Провідна верства козацька
у І. Котляревського
Дмитро Донцов
Літературна критика нашого «просвіченого» віку подібна до праці анатома: вона докладно опише зовнішні прикмети предмета (твору), біографію автора, роди його творчости і т. п., забуде лише те, що найважливіше: дати образ душі творця, його пристрастей, ідей, стремлінь, світогляду. Учені критики нашого «просвіченого», і наскрізь зматеріялізованого, віку звуть всяку іншу критику – «публіцистикою», протиставляючи їй нашпіковану спеціяль-ною баламутною термінологією бездушну критику майстрів чи підмайстрів свого цеху. Завдяки пануючим впливам тих підмайстрів, майже неткнутою лишилась у нас критика духа «Енеїди». На цім місці зупинюся лише на однім фрагменті цієї внутрішньої, духової суті твору Котляревського, а саме: на змальованім в нім ідеалі провідної козацької верстви.
Під цим оглядом, як і взагалі всім своїм духом, «Енеїда» зовсім не є початком нової, народницької, літератури XIX віку, як загально думають, а закінченням літератури XVIII, століття; а її світогляд далеко ближчий такій «Милости Божій» ніж творам Нечуя чи Мирного. Муза автора «Енеїди» виросла на тім грунті, що й «Слово о полку Ігоря», козацькі думи, літописи, а – в XIX в. – Шевченко; корінилася в нашій героїчній добі, її світогляді, від якого відвернувся XIX вік. В годину занепаду нації, коли її в нас зводили до ролі плебса, простонароддя, однієї селянської верстви, паріїв, – Котляревський воскресив перед нами її славне минуле, пригадав, що наша нація є повноправна нація, з блискучою історією, з великими духовими вартостями, а її література – це не «плебейська література» (вираз Драгоманова), а література великої нації.
Своєю інтуіцією генія відчув це Шевченко, підкресливши всенаціональний характер творчости Котляревського: «чи багатий, чи сирота» – однаково прислухалися тій творчості, яка воскресила в душах окрадених унуків – «всю славу козацьку» предків; яка була смолоскипом бурхливого й сильного минулого, перехопленим самим Шевченком для забудькуватих нащадків.
В «Енеїді» відтворено старокозацьку Україну з її культурою, світоглядом, звичаями, характерами, стилем життя; дано водночас заповіт моральний і політичний кодекс, скрижалі життєвої мудрости нації, її традицій, як вони відбивалися в законах її провідної верстви, в її етиці: у відношенні до батьків, до жінок, до матері, до нації, до війни й отчизни, до своїх і чужих, до Бога, до життя і смерти, до громадських і національних обов’язків, – на тлі грандіозної епопеї «завзятішого з усіх бурлак», українського Енея і його дружини.
Тут зразу ж стрічаємося з відомими постатями з козацьких Літописів, юнаків «на всеє зле проворних», «осмалених як гиря ланців», «з диявола швидких, моторних», «козаків лицаркуватих», що не боялися ні людей, ні долі, і не давали їй «згамкати себе мов блин», воліли «лучче очкуром вдавитись, аніж фортуні покоритись». Такий був «кошовий Еней», така ж була і його «храбрая дружина», яка «терпіла гіркую годину од злих людей і од богів». Але це не була банда розбишак, це було племя, що стояло під особливою протекцією богів, маючи довершити велику історичну місію. Боги троянцям приповіли, що від Енея – «має розплодитись великий і завзятий рід; всім світом буде управляти, по всіх усюдах воювати, підверне всіх собі під спід». Еней поважно бере цю місію і старається в нічім не нарушати наказу богів.
