«Зажурився, засмутився
гуцул старий, сивий…»

Сидір Воробкевич

Зажурився, засмутився гуцул старий, сивий,

Що на старість неборака такий нещасливий.

Хлопця взяли у рекрути, доньки ся віддали,

А йому хрест смерековий вже давно поклали.

Самотою він лишився, як в полі билина,

В очах сльози сирітськії як нічка так днина.

Сльози його тільки сушить вітрець в полонині,

Вже й виплакав сивоуснй очі ясні, сині.

Вже й потіхи на сім світі сирота не має;

Тільки як на верховині вівчарик заграє,

То на хвилю молодіє, аж серденько скаче,

І знов зітхне, посумніє і тужно заплаче.

Бо трембіта пригадає літа молодії,

Що вже щезли, полетіли у краї чужії…

Пригадає літа давні, як ще колисався

В снах солодких, золотавих і за князя мався…

Все минуло і пропало, щезло і змарніло,

У незнані сторононьки марне полетіло.

Тільки туга нестерпима та старість лишилась,

На цминтарі хрест маленький і чорна могила.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 236.