Операції в Україні
Дмитро Донцов
Кінець-кінців пішов Карло на південь, та дорогий час був утрачений. Карлові закидають, що не зачекав Левенгавпта з обозом і муніцією. Може було це помилкою, але ж як довго він міг ждати на свого генерала? Армії грозив голод. Найліпше було б очевидно – і це відповідало бажанням Карла – видати москалям рішучу битву. Та ці уникали її з подиву гідною витривалістю. Відступити назад за Дніпро до Левенгавпта – означало б додати відваги ворогові. Зрештою ця дорога знищена була самими шведами.
А коли Карло взагалі мав намір йти на Україну, то всяка проволока, получена з таким відтягуванням пляну, могла б цей плян унеможливити. Натомість тепер становище російського війська позволило б йому перейти дніпровий доплив Сож і вступити в область Гетьманщини. Один воєнний історик в російській публікації про Північну війну пише про це:
«При поверховнім осуді боєвої здібности російської армії на основі дотеперішніх дослідів, і сили армії Левенгавпта, Карло мабуть не мав причини до побоювання за долю цього останнього корпусу [П. Юнаков. Северная война. – Труды Императ. россійского военно-истор. общества, Спб. 1909. т. 2. Розд. 4]».
Та як би воно й не було, навіть на випадок дійсної помилки Карла XII, ця помилка була така, що могла бути оминена, отже не може бути аргументом принципіяльних противників походу на Україну. Зволікання Карла й його нерішучість помстилися на нім і то дуже скоро. Коли вкінці рішено йти на Україну, хотів Карло як мога швидше заняти найважливіші точки в цьому краю. Післав отже генерала Лягеркрону з 3.000 людей наперед і 25-го вересня пішов за ним з цілою армією. Та Лягеркрона, який мав обсадити найважливішу точку північної України Стародуб і тут ввійти в контакт з армією гетьмана, дав себе випередити москалям, які й заняли Стародуб.
«Командант Стародуба, козацький старшина, втаємничений у пляни Мазепи [Наступник Мазепи, майбутній гетьман Скоропадський.] – пише Sarauw – довго вижидав шведів, а коли прийшли москалі – не міг інакше поступити, як вдавати перед ними свою прихильність»
і впустив їх до Стародуба. Таким способом через необачність шведів припала москалям ця важна точка опору, котрої заняття шведами було б не лише підбадьорило прихильників Мазепи, але й шведському військові доставило б харчів і скріпило б їх положення в краю.
Недовго після того прийшла вістка про поразку Левенгавпта коло Лісної. Те, що в тій битві втратили шведи з обозу, артилерії й особливо муніції – не можна було ніяк заступити. Це було, між іншим, причиною, що з 32 шведських гармат, під Полтавою могло стріляти тільки чотири. Положення шведів ставало чимраз прикріше. Відступати тою самою дорогою назад було неможливо. З Сіверщини йти на Москву – означало покинути за собою всі твердині, що було б небезпечно. Осталась отже Карлові лише надія, що мимо довгої проволоки, знайде достаточне підпертя у Мазепи. Для того пустився в сторону Десни і тут недалеко цеї річки зійшовся врешті, в жовтні 1708 з військом гетьмана.
Та найкращий час минув, сили Мазепи були розкинені. Стародуб утрачений, Україна залита царськими військами; після невдачі під Лісною підупала повага шведської сили, зросла повага московської… Все-таки дав гетьман свому протекторові й союзникові зразу 7.000 люда, що відносно до числа шведів не було без значення. Крім того уладив в Батурині оружний табір для шведів, зібрав тут артилерію, великий магазин і як залогу перевів туди свої чотири прибічні полки і частини трьох полтавських полків під проводом полковника Чечеля та генерала Кенігсека, шляхтича пруського походження. Та і цей важний пункт не вдалося шведам дістати в свої руки, так само як і Стародуб. Російські війська, ближчі Батурина ніж Карло, зараз пішли на це місто, як лише дізналися про «зраду» Мазепи. Меншиков узяв твердиню і влаштував мазепинцям кріваву лазню. Всіх мешканців вирізано; тіла їх пущено з хвилями Сейму, щоби подати кріваву вістку Україні, великі поставлені Мазепою склади спалено, Чечеля і Кенігсека взято раненими в полон і по звірськи замордовано. 40 гармат (без моздірів) забрав Меншиков. Ці гармати були б придалися Карлові в битві під Полтавою…
Вплив упадку Батурина був страшний.