Вік енциклопедистів, філософів безбожництва, в якім творив Котляревський, не торкнувся його, ні його героїв, а це ще один доказ, що всім світоглядом автор корінився в нашій історичній давнині. Його Еней вірить у богів, у вищу Силу. Коли хоче бачити майбутнє, звертається до пророчиці Сивілли, а перед тим іде в каплицю, помолитися, «щоб із блакитного Феб неба йому всю ласку показав»; був певний, що боги благословили його шлях, вірив у свою зорю, бо – вже «що буде, те і буде, а буде то, що Бог нам дасть». Коли бачив «страшну тучу, що на нього війна несла», коли, здавалось, «бачив гибіль неминучу», то зараз «к Олимпським руки простягав»; а коли пощастило добитися до Тибру, – «богам молитви прочитав» і велику Юноні жертву приніс – «свиню під дубом білу і тридцять поросят». Знає автор, що без Божого духа вся сила людська є ніщо: «без богів людська моч пустяк»; знає теж, що «чи Турнус буде чи Енеус, покаже глядіус (меч) вель Деус (або Бог) латинським сцептро управлять» і панувати над Римом.
Віруючи в Провидіння, і сам кошовий Еней, і його «ватага пройдисвітів», дивилися на життя по-мужеськи, як на поле бою. «Біда біду, говорять, родить, біда для нас судьби устав». Нераз «весь світ, здавалось, на його напустився, щоб разорить його вкінець»; нераз «весь дух його ізнемогав», – але цей образ світу, як поля бою, не будив у наших «троянців» ні суму, ні туги за райським життям, бажання розпружитися й відпочити. Навпаки, вони приймали суворий закон життя, виводячи з нього єдину, гідну тих лицарів, науку: треба самому бути твердішим від твердого світу, щоб його побороти. Не тугу за тихомирям збуджують пригоди Енея у автора, а за славними днями свіжо-минулої гетьманщини, коли то «славнії полки козацькі… в шапках було як мак цвітуть»; коли «перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть».
Як погляди автора і його бурлацтва, на віру, на Бога, на життя, як на боротьбу, відрізнялися від демократично-пацифістичного XIX. віку, так відрізнялися від нього і погляди Котляревського на правлячу касту. Як і Сковорода, вважає автор «Енеїди», що кожний повинен бути на своїм місці в суспільній драбині; що природа не знає рівности; що черепаха не буде орлом, а з безрогої не вийде арабський скакун.
Гостро картає він устрій суспільний, у проводі якого опинилися до нього вдачею і духом непокликані. Начальство, де «міняйлів брали в казначеї, а фіглярі писали щот», «вожатими були сліпі каліки, ораторами недоріки», таке начальство «усе робило назворот»: «що кидать треба, то ховали, що строїть треба, то ломали, що класть в кишеню, клали в рот». В суспільно-політичнім устрою автор «Енеїди» не визнавав егалітарного балагану, все мусіло бути на своїм місці, кожному органові – його місце, форма й окрема функція. Як побачимо далі, ідеал суспільства був суворий гієрархічний лад, що панував і в житті і в ідеалах героїв Котляревського: батьки і діти, Бог і люди, провідники – і звичайні троянці, отчизна й одиниця і т. д. Навіть грішників у пеклі розділяє автор за порядком; мучилися там усі, але на своїм місці: «судді, підсудки, писарі, ченці, попи і крутопопи, пани і мужики, шляхта і міщани, молоді і старики, багаті і убогі, прямі і кривоногі, видющі і сліпі».
За те ж і вимоги, ставлені до провідників, були безмірно суворіші, ніж в наші часи всесильної нівеляції. Еней та його помічники дають накази, це їх завдання, маса ж «Троянців» – їх виконує. В Сицилії робить Еней тризну, поминки по батькові; повідомляє про це вояків, а ті, отримавши наказ, – «зараз миттю всі пустились горілку, м’ясо купувать, хліб, бублики, книші… договорили і попа», і взялися до поминального бенкету. «Еней і сам із старшиною (батька) Анхиза добре поминав», але не забував і на обов’язок провідника промовити до народу. Отже – «трошки проходився, прочумався, протверезився, пішов к народу, хоч поблід, з кишені винявши пів кіпки, шпурнув в народ дрібних як ріпки, щоб тямили його обід».
Подібний і другий образ: допливши до «земельки Кумської», злізли на берег Троянці; і маса – як маса – зараз же забула про все. Як лиш «побачили кінець бідам», зараз «розгардіяш настав троянцям», зовсім «забули горювать», зовсім
а зараз всі і потаскались,
чого хотілося шукать:
якому меду та горілки,
якому молодиці, дівки,
оскому щоб з зубів зігнать…
Зо всіма миттю побратались,
посватались і покумались,
мов зроду тутечки жили…
всі веремію підняли,
усі поволі забавлялись,
пили та грали, женихались,
ніхто без діла не сидів».
