Ненька-вдовиця

Сидір Воробкевич

Над потоком під скалою зацвіла калина –

Виряджає стара мати рідненького сина.

Виряджає сизокрила сина у дорогу

Далекую. У посліднє може він небогу

Неньку бачить. Ідуть мовчки крутими стежками

І вмивають смутні лиця рясними сльозами.

Покликали вчора сина на пир, на кривавий.

Так змінився вдовиченко, хлопець кучерявий,

Що від вітру з ніг валиться. Неньку жаль лишати…

Бог лиш знає, чи ще буде він її видати…

Попрощались, розійшлися, а стара очима

Довго-довго провожала єдиного сина,

Поки щез він у тумані. Як в село вернула,

Стало так щось їй тяженько, мовби вже не було

Сина на сім світі. Б’ється об поли руками

І вмиваєсь безталанна дрібними сльозами..

День за дниною минає. Жито половіє –

Все нема від сина вісті, а старенька мліє

Й стрепенеться, як зачує, що в далекім краю

Гинуть наші, мов осіннє листя в’яне в гаю.

Припадає до ікони святого Николи

І складає сухі руки, Бога просить, молить,

Щоб лиш сина лютий ворог не діткнув у бою,

Хрест кладе і знов об землю вдарить головою.

І Різдво уже святкують у селі всі люди –

Всі веселі. Лиш вдовиця до смерті не буде

Вже весела і утішна. Вчора лист дістала,

Щоб у сльозах у пекучих свята святкувала,

Бо син її одинокий поляг головою

І не верне привітати бідну неньку свою.

Подружився на чужині, неньку забуває –

Чорний ворон русявії кучері іськає,

З лобу очі випиває, роздирає рани.

Не вважає і не дбає, що святки різдвяні…

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 270 – 271/