Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Похід Карла ХII на Україну / Передмова до 4-го видання

Похід Карла ХII на Україну

Передмова до 4-го видання

Дмитро Донцов

[1-ше видання цеї книжки вийшло (по-німецьки) під час 1-шої світової війни, в 1917 році у Відні. Друге, в тім же році у Львові, третє в 1918 році в Києві.]

Цю малу розвідку уважаю за фрагмент ширшої праці, яку повинен скомпонувати якийсь наш Кляузевіц, військовик і політичний мислитель, на тему – чи Росія є непоборна? Своїм змістом праця ця мала б довести, що спроби мілітарного розбиття і політичного поділу московської імперії в минулім: і в 1709 (що пробував я), і в 1812, і в 1914, і в 1941, – не вдалися зовсім не тому, що вони не могли вдатися, а через стратегічні, а ще більше політичні помилки, яких можна б оминути, а також через припадкові перешкоди, яких й могло не бути.

Щодо походу Наполеона 1812 р., то цю тезу старався довести м. ін. ніхто інший, як Карл Маркс. В праці «The Eastern Question», написаній сто літ тому, в часі т. зв. Східної або Кримської війни, Маркс стверджував, що Росія своїми традиціями та суспільно-політичним устроєм – азіатська країна, не європейська. Крім того – що «Росія рішуче є завойовницька нація», – цебто імперіялістична нація, народ, не лише режим той чи інший. Своїх агресивних цілей осягала вона, – писав Маркс, – не військовим геніем, а політичним стрибом та ще через ігноранцію Заходу в російських справах. Про виправу Наполеона Маркс писав: «не думаємо, що «свята Росія» непоборима. Навпаки! Стратегію розбиття Росії досить ясно випрацював Наполеон, і коли б обставини, не стратегічної природи, не зневолили його збочити від його первісного пляну, то цілість російської імперії була б поважно загрожена в 1812 році».

«Цей плян був: наступати до Двини й до Дніпра, (Зорганізувати там оборонне становище, – цебто укріплення, склади, шляхи сполуки, здобувши російські твердині на Двині, і відрочити марш на Москву до весни 1813 року. Та, коли почалася осінь (1812), Наполеон був змушений занехати той плян з політичних причин, через спротив маршалів розташовуванню армії на зимовий перепочинок в Литві та ще завдяки сліпій вірі цісаря в свою непереможність»…

Завдяки, як би нині сказали, – «замотеличенню від успіху», що не було явищем стратегічної природи.

«Катастрофа (писав Маркс) ще збільшилася через кепську французьку адміністрацію здобутих теренів і через брак теплої одежі і взуття для вояків. Коли б не будео цих недотягнень, Наполеон, навіть відступаючи опинився б у Вильні на чолі армії, сили якої удвічі перевищали б числом війська, які Росія могла б йому протиставити. Помилки цісаря не були, отже, неминучі або непоправні. Навпаки, факт його інвазії аж до Москви, яку він взяв (розбивши армію Кутузова під Бородіном – Д.), так само, як марш Карла XII на Полтаву – доводять, що Росія не є неприступна. Що ж до виживлення на її теренах армій переможця, то тут все залежало від довжини оперативної лінії, або від відлеглости і доброго забезпечення військових баз».

(Бази ці мали бути уряджені в Берестю, Витебську, Могилеві і Смоленську). «Тоді наступаюча армія, маючи в запіллі хлібородні землі Польщі, Волині, Поділля, не мала б турбуватися своїм виживленням». Додає Маркс, що «така війна (проти Росії – Д.) мусіла б, для її доброго закінчення, іти в супроводі акції політичної.

Цей останній момент, взяв під увагу Наполеон, лише по невчасі. З пам'ятників ген. Колєнкура, який супроводив цісаря в його подорожі з Росії до Парижа в зимі 1812, знаємо, як жалував він, що в своїм поході, крім польського, не узгляднив другого чинника – України. В багажі Наполеона, під час цієї подорожі знаходилася, м. ін. «Енеїда» Котляревського. В 1813 – доручив цісар надвірному історикові Лєзюрові, написати історію козацької України (як також і історію Донського козацтва), що й було зроблено… Мюрат король Неаполю, був призначений стати гетьманом України… На жаль запізно.