І наперекір цій безжурній ватазі – показує Котляревський їх ватажка, «кошового Енея»: серед загальної, небезпечної в чужім краю, гульні,
йому не миле все було…
і пекло в голову ввійшло.
Оставивши своїх гуляти,
пішов скрізь по полях шукати» –
контакту з невидимими духами, які б могли спровадити йому покійного батька на розмову, щоб достати його поради в тяжкім тім ділі. Так наші князі шукали – перед важливими рішеннями – надхнення над домовиною батьків або в храмах.
Те саме, вже в Італії, в тяжкі хвилини війни: Енея
він о війні все сумував,
і вся коли ватага спала,
то він по берегу гуляв,
хоч з горя сильно ізнемігся,
мов простий на піску улігся,
та думка спати не дала»;
бо чи ж «дуже спиться, як доля проти нас яриться і як для нас фортуна зла?.. Енея мислі турбували… і мучивсь страшно… Як хвиля хвилю прогоняла, так думка думку прошибала…» Знов той самий образ: маса відпочиває чи гуляє, – він же ж провідник, думав, шукав виходу, організував, вірний взятим на себе обовязкам, запанувати над хмелем, над сном, над втомою.
В Картагені хвилево забувся в обіймах звабливої Ди-дони, так що «з голови його пропало, куди його Зевес послав». Та хутко схаменувся – почув голос богів і совісти у серці, – «уже він знав, який Зевес! Шатнувся миттю сам із хати, своїх троянців позбирати», а «зібравши, дав такий наказ: як можна швидче укладайтесь, зо всіма клунками збирайтесь, до моря швендяйте якраз!» А «потім, в човен хутенько сівши, і їхати своїм велівши, не оглядався сам назад». Він перемагає егоїстичні утіхи, він – збирає Троянців, він – велить плисти і вказує куди. Це робота провідника.
Юнона намовляє дівчат підпалити в Сицилії фльоту троянську, і знову врятував становище Еней: «Еней, пожар такий уздрівши», хоч і «злякався, побілів як сніг», та не стратив голови «і бігти всім туди звелівши, чим дужч до човнів сам побіг… рубати і гасити». Виведений з рівноваги, він навіть лає Олімпійців: «голову піднявши вгору, кричав опарений мов пес, Олимпських шпетив на всю губу», нарешті схаменувся й почав богів просити – «та враг бери вас що хотіте, про мене те собі робіть… пожар лиш тільки погасіть… А я вам піднесу ралець»; і «тількищо перемолився Еней і рот свій затулив, як ось із неба дощ полився, в годину ввесь пожар залив». Провідник – порядкуюча сила, він про все дбає, все передбачає, все полагоджує. Решта тим не журиться, лиш виконує накази: «довгенько по морю щось шлялись,… не знав троянець ні один, куди, про що і як швендяють, куди їх мчить Анхизів син». Все це знав за них Еней.
Коли підпливали до Тибра, – командує Еней. «По човну похожає, на всі чотирі розглядає, коли б чого не пропустив», а потім дає наказа:
«хваліте, крикнув, брацця, Бога,
гребіте дужче яко мога,
от Тибр перед носом у нас!
Ця річка Зевсом обіцяна
і з берегами нам оддана,
греби… от закричу шабас!»
А троянці – «гребнули раз, два, три, чотирі, як на – у берега човни, троянці… на землю скіць – як там були». Земля обіцяна їм всім богами, та веде їх Еней. Він проголошує: «моя тут воля! і скільки оком скинеш поля, скрізь геть настрою городів!» Це наказ вождя, а троянці? Троянці «зараз стали розкладатись, копати, строїть, ташуватись, мов їм під лагерь суд одвів». Це їх завдання провідників вести. Провідник не охляває, дбає про все і про всіх, він «не дрімає, без просипу же і не пє, мудрує, дума, розглядає, такий і ворогів побє».
