5
Зинаїда Тулуб
Оздоблені стрічками та паперовими квітами, мчали сани до церкви. Сват стояв попереду, незграбно вимахував руками і горлав у метелицю хрипкої недоладної пісні. Уривки її летіли у степ разом з хвилями дрібного снігу. Тройка низькорослих, але швидких татарських коней мчала сани, рівно і міцно перебираючи ногами. Корж у новій білій свитині, підперезаний поясом з дрібних срібних блях, сидів поруч з сватом і заправляв за ліве вухо добре помащений олією оселедець. У голові шуміло від випитого, радісна усмішка від свідомості, що нахабний підпанок пішов з його хати ні з чим, грала на вустах. І, позираючи на шаблю на лівому боці, Корж задоволено думав, що рано чи пізно примусить він сиверян відчути себе вільними козаками.
Рублена церковка вже майоріла крізь вихори дрібного снігу. Поїжджани гикнули, погнали коней і разом вдарили весільної пісні. Хвацько розкочуючись на повороті, підлетіли вони до паперті і, замість попа з хрестом, побачили важкий замок і засув, на якому теліпалася печатка з гербом пана Бжеського. Кілька литвинів з шаблями й дрючками охороняли ознаку влади пана Бжеського над сиверською церквою.
Сани зупинилися. Пісня обірвалася. Вітер розвіяв її десь у степу. І поки за першими саньми над’їжджали до церкви другі, треті, четверті, Корж та свати, важко гупаючи новими чобітьми, піднялися сходами до дверей і рвонули печатку.
– Що це за капості? Де панотець? Ану, подайте сюди панотця!
Вічно п’яний Ровіцький відштовхнув Коржа від дверей.
– Нема чого кликати вашого хлопського попа. Пан Бжеський запечатав церкву, аж поки Сивера не відбуде толоки.
Корж стріпнувся, наче тому, щоб зручніше осів на ньому новий кожух, і налитими кров’ю очима зиркнув на юрбу поїжджан, на сани, що з гиком та співами налітали на цвинтар. потім на жменьку литвинів біля церковного ганку.
– Ану, панські хлопи, геть з дороги! – гримнув він, втягуючи голову в плечі.
Одним рухом вивернув він здоровою рукою цеглину з церковного підмурка і вдарив нею по замку.
– Стій! – кинулися до нього литвини. – Не можна! Пан не дозволив!
– А?!. Не дозволив? То я дозволю! – ахнув він вдруге по замку так, що цеглина розламалася, як сухар. – Ану, хлопці, тягніть сюди швидше попа!
Литвини кинулися до Коржа, схопили його за лікті і повисли на ньому, але Корж, хоча й каліка, струснув їх з себе, як дітей, і шпурнув другу цеглину в Ровіцького. Ровіцький впав, заливаючись кров’ю.
– Сину! Сину! Що сотворив єси?! – пополотнівши, крикнув піп, якого чи то підтримували під пахви, чи то тягли до церкви п’яні поїжджани.
Литвини на мить відступили, потім всі разом кинулися на Коржа, але Корж вихопив шаблю і, ставши спиною до дверей, зустрів їх такими блискавичними випадами, що, не діставши ані дряпка, звалив ще двох.
– Бий литвинів! – ревнули тоді поїжджани і кинулися на них.
Вмить церковний ґанок зник під повіддю сиверян. Це була одна хвиля баранячих шапок, кожухів і білих свитин, і жменька литвинів розтанула в ній. Розлючені сіверяни кинулися до дверей, зірвали замок, вдерлися у церкву, тягнучи напівмертвого від жаху попа. Ані дяка, ані титаря не було. Поїжджани самі запалили лампади і свічки, витягли на середину аналой і, коли біля ганку зупинився поїзд нареченої, вдарили урочистого шлюбного співу.
Свенціцький ховався за парканом біля церкви з другим, більшим загоном литвинів. Один з дозорців примчав до нього, чудом врятувавшись від козаків. Без шапки і свити, закривавлений, розповів він про загибель Ровіцького. Свенціцькнй пополотнів. Коліна його зрадливо затремтіли, але треба було за всяку ціну поновити свій авторитет перед Сиверою і, головне, перед паном Бжеським. І хоч як бажалося втекти і сховатися за міцні замкові мури, він зібрав всі сили, всю рішучість, на яку спроможна була його мізерна душиця, і наказав:
– Будьте напоготові! Тільки-но розпочнеться вінчання – оточуйте церкву.
Як вовки, що чатують у балці на здобич, притаїлися вони за лісою, вкритою білою запоною метелиці, і коли поїзд нареченої зупинився біля ґанку і зникла вона з своїми дружками і свахами у темному отворі церковних дверей, Свенціцький схопився на ноги і вигукнув тремтячим фальцетом:
– Вперед! Нікого не випускайте живим!
Тільки не знав пан управитель Янек Свенціцький, що на дзвіниці чатував старий пасічник Чмель, щоб зустріти молодих урочистим благовістом. Підсліпуватий, старий був пасічник, але второпав, у чому річ, і, коли литвини кинулися до церкви, лунко і моторошно вдарив на сполох. Зрозумів і молодший Килинин брат, що залишався стерегти коней. Одним рухом чиркнув він посторонки і, скочивши на сиву від паморозі коняку, помчав по допомогу.
