4

Зинаїда Тулуб

Старі мусульманські цехи були відмінніші від європейських. Як увесь державний устрій, як усі закони мусульманського Сходу, ремісництво підпадало під значний релігійний вплив, і численні релігійні церемонії та звичаї зв’язували кожен важливий момент їх існування.

Ремісництво вважалося за щось божественне, і про походження його була така легенда.

Одного разу пророк Магомет вирядив проти ворогів своє військо з зятем Алі на чолі, давши йому свого улюбленого прапороносця шейха Махмута з тридцятьма двома вояками. Після перемоги спитав Магомет Алі, як бився його прапороносець.

Алі відповів, що шейх Махмут бився, як Евран, відомий герой того часу. Зрадів Магомет і спитав присутніх, як винагородити шейха Махмута. Замість відповіді, кожен щось подарував Махмутові: один багато, інший – мало, дехто навіть давав подарунок не дорожчий, як зелений лист із дерева. Тільки Алі нічого не подарував героєві.

– Що ж ти подаруєш шейхові? – спитав здивований Магомет.

– Я одружу його з моєю дочкою Рухіє, – відповів Алі.

Справили весілля коштом Магомета. Три дні й три ночі тривало весілля. Першого дня зарізали гостям тридцять три барани, другого – тридцять три козли і третього – тридцять три воли.

Після весілля прийшов наречений до пророка поцілувати йому руку і подякувати за все. Пророк повів його до кухні, показав шкури зарізаних тварин і сказав:

– Дарую тобі ці шкури. Уживай їх на свою користь.

Замислився шейх Махмут, що з ними робити, потім забрав шкури і довго нікому не показувався. Ніхто не знав, що він робив, а він вигадав, як вичинити шкури, пофарбував їх на жовтий, чорний, зелений та червоний кольори і, скрутивши десятками, приніс до пророка. Здивувалися всі, замилувалися роботою і навперейми вихваляли винахідника, а Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянсував її і витиснув на ній візерунки. І від цього шкура ще покращала.

– Він удосконалив нове ремество! – вигукнув хтось із присутніх.

А інші додали:

– Невже вони не гідні пештимала?

І, взявши два пештимали, Магомет підперезав одним із них Алі, а другим – шейха Махмута.

З того часу вважають їх за пірів, тобто винахідників і патронів чинбарства, першого з усіх ремісництв. Але кожне ремество має свого піра, і щодня на ранковій молитві згадує цех його ім’я.

Ця легенда виникла давним-давно. Але й тепер можна її почути на Сході з уст улемів та мулл по мечетях та кав’ярнях.

Всі цехи кожного міста об’єднуються в одне братство, на зразок монашеського ордену, з суворим статутом і безперечною покорою старшим. Братство має свою мечеть і свій монастир, так званий текіє.

На чолі братства стоїть духовна особа – нахип. Влада його необмежена, його замісник зветься калфа-баші, або старший майстер. Джигіт-баші є голова підмайстрів, а чауш керує господарством братства. Для свят, урочистих походів, ревану та інших випадків обирають розпорядника, серчешме, а кожен цех має свого цехмістра, так званого уста-баші.

Майстри поділялися на хазяїв та робітників, але іноді були й артілі, де заробок розподілялося за віком і гідністю майстрів. Тоді нахип одержував три частки, тридцятирічні майстри – дві, двадцятирічні – півтори, підмайстри – по одній, а хлопчики й учні – чверть від частки.

Щоранку збиралися ремісники в мечеті, читали три сури корана, поминали всіх пірів і тільки вже тоді бралися до роботи.

Учні мусили шанувати майстрів над батька й матір, а усі без винятку – скорятися статутові.

При першій неслухняності уста-баші приводив непокірливого майстра на сходку, де його оголошували непутнім і на три дні позбавляли права роботи, забирали в нього інструмент, а потім знов викликали на сходку на каяття. Тоді накладали на нього штраф вартістю в один курбан і віддавали гроші уста-баші на поминки пірів. Коли ж майстер удруге порушував статут – його викидали геть із цеху, як зачумілого, а майстрам забороняли мати будь-які справи з ним.

За найменшу суперечку в присутності старших, навіть коли майстер не підносив голосу і сперечався, «опустивши руки і не розмахуючи ними», йому відрізали комір на знак неслави, і, скинувши з нього шапку, позбавляли майстерської гідності, й обертали на учня. А коли він не скорявся вирокові, його «усували від огнища», тобто виключали з цеху.

Але коли наважувався підмайстер підняти свій голос, то після канчуків мусив він обв’язати хусткою шию, і, повісивши курбан над своїми дверима, впасти на землю, й лежати обличчям до землі три дні, благаючи прощення. І на третій день каяття – прощали йому його провину, але знижували гідність і плату.

Мовчання, покора і слухняність – ось доля мусульманського ремісника. І за це – скромна їжа й бідний, але чистий одяг. А духовенству лев’яча частка його заробку та безтурботне і сите життя за високу гідність улема.

І лихо тому, хто не прийме ревану. Не зможе він ані купити матеріалу, хіба від того матеріалу відмовиться цех, ані продати своїх виробів на базарі, ані жити в місті, ані сидіти в кав’ярні серед майстрів, ані взяти собі учня чи то підмайстра. І все тому, що мулли не мають від нього прибутку і що споживає він увесь свій заробок, як йому забажається.

Проте мурзи й беї не мають права чіпати цехових, ні вимагати від них данин та податків. І тільки ханський баскак бере з них те, що належить державі.

А кожен, хто бажає прийняти реван, мусить тисячу один день задарма працювати в майстра, і коли майстер буде про нього доброї думки і ствердить цю думку перед цехом, зможе він підійти під реванне благословення і підвести під нього своїх дітей, щоб, підростаючи, увійшли вони без перешкод до цеху.

Примітки

– подано справжню легенду, яка нараховує багато століть.

Пештимал – широка смужка тканини – напіврушник, напівшарф.

Курбан – баран, відгодований для свята байрана.

Улеми – стан, до якого належала інтелігенція того часу, а саме: духовенство (мулли, муфті, імами тощо), лікарі, астрономи, вчителі, судді, правозаступники і вчені різних професій. Кожен міг стати улемом, діставши освіту у вищій школі. З улемів були й усі урядовці державних установ.