Така характеристика провідника в «Енеїді» не випадкова, вона консеквентно всюди переведена. Перед грізною небезпекою війни з Турном і Латином, Еней не віддається людській слабості, інші можуть собі на неї дозволити, не він; він – перша вимога вождя – панує над собою, над своїми почуваннями.
віз на небі вниз повертавсь,
і дехто спати укладався,
а хто під буркой витягавсь,
онучі інші полоскали,
другії лежа розмовляли…
Старші, підпивши, розійшлися,
і дома за люльки взалися,
лежали боком, навзнич, ниць».
Лише
Еней один за всіх не спав;
він думав, мислив, умудрявся,
бо сам за всіх і одвічав, –
як Турна ворога побити,
царя Латина ускромити
і ощасливити народ;
в тій думці смутно похожає
і мислю Бог зна де літає».
Його обов’язок здобути цю землю, підбити її, а його «ланці» – ті вже будуть ту «землю озирать, де їм показано селитись, жить, будуватися, женитись», вести буденне життя маси. Кожний на своїм місці, і кожний робить своє діло.
Не снилося Котляревському про пропаганду «вождівства», незнаного тоді поняття. Він просто вказує на основну засаду всіх здорових суспільств, забуту в наш хворий вік – що провадити народ може не хто-будь, а власна така людина як його Еней, який «умом і храбростю своєю в опрічнеє попав число», той хто розумом і відвагою перевищав оточення, відвагою думки й чину; хто бдить, коли другий спить; хто думає, коли другий гуляє; хто має почуття обов’язку і самоконтролі; хто собі самому не потурає, коли другий про все забуває; хто родлсений вести, бути паном. «Умом і храбрістю» – це якраз, разом із шляхетністю, ті прикмети лицаря і козацького вождя, яких вчить наша стара література!
Який Еней, такі й його найближчі помічники. Такий був Полінур: як
великі хвилі піднялись,
і вітри зачали бурхати,
аж човни на морі тряслись…,
що трохи всіх не потопило…,
Троянці з страху задріжали,
і що робити всі не знали».
Але поміж ними знайшовся Полінур. «Один з троянської ватаги, він більш від других мав відваги, сміленький був»; він перший «схаменувся» і наказав збентеженим троянцям куди плисти – до Сицилії. А як він опанував переполох, викликаний бурею, як дав наказа, «Троянці разом принялися і стали весело гребти; як стрілки човники неслися, мов ззаду пхали їх чорти». За те, як небезпека минула, як пристали до острова, то зразу ж почали з тубільцями «чоломкатись і обніматись», почали гулять. Нездисциплінована духом маса: біда – попадає в переполох, удача – забувається від радощів. Полінури ж в однім випадку, ні в другім голови не тратять; не тремтять в напасти, ні тішаться надмірно в щасті. Ідеал провідника!
Другим таким типом був троянський «обозний генеральний», Серест. Задумали троянці вже тікати з обложеної Турном твердині, та Серест привів їх до розуму: ганьбив, що «сорому не мають»; щоб троянці утікали?! – «чого наш славний рід діждавсь! Що скаже світ про нас, троянці? Що ми трусливіше жидів». І тоді – «Троянці схаменулись» і залишилися на позиціях.
Таким був і Абцест, що заохочує до бою типового представника маси – Ентела, який був хоч «тяжко смілий, дужий», але «мужик, плечистий і невклюжий». Якраз коли мав відбутися двобій з противником троянців Даресом, коли згадали про Ентела, той «пяний, під тином гарно спав». Хоч добрий перебієць, але в рішаючу хвилину Абцест мусів його збудити, роз’яснити в чім справа, щоб він пішов битися і рятувати троянську честь… Такий був і Паллант.
Еней, Полінур, Абцест, Паллант, – всі вони «умом і храбрістю своєю» попали в «опричне число», в почет вибранців, щоб провадити іншими. Вимагав їх уряд від них самодисципліни, незнаної масі, характеру, передбачливости, сміливости рішення, організаторського хисту, певного аскетизму.
