11. Як безглуздівці сховали вічевий дзвін

Сидір Воробкевич

Дуже пишна та гарна була ратуша у містечку Безглуздові. Та не така ратуша була гарна, як дзвін на ній.

Не думайте, що то було звичайне собі терликальце, бо був се собі таки великий дзвін; в нього дзвонили лише тоді, як було щось важливого, дуже важливого. Всі його шанували, і кожний безглуздівський чоловік був би, певне, скорше дав себе порубати, ніж відступити той скарб якому іншому славному місту.

Тому-то не диво, що як рознеслася вістка про війну, всі безглуздівці стали боятися і за свій дзвін.

– Що буде з нашим дзвоном? – репетував Панько, заступник начальника. – Як ворог його побачить, зараз, певно, забере собі його. Що ми варті без дзвона?

– Закопаймо його в землю, – радили одні.

– А де взяти для нього сторожа? – відізвався Яремко Головатий.

– Правда, правда! – гукнула громада. – Але що робити? Порадьте!

Ніхто не знав ніякої ради. А треба знати, що безглуздівці вже зо дві неділі радили над своїм дзвоном. Чоловіки радили собі в ратуші, а жінки збиралися по хатах та радили по-своєму, окремо. А вечором, як чоловіки вертали з ради додому, починалася нова рада по хатах. Що то галасу було, що крику, господи! Пером не спишеш! Жінки падькалися над дзвоном, голосили по нім, як по небіжчику, та лаяли своїх чоловіків, що такі нездарі, нічого не придумають, як сховати його від ворога.

А тим часом вістки про війну не уставали. Пастухи з поля доносили до містечка відомості, що їх чули від пастухів із сусіднього села Темносвітків. Вони розказували про гук гармат, оповідали, що сам цісар б’ється у війні та що ворог його замагає і суне чимраз далі наперед. Безглуздівців збирав страх і, здається, той страх прояснив їм трохи голови.

Ось і сьогодні, як звичайно, рада в ратуші. Вже було добре поза північ, як нараз Яремко Головатий зі свого місця крикнув:

– Люди добрі, бачу вже я добре, що мушу сам своїм розумом усе робити! Радите та радите, і нічого з того! Я не говорив дотепер нічого, думав, що хтось із вас скаже якусь розумну раду. Але коли ні, то послухайте мене. Завтра рано позабираємо човни з цілого міста, виберемо найбільший, укладемо на нього дзвін і завеземо його на човні Багнівкою аж до моря. Ми могли б спустити його і у Бруднівку, але ж наша Бруднівка, як знаєте, ріка бистра і може забрати дзвін із собою. А в морі, як ви знаєте, вода стоїть нерухомо, дзвін там не пропаде.

– Нехай жиє наш начальник! – гукнула громада.

– Що за розум! – дивувався один.

– Дай вам, боже, повік начальникувати у нас! – бажав другий.

– Що ми без вас варті? – говорив третій.

А Панько тільки губи прикусив та з зависті плямкав, що не йому, а Яремкові впала до голови така розумна гадка.

На другий день, ще на світ добре не благословилося, а весь Безглуздів був уже на ногах. Тягли човни на Бруднівку, направляли, кожний хотів, щоб його човен був найбільший. Та показалося, що ні в кого нема такого великого човна, як у самого Яремка.

Спустили човна на Бруднівку, Яремко сів на найбезпечніше місце. Коло нього поклали дзвін, а для більшої поради мав ще з ним плисти заступник Панько і двоє присяжних.

Яремко дав знак жінкам, що стояли на березі. Вони стали співати-заводити, а радні зі своїм начальником почали поволі посуватися долі річкою, до Багнівки, а далі до моря.

Кілько вони там плили, кілько сіл та містечок перешпили, кілько пригод перебули, і не наоповідаєшся. Вкінці таки опинилися на морі.

Зараз взялися вони справляти дзвонові похорони. Треба ж було спішитися додому, бо ану ж за той час нападе ворог на Безглуздів і розпочне війну із жінками! А се не честь для безглуздівців, щоб не вони, а жінки билися з ворогом!

Уже злагодили посторонки, вже присяжні, м’якші серцем, зачали пхенькати, як нараз заступник начальника Панько схопився, як опарений, і, закусуючи губу, відізвався:

– А як ми будемо знати, де спустили дзвін у воду? Море широке і всюди однакове. Треба над тим призадуматися.

– Правда! – обізвався один присяжний.

Всі нараз похнюпили голови, не знаючи, що робити, а Панько впер свій зір у Яремка, чекаючи, що він на те скаже.

– Нема тут так дуже над чим призадумуватися! Се човно найбільше, – більшого у Безглуздові нема; кожний його знає, а дзвін був на моїм човні. А ще, щоб ліпше знати, де ми саме спустили дзвін, зробимо карб на тім місці, з якого спустимо дзвін у море. Настануть спокійні часи, припливемо знов сюди моїм човном, подивимося на карб і зараз пізнаємо, де спустили дзвін.

– Щира правда, – роздалися голоси, а Панько спересердя плюнув у море.

З великою парадою спустили безглуздівці дзвін на дно моря, зробили карб на великім Яремковім човні, завернули його назад і подалися додому.

Стала ратуша сиротою без дзвона. Кажуть, що як замовкли чутки про війну, Яремко вислав зі своїм човном кількох молодих радних, показав їм карб на ньому і казав назад привезти дзвін. Але радні по дорозі позастрягали в Бруднівці, човен розбився, і вони вернулися пішком з нічим додому. За те Яремко дуже на них розгнівався, казав збити новий човен, але по дзвін не послав уже нікого.

Як же можна було знати, де дзвін, коли старий човен розбився, а на новім не було карбу?

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 378 – 380.