Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Послідня життя тоска

Микола Устиянович

Спущено трупа, згашено походні,

Запечатано ворота безодні,

Відотхнув гробар, пійшли домів милі,

Оден лиш старець остав у могили.

І все замовкло, молитви і зойки,

На гробах сіла вкруг тишина мирна,

Лиш з очей старця, як роса вечірня,

Дрібні, тоскаві капали слізоньки.

«Послідній з друзів! Всі мя полишали,

Всі пійшли спати

До вічной кімнати,

А я ще скитаю!

Струджен, ослаблий серед бур навали,

Я ще волочусь по недолі краю

І плачу…

О, як же тихо в сих хижах покою!

По земних трудах і зною

Як же то милий такий супочинок!

Як буйно росте рута, барвінок

Під хрестом на свіжій могилі!

Святий спокою!

Коли ж в свої крилі

Ти мене приймеш, осіниш ми кості?

Усмириш м’якою рукою

Чувств моїх вражду,

Душі жажду?

Мені так сумно, так грусно на світі!

Посеред ликів утіхи, радості

З порожнім серцем влекусь одинокий;

Цвітка надії чужа мні навіки,

Земля мені – гріб широкий.

Для мене сонце не світить, не гріє,

Яр солодочком миленьким не віє;

Одна лиш болізнь ходить вслід за мною,

Смелить ми ложе, кладесь біля мене,

Зо мнов усипає, будиться зо мною.

Вдень коло мене, вночі коло мене.

Я пустий череп, розбитий, згорілий,

Сам собі не рад, нікому не милий,

Здревніли ноги, руки зціпеніли,

Скорчились груди, очі спопеліли,

Пам’ять загибла, висох ум поволі.

Я тягар, знуда питомій родині,

Вітри мнов гонять, мов билинков в полі,

Діти глумляться старцеві-дитині.

Вся душі сила,

Всі сустави тіла

Дякують за дружбу,

Виповівши службу,

Жебрають спочинку…

Боже, коли ж ти пришлеш ми ту днинку?

Я плавець на морі,

Від життя поранку

Б’юся без устанку,

О, кілько сил стане,

Ко тихій пристані,

Но всегда дармо, но все бездільно…

Скоро доборюся,

Челном довлекуся

До мирной затоки,

О горе мні, горе!

Нова мя оп’ять буря пре на море

І мече сильно

В облаки високі.

І знов в безодні розтвори,

Щоби наново боротись, скитати,

Наново дармо пристані шукати.

Бо світ пристані не має,

Син Євин спочинку не знає,

Хіба як зложить руки на собі

І ляже в гробі.

Боже, коли ж ти пришлеш ми днинку?

Глянь, лодь моя розбита, розгнила,

Платтєм запихаю шпари,

Корма зломлена, роздерті вітрила,

Воколо мене зівають мари.

Отче, прийми в пристань свою дитинку…

Спочинку, боже, спочинку!»


Примітки

Вперше надруковано в «Отечественном сборнике» (тижневий додаток до газети «Вісник для русинів австрійської держави»), 1853, № 16.

Вдруге без змін надруковано у зб.: Поэзии Николая Устияновича, 1860 г., с. 115 – 118.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 432 – 434.