Еней був ким хочете, тільки не абстинентом, але як і старі запорожці знав скільки й коли пити, а коли ні; ніколи щоб діло від того не терпіло. Ні горілкою не гребував Котляревського Еней, ані прекрасним полом; лише по-запорозьки ставився він до жінки. Захопився Дидоною, але – «хоч він за нею і журився, та ба! – бач треба покидать!», веління Зевеса і обовязок на першім пляні. Його «козаки лицаркуваті» – «за милу все терять готові: клейноди, животи, обнови, одна дорожче милой – честь». Коли жінка відриває козака від його небезпечного діла, затягає в родинний рай, – він ворохобиться. Це ж жінки надумалися спалити човни своїх троянців: ті троянці «мов божевільні нас морочать, сім літ як по морях волочать, а доки нам сидіть над морем? – човни спалім, тоді і мусять тут остаться і не хотя до нас прижаться. Ось так на лід їх посадім!» – вічний конфлікт «вічно жіночого», жінки-доматорки з мандрівним духом лицаря, що гонить світами за своїм ідеалом, своєю химерою, фантомом.
Не без іронії розв’язує Котляревський цей конфлікт в дусі старих січовників. Він не схильний признавати домінуючу ролю жінки в родині: «коли жінки де замішались, і їм ворочати дадуть, прощайсь навік тоді з порядком!» А в уста Зевса вкладає автор «Енеїди» таку тираду до богинь: «а вам, олимпські зубоскалки, моргухи, дзиги і фіглярки, березової дам припарки… Все лихо на землі од вас!» Навіть надумується післать їх «в Запорозьку Січ, там ваших каверз не вважають, жінок там на тютюн міняють», – як Сагайдачний колись.
Та це не значить, що наші троянці ставились негативно до Євиного племени. Їх відношення до нього було і відношенням старого Бульби до своєї жінки, і Бурульбаша з «Страшної помсти» до своєї дружини, пані Катерини. Рідко в якій іншій поемі нашій змальовано жінок – і простих смертельниць і богинь – так привабливо, як в «Енеїді». Жінки в поемі – войовничі, активні, жваво беруть участь у політичних злобах дня, а коли на них нещастя спадає, реагують з усім своїм степовим темпераментом. Як Дидона, яка спалює себе з нещасного кохання, або як мати Евріала: довідавшись про смерть сина в бою, вона, як справжня козачка, не квилить, не ридає; навпаки, горить жадобою помсти: «ох, чом не звір я, чом не львиця, чом не скажена я вовчиця, щоб мені рутульців розідрать?»
З’являються в поемі і жінки-кентаври (за історичними переказами південна, понтійська Україна була країною завзятих Амазонок колись). Певно, навязуючи до цих спогадів історичних, пише Котляревський: «тут ще наїздниця скакала, і військо не мале вела, собою всіх людей лякала, і все мов помелом мела. Ця звалась діва-цар Камілла, до пупа жінка, там – кобила, кобилячу всю мала стать: чотирі ноги, хвіст з прикладом, хвостом моргала, била задом, могла і говорить і ржать». Сестра була вона Полкана, «найбільш блукала по Кубані, а рід їх вийшов з-за Дністра»; була «страшна войовниця, знахурка й чарівниця» – як часто чужі подорожники описували українок, особливо киянок.
Мати зазнавала в цім товаристві особливої поваги; вибираючись на небезпечну розвідку до ворожого табору, Евріял просить Іула подбати, в разі чого, про його стару мати, Іул згоджується, бо Евріял «на смерть несе за нас живіт». Пошана до родичів взагалі є маркантною прикметою троянських лицарів. Про Енея читаємо: «Він син був богобоязливий», і виніс трупа батька з Трої: «під Троєю він дався знати… усім, як взявся рятувати богів домашніх і рідню; він батька спас в злу саму пору, на плечах зніс на Іду-гору». До тих же ж шляхетних привязань Енеєвих козаків – належить побратимство, якого чудовий взір маємо в епізоді про Нила й Евріяла; або рівність вождеві, раз вибраному, як напр. в епізоді Евандра і Палланта.