Бжеський добре пообідав і пішов відпочити. Хуртовина не вщухала. Рипіли віконниці у замку під її буйними нападами. Вітер тонко і тоскно висвистував у комині.
Пан Бжеський з насолодою випростався у м’якому і теплому ліжку, уявляючи собі, як моторошно й холодно зараз в степу. Потім пригадав спритну пораду пана пробоща, допіру куплених сірих коней і задоволено посміхнувся. Сон м’яко огортав свідомість. На мить почулися дзвони. Бжеський здригнувся, хотів розплющити очі, та не зміг.
– «Примарилося… Замкнули ж, запечатали… Хто там дзвонитиме, коли у церкві не правлять».
Вітер міцніше сіпнув віконниці, шпурнув сухим снігом, рвонув їх, ніби хотів здерти з завіс, але роздумавши, байдуже свистав і помчав у сніговійному танці, і зник десь у степу. Знову вдарили дзвони, та Бжеський вже нічого не чув. Він солодко й мирно спав. Рожева щока його потопала в подушках, ледве прим’явши вус.
Бачив він уві сні веселу Варшаву, масницю. На сірих конях, куплених у Байбузи, мчить він Краківським передмістям у відкритих різьблених санках. Назустріч мчать утриконь ряджені в химерних личинах і на повному скаку точать з барил, встановлених на санях, піняве пиво. Пиячать і супутники Бжеського у строкатих пишних вбраннях і шпурляють порожні кухлі у вікна будинків. З брязкотом і дзвоном розбиваються шибки, волають міщани, дівчата і хлопи.
– Так!!! Та-ак!!! Бий!!! Бий!!! – вигукукють над вухом пана Бжеського два опасисті шляхтичі в іспанському одязі.
І раптом струмінь морозу вдаряє в обличчя Бжеському разом з чимсь мокрим і важким.
Бжеський розплющив очі. Ніч, темрява. Тільки вікно з гострою шпильчастою аркою ледве синіє місячними присмерками, а з розбитої шибки жене хуртовина сніжинки, і білою парою клубочиться в спочивальні мороз.
– Що за чортівня! Остапку! Степанку! – схопився Бжеський.
А надворі щось реве. З гуркотом і тріском шпурляють у двері і вікна каміння. Дзеленчать шибки, а гупання важких кутих залізними підковами чобіт струшує замкові мури аж до підвалин.
Бжеський босоніж підбіг до дверей, визирнув на сходи. Лайка, прокльони стали чутніші. Бжеський здригнувся. Він вже не кликав челядників. Він сам шукав тремтячими руками кресало і лойову свічку і намацував під ліжком босою ногою свої теплі чоботи.
Нарешті, двері піддалися. Розлючена юрба кинулася у замок, як річка, що прорвала греблю. Затремтіли вогники сухих скіпок, каганці і церковні свічки.
– Виходь, собако! – волав Корж, вимахуючи келепом. – Все’дно не помилуємо!
І Бжеський чув. У чоботях на босу ногу і в коротенькій хутровій куртці, він розчинив вікно, щоб вистрибнули на двір з другого поверху.
Старий Чмель стояв на дворі. Він бачив, як перекинув пан Бжеський ногу через підвіконня, як намацав чоботом карниз, коли раптом вікно освітилося зсередини і чиїсь руки схопили Бжеського під пахви і рвонули і кімнату.
«Тепер не втече», подумав старий Чмель і перехрестився.
У вікні невиразно копирсалися чиїсь чорні силуети, над ними гойдалися сірі тіні…
Дзенькали розбивані шибки, тріщали двері, віконниці, важко гупали чоботи, а з вибитих вікон поповзли сірі пасма диму. Вітер з висвистом шматував їх і розвіював у вирах сніжної куряви, але дим гуснув, клубочився темною хмарою, і незабаром стрілчасті склепіння замка обарвилися загравою.
А старий Чмель все стояв на дворі і дивився на замок. Пробігали повз нього парубки і козаки, тягли клунки і лантухи збіжжя, гнали воли і коні, хортів та отари овець, або з піднесенням помсти рубали все, що потрапить під руку.
– Ну, як? Порішили? – спитав старий Коржа. – Дивись, щоб гадиною з жару не виліз.
– Не вилізе, – хрипко видихнув той. – Порубали, як кропиву на пійло. Підемо, старий, догравати весілля. Ух, погуляли!..
І рушив непевною ходою до воріт.
До ранку гриміла Сивера співами, лайкою і гучним реготом. Козаки пригортали викотців та хлопів Бжеського і, хитаючись, тинялися з хати до хати і з шинку в шинок, загрузали в пухких заметах, танцювали і притупцьовували, милуючись загравою.
А хуртовина всю ніч розстилала по стріхах білі хутрові ковдри, нагромаджувала під стінами і парканами пухкі кургани, завалювала вікна і, знесилівши, лягала на ганках чи то білими сніговійними ведмедями, чи то вірними ланцюговими собаками. А коли дотліло жовтогаряче полум’я, зазирнула у провалини вікон і почала засипати і чорне вугілля, і золу, і зубчасті уламки стін, і закурені склепіння, і мертвого Яна Свенціцького разом із паном Рогмундом Бжеським.