасть моє вишивання: в неї хороші покупці. Ще й грошей спробую в неї позичити.

– Добре, – кинув він стурбовано. – і мені доведеться завтра піти до Халіля, хоч він, собака, шкуру з мене здере за борг.

І, накинувши на плече важкий вогкий невід, пішов стрімкою стежкою вниз.

– Боронь боже витратити ці гроші, – замахала руками Олена, коли Горпина розповіла їй усе. – Добре ти, серденько, зробила, що не розпатякала йому нашої таємниці. Що й казати: шкода бідолаху. Та й тобі не прожити без нього з дитиною. Дай йому гроші, але скажи, що це Панасові і що він повинен їх повернути до збору винограду. Та й роботи візьми якнайбільше. Хай Шафіге допоможе тобі. Вона вже добре навчилася вишивати. Я бачила її останню роботу. А тут є одна багатирка-грекиня. Тра їй сукню вигаптувати. Зараз підемо до неї. Ти проси якнайдорожче. Вона сплатить. Мо, й грошей дасть наперед.

Коли другого дня Горпина висипала перед Нур’ялі цілу пригорщу срібла, він так здивувався, що першу мить не міг сказати ані слова.

– Це Олена з Панасом позичають тобі двісті грушів. А п’ятдесят я заробила гаптуванням, – пояснила Горпина, ховаючи щасливу усмішку. – Бачиш, які вони хороші люди. Ще й роботу мені розшукали. Тра попросити Шафіге мені допомогти: робота спішна. Сама я не впораюся. Але й податок сплатиш, і приймеш реван… І не буде наша дитина голодна, – додала вона пошепки.

Нур’ялі відчув, як щось перехопило йому подих. Він довго мовчав, потім рвучко пригорнув Горпину.

– Правдиво сказав наш пророк, – прошепотів він, – що нема скарбу кращого, як хороша жінка, бо невичерпне джерело самовідданого жіночого серця.

Примітки

Баскак – татарський фінансовий урядовець, який накладав і стягав податки. Цікаво те, що слово «баскак» означає – той, хто душить за горло.

Ушур – податок на землю – десятина.

Ефенді – титул для цивільних урядовців.