Та всі прив’язання відступають для лицаря на другий плян там, де йде про речі вищі. Евріял не дає себе відвернути від небезпечної виправи аргументом, що має стару мати; каже до приятеля: «де общее добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять; як ми Енею присягали, для його служби жизнь оддали, тепер не вільна в жизні мать». Те саме відноситься й до інших близьких. Як рушала на війну молодь, – «пішли розвивши короговку, і сльози молодіж лила: хто жінку мав, сестру, ятровку, у інших милая була»; усім зла доля однімала, ,,що нам всього миліще єсть», та все ж для них – «дорожче милої – честь». Поняття чести для них – понад усе: вони «мовчки проливали кров за честь і к князю за любов». Бо «любов к отчизні де героїть, там жизнь алтин, а смерть копійка, там лицар всякий парубійка, козак там чортові не брат». Любов до краю, певно, мішалася тут з іншим, так знаним, почуттям троянського козацтва: вони кохалися в воєннім реместві.
Жожний з них був, як той Гелєнор, – «горлань, верлан, кулачник страшний і щирий кундель-степовик». Було їм «безділля всяке горе, здавалось по коліна море, потіха ж голови зривать». За підступ і нікчемність на війні ті лицарі мстяться жорстоко й без пощади, але до мертвого, унешкідливленого ворога не було більш злоби, а над тим, хто піддався, не знущалися. Бо «не ворог, хто уже дублений, не супостат, вий труп нікчемний на полі без душі лежить».
Людям цієї провідницької касти чужий був сентименталізм, непотрібне розчулення. От Евандр стратив сина в бою, «тепер би треба описати Евандра батьківську печаль» – завважує автор «Енеїди» – «і хлипання всі розказати, і крик і охання, і жаль». Але Котляревського те не цікавить: – «та ба – не всякий так змудрує… А я ж до жалю не мастак, я сліз і охання боюся, і сам ніколи не журюся, нехай собі це піде так». Як Святослава, як Хмельницького й інших, троянців більше цікавить залізо, дух тих, що ним оперують, не «охання і жаль». Венера, мати Енея, приносить йому викутий самим Вулканом меч, «Еней же ж зброю і бере, її очима пожирає», цілком як у «Літописі» Святослав Завойовник, «на себе панцир натягає, палаш до бока привязав, вокруг же щита, на заломах, найлуччі лицарські діла були бляховані».
Не треба думати, що Енеєва ватага була недоступна людським почуттям; не були це зовсім недоступні людським слабостям пів-боги, лиш вміли над собою панувати. Як горілку, як жінок – все на своїм місці і своїм часі – любили вони і спів. Лиш і співи ті були особливі; нераз вони «кургикали пісень, козацьких, гарних, запорозьких… про Сагайдачного співали, співали і про Січ, як під Бендерю воювали». Були це пісні провідної верстви – не ті, що безпотрібно розжалоблювали душу безплідними сльозами, а ті, що духа кріпили, сталили серце, гострили ум.
Це племя шанувало свої традиції, в світлицях, в поемі, висять портрети предків-героїв, «малювання роботи первійших мастрів, портрети всіх богатирів», був тут «і Муромець Іля», як половців б’є й проганяє, і популярний в старій Україні Олександер Македонський, а на стіні – «килим чудесний, за Хмеля витканий царя».
В образі пекла малює автор поеми кодекс моралі своїх енейців. З опису грішників, видко які пороки в опінії троянців, найбільш пятнувалися: найбільшу кару діставали грішники, що занадто за благами матеріяльними гонили, не вміли себе в руках тримати, ні своїх пристрастей каригідних; були там тирани-поміщики, скупарі, брехуни, хабарники судді, ті, «жінок своїх що не держали в руках, а волю їм давали», «батьки, які синів не вчили, а гладили по головах, і тільки знай, що їх хвалили»; за те, що їх сини зледачилися, «пішли в нінащо», – вони «кипіли в нафті, в казанах». Була це кара за брак дисципліни, суворої за часів поета.