Не стратегічними, а головно, політичними помилками треба поясняти і невдачу протиросійського походу німецьких армій в 1914-18 рр. Зі спогадів німців, м. ін. д-ра Н. Рорбаха та К. Ердмана (гл. львівський «Вістник» 1937, VI), а також Черчіла і був. посла Франції при дворі Миколи II, – Палеолога, видко, що – без яскравих стратегічних і політичних помилок німецького військового проводу та уряду, похід німецьких армій на Схід у війні 1914-18 рр., міг би привести до розпаду російської імперії. І в тім випадку – невдача не була неминучою.

Згадані німецькі автори писали, що якби успішна офензива Гінденбурга на Сході не була перервана в 1915 році, щоби звернути всю силу німецького удару на Захід, Росія вже тоді заламалася б. А в 1917 р., коли Америка приступила до ворожої німцям коаліції, було вже запізно. Бракувало теж кайзерівській Німеччині політичної візії, ясної ідеї російської політики: сильні були русофільські впливи при дворі Вільгельма і в генералітеті. Ідею поділу Росії мали немногі.

В спогадах з І-шої війни Черчіла теж: читаємо, що коли б німці, замість на Заході, продовжували наступ на Сході в 1916 році, вони могли б заняти тоді вже Україну з її збіжжям, вуглем, і Кавказ з нафтою. Бльокада Німеччини союзниками була б розірвана, а Росія – вже тоді – поставлена на коліна.

Палеолог стверджує те саме. Пише, що в літі 1915 р. в російській армії був повний брак амуніції. Сазонов (царський міністр закордонних справ) оповідав Палеологові, що російська армія потрібувала тоді півтора мільйона нових рушниць, а продукувалося їх тільки 50 тисяч на місяць. Армія стратила віру в перемогу…

Але Гінденбург не дістав для своєї офензиви дивізій Заходу, а в 1917 р., як вже сказано, було запізно.

Вказує Палеолог і на політичні помилки Німеччини в часі 1-шої війни: вона не доцінювала національно-сепаратистичних рухів в імперії царів, яким французький посол, спеціально на Україні, надавав великого значення, хоч Сазонов даремно переконував його, що в імперії «ніякого українського питання не існує».

Помилки політичні й стратегічні Гітлера в останній війні вияснені вже спеціялістами, і є в свіжій пам’яті всіх, щоби над ними розводитися на цьому місці. Вони теж не були чимсь, чого не можна було б оминути.

Скорше чи пізніше (я думаю скорше) потворна імперія народу-паразита, що живиться соками чужих націй, – розлетиться на свої складові частини, а Московщину відіпхнеться в її етнографічні границі XVI-гo віку. Світ, загіпнотизований і заляканий московською експанзією, а ще більше московським блефом, може с цім сумніватися. Тим не менше цей розвал наступить. Спричинитися до цього великого й шляхетного діла в першу чергу Доля призначила Україні, яка – з перервами – бореться з Суздалем і Москвою – від 1169 року – майже 800 літ, як 700 літ билася з Маврами Іспанія. Тоді важилася доля християнської цивілізації Заходу, так само і в нинішнім конфлікті – України з Москвою.

Недовіркам пригадую цікавий, майже містичний, факт. Багато народів і країн, в своїм імперіялістичнім поході XVI-XX століть Москва не тільки підбила, але й окружила й обсмоктала мов той павук з усіх боків; як Великий Новгород, Ханства Казанське й Астраханське, як Литву, Білу Русь, навіть Чехію, Румунію й Польщу (бо вже флянкуе їх із Сходу і з Заходу). Але з Україною зробити це Москві не повелося. Хоч на неї розпочала свій наступ Москва не у XVIII, XIX чи XX віці, як в інших випадках, але ще в XVII віці. І хоч сусідні великі держави були далеко більшою перешкодою для Росії, як Туреччина. Мечем і плугом Україна заняла весь північний беріг Чорного, колись нашого, моря і Азовського. Лишилася і не зважаючи нінащо – frontiersland, пограничною країною імперії, зв’язаною, сусідуючою з цілим Середземноморям, з старою Медитерранією, – джерелом нашої історичної, культурної і політичної потуги.

Вигляди України відірватися від Суздаля і Москви є більші, ніж в інших підбитих імперією націй. Треба лиш, щоб до цього об’єктивно-матеріяльного чинника прилучився другий – суб’єктивно-духовий; щоб в серцях нової провідної верстви нової України, воскрес наново дух давніх Русичів, дух Лицарства Дніпрового, дух Байди-Вишневецького, Сагайдачного, Богдана, Мазепи, Шевченка.

І тих всіх, «імена же Ти їх, Господи, відаєш», які від року 1914 донині, ідуть слідами тих перших.

Автор

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 917

Модифіковано : 30.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.