Провидіння. 1

З уст народа, притча перша

1

При тихій розмові

З преділ Вифлеєма

Йшли старці Христові

До Єрусалима.

Надходять до міста

І стрічають мари,

На марах невіста,

Біля ней гробарі.

При марах, о злоє!

Діточок семеро;

Підникших лиш двоє,

Дрібненьких п’ятеро.

А всі жалісненько

Так плачуть, заводять,

Що знести тяженько,

Що’ світи сь розходять.

«О мати, о мати,

Візьми нас з собою,

Не дай загибати

В голоді з нуждою.

Ні хліба ні солі,

Ні щирой родини!

Ми згинем поволі

До завтрішной днини.

Ах, ми сиротята,

Не беріть нам мамки!

У нас нема тата,

Не несіть до ямки!»

За труну хапають

Дрібними руками,

В розпуці ридають

Гіркими сльозами.

Старці поставали,

А Петр прослезився,

Ноги му вздрижали,

К Спасу покотився:

«О Христе, о Христе!

Ти Яйра в жалобі,

Ти сльози невісти,

Ти Марту на гробі

Помилував в болю:

Двигни смерті браму,

Со плачем тя молю,

Вскреси дітям маму!»

А Христос любезно:

«О земний недуже!

О що просиш слізно,

Чи звісно ти, друже?

Но вскорі, о вскорі

Благодаті черти

Дослідиш в покорі

І в лютішій смерти».

Петр обтер полою

Сльозу покрийому,

І мчав з дружиною

До божого дому.

2

Минуло півроку,

Знов Христос з своїма

В свято опрісноку

Йшов до Єрусалима.

Зближаються к хаті

Помершой вдовиці,

І згадков прояті

Стрем’ят в ню зіниці.

І – о нуждо темна!

Діти голі, босі,

Чорні як твар земна,

Сидят при дорозі.

Одні без роботи

Сторожать хатині,

Другі попід плоти

Рвут хваст коровині.

«Дайте хлібця, дайте!» -

Скричали біднята:

«На Бога взирайте,

Ми не маєм тата!

У нас всього статка

Одна коровина

І пустенька хатка.

О темна година!»

І вибігли разом:

Старці поставали,

За Христа розказом

Милостиню дали.

А Петр знов сльозаво:

«Чи ж з гроба, о Христе,

Не чуло ласкаво

Небо сліз невісти?»

«Завтра, друже, вскорі,

Лиш утули жалі».

Петр замовк в покорі,

Пішли старці далі.

Забряск день зоряво,

Старці повертали,

На хатку цікаво

Очі повстремляли.

А там, глянь, о Боже!

Там сум, смутку мара

Розстелила ложе:

З хатки попіл, згаря…

Петр заломав руки,

Звернув взрок від хати,

І з жалю, розпуки

Не міг поспитати.

3

Півроку минало,

Знов Христос з своїма

Ішов, як бувало,

До Єрусалима.

Всі звернули очі

До місця хатини,

Далеко з убочи,

Якби ко святині.

Но кожна зіниця

Затекла сльозою,

Як в яри землиця

Щедрою росою.

З недогарків діти

Стаєнку зліпили,

І в тій лихій кліти

З коров’ятком жили.

Всі потвором стали,

Лиш ствір та подоба,

Очі в лоб загнали

Голод та хороба.

А всі без роботи

Сторожать хатині,

Або попід плоти

Рвуть корм коровині.

«Дайте кусень, дайте!» -

Скричали біднята:

«На Бога взирайте,

Ах, ми сиротята!»

І вибігли разом;

Старці поставали,

За Христа розказом

Милостиню дали.

А Петр огірчено:

«Доколі, доколі,

О Христе, суджено

Тим дітем недолі?»

– «Завтра, Петре, вскорі,

Лиш утули жалі».

Петр замовк в покорі,

Пішли старці далі,.

4

Забряск день зоряво,

Старці повертали,

За дітьми тоскаво

Очі повстремляли.

А діти?… ах діти

Копют в землі яму,

І тягнут із кліти

Втору свою маму.

Сей ночі над ранком

Згибла їм корова,

А з нею останком

Їх жизні полова.

Петр лиш подивився,

Пронят громом лиха

Ревно прослезився

І до Спаса стиха:

«О Христе! жорстоко

Б’є Бог тії діти;

Чи це його око?

Це його совіти?»

Втім Спас укірливо:

– «О горе сліпому,

Що судеб огниво

Рішає по свому!

Знай, та вдовиця,

Що смерть ю зломила,

Дітей своїх лиця

Безмірно любила.

І серцем і усти

Взмагала сваволю,

До всякой розпусти

Лишала їм волю.

І сама дитята

Вела в нужди яму;

Бог простив біднята

І взяв з світа маму.

Його мудрість хтіла,

Щоби через труди,

Що мати спорчила,

Ісправили людп.

Но діти, влюблені

В самопас утіхи,

Хоть голі, нужденні,

Не лишали стріхи.

Бог верг іскру в хату,

Діти стайню вкрили,

Лиху кліть в кімнату

Собі пристроїли.

І такой між люди

Іти – ані слова;

Ще не милі труди,

Ще в кліті корова.

Днесь впала розхідна

На корову змора,

А з нею послідня

Лінивства підпора.

І бач, сії діти

Лишать самоволю,

Розійдутся в світи

І знайдуть си долю».

Петр востхнув глибоко,

Взніс зіниці горі,

Обтер слізне око

І замовк в покорі.

Примітки

Надруковано в альманасі «Отечественный сборник» (Відень), 1853 р., т. 1.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 67 – 74.