Свою нехіть до віку атеїстів-філософів висловив Котляревським тим, що в пекло посадив «усіх розумних філософів, що в світі вчились мудрувать», що фізики вивчали і навчали «про якихсь монадів» і доглупатись хотіли «звідкіль взявся світ». Всім їм була сувора кара, «всім по-заслузі, як котам». Пеклися й «Жиди, міняйли, шинкарі» – нехіть козака до грошолюбів; пеклися «зводники і плути, обманщики й пянюги», були «пани і мужики, були багаті і убогі». Ідея нашого віку, що всі пани й багатії – злодюги, а бідаки святі, – не ввійшла ще в голови троянців. Всякий відповідав за свої вчинки, а ті, що на провіднім становищі, найбільше.
Ще краще уявимо собі образ «троянського», козацького лицаря, без страху й догани з малюнку негативних типів вождів. Противники Енея – Турн і Латин були вожді іншого формату. Котляревський – через них – ніби хоче сказати, яким не повинен бути проводир народу. Ось цар Латин, – «старий скупиндря, дрожав як Каїн за алтин»; гріш стояв йому над честь, над ідеали. Діставши від посольства Енея дарунки для себе й родини, Латин не посідався з утіхи: «із рота покотилась слина, до себе всякий і гребе, які дістались їм подарки, насилу обійшлось без сварки». Жадібність, захланність особливо гідна погорди в провідницькім стані! Тому так і глузує з неї Котляревський.
Відповідно до свого чревоугодства, був цар Латин пацифістом: «Латин старий був не рубака і воювати не любив, од одного слова смерть він, неборака, був без душі і мов не жив». Для цього пацифіста, хто проливає людську кров, хоча б в обороні перед напасником, був звір, був «харциз», як «хижаком» був для цьогочасних Латинів усякий, який підіймав шаблю на тиранію чужинця. Йому «гидкий був всякий бій», а до виборного боярства наказує: «про війну і в головах ніколи не кладіте, а мовчки в запічках сидіте, розгадуйте, що їсти й пить». Пікантно завважати, що один з трабантів недавнього капітулянства (К. Студинський) саме в Латині, висміянім в козацькій поемі, знайшов милий йому взір «гуманности» і пацифізму…
Другий негативний тип провідника в поемі – це Турн. Як той Ентел, він міг і битись, жертвувати собою, лиш була це людина настрою, не сталої ідеї, хутко впадаючи в зневіру. Треба було з Енеєм воювати, але Турн був уже морально здемобілізований – від нещасного кохання, з яким так добре давав собі раду Еней. Турн – «к Лависі од любви був в горі» й тому «топив печаль в житейськім морі». Сам собі ради не міг дати, мусів хтось його розбурхати. Це робить висланниця Юнони, Ірися. Злетівши з неба, зразу починає Турна лаяти, промовляти до амбіції:
сидиш без діла і клюєш?
Чи це на тебе лінь напала,
чи все троянцям оддаєш?
Коту гладкому не до мишки,
не втне, бачу, Панько Оришки!
Хто б сподівавсь, що Турн бабак?
Тобі не хист з Енеєм биться,
не хист з Лавинею любиться,
ти бачу здатний бить собак»
– та й тільки.
«Сказавши, столик ізвалила,
шкереберть к чорту все пішло,
пляшки і чарочки побила,
пропало все як не було»…
Аж по такій сцені
«зробивсь Турн несамовитий,
ярився, лютував…
троянськой крови забажав,
всі страсти в голову стовкнулись,
любов і ненависть прочнулись:
На штурм, на штурм! – своїм кричав».
Але до чину його підбив штучно викликаний напад шалу, «од злости Турн те компонує, мов Сатана йому диктує».
