9. О’Коннель – політик і людина

Дмитро Донцов

Одна з найбільш улюблених метод, понизити діяльність і характер О’Коннеля – се спроба представити його демагогом. Коли під демагогом розуміти людину, яка є тільки спритним балакуном, що вміє бавити голоту, яка прагне лише підсичувати пристрасті народніх мас, схлібляти їх забаганкам, підносячи гасла, в які сама не вірить, – то очевидно таким характером можна погорджувати.

Але не був таким О’Коннель. Певно, виїмкове положення О’Коннеля безприкладне. Історія знає великих людей, але не знає ні одного, з яким можна було б порівняти ірландського трибуна, бо в своїм крузі він стоїть сам. Даремно шукали би ми в історії минулих віків людини, якій без армії й зброї, без проливу крові, вдалося би здобути собі таке блискуче, довголітнє й неподільне панування над своїм народом, запевнити собі його безумовне довір’я.

Хоч не цурався задоволити свою особисту амбіцію, ніколи не думав О’Коннель здобути собі якусь гідність чи посаду, він думав лише здобути свойому народові свободу. Мав у великім степені проречистість і хист демагога, але також гострий зір державного мужа і незалежність правдивого патріота. Він не раз потурав бажанням народу і йшов за настирливим натиском окруження, але в усіх важніших справах його не можна було відвести від раз обраного шляху. Безстрашно боронив перед чужими й своїми гасла, які визнав за слушні.

Закон про бідних уважав помилковим в засаді і неморальним в практиці, тому опирався, щоб його впровадили, хоч найздібніший і найулюбленіший з католицьких священників, др. Дойль, обстоював доцільність того закону. Завзято боронив справу емансипації муринів, гостро нападаючи на американських торговців невільниками, хоч йому й дуже залежало з’єднати собі симпатії громадської думки Америки. Страйки уважав за нещастя для своєї країни, а коли вони почали в 1838 дуже ширитися в Ірландії, боронені навіть деякими його сторонниками, він не завагався публічно осудити їх. При тій нагоді сильно надшарпав свої впливи. На одних зборах ледве вдалося йому змусити вислухати його. Він зносив з байдужістю найгостріші обвинувачення, які йому кидали на вулицях Дубліна, але від своєї думки не відступав.

О’Коннель не був – як твердили противники – знаряддям в руках духовенства. Навпаки, він змобілізував те духовенство, він вивів його на арену боротьби. Він був його провідником й рішучо спротивлювався йти за диктатом духовенства. «Ми римо-католики, – казав він, – але не слуги Риму». А при одній нагоді повторив слова свого секретаря: «Релігії – скільки хочете, але ніякої політики Риму». Він признавав величезний й збавенний вплив релігії, шанував великі заслуги священства для Ірландії, але всі девотські нахили – дуже скоро спостерігав і боровся з ними. Хоч як нездержний в мові, він ніколи не ображав протестантської віри. На одних публічних зборах сказав:

«Коли б я стратив всяке почування приличності, коли б здібний був хоч одне образливе слово вимовити проти релігійних переконань мого ближнього, то я навіки покинувби ту боротьбу, якій тепер присвятив цілого себе».

Іншим разом він заявив:

«Кожда релігія добра для того, хто щиро й переконаної в неї вірить. Є лише одна зла релігія, релігія людини, яка признається до віри, в яку сама не вірить».

О’Коннель був кельтом, його вдача була, в суті річи, вдача кельтського селянина. Хоч він й походив зі старої родини і дістав виховання у Франції, то все ж найвидатнішими рисами його вдачі лишилися: шорсткість, глузливість, патетичність, пересада. Сі прикмети особливо часто давалися взнаки під час його промов перед ширшими верствами народу. Але кожний промовець повинен говорити такою мовою, яку розуміють слухачі. На многих слухачів більше враження робить рубашний жарт або квітистий стиль, аніж красномовність Демосфена.

Ціллю його політичної діяльності було розколоти верству великих земельних власників, ослабити їх, позбавити впливів серед широких мас народу, а провідниками тих мас зробити духовенство. Поборюючи лендлордів, як клас, він не був від того, щоби з’єднати для руху його окремих членів. Він говорив: «Ложкою меду можна злапати більше мух, аніж бочкою оцту». Але в усіх випадках – він думав тільки про те, щоби злапати мухи….

Очевидно, його противники закидали йому, що не порозумівся з лендлордами, як класом одиноко державнотворчим в Ірландії; що треба було збудити в них місцевий патріотизм; що се ухоронило би Ірландію від взаїмної боротьби синів одної землі, від горожанської війни. Але навіть ті, хто так говорив, не крилися з тим, що причиною, яка повела О’Коннеля на його шлях, була передусім політика Англії. Що до О’Коннеля, то його вороги не щадили йому найогидніших наклепів. Вони не лишилися без впливу на громадську думку і на осуд нащадків.

Коли б від мене зажадали, назвати чиєсь ім’я в історії, яке духово й морально було б найбільш подібне до ірландського трибуна, я вибрав би того, що – в засадах – відрізнявся від нього більше ніж хто-небудь, – се Мартин Лютер. Оба були з натури непогамованої сили, шорсткі і шляхетні, простолінійні і нагальні. В кожнім з них характер й інтелект були в такій згоді між собою, що тяжко було рішити, скільки їх успіх завдячували силі їх волі, а скільки острості їх розуму.

Кожний з них мав той самий інстинктовий такт, опановувати народні маси, ту саму вираховану. відвагу, ту саму вдатну оцінку відносин, те саме вміння збуджувати довір’я і його затримувати.

Кожний був міцним, бистроумним промовцем, що зворушував і чарував палким чуттям, що било з його слів, і вражало гризучим насміхом і глумом.

Кожний переростав своє оточення своїми вчинками.

Щоби пізнати їх, до ні одного з них не можна було підходити з дріб’язковою й мікроскопічною критикою. Їм закидали не раз безоглядність їх промов і виразів, але хоч їх противники завше знайдуть матеріал для нападу на тих людей, хоч їх приятелі теж не одно знайдуть в них, що вони воліли би не знайти, хоч перечулені душі відвернуться від тих людей темпераменту і боротьби, – то все ж на обох з них геній витиснув свою печать і, все ж над їх чолом ясніє вогниста корона, що вказує на тих, які щиро й віддано боролися за свою справу.

Великість і цілістність їх життя і вдачі щойно тоді стане ясна, коли подивитися на них з довшої відлеглості часу, коли досвід покаже, якими жалюгідними були зусилля їх безпосередніх наступників утримати в руці їх булаву. Навіть в суперечності їх вдачі лежить щось, що притягає до них наше співчуття. Лютер, що свої нестримані кпини кидав проти свого королівського противника, а потім засипав його дитину найніжнішими словами, О’Коннель, що з добродушним задоволенням прислухувався промовцям, які публічно очорнювали його в неможливий спосіб, але який чувся глибоко діткнутий дотепом старого приятеля, – оба виказують таку разячу і таку зворушуючу подібність.

Оба були людьми иевгнутої вдачі і палкого серця, оба виказували подібні хиби (які може ними й не були), оба працювали з незрушимою вірою в свою мету. Кольрідж говорив про нього:

«Лише той є дійсно великою людиною, хто відчув всю вагу і силу одної ідеї, і безстрашно йде за її голосом в собі. Дивіться, як переможно виступає в дебатах і в чинах О’Коннель! Чому? Бо він визнає велику ідею, для неї працює, на неї лише спирається, безрешти і безмежно в неї вірить»…

Примітки

Дойль – ?.

Кольрідж – мабуть (1790 – 1876), британський суддя.