Мурашка

Сидір Воробкевич

1

Люта орда з Перекопу

Жене в ясир бідні люди;

Плачуть та зітхають тяжко:

«Лихо-горе там нам буде!»

Женуть, як би коней стадо,

З шерсті аркан гризе руки,

Гризе людські… аж до кості.

Не кінець ще тої муки!

Бо нагаєм злий татарин

З плечей тіло вириває:

«Гей, шайтани! Гей ви, джаври!

У нас гірше вас чекає!

Будеш, діду сивоусий,

У степові стадо пасти;

А ти, хлопче кароокий,

Будеш з нами вівці красти…»

Таким словом християнів

Татарва та потішала,

А нагаєм з плечей тіло

Кавалками видирала.

Дніпро старий, сивий батько

Заграв, загримів водами.

Чи то вірли, чи соколи

Там так збили крилоньками?

Ні, то птаство з Запоріжжя,

З Січі-гнізда позлітало –

Перекопську орду дику

Градом, тучею напало!

Чи то вихри, чи то буря

Там полову так розносить?

Чи вовчиця там в байраці

За вовчатами голосить?

Ні, то слава Запоріжжя

Татарина впень стинає,

Бунчук, ганджар, лук довжезний

Ворон-коня відбирає.

«В славу божу!» – галасує,

Шаблев поган впень стинає,

Хиже птаство та вороння

На бенкети зазиває.

Дід, дівчина, що в неволі

Мали марно погибати,

Втяли аркан… помагають

Кров невірну проливати.

Вража погань з жаху-страху

Розлетілася по світі,

А по степу лежать трупи,

Мов у літі з маку цвіти.

Вертаються невольники,

Радим серцем поспішають,

Старі думи козацькії

Степом-полем відживають.

Розійшлися визволені з вражої неволі,

Оставили самотою хлопчика на полі.

Не так його оставили, як він сам остався:

Ні з ким було вертатися, так і не вертався.

Ні з ким було вертатися, ні де, ні до кого,

Бо він собі на сім світі сирота убогий.

Батька, матір не зазнав він на своїй родині,

Вчора плакав попід тином, в степу плаче нині,

Плакав вчора, плаче нині, до степу говорить:

«Що я вдію?.. Де дінуся? Горе ж моє, горе!»

Степ не скаже… степ не чує,

Як заводить сиротина…

Уже небо вечоріє,

Вже хилиться біла днина, –

А хлопчина – куди очі,

Туди блудить без спочинку…

На зелену сів мураву,

Сів спочити на годинку.

В оченятах аж пожовкло,

З голоду зомлів, дрімає,

А здрімавшись, – заснув кріпко,

А заснувши – і не дбає.

Темна нічка проминула,

Божим світом зазоряло,

А хлопчина і не знає,

Спить, неначе прикувало

До мурави в чистім полі…

Дрімай, хлопче, дрімай тихо,

Тілько в тебе щастя-долі,

Щоб заспати горе, лихо!

2

Коня вороного

Сава зупиняє.

«Гляньте, братці! – ось мурашка

На степу куняє!

Та вставай-бо, хлопче;

Уже пізня днина!»

Скочив з коня сивоусий,

Наче сам хлопчина.

«Вставай ти, мурашко,

Сонце вже високо!»

Трусить його сюди-туди –

Ані кліпне оком.

«Ну, вставай, хлопцюго!..

О, заснув же твердо.

Якби воно не дихало,

Думав би, що вмерло». –

Сказав старий Сава

Й хлопця відтирає,

І в обіймах козарлюги

Сонний оживає.

«Відкіля ти взявся?»

«З села мене взяли».

«Хто узяв?» – «Татари взяли».

«Де ж вони?» – «Пропали»,

«Як отсе?» – «Від шаблі.

Козаки побили;

Люди у село вернулись,

А мене лишили».

«А твій батько, мати?»

«В мене їх немає».

«Як зовешся?» – «Як хто хоче,

Так і називає».

«Назвім його, братці,

Хай буде – Мурашка,

На сю пам’ять, що зуздріли

В траві, як комашку».

Мале теє диво

Старі козарлюги

Обступили, промовляють

То один, то другий.

«Підеш, хлопче, з нами,

З нами козаками,

Як виростеш – козак будеш,

А може, й отаман.

Дніпро тобі – батьком,

А Січ буде – мати,

А сестрою – шабля остра,

А спис довгий – братом.

Другом – кінь вороний,

Дружиною – слава,

Раєм – життя товариства

І воля безкрая!»

3

Обступили турки

Ладичин – та густо!

Ой, відай ти, наш Мурашко,

Боронишся пусто.

Бачиш, як сам султан

Турків підтровляє,

З товстих гармат блиски, громи

І смерть посилає.

Бач, як там літають

Баші і везіри.

А під ними довгогриві,

Як змії, як звіри,

Ревуть: «Алла! Алла!»

В тулумбаси грають, –

Мабуть, тобі вічну пам’ять,

Мурашко, співають!

Козаків п’ять тисяч,

Турків – хмара-хмара,

На одного козаченька

Десять яничарів.

Одинадцять штурмів

Козаки відбили,

Скаженіють вражі турки,

А взяти – не сила.

Забажали ж люди

Турецької ласки,

Піддалися ладичинці

Без віди Мурашки.

Сам город піддався.

Мурашка – на замок;

Поплила ж кров ладичинців

Ріками, ріками!

Бо султан, не встигши

Мурашку дістати,

Лютуючи, звелів туркам

Людей впень рубати.

Козаки на замку

Довгих дві неділі

Боронились проти турків,

Хоч з голоду мліли.

По другій неділі

Ні кришки, ні каплі

Утолити голод, спрагу

Охлявшим від шаблі.

По другій неділі

Каже пан Мурашка:

«Ну, молодці, жити штука,

Але вмерти – фрашка!

Раз умерти треба,

Чи завтра, чи нині.

Коли ж вмерти, то вмираймо,

Браття, на Вкраїні!»

«Добре, батьку, кажеш,

Вмерти, то вмираймо!

Умираймо за Вкраїну!»

Й отворили браму…

Страшно ж подивитись,

Як на вороному

У останній раз Мурашка

Виїжджав із дому.

Виїхав Мурашка,

А за ним, як пчоли,

Летять сини України,

Вірли і соколи.

Виїхав Мурашка,

Неначе змій лютий,

Куди блисне шаблюкою –

Живому не бути.

Куди шабля блисне,

Голова скотилась:

Сиплють собі з вражих трупів

Козаки могилу.

Та й самі лягають

України діти,

Наче в полі під косою

Трави, зілля-квіти…

Поляг пан Мурашка

З всіма козаками,

Вже затихло «Слава богу!»

Тілько чути «Алла!»

4

Побачивши Ладичинську

Високу могилу,

Усміхнулась Україна

Та й заголосила.

Чого ж вона усміхнулась?

Що, бач, її діти

Умирати вміють славно,

Як ніхто на світі!

Чого ж вона заплакала?

Що, бач, її діти

Не уміють від неволі

Свій край захистити.

Примітки

Йдеться про боротьбу полковника Мурашка за Ладижин (у сучасній Вінницькій обл.) проти турків у 1673 – 1674 роках.

ганджар = короткий закривлений обосічний ніж (кинджал). – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 99 – 104.