Ні Турн, ні Латин не були завершеним типом вождя, яким був Еней у поемі. Еней не був підданий емоціям страху ні обжерства, як Латин; не був «бабак», не був «гладенький кіт», що для теплої грубки чи кохання на даху, забував на миші й полювання, – як Турн, не хитався від нападу шалу до нападу апатії. Одна мета, одна воля, всі пристрасті на припоні, – такий був Еней, як вождь. Розчуленню не піддавався, ні в розлуці з Дидоною, ні на поминках по батькові, ні коли, по старому звичаю, палили трупи поляглих товаришів зброї. При таких церемоніях – то тільки «поспольство на чім світ ревло», лише воно «кляло злодійку війну», то лиш прості жінки «галасували на ввесь рот, по мертвих жалібно кричали, по грудях билися, стогнали», не личило те все лицареві. Цей повинен був діяти, «щоб був козак, а не мугир». Тому, «коли солому підпалили, і пламя трупи обняло, і вічну память заквилили, аж сумно слухати було, коли кости й плоть, і жир шкварчали, смрад, чад і дим кругом носились», лицарі стояли мовчки. Лиш, за старим звичаєм, «в огонь шпурляли різну зброю, одежу, обув дорогую, шаблі, ладунки, келепи… шпурлялись як на тік снопи»…
Навіть над тілом приятеля Палланта, коли довкола «троянські плакси (всі) ридали, як на завійницю кричали», Еней віддається філософічним розважанням: «гай-гай! – сказав, – ув’яв мій гайстер! Який то був до бою майстер… Угодно, бачу, так богам… О жизнь, бурливе море! Хто цілий на тобі оставсь?», і над свіжою могилою заповідає помсту: «прости, приятелю любезний, оддячу я за вид цей слезний, і Турн дістане з баришком! – й додому почвалав тишком».
Ніщо не могло зігнути його невгнуту вдачу: ні Лавися – як Турна, ні ласощі – як Латина, ні сон чи горілка – як Ентела, ні змінна фортуна війни, ні смерть приятеля. Корився лиш Зевесові, який обіцяв йому, що стане провідником «великого й завзятого роду», що «підверне всіх собі під спід». Марево великого післанництва нації, яким був одержимий Еней, блискуча ідея, відвага і душевна твердість – ось були прикмети справжнього провідника, як його, взоруючись на нашій козацькій давнині, на її дусі, – малює автор «Енеїди». З нацією, яка має таких вождів, – тяжко змагатися іншим. Тому й кажуть посли хана Діомеда до Латинців – «не з мордою Латина битись проти троянських розбишак»!
Епопея української нації, нації героїв і войовників, – ось чим є «Енеїда» для нас. Відбився в ній увесь наш світ, усе духове життя народу, вся його вдача, його різних верств, а головно провідної касти, перед якою колись дрижали Москва, Варшава і Стамбул. Всі пристрасті, звичаї, навики зображені в поемі, вірування і забобони, вся філософія національного життя, убраного в троянські шати, забарвленого старим гумором українським, який нераз підноситься до правдивого патосу, з відблиском питомих нації, а особливо тодішній її верстві провідній, – одчайдушности, відваги, героїзму, релігійности, з нахилом до буйного розгулу до медитації, до сарказму, до речей великих. Відбиваються в поемі тверді закони суспільної гієрархії колишньої України, ворожої як тиранії, так і «народноправній» анархії, тверді правила етики, послух Провидінню, внутрішня карність, високорозвинене почуття чести, любов отчизни і та невгамована вітальність нації, яка, не вважаючи ні на що, завжди готова знову й знову зриватися на ноги по кожній невдачі, щоб гамором своїх чинів сповняти світ.
Котляревський лишив нам в «Енеїді» не лиш пишні спогади минулого, але й блискучий ідеал, віддав той дух, яким тримаються спільноти і стають великими. Це була та «слава козацька», яку, читаючи «Енеїду», знайшов у ній Шевченко, яка «сонцем засіяла» в його спрагненій великого душі. Від поеми Котляревського – писав Шевченко – в кожного Українця «серце бється» жвавіше і стає «світ Божий як Великдень» і «люди як люди», не як раби; як Великдень – як день Воскресения Правди. Цю нашу відвічну правду історичну, «свою правду», в світогляді козацької касти, і відслонив нам автор «Енеїди», заповідаючи йти за нею. Правду, яку треба відкрити за зверхньою скорупою безжурности, в яку зодягнена ця поема-притча, відкрити те Невидиме, той Дух, з яких завжди виходить Видиме.
Дуже актуальна поема в наші дні, які криком кричать за новими Енеями Котляревського, які імперативно вимагають усунути з провідних становищ сьогоднішніх Латинів чи Турнів, які – особливо перші – в постаті Швейків нахабно хапають своєю плебейською рукою за керму національного корабля…