Що москалям повелося взяти гетьманську столицю з перед носа короля і гетьмана, це зробило розторощуюче вражіння на прихильниках Карла й Мазепи. Число їх меншало скоро. Негайно згуртувалася противна сторона, якій приказав Петро вибрати нового гетьмана – Скоропадського; справа Мазепи представлялася безвиглядно. Так погано, що навіть цінна поміч – свідоцтво настрою України – 15.000 запорожців [Це число подають згідно Юнаков і Sarauw.], що під проводом Гордієнка прийшли на поміч Карлові, не змогла його вивести з біди. Непокоючи москалів, здержуючи їх від дальших подібних підпринять проти шведів, робили запорожці велику прислугу.
Але по Лісній, Стародубі і Батурині були москалі засильні, щоби не змогли побити одну по другій розділені від себе шведську й запорізьку силу. Виглядало, що й сам Карло не робив усього можливого, щоби скріпити співдію шведів з запорожцями. І хоча погляд Юнакова: «брак енергії і майже повна байдужність зі сторони Карла XII супроти долі свого нового союзника в часі виступу запорожців аж впадає в око» – є пересаджений, то всетаки правда, що Карло дуже мало зробив (або міг зробити), щоби перешкодити москалям відтяти запорізьку армію. Отже сталося так, що запорожців відкинули москалі взад, а кілька тисяч їх транспортових суден, які 29 і 30 червня могли б справити шведам величезну прислугу під Переволочною, знищили.
Мимо всього Карло не закинув своїх плянів. Під кінець 1708 року приказав своїм військам, що стояли по німецьких залогах, йти в Польщу, злучитися з польською коронною армією Станіслава і йти через Волинь на Київ, де мали злучитися з головною армією Карла. Крім того післав Карло посла в Туреччину, щоби зеднати до війни проти Петра і Порту, або бодай кримського хана. Саме помочі Польщі або Туреччини хотів ждати Карло, коли він по зруйнуванню Батурина, перейпіов Десну та за радою Мазепи перевів свою армію на український врожайний низ – північну сторону теперішньої полтавської губернії, опісля під саму Полтаву, щоби дати людям відпочити. Облогу Полтави підпринято – як каже Sarauw – з тією метою, щоби не покидати місця, яке лежало менш-більш посередині обох напрямків, звідки мала прийти поміч.
Та поміч одначе не прийшла. Натомість прийшли в липні 1709 дві страшні вістки, які погіршили положення до розлуки. Одна прийшла з Польщі: Станіслав і Крассов, замість спішити до короля, остались в зах. Польщі, в боротьбі проти Августа і самі між собою в незгоді. Відомість з Туреччини була також сумна. Султан відмовився сгхівділати проти Петра. Заосмотрення військ Карла ставало щораз гірше. Вони дійшли до Дніпра в липні, а через це воєнні операції перешкодили населенню завчасу зібрати збіжжя і обробитися. Багато харчу пропало під Лісною, в Стародубі і Батурина Решту зробила російська кіннота, яка все довкола шведських становищ знищила й спустошила. До того й зима була дуже гостра; таких морозів, як 1708-9 року не пам'ятала Європа від століття. (Канали Венеції і ріка Рона покрилися грубим ледом.) «Все оце – пише учасник походу – не дало нам використати врожайноети і багатства цеї гарної країни в такій мірі як ми сподівалися» [Гляди вище: «Relation de la Batailie de Poltawa».].
Без муніції і провіянтів, одурена в надіях на польську й турецьку поміч, тяжко непокоєна чимраз більше підприємчивими російськими військами, що стало скріплювалися – мусіла шведська армія піддатися своїй невблаганній долі. Відступити за Дніпро, до короля Станіслава й Крассова, Карло не хотів. Це було б надто ризиковне супроти тодішнього стану шведської армії, непридатности терену (рвучкі ріки!) і чимраз більшій рухливости москалів, що напирали на Полтаву. Не оставалося Карлові отже нічого іншого, як видати противникові рішаючу битву. 29 червня 1709 припечатано під Полтавою долю